Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Школа «Аннали» перше покоління.



Школа “Аннали” за визнанням багатьох сучасних теоретиків історії здійснила справжню революцію в історіографії, розробивши одну з найвпливовіших методологічних парадиґм сучасної історіографії, впливи якої відчутні донині у багатьох національних історіографіях. Заслугою її засновників було утвердження наукового характеру історичного пізнання, конструювання теоретичних засад його проведення, постулювання інтеґрального підходу до вивчення минулого.

Обґрунтування методологічних підстав першого періоду діяльності Школи, який охоплює 20-50-ті роки ХХ ст., належить її засновникам — французьким історикам Л.Февру і М.Блоку. У 1929 р. для пропаганди своїх поглядів обидва історики заснували часопис “Аннали економічної та соціальної історії”, який у зміненому вигляді продовжує виходити донині, і який дав назву напрямку.

Концентрований вигляд методологічні погляди французьких вчених знайшли у праці Марка Блока(1886-1944) “Апологія історії або ремесло історика” (1946), збірнику полемічних творів Люсьєна Февра(1878-1956) “Бої за історію” (1953).

Вони поставили перед собою завдання створити “історичну теорію”, яку пізніше вони назвали “доктриною “Анналів”.

Насамперед, Блок визначив об’єкт і предмет історії — людину у соціальному середовищі. Історія виступала як “синтезуюча” наука про історичну суспільну людину. Суспільство він розглядав як складну систему, всі елементи якої — матеріальні умови життя, соціальна структура, духовне життя — знаходяться у постійній взаємодії. Щоб зрозуміти людину в історії, слід комплексно вивчати усісторони її суспільного життя, а не тільки політику чи окремі інституції. Таке вивчення можливе лише з допомогою залучення методів інших наук про людину і суспільство. Вони дозволять вивчати передусім масові процеси — економічні,соціальні, духовні, оскільки складають цілісність суспільного буття людей.Взаємодія цих процесів створює історичний рух, який є повільний і не моністичний, тому що в кожний історичний момент вирішальну роль може відіграти будь-який суспільний чинник.

Шукаючи cинтезуючий елемент суспільної еволюції, Блок знаходить його у колективних уявленнях (суспільній свідомості), яку він називає “пам’яттю”.

Пізніше Л.Февр й інші “анналісти” запровадили поняття “ментальності” — колективної свідомості, характерної для більшості населення. Ментальність є синтезом індивідуального і колективного, історичного і сучасного, матеріального і духовного, нарешті, психологічного і біологічного. У підсумку, пояснення історичних явищ слід шукати у ментальності, яка визначає дії груп і окремих осіб. Проте, ментальність є продуктом історичного розвитку, взаємодії суспільства з природним середовищем в процесі соціального буття. Дослідження історії полягає у вивченні усіх сторін життя людей минулого, яке відбите у різноманітних пам’ятках — текстах, виробах, переказах, свідченнях тощо. Воно повинно включати усі сфери життєдіяльності людини. Особливість історичної творчості Люсьєна Февра випливала з тематики його конкретно-історичних досліджень, яка торкалася, насамперед, свідомісних явищ. У них він зосередив увагу на вивченні світосприймання людей кожної конкретної історичної епохи, яке відрізнялося від сучасного йому. Особистість не була здатна вийти за межі стереотипів свого часу, її свідомість автоматично підпорядковувалася їм. Февр, на відміну від Блока, звертається до духовного життя, психології, прослідковує його залежність від соціальних умов, суспільних структур. Февр докладно розробляє проблему ментальності — здатності свідомості сприймати і пояснювати світ. На думку історика, ментальність формується як “матриця культури, традицій, мови, способу життя, релігії, а виявляється у реакціях і

поведінці людини і групи”.

40.«Нарративна філософія історії» (Г. Вайт. Ф. Анкерсміт).

Виникненню “нарративізму” відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, які скеровували увагу дослідників на свідомість суб’єкта пізнання і співвідношення у ній раціональних і чуттєвих (ірраціональних) чинників. До них відносилися, передусім, неокантіантські системи, феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, структурна антропологія. Нинішні теоретики нарративізму (В.Б.Ґеллі, Х.Вайт, Ф.Анкерсміт, П.Мюнц, Л.О.Мінк та інші) своє коріння знаходять ще у працях німецького історика ХІХ ст.

Й.Г.Дройзена, який зауважив, що історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а певною “конструкцією” ідей і знань історика.

Однак формування особливої “нарративної філософії історії”, тобто експлікація нарративу на увесь процес історичного пізнання і надання йому самостійного теоретичного значення, припадає на кінець 70-х — 80-ті роки ХХ ст.

Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Вайта “Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ ст.” (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії ХІХ ст., цей вчений прийшов до висновку, що історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту. Вайт подав обриси “нової філософії історії”, які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків “угоди” стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Це породжує “анархію” підходів, яка засвідчує ненауковий характер історії, її зв’язок з художньою творчістю.

Історії властива неусувальна описовість, стремління до опису індивідуальних явищ. Спільні риси історичного методу прослідковуються саме на стадії наррації — складання історичних текстів. Вайт виокремлює три рівні “організації” історичного матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) історію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та ідеологічної орієнтації). На кожному з цих рівнів вирішальну роль грає свідомість і культура суб’єкта пізнання. Але на перших двох рівнях вони не такі суттєві, натомість, на третьому — визначальні. Для нарративістів історична дійсність не має суттєвого значення, оскільки їх цікавить, насамперед, процедура інтелектуально-психологічного “просування” історика шляхом тропів, прийнятих у даній історичній громаді. Тому питання про істиність або правдивість історичних знань (текстів) нарративісти розв’язують специфічним чином, виходячи з логічно-семантичних крітеріїв: (1) істиність усіх складових суджень тексту не гарантує істиності історичної наррації (!), (2) історична наррація може залишатися істинною, незважаючи на те, що деякі її судження можуть бути фальшивими, (3) пропорційно більший вміст істиних суджень одного нарративу у порівнянні з іншим не свідчить про більший ступінь істиності першого.

При побудові історичного сюжету усі вищевказані способи пояснень переплітаються і взаємодіють у свідомості дослідника, частину з них він усвідомлює, іншу — ні. Справа в тому, що усі ці свідомісні процедури глибоко закорінені в надрах мови, яку використовують історики, і визначаються чотирма домінуючими тропами буденної мови: “метафорою” або характеристикою явища за аналогією чи подібністю, “метонімією” або баченням явища через одну з його ознак (рис), “синекдохою” або визначенням цілого через його властивість, “іронією” або відкидання твердження на рівні підтексту. Дослідник не усвідомлює усіх цих тонкощів, які здебільшого виявляються підсвідомо, але саме вони визначають усю “стратегію інтерпретації” ним минулого.

Вайт вважає, що усі історичні тексти (праці) є “метафоричними”, тобто містять обраний істориком спосіб пояснення, який визначений його світоглядом та ідеологічними уподобаннями. Франклін Рудольф Анкерсміт, професор теорії історії та інтелектуальної історії Гронін-генского університету (Нідерланди), належить до числа філософів XX століття, набули популярність в основному серед англомовних авторів кінця XX століття, що пишуть про філософію історіі. Анкерсміт відразу ж вводить своє розуміння метафори. Це розуміння традиційно. Метафора, на його думку, по суті еквівалентна якоїсь індивідуальної точки зору, з якої нас запрошують подивитися на частину історичної дійсності. Анкерсміт переконаний, що така точка зору на метафору знаходиться в абсолютній відповідності з кантіанським трансценденталізмом, і є два найважливіших моменти їх їх схожості. Перше: і трансцендентальний суб'єкт, і суб'єкт, що розділяє метафоричну точку зору на світ, організовуючи наше знання про цей світ, діють однаково.схожості. Перше: і трансцендентальний суб'єкт, і суб'єкт, що розділяє метафоричну точку зору на світ, організовуючи наше знання про цей світ, діють однаково.

23. Міфологічна історія давніх часів

Міфологія панувала у духовному житті людей тривалий час. Вона пояснювала світ, зв’язуючи його елементи у єдине ціле. У міфологічній свідомості давніх людей панував синкретизм — невіддільність людини від природи. Не існувало уявлення про час і простір, складалося враження, що минуле — це постійно повторюване сьогодення, а межею між минулим і дійсністю був лише міф.

Державна організація (Месопотамія, Єгипет)вимагала провадження відповідної документації. Від того часу до нас дійшло чимало документів, записи засвідчують прагнення панівної верхівки залишити певний слід у пам’яті нащадків, сформувати сприятливий образ. Такий образ міфологізував особу правителя, прирівнював його за доконаними “героїчними” вчинками до бога. Носіями знань, духовних здобутків, і тогочасного суспільства були жерці

Найдавніший відомий сьогодні запис діянь правителів Месопотамії“Стела коршунів”, що датується серединою ІІІ тис. до н.е. :вирізьблено сцени битви царя Лагашу Еаннатума під час підкорення ним сусіднього міста-держави Умма й подано докладний опис битви та захопленої здобичі. Династичні потреби покликали до життя й ще один тип ранньоісторичної літератури — аннали (назва дана сучасними дослідниками). “Династичні аннали”, “Аннали ранніх царів”, “Аннали Вайднера” Шумеро-аккадська література, завдяки записам на обпалених глиняних табличках, донесла до нас поважний обсяг відомостей про духовне життя того часу, в якому панувала міфологічна свідомість. У ній численні боги уособлювали собою попередню історію людей.

Спадкоємцем шумеро-аккадської культурної традиції була Давньовавілонська держава (ІІ тис. до н.е.), Розквіт Вавілону за часів правителя Хаммурапі знаменує появу нових жанрів літератури, серед яких слід відзначити порічні записи найважливіших подій, що провадилися жерцями різних культів (ранні аннали), а також героїчний епос — новий вид міфологічної літератури, в якому поряд з богами з’являється людина-герой, що має надзвичайну силу і мудрість.

Подібним чином формувалась міфологічна література у давньому Єгипті. Тут обожнювалися природні явища, тварини, рослини. Міфологічна традиція дуже рано перетворила у богів правителів — фараонів. Найдавнішим історичним твором вважається напис на кам’яній плиті т.зв. Палермському камені. Він походить з ХХV ст. до н.е. і перераховує фараонів, які правили у країні у попередні 600-700 років.Єгипет не залишив “власної” історії, за виключенням пізньої праці грека Манефона (“Єгипетська історія”), що була написана вже у зовсім інших умовах античної історіографії.

Хеттська держава (ХVІІІ-ХІІ ст. до н.е.). Збережені тексти засвідчують синкретичну міфологічну свідомість. Одним з ранніх зразків хеттської анналістики вважається “Текст Анніти”, що відбиває ранній період історії держави, коли цар Анніта прагнув об’єднати окремі міста-держави у єдине політичне утворення.

На кінець ІІ і початок І тис. до н.е. на Близькому Сході зросла роль і впливи нової держави — Ассирії. Ассирійці продовжували провадити шумеро-вавілонські “Списки царів”, доповнюючи їх власними правителями.

У списку коротко описувалися важливі події кожного року: військові походи, будівництво храмів, стихійні лиха, астрономічні явища.

У VІ ст. до н.е. внаслідок завоювання більшості близькосхідних держав іранським народом персів утворилася могутня держава Ахеменідів або Персія., давні іранці створили власну релігійну систему, викладену у найбільшому літературно-міфологічному творі — збірці текстів під загальною назвою “Авеста”, які приписуються пророку Заратуштрі Усні перекази і легенди, що увійшли до неї, були записані досить пізно (І ст. н.е.), а потім багато разів перероблялися. Зороастризм у міфологізованій формі відбивав життєві проблеми давніх іранців, запроваджував “узагальнені” образи добра і зла і, тим самим, накреслював шлях від політеїзму до монотеїзму.

Не підлягає сумніву, що у формуванні європейської цивілізації був присутнім і вагомий елемент культури Давньої Індії. “Веди” — це комплекс творів найдавнішої арійської релігійно-міфологічної літератури, яка послужила підставою для релігійних систем брахманізму, джайнізму і буддизму. Вони складаються з чотирьох головних збірників: “Ріґведи”, “Самаведи”, “Яджурведи”, “Атхарваведи”. Основний зміст найдавніших зібрань — міфологія, що вміщує найдавніші нашарування індо-іранської традиції.

У Палестині та Іудеї у ІІ-І тис. до н.е. виникла релігійна течія монотеїзму, згідно з якою єдиний Бог є творцем всього земного і неземного. Ці ідеї знайшли відбиття у Старому Завіті Біблії, що зафіксувала довгий шлях духовного розвитку давніх євреїв, сприйняття і переробки ними багатьох близькосхідних релігійних культів .Було здійснено розрив з міфологічною традицією, яка поєднувала світ богів і світ людей; люди хоча й виконували волю божественого провидіння, але жили і діяли у відокремленому від небесної сфери земному просторі. У Біблії була представлена і перша періодизація минувщини за чотирма царствами, котра була сприйнята пізнішою історіографією

Початок докорінних змін у суспільній свідомості і формування головних культурно-духовних цінностей європейської цивілізації припадає на т.зв. “вісьовий час” (VІІІ-VІ ст. до н.е.). Саме тоді створюються й починають утверджуватися основні складові елементи світогляду, що знаменували початок переходу від міфологічного до філософсько-наукового осмислення питань людського буття.

24. Характерні риси античної історіографії.

Філософське осмислення світу відсунуло богів на другий план, зосередивши

увагу на реальних взаєминах людей з природою і між собою. При цьому основним

принципом оцінки людських стосунків стала засада рівноваги, міри, симетрії добра і

зла.Троянський цикл Гомераналежить до жанру героїчного епосу, і в ньому ще не зауважується присутністьісторичного мислення.

Далі по шляху історизму пішов інший грецький мислитель — Гесіод (VІІІ-VІІ ст. до н.е.), “Теогонія”.Наводячи послідовність епох, беручи за підставу життя і діяльність людей. Вінвиокремив “золотий вік”, коли боги і люди живуть радісно й щасливо у праці ідобробуті, “срібну епоху”, коли зникло благоденство внаслідок гордині людей іприпинення ними пожертвувань богам, “мідний вік” — час жорстоких войовничихлюдей, котрі полишили мирну землеробську працю й жили з війни, “вік героїв” —період кращих людей, які билися під Троєю, нарешті “залізну епоху”, коли жив самавтор, який засуджував своїх сучасників за егоїзм, брехливість, безстидство.

Перші логографи написали свої твори у VІ ст. до н.е. Відомо, що одним з

перших був КадмМілетський, який підготував твір “Про заснування Мілета і всієї

Іонії”, що до нас не дійшов. Найбільш відомим логографом був ГекатейМілетськийВін був автором творів “Об’їзд землі” і “Генеалогія”, в якихпоєднав природно-географічні описи з короткими даними про минуле і сучаснийстан народів Середземномор’я. При цьому його опис був критичним стосовно легенді переказів, з яких він намагався виокремити раціональне зерно реальних подій.Другий твір Гекатея — “Генеалогія” (в 4-х книгах) — був спробоюраціонально-критичного переосмислення грецьких міфів.

Більшість сучасних авторів власне історіографію розпочинають від Геродота(стихійний критицизм)Людський розум, активність, конкретні справифактично виходять на перший план.

Фукідідможливо він батько історії. Політичний раціоналізм; Сенс життя і держави : гроші, влада, почесть. Людську сутність визначають страх, амбіції, корисливість

3-1 ст – зміни, еллінізм, бурхливий розвиткісторіогрІсократ– головне здивувати – для цього риторика. Полібій – право Риму на першість, історію творять люди а не боги. Далі Цицерон – історія – вчителька життя.

Тіт Лівій – 1 фаховий історик (злам 1 ст до не- 1 стн.е)»Римська історія від заснування міста» - виховувати патріотизм…

Тацит«германаріка» «Аннали» чинник діяльності людей – це їх мотиви і інтереси

Лукіаністорик і ритор 2 ст. не прислуговуватися перед владою історикам; істина – сутність історії.

25. Провіденціальна історія європейського середньовіччя.

Християнська ідеологія з ідеології поневолених – в панівну; - в ідеологічну платформу нових держав; Послання ап. Павла увійшли в Новий Завіт; 364р Собор затвердив конон НЗ

Теоретичні засади теолог. Доктрини щодо історії формув поступово.

Є. Кесарійський – далі Августин «Про град Божий»: в центрі світу – Творець= абсолютна істина; світ можна пізнати через віру; осягнути істину= вгадати дію провидіння Господнього; замість античного раціо – віра

Все – це профанна історія: пояснити вчинки можна лише через Бога

2 історії: профанна (світська) і церковна) У всьому шукати Волю Божу

Час – суб’єктивний досвід, набув лінійності

Стадії розвитку: період природного стану людства (нема закону Божого); період ЗБ; період Божої Милості (втілення Христа)

Юліан Африканський – хронологію: 1 день в Бога= 1 тис років\

Християнська теологія спрямована в майбутнє, яке бачить через минуле

І. Флорський 12 ст. «Вічне Євангеліє» - 3 епохи: Час Бога-Отця; Бога-Сина; Бога – Духа.

Античність закликала до розуму; теологія – до емоцій.

Поецій «остан римлян або 1 середн. Людина). Фома Аквінський 12 ст вніс арістоте логіку в сакральні тексти

Жанриісторіописання в Середні віки: трактати в дусі провіденціалізму з обгрунтув ідеї історії; аннали і хронічки, де найважл. Події;агіографічна література.

КОМПІЛЯТИВНИЙ ХАРАКТЕР – РИСА.

Періоди Розвиткуісторіописання в С. В.

6 – 7 ст затихає антична традиція, утверджується теологічна; пристосування історії до інтересів нових правителів ГригТурський «Історія Франків»

9-11 стКаролінзький ренесанс поява світських творів, урізноманітнення Відукінд «Саксонська історія», Ейнгарж «Життя Карла Великого»

12-14 ст – зіткнення з арабами, інвеститура – поява лицарської літератури Жан фруассар «Хроніка» (Іспанія, шотландія)

29. Німецька “класична історіографія” (Л.Ранке).

Крайнощів “історичної школи права” вдалося уникнути визначному німецькому історикові Леопольду Ранке. З його ім’ям пов’язане формування напряму “німецької класичної історії”, який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично-ідеалістичних віянь, погляди Ранке брали до уваги не лише традиції філософської історії, але й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися від початку ХІХ ст.

Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням. Національне пробудження стимулювало інтерес до джерел, які починають масово публікувати університети й наукові товариства. До середини століття у німецьких державах уже діяло 44 історичні товариства, більшість з яких займалася пошуком й публікацією документів. Така робота вимагала розробки наукових методів, а також техніки опрацювання джерел.

За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке “Історія романських і германських народів” з методологічним додатком “Критика новітніх історіографів”.

За своїми поглядами на історію Ранке був прихильником філософського провіденціалізму, який протистояв раціоналізму Просвітництва. Вважав, що провидіння у кожну нову епоху знаходить конкретний прояв у державі, котра, у свою чергу, є твором конкретного народу. Держава — це підсумок цивілізаційного прогресу і вищої ідеї людського співжиття, моральний і політичний чинник об’єднання особистостей. Інтереси окремої людини повинні підпорядковуватися державі, а політика є визначальною сферою суспільного буття і тому заслуговує на головну увагу з боку дослідниківю Акцентував увагу на міжнародному житті, на взаємодії держав. Німецький історик вважав можливим і доцільним пізнання дійсного минулого науковими методами, які повинні відновити реальність попередніх станів держави настільки, наскільки вона відбита у джерелах. Ця реальність може бути майже виключно політичною, тому що тільки держава, як прояв абсолютного духу, у конкретній діяльності нації є втіленням ідеї історії. Держава, таким чином, була вищим досягненням людської спільноти і виключною формою здійснення провіденціального призначення цивілізаційного розвитку.

Визнаючи можливість емпіричного пізнання минулого, Ранке великої ваги надавав методиці опрацювання джерел, твердив, що іншої історії, ніж вона є у джерелах, немає. Тому слід уважно поставитися до вивчення документів. Ранке сформулював широко знане положення щодо завдання історика — писати історію

“так, як це було насправді, вимагаючи суворого дотримання документальних фактів. Тільки за таких умов історія спроможна подати об’єктивний образ минулого, що є відбиттям загального божественого задуму.

26. Філософська історія європейського Просвітництва.

Бурхливі події анґлійської революції хвилювали багатьох сучасників, спонукали до їхнього осмислення. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в історичному аспекті, був філософ Томас Гоббс. Його праця “Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651) містила декілька важливих теоретичних міркувань, котрі запліднили європейську наукову думку. У ній вчений запропонував схему походження держави, твердячи, що вона з’явилася лише на певній стадії розвитку людства і відокремила “природний” бездержавний стан, коли всі люди були рівними, від “державного”, що виник внаслідок “суспільного договору”, народженого безперервною боротьбою між людьми за задоволення своїх егоїстичних інтересів і потреб. Джон Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. Зокрема він вважав, що у “природному стані” не було боротьби між людьми, їхня індивідуальна праця призвела до появи власності, яка поступово загострила стосунки і покликала до життя державу, щоб охороняти права власності і особисту свободу. У праці “Два трактати про уряд” Локк розвинув думки про народний суверенітет і обов’язокдержави забезпечувати його. Він стверджував, що всяке знання набувається через досвід ітаким чином є історичним продуктом, заперечував можливістьбудь-якого посередництва між чуттєвим досвідом і знанням, котре завжди є тільки конкретним.

Просвітницьке світобачення, оперте на раціоналізмі, не залишило місця для дії жодних трансцендентних сил, виступило гострим антагоністом церкви і релігії в цілому, піддавши їх нищівній критиці і сарказму, котрі не мали прецедента ані в попередні, ані в наступні епохи. Просвітники запропонували раціоналістичні мету та спрямованість руху світової історії — до повного торжества Розуму в природі і суспільствіФранцузьке просвітництво сформувалося як потужна світоглядно-інтелектуальна течія, що прагнула докорінно переосмислити попередню систему цінностей і світобачення, які спирались на середньовічну традицію і не враховували нових досягнень пізнання.Історія як самостійна наукова дисципліна у Франції ХVІІІ ст. ще тільки формувалася; від середини століття виникали історичні кафедри в університетах, серед видань переважали великі компіляційні праці, які з теологічних позицій прославляли діяння французьких монархів і церкви

Вагоме місце у розвитку філ-іст ідей посіли праці Шарля Луї Монтеск’є. У праці “Про дух законів” (1748) він порівняв системи правління різних часів, починаючи від давнього Риму, і прийшов до висновку, що всі вони змінюються в залежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв наційНатомість більш уважним поглядом оцінював минуле і включав його у свої роздуми видатний французький просвітник Жан-Жак Руссо. У праці “Суспільний договір” він спробував накреслити картину виникнення соціальної нерівності. Вчений виходив з того, що первісний стан людства був “природним” і люди, наближені до природи, не знали ані власності, ані держави, були рівними і вільними. Ріст чисельності населення, вдосконалення знарядь праці і способів господарювання поклали край “золотому віку”, покликали зростання виробництва продуктів і їх нагромадження, а далі — виникнення приватної власності і поділу на бідних і багатих. Відтак з’явилися майнова нерівність та гноблення одних іншими і “природний стан” руйнується. Багаті пропонують бідним укласти т.зв. “суспільний договір”, за яким виникає держава і утверджується панування багатіїв. Новий етап розвитку людства є часом несправедливості і гноблення, який продовжується до сучасної авторові епохи. Майбутнє полягатиме у поверненні до “природного стану”, відновленні рівності і справедливості при збереженні цивілізаційних здобутків.+Вольтер.

30. Соціологічна історія позитивізму.

Зв’язуючою ланкою між позитивізмом і Просвітництвом була творчість учня відомого просвітника енциклопедиста Ж.Л.Д’Аламбера.— “Нарис науки про людину”. Стрижнем її стали положення про закономірність і прогресивність розвитку людського суспільства, яке у майбутньому неминуче прийде до справедливого соціалістичного устрою.Суспільна система у його концепції ґрунтується на певних типах економічної, політичної діяльності і відповідних ідеологіях та науці, які з бігом історії зароджуються, досягають розквіту і занепадають, переходячи у нову систему, де цей процесс повторюється, демонструючи розвиток по висхідній лінії.

У відповідності до методу розгляду суспільства Сен-Симон виокремив чотири головних послідовних стадії розвитку людських суспільних систем і три “критичні епохи”. Першою була “фетишистська” стадія примітивного суспільства з світоглядного фетишизму. Після перехідного періоду утверджується антична стадія, що характеризувалася використанням продуктивних можливостей рабів і політеїстичною релігією. Наступне - “феодально-теологічне” суспільство, в якому “пом’якшилася” експлуатація людини людиною і запанувало християнство. Чергова перехідна фаза, що розпочалася у ХV ст. і пов’язувалася з виникненням наукового мислення та науки, тривала до Французької революції, яка розпочала четверту — “позитивну” — стадію еволюції людського суспільства.Ідеї Сен-Симона були розвинені і трансформовані засновником філософії позитивізму французьким вченим Огюстом Контом. Заслуга Конта полягала в тому, що він переглянув поширену на той час класифікацію наук, розташувавши їх відповідно до історії виникнення, розвитку, ускладнення предмету і зростання складності досліджуваних явищ. З класифікаціївиникало, що найбільш складному живому організму — суспільству — повиннавідповідати нова наука “соціальна фізика”, яку пізніше Конт назвав “соціологією”. Соціологія, на думку Конта, повинна будуватися за взірцем природничих наукових дисциплін, на фундаменті виявлення докладних фактів і встановлення законів — зв’язків між явищами, що повторюються. За аналогією з цими науками вчений запропонував розглядати суспільство, як “соціальну систему”, що складається з певних елементів, кожен з яких виконує в ній відповідні функції. Наприкінці століття під впливом позитивізму бурхливого розвитку зазнала соціологія, тісно пов’язана з історією. У Франції виник Міжнародний соціологічний інститут, який від 1895 р. почав видавати свої “Праці”. Ці установи послужили зразком для аналогічних організацій у Анґлії, Італії, Німеччині, Бельґії, США та інших країнах.

Таким чном, позитивізм, започаткувавши соціологічну історію, зберіг вплив на неї: щодо цілісного бачення суспільства і його розвитку у часі й просторі, взаємозв’язку і взаємодії у соціумі рівноправних чинників — психологічного, економічного, політичного, соціального тощо. Соціологічне бачення історії знайшло гідних наступників у Анґлії, де позитивістська філософія в цілому була збагачена еволюційним вченням. Заслуга у цьому належала анґлійському філософу і соціологу Ґерберту Спенсеру.

31. Соціологічна історія К.Маркса.

У середині 40-х років ХІХ ст. німецькі вчені Карл Маркс (1818-1883) і Фридріх Енгельс (1820-1895) виступили з обґрунтуванням власної соціально- історичної концепції, яка невдовзі отримала назву марксистського вчення, що претендувало на створення принципово нового світобачення, висувалося не тільки і не стільки як спосіб розуміння світу, скільки засіб його перетворення на нових суспільних засадах. Марксизм, як вчення, виник на підставах геґелівської філософії, просвітницького розуміння історії й анґлійської класичної політекономії (А.Сміт,Д.Рикардо). Філософське обґрунтування історії знайшло відображення у численнихпрацях Маркса, Енгельса, а також їх спільних творах. Історіософія марксизму пізніше отримала назву “історичного матеріалізму”.

Загальноісторичний процес уявлявся німецьким вченим, як нерозривний розвиток і вдосконалення природи і людини, який провадив до “розумного” влаштування суспільства. Разом з тим, їм належить ряд фундаментальних спостережень, які стали тривалим здобутком світової історико-теоретичної думки. Насамперед, слід вказати на той факт, що у центр історії вони поставили людину, але людина є не лише суб’єктом історії, яку вона творить, а й її об’єктом. Природа людини є активною, діяльною: вона пізнає світ, перетворює його і в цьому процесі зазнає особистих змін.

Історичний процес представлявся засновникам вчення, як процес поступового звільнення людини на шляху до повної свободи — спочатку звільнення від природної, потім сімейної, ще далі соціальної залежності. У зв’язку з цим, вчені виокремлювали лише три суспільні формації (системи.Такими є первісний устрій, який звільняє людину від природної залежності, але підпорядковує сімейно-родовій; далі, після революції у засобах виробництва, складається соціально-економічна формація, в якій все більш зростаючу роль відіграє економічний чинник, а людина потрапляє у залежність від суспільства. Приділивши велику увагу останній стадії “економічної” формації — капіталізму, Маркс і Енгельс постулюють настання нової позаекономічної формації, в якій людство, досягнувши високого рівня технології виробництва, звільниться від економічної і суспільної залежності, а людина перейде у “царство свободи”. У рамках такої загальної схеми вченими застосовувалися різні види типології суспільств, котрі пізнішими інтерпретаторами марксизму були зведені до т.в. “теорії п’яти суспільно-економічних формацій”. Історію людей Маркс і Енгельс розглядали як утворення і розвиток успільства, яке є результатом конкретних соціальних і виробничих відносин, що складаються між індивідуумами у процесі виробництва засобів до життя. Сильною стороною марксистської історіософії був інтеґральний підхід до розуміння та пояснення історичних явищ і процесів — суспільство на даному етапі представлялося цілісною системою (структурою), усі елементи якої пов’язані не тільки функціонально, але також і, насамперед, холістично (цілісно, системно); їх взаємодія у підсумку визначається причинами матеріально-виробничого характеру.

35. Ідея історії Робіна Джорджа Коллінґвуда

(1889-1943) був одним з небагатьох анґлійських істориків, який плідно займався розробкою теоретичних питань історії, будучи добре обізнаним у філософії, релігієзнавстві, естетиці. У 1924 р. побачила світ праця анґлійського вченого “Дзеркало духу”, яка знаменувала поворот до філософії історії. У ній він провів розмежування послідовних форм свідомості — мистецтва, релігії, науки, історії та філософії.

Після цього Коллінґвуд продовжив аналіз “історії зсередини”, тобто з точки зору пізнання минулого. 1930 р. було надруковано його працю “Філософія історії”, яка стала підготовчим нарисом задуму великої роботи “Засади історії”, до написання якої він приступив 1939 р., передбачаючи утвердити ідею історії як самостійної науки, а навіть більше — філософії історії людської свободи.

Коллінґвуд не займався вивченням історичного процесу як такого, а дивиться на нього через мислення людини, історика. Звідси й сам процес реальності є свідомісним процесом, який існує лише постільки, поскільки є присутнім у свідомості людей. Наявність постійної історичної самосвідомості забезпечує єдиний погляд на минуле і сучасний стан людини й світу. Історія представляється універсальним носієм людського досвіду (пізнання і самопізнання), а завданням філософії історії стає, передусім, віднайдення специфіки тих розумових актів, з допомогою яких розвиток соціального життя у часі набуває єдиного змістовного значення. Відзначаючи специфіку історичного пізнання, Коллінґвуд заключає, що усі історичні явища визначаються внутрішньою стороною, а історик цікавиться лише нею, співставляючи її з власними думками, власним баченням цих подій з висоти свого історичного досвіду. Цей останній відповідає історичній свідомості (духу) конкретної епохи. Вивчаючи минуле, історик, водночас, виявляє історичну свідомість свого часу, дивиться на минуле з позицій нагромадженого історичного досвіду — вимірює “історію історією”. У зв’язку із цим, історична свідомість, на думку Коллінґвуда, не є постійним і завершеним комплексом, усі її складові постійно змінюються зі зміною досвіду та епох, кожне нове покоління повинно знову “переписувати” історію, і цьому не видно кінця-краю, а кожен новий історик мусить ревізувати ті питання, які задавалися минулому його попередниками. Праця історика здатна лише наблизитися до осмислення ідеї історії, але, внаслідок її розвитку і всеохоплення, історик неспроможний осягнути її у всій повноті. Коллінґвуд докладно розробив філософські аспекти історичного пізнання, як відтворення минулих думок і переживань, підкреслив діалектику логічних операцій. Разом з тим, постулюючи свідомісний характер людської діяльності, анґлійський вчений залишив відкритим питання про джерела формування свідомості, відмовився від врахування взаємодії об’єктивного і суб’єктивного у суспільному розвиткові, зоставивши об’єктивну реальність у обрії природознавства. У цьому плані його погляди викликали критику з різних боків. Проте, заслугою вченого була докладна розробка проблем змінності історичної свідомості та її впливу на історичне пізнання. Його міркування з цього приводу прислужилися розвиткові теорії історії.

32. Неокантіанський зворот в історії (Баденська школа та її представники).

Злам ХІХ-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, які стали початком формування нової наукової картини світу, а разом з нею й способів його вивчення та розуміння.

У світлі нових відкриттів очевидною стала світоглядно-методологічна криза, яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму. Перелом у природознавстві привернув загальну увагу наукового світу до процесу наукового пізнання, змусив піддати перевірці основні поняття і методи науки.

Джерела неокантіанства слід шукати у “критиці історичного розуму” — спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітниками і філософією історії кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім Ф.Ніцше. Наприкінці ХІХ ст. їхні ідеї розвинув професор філософії Берлінського університету Вільгельм Дільтей. У головній праці “Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму”(1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від природничих. Визнаючи в цілому психофізичну природу людини, вчений доводив, що на відміну від природознавства, яке опосередковано досліджує предметні явища, гуманітарні науки мають справу з пізнанням духовного світу людей. Вони вивчають не зовнішні явища, а власний досвід людини, її духовний світ. Тому головним принципом наук про дух є безпосереднє внутрішнє переживання, в якому людина усвідомлює своє існування у світі.

Близькими до поглядів Дільтея були роздуми над історією ін. нім. філософа і соціолога Ґеорга Зіммеля. У праці “Проблеми філософії історії” (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив історію — наукою “прикладної психології”. Завдання дослідника полягає у встановленні правил, за якими на підставі “зовнішніх документів” можна було б робити заключення про “внутрішні” психічні явища.

Вільгельм Віндельбанд у низці праць (“Історія філософії”,1889, “Історія і природознавство”,1894, “Про свободу волі”,1898) сформулював провідні ідеї неокантіанства. Він виступив з критикою позитивізму, який іґнорував специфіку різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні закони і тому є “номотетичними” (від грец.- закон), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах і є “ідіографічними” (від грец.- особливий). Природничі науки, досягнувши видатних успіхів у пізнанні, продемонстрували переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб індивідувального сприйняття більш вагомо впливає на результати осмислення. Тому слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до способу мислення дослідника.

Учень Віндельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних фнаук, Ріккерт додавав, що наукове пізнання у перших має за мету встановлення загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генералізуючий метод, а у гуманітарних — індивідуалізуючий.

Особливість історичного пізнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними культурними цінностями. Об’єднуючий чинник іст пізнання – універсальні цінності, які ФІ має встановити 1.Цінності форм і норм іст пізнання (методол позиції дослідника) 2.Цінності історичного процесу( культ тип епохи)3.Загально істор цінності (людські ідеали

28. Романтична візія історії в 19 ст.

Реакція на Французьку революцію і наступну “епоху війн” вЄвропі викликали обмеження інтелектуального впливу Просвітництва, яке донебачених висот підносило віру у суспільний прогрес, що спирається на могутнійлюдський розум. Драматичні колізії розвіяли облудний образ настання “царства Розуму”, а історія поточилася непідвладним розумові шляхом і дала результат, на який аж ніяк не сподівалися просвітники. Уявлення про суспільство, як про просту механічну сукупність особистостей, яких можна довільно “переробити”, вдавшися до освіти, розвіялися як туман. З’ясувалося, що людина у практичній діяльності керується не лише розумом, але й певними “незрозумілими” внутрішніми мотивами, часом діє під впливом спонтанних зовнішніх подразнень. Усе це зродило розчарування у раціоналізмі. Погляди інтелектуалів звернулися до минулого насамперед з намаганням знайти відповіді на важкі питання.Треба було знайти відповідь на причини порушення попередньої “гармонії” і, водночас, пильніше придивитися до феномену людини. Філософське осмислення минулого й сьогодення народило на початку ХІХст. такий своєрідний інтелектуально-культурний феномен як романтизм, який охопив сфери мислення і творчості. У першій половині ХІХ ст. він просякнув більшість європейських історіографій. Романтизм був неоднорідним явищем, в цілому йому були властиві: (1) ідеалізація минулих “спокійних” періодів історії, з яких на першому плані було середньовіччя, як час станової гармонії й ідеологічної стабільності; (2) зміщення центру ваги з особи до спільноти — “народу-нації”, яка має свої особливі культурно-психологічні риси, котрі проявляються у мові, традиціях, звичаях, нарешті, національній самосвідомості; (3) героїзація видатних осіб, які спроможні зрозуміти й висловити “волю” народу-нації; (4) ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом, а лише чуттям, інтуїцією; (5) увага, насамперед, до особливих і неповторних явищ у минулому; (6) відмова від універсалізму історичного процесу й надання переваги особливостям історії окремих народів і держав; (7) заміна людського розуму, як підстави історичного розвитку, колективним “національним (народним) духом”, який зумовлює специфіку суспільної свідомості й визначає еволюцію народів і країн.

Романтизм сприйняв від Просвітництва і розвинув ідею історизму, як принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість й суспільні порядки. Романтики, однак, акцентували увагу на духовному житті людей кожної конкретної епохи й народу.Загалом, торжество історизму у ХІХ ст. спричинило зростання суспільної значущості історії та впливу історичної думки. Історія стала професійною діяльністю, наукою, яка відокремилася від літератури. У європейських країнах масово виникали історичні кафедри в університетах, спеціалізовані дослідницькі історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Виходили друком фундаментальні документальні публікації, як от у Німеччині багатотомні “Пам’ятки історії Німеччини” (від 1826 р.), “Невидані документи з історії Франції” (понад 400 томів) і т.д. Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій.