Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Цивілізаційний вибір України



Левко Лук’яненко

Ми — європейська нація. В якому сенсі? Що, окрім географічного розташування, робить нас європейцями?

Скіфи-орачі — наші прапращури — виготовили пектораль такої високої художньої майстерності, на яку далебі неспроможний дикий народ, отже, на межі початку християнської ери ми не були дикунами.

У добу формування і розвитку Київської імперії до татаро-монгольської навали княжий двір встановлював династичні (родові) зв’язки з європейськими королівськими дворами. Так князь Ярослав Мудрий видав свою доньку Анну за французького короля Генріха І. Княжна була письменна, а французький король — ні. За Княжої доби розвивалися наука, письменство й мистецтво, архітектура й ремісництво, було засновано бібліотеку, аптеку.

Ці взаємини сприяли культурним, науковим і духовним обмінам і, вочевидь підносили цивілізаційний рівень українських міст. Процес, ясна річ, був складний, суперечливий і неоднозначний.

Татарська навала перервала розвиток імперії. Північ і північний схід здобули можливість розвиватися по-своєму. Литовці потіснили татар, Польсько-литовська унія 1569 р. сприяла просуванню поляків на схід. Ці великі навали, походи й рухи перемішують українські племена, формується українська етнічна спільнота на території від Пряшева (в Закарпатті) до Дону.

Відносини із Заходом на кілька століть втрачають системність і набувають епізодичного характеру. У західній Європі виникають університети, у нас їх немає і наші талановиті хлопці самотужки пробиваються до навчання (наприклад, Юрій з Дрогобича).

Середина ХVІІ ст. Козаччина. Відродження державності та віри в перемогу над ворогами. Руїна. Гетьманщина. Московська окупація. Ізоляція України від Заходу на три століття.

На Заході за цей час сформувалися національні держави. Християнство пристосувалося до національного духу й перевело службу Божу з латині на національні мови. Розвивається наука й промисловість, архітектура, формується у ХVІІІ ст. система нового мислення — раціоналізму.

Загибель Гетьманщини, втрата останнього оплоту національних збройних сил Запорозької Січі і перетворення України на Малоросію сприяли кадровому й матеріальному зміцненню Російської імперії — цієї горезвісної тюрми народів. Ізоляція України від Заходу триває до виходу з-під влади Москви та відновлення української державності 1991 року.

Чи трьохсотлітнє перебування українців під владою Москви перетворило нас із європейців на азійців?

Щоб шановний читач не поспішав із відповіддю, поставлю таке питання: чи сотні європейців (українців, німців, поляків та ін.), які прийшли на царську службу в армію, державний апарат, науку і освіту зі своїм європейським духом і з цим духом працювали у відповідних середовищах усе своє життя, змінили московський азійський дух на європейський? Відповідь на це запитання буде й відповіддю на перше, а саме: чи трьохсотлітнє панування московської азійщини змінило український європейський дух на азійський?

Можна наводити багато прикладів морального і світоглядного зіткнення українців і московитів у побуті, громадському житті, політиці. Можна відіслати читача до «Истории Росии с древнейших времен» російського історика Соловйова чи книжки кубанського українця Павла Штепи «Московство», щоб там прочитав про різницю між українцем і московитом у ХVІІІ — ХХ ст. Я не маю потреби це робити. Звертаю увагу на політичне життя в центрах нинішньої України й Росії, на внутрішньополітичні події, які кожен громадянин у своєму телевізорі бачить щодня: кияни, як і вся Україна, кричать: «Нам потрібен жорсткий закон!» Московити кричать: «Нам потрібен жорсткий президент (цар)!» У цьому вся суть різниці між Європою і Азією! Ці різні вимоги звучать у ХХІ столітті, що є найпереконливішим доказом: за 300 років Московія не перетворила українців на азійців, дарма що використовувала свою інтелектуальну силу та потужність державної машини зі своїми жандармами, чекістськими катівнями і геноцидом третини українців, а з іншого боку, наші прокоповичі, яворські й бортнянські за ті ж триста років не перетворили московитів на європейців. Тому хай московити залишаються московитами, а українці — українцями!

Вимога твердого закону — це суть політичного світогляду українців. Небажання підкоритися диктаторові спостерігаємо упродовж усієї нашої історії. У VІ ст. готський історик Йордан писав про нас (антів і волинян), що живуть вони рівні між собою, не терплять над собою одноосібної влади і обирають вождя, коли треба йти військовим походом. Після війни вождя усувають і знову живуть за своїм розсудом як рівні між рівними.

Три століття історії періоду Козаччини свідчать про ту ж політичну традицію: щойно обрали гетьмана — як тут же знаходиться опозиція з іншим кандидатом на гетьманство.

Завжди, коли українці здобували можливість діяти за своїми політичними уподобаннями, вони не обожнювали (як московити) своїх керманичів, а вишукували в них вади і поспішали обрати іншого. Не в особі ми шукаємо гаранта сталого справедливого ладу, а в законі. У цьому суть нашої політичної традиції. Проте це зовсім не означає, що чужий окупаційний режим не відбивався на змінах національного характеру, на стереотипах поведінки. Франко мав рацію, коли казав, що тривале рабство горду людину згинає і привчає гнутися, улещувати, догоджати. Особливо сильно вплинула комуністична диктатура геноцидом 1932 — 1933 рр., коли голодною смертю доводила людей до тваринного рівня. Це крайнє випробування, якого може зазнати нація. У цьому випробуванні нація багато втратила: значна частина перейшла на мову катів і задля продовження роду почала хитрувати й мовчки принижувалася.

Імперія продовжувала геноцид наказом 1944 року про виселення всіх українців у Сибір, голодомором 1946 — 1947 рр. та масовим вивезенням українців із західних областей у холодні сибірські простори. Масово завозила московитів в Україну для розмивання змішаними шлюбами генетичного коду українців.

Плоди цієї імперської діяльності жахливі: чимала частина українців південних і східних областей старшого покоління так забамбулені московською антиукраїнською ідеологією, що не соромляться відмовлятися від мови своїх прадідів. Перетворившись на манкуртів, не бачать абсолютної нелогічності своєї політичної позиції: вони визнають незалежність України і засуджують боротьбу за незалежність Української Повстанської Армії!!! Вони ходять на могили своїх українських батьків, звертаючись до них чужою мовою! Якщо вам мова катів дорожча за мову своїх предків, якщо ви з тих, хто морив голодом, убивав і вивозив у Сибір, а не з тих, хто зазнавав страждань, якщо вам московська мрія про розширення імперії дорожча за українську мрію про відродження незалежної української державності, тоді не ходіть на могили батьків і признайтеся, що вам байдуже, хто вони і якого ви роду.

Минуло 17 років, відколи Україна юридично стала незалежною державою і українці здобули можливість казати й писати те, що думають. Уперше з’явилися умови формування національної інтелігенції та її діалогу з народом. Весь період колоніальної залежності нація була обезголовлена і немов че­реда без пастуха брела в пітьмі зі століття в століття.

Здобуття незалежності і демократичних свобод започаткувало добу самопізнання, формування національної інтелігенції як тієї верстви, яка пізнає свою національну сутність та її особливості порівняно з іншими націями, осмислює місце України серед інших народів світу та її світове історичне призначення, відчуває свою відповідальність за долю нації та починає працю з перетворення населення на націю.

Від чого залежать успіхи цієї праці? Від здійснення державної історико-ідеологічної програми, від ЗМІ, від дій ворогів, від національного інстинкту.

Держава не розробила просвітянську історико-ідеологічну програму планової тривалої систематичної праці, спрямованої на розвиток історичного мислення і подолання московської антиукраїнської ідеологічної спадщини. Сучасна провідна верства (не називаю її українською політичною елітою, бо такою вона не є), що діє у представницьких і виконавчих органах влади, вихована Москвою у дусі боротьби проти українського націоналізму та прагнення патріотів до звільнення України з-під влади Москви. Вона не виступила проти проголошення 1991 року незалежності України, щоб не втратити свого провідного становища, але, перетворившись зі службовців окупаційної адміністрації на службовців незалежної України, за 17 років мало змінилася. І Україна, ставши 1991 року юридично незалежною, досі з їхньої вини перебуває під ідеологічною окупацією. Ця верства неспроможна чесно служити справі відродження України, бо такої ідеї не має. Її ідеї матеріалістичні, обивательські, низькі: протриматися якнайдовше при владі і нагромадити якнайбільше добра. Не Україна — категорія велична і вічна, а земні блага — ось що становить їхню душу і їхню діяльність (і ця їхня справа не залишає про них доброго слова і пам’ять про них закінчується їхніми домовинами!). У них є кошти по 500 тисяч американських доларів на рік розтринькувати на сімейні розваги, але немає коштів, щоб замінити в бібліотеках України книжки про Дзержинського, Кірова, Постишева та сотні інших катів, які планували, організовували й здійснили вбивство трьома голодоморами й масовими репресіями 20 млн українців. Від нинішньої провідної верстви не можна чекати добра Україні. Україну відродить інтелігенція нової формації, яка об’єктивно дозріває, щоб перебрати на себе відповідальність за долю нації.

Праця з піднесення етнічної свідомості до рівня політичної свідомості залежить від ЗМІ. Живемо в добу, коли люди читають більше газети, ніж книжки. Ще більше часу дивляться телевізор. Що дає телебачення мільйонам простих українців?

До 1991 року Україна не мала свого інформаційного простору. Вона була об’єктом ідеологічної обробки з боку Москви. Верховна Рада України узаконила свободу економічної діяльності і правовий стан ЗМІ прирівняла до звичайної комерційної діяльності. В українців не було досвіду приватно-підприємницької діяльності і коштів придбати телевізійні канали. Досвід і кошти були в євреїв (переважно закордонних), і вони скупили телевізійні канали. До впливу російської телевізії на громадян України додався вплив єврейських каналів. Поступово український газетний ринок заповнили російські газети та російсько-мовні газети українських (за місцем діяльності, а не за мовою і культурою) банків, фірм та інших комерційних структур (також здебільшого єврейські).

Свобода поширення інформації дала право російським засобам масової інформації почати інформаційну війну проти української державності. Єврейські ЗМІ взялися щоденно й систематично дискредитувати національні традиції й мораль, навіювати молодшому поколінню любов до красивого життя не через сумлінну працю, а через різні незаконні шахрайства, аморальні шлюби та інші дії, що їх українці впродовж століть вважали абсолютно неприйнятними.

За другого президенства Кучми Верховна Рада України ухвалила два закони і дві постанови для створення громадського телерадіомовлення (ГУРТу). Залишилося створити правову базу під національний телеінформаційний продукт. Кучма запідозрів (і не безпідставно!) в ГУРТі велику небезпеку для свого бандитського режиму і прорік: «Хай і не думають – нічого в них не вийде!»

Справді, нічого не вийшло.

І Україна як не мала до 1991 року так і не має 2008 року свого національного інформаційного простору.

Важливими для захисту життєвого простору українського роду-племені є танки, літаки й ракети, але що варта та модерна зброя, коли танкіст, пілот, ракетник, сидячи в танку, літаку чи за ракетним пультом, не любить своєї Батьківщини, не має української національної ідеї і не дорожить могилами своїх дідів-прадідів!

Саме цим московсько-космополітичним характером електронних і друкованих ЗМІ пояснюється той факт, що помітна частина українців 2008 року дивиться на борців за волю України очима комуністичного парторга 1978 року.

Хто винен?

Винен кожен українець і українка, які мовчки терплять російську мову та чужі звичаї. Винен Президент. Він впливає на Уряд, місцеві органи влади та Генерального прокурора, в його підпорядкуванні Рада Національної безпеки й оборони (РНБО), обов’язком якої є вироблення і втілення в життя комплексу заходів з ідеологічної і моральної підготовки населення до захисту своєї землі, нації, мови, розвиток військово-промислового комплексу, зміцнення армії та всіх силових структур. Чи виконуватиме РНБО свою вкрай важливу державницьку функцію під проводом соціалістки-регіоналки, росіянки Раїси Богатирьової? З яких міркувань Президент призначив її на цю посаду? Хоч би які були ці міркування, вони, ясна річ, не зумовлені інтересами зміцнення української державності.

І нині російська політична еліта не відмовилася від наміру повернути Україну під свою владу. Вона вихована на загарбницьких заповітах Петра І і фальсифікованій Катериною ІІ та шовіністами ХХ століття історії, вона перейняла від комуністичних вождів ідею підкорення всіх континентів світу. І хоч під тиском реального розвитку історії останніх десятиліть довелося відмовитися від глобальних зазіхань, від наміру підкорення України вона не відмовилася.

Об’єктивно історія готує другу фазу дезінтеграції Російської імперії: вихід з-під влади Москви Татарстану і всіх так званих автономних республік, країв і областей. Їх можна було б утримати в межах РФ за допомогою повернення тоталітаризму сталінського типу, а позаяк це неможливо через розвиток глобальних систем обміну інформацією і товарами, то неминучим є поступове пробудження національної свідомості татарів, чувашів, якутів і всіх інших колоній, що закономірно приведе їх до бажання стати господарями свого національного життя. Лише питання часу, хто з цих народів швидше здобуде національну свободу, а хто пізніше.

Ба, російська політична еліта цих закономірностей не бачить. Вона засліплена Чингізхановим прагненням до загарбання чужих земель. Відрив України для багатьох із них — це особиста трагедія, і вони з усіх сил намагаються виправити цей «зиг-заг» історії і повернути Україну на «правильний» шлях розвитку. Позаяк прагне цього не якась маленька групка московських політиків, а абсолютна більшість, тобто провідна верства держави, то вони на високому владоможному і фінансовому рівні планують і здійснюють наступ у різних напрямах і різними способами: проникають в економіку і прибирають до своїх рук українські підприємства, використовують густу мережу своєї агентури для дезорганізації української державної машини і всіляко збільшують управлінський хаос. Через православну церкву Московського патріархату скуповують чи привласнюють прицерковні землі і постійно своїм прихожанам навіюють негативне ставлення до української державності. Використовують широку мережу електронних і друкованих засобів для інформаційної війни проти Української держави. При цьому почуття справедливості у відносинах між Україною і Росією у московитів повністю відсутнє. Наприклад, у Росії немає жодної української школи — і це для них нормальне явище, а коли в Криму відкрили одну нову українську школу, вони зарепетували на всю Росію і Україну про наступ українського націоналізму і порушення прав російськомовного населення.

Більша частина антиукраїнської діяльності російського імперіалізму відбувається під різною маскувальною машкарою. Тому ця діяльність більш небезпечна, ніж відкрита. Днями трубадур російських шовіністів Лужков під час відзначення 225-річчя Російського Чорноморського флоту у Севастополі проголосив: Севастополь Україні не належить, на нього як на місто з особливим статусом закон 1954 року про повернення Криму Україні не поширюється. Як подіяв цей відчайдушний шовіністичний лемент на українців? Московська агентура в Україні вітала його радісними оплесками. Українці з історично-юридичним мисленням подумали: торік Лужков увесь Крим називав російським, а тепер тільки Севастополь. Отже, за рік трохи протверезішав. Добре!

Емоційно активні закричали: «То ти, московський хижаку, зазіхаєш на цей шмат української землі?! Тобі мало, що загарбав територію Стародубського полку нашої Гетьманщини, шмат Слобідської України, Таганрозьку округу, Кубань?! Та Росії ще на світі не було, було тільки Московське князівство, коли в Криму існувало наше Тмутараканське князівство! Заткнися, шовіністе, бо якщо кричатимеш про Севастополь, то доведеться пояснювати право Москви на згадані українські етнічні землі!» І ще кажу вам: не забувайте, що Галичину у міжвоєнне двадцятиліття зробило націоналістичною не так патріотичне просвітянство, як — може, навіть ще більше — польське бундючно-глузливе ставлення до галичан. Образа їхніх людських і національних почуттів спрямувала їх супроти поляків. Так буде й з наддніпрянцями!

Сучасне мислення московської політичної еліти спрямоване у вчора: вона хоче жити згідно з подіями 1991 року. Коли б думала про завтра, то бачила б китайську загрозу і для протистояння східній навалі не тратила б сили на ослаблення України, а навпаки — зробила б з України союзника.