Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

ДЕРЖАВНА ВЛАДА ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ



1._ Влада в системі суб'єктно-об'єктних управлінських відносин у державі

2._ Механізм реалізації права громадян на участь у здійсненні державної влади

3._ Державна політика як фактор життєдіяльності суспільства

 

1. Влада в системі суб'єктно-об'єктних управлінських відносин у державі

Статичну структуру системи влади становлять дві підсисте­ми: публічна і громадянська. Вони мають певне функціональне призначення: 1) інтегрування приватних інтересів у публічний із подальшою його трансформацією у вплив (публічна підсистема); 2) артикуляція й агрегування приватних інтересів (громадянська підсистема). Публічна і громадянські складові, з одного боку, є автономними структурами, кожна з яких має власні специфічні компоненти, а з іншого — взаємозалежними елементами єдиної системи. Внутрішня організація, функціонування та їх взаємодія визначають зміст механізмів публічного врядування в державі [7].

Основним призначенням влади стає формування і досягнення публічної мети діяльності. Водночас, механізм формування пу­блічної мети передбачає узгодження приватних інтересів у єдиний публічний інтерес, а механізм реалізації публічної мети полягає у перерозподілі наявних ресурсів між соціальними групами таким чином, щоб забезпечити її реалізацію з найменшими витратами. Відтак, у діяльності системи влади враховуються інтереси якомо­га більшої частини населення держави, а управління державою відбувається через механізми публічного врядування.

Влада — це певні взаємозв'язки, що передбачають наявність суб'єкта і об'єкта, особливе вольове ставлення, яке полягає у спо­нуканні до дії, яку об'єкт повинен здійснити за бажанням суб'єкта. Це реальна здатність суб'єкта влади втілювати в життя певні ідеї, погляди, власну волю, нав'язуючи їх, коли це необхідно, іншим.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це во­левиявлення народу або інших суб'єктів влади. Перша основна ознака влади полягає у тому, що вона не може належати ніко­му, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має пра­вової санкції, є юридично індиферентним явищем, оскільки вона немає правового виміру. Цю правову санкцію влада здобуває як від Конституції, так і від правосвідомості людей. Саме тут вини­кає проблема співвідношення волі і права. Очевидно, варто пого­дитися з тим, що влада взагалі і державна, зокрема, за своєю ро­довою сутністю є воля, вольова сила, а по видовій ознаці — право­ва сила. Згадана властивість виявляється у тому, що держава по­винна бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й дер­жавна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас виконавчість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення. Владарювати озна­чає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно приймалося тими, хто підкоряється. Завдання держави полягає у такій погодженості волі, яка, зали­шаючись по суті добровільною координацією, набуває форми во­льової субординації (підпорядкування).

Держава є основним інструментом політичної системи суспіль­ства, що здійснює управління останнім, охорону його економічної та соціальної структури, організацію і упорядкування соціально неоднорідного суспільства, забезпечення його цілісності та безпе­ки. Це історично складена структура для забезпечення потреб по­літичної еліти, соціальних груп і громадян.

Державна влада — це легітимне офіційне волевиявлення дер­жави, її органів і посадових осіб щодо здійснення їх функцій і по­вноважень шляхом прийняття правових актів у порядку, передба­ченому Конституцією і законами [13].

Характер державної влади, її походження і призначення, суть, зміст і форми здійснення виявляються у принципах та функці­ях. Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організа­цію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, за­кріплених у Конституції України. Перший з них у більшій мірі стосується організації державної влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (структурний аспект). Відповідно до цього ви­значається і система державних органів, які здійснюють держав­ну владу в Україні: єдиний законодавчий орган, органи виконав­чої та судової влади (системний аспект).

Другий принцип стосується переважно діяльності цих орга­нів, тобто їх функціонування. У процесі розбудови правової дер­жави, складовими якої є народний суверенітет як джерело вла­ди і Конституції, як основи всіх інших правових норм; верховен­ство закону над усіма іншими нормативними актами; принцип на­родного представництва; рівність усіх перед законом; поділ вла­ди як гарантія забезпечення громадянських прав і свобод особи та інші, одним з головних серед перелічених слід вважати прин­цип поділу влад.

На організацію та функціонування державної влади, в тому числі і в Україні, безпосередньо впливає політична влада. Оскільки представники останньої відображають власні погляди щодо політики, яку необхідно реалізовувати через державний апа­рат, вони безпосередньо впливають на здійснення державної вла­ди, яка за визначенням є підпорядкованою особам, що визнача­ють політику держави.

 

2. Механізм реалізації права громадян на участь у здійсненні державної влади

 

У сучасній демократичній, соціальній, правовій державі полі­тичні права повинні сприйматися як одна з базових демократич­них цінностей, що забезпечує громадянам участь у здійсненні дер­жавної влади, у чому й полягає їх головне призначення.

Провідне місце в системі політичних прав належить праву гро­мадян на участь у здійсненні державної влади, яке є окремим, са­мостійним, важливим і комплексним політичним правом, що од­ночасно виступає і принципом взаємовідносин між державою та її громадянами, а також включає в себе певний обсяг дієздатності.

Право громадян України брати участь в управлінні державни­ми справами — це передбачена Конституцією і законами України можливість кожного громадянина, який досяг вісімнадцяти ро­ків і є дієздатним, відповідає вимогам, встановленим законодав­ством для участі у відповідній сфері політичної діяльності, без­посередньо або через обраних представників брати участь у здій­сненні безпосереднього народовладдя, державної влади, місцевого самоврядування шляхом участі у виборах і референдумах, рівно­го доступу до державної служби і служби в органах місцевого са­моврядування, участі у здійсненні правосуддя з метою сприяння виконанню функцій суспільства й держави.

За своєю суттю воно є його правом на участь у здійсненні народовладдя.

Оскільки основною ознакою політичних прав є участь грома­дян України у здійсненні народовладдя, в управлінні державними справами, пропонується їх розуміти як можливості кожного гро­мадянина у формах і порядку, передбачених Конституцією і за­конами України, брати участь у політичному житті і політичній діяльності, здійсненні належної народу влади, вирішенні держав­них і місцевих справ, впливати на визначення і здійснення засад внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Право громадян України брати участь в управлінні держав­ними справами у системі політичних прав є головним, пріоритет­ним і співвідноситься з іншими політичними правами як пріори­тетне політичне право. Основною кваліфікаційною ознакою, що відокремлює його від інших політичних прав, є особиста, безпо­середня участь кожного окремого громадянина України у здій­сненні безпосереднього народовладдя, вирішенні державних справ у сфері законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого са­моврядування.

За структурою дане право є загальним, комплексним правом, яке включає політичні права, що мають самостійне значення: право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування, право рівного доступу до держав­ної служби і служби в органах місцевого самоврядування, брати участь у здійсненні правосуддя.

Громадяни України у процесі реалізації в індивідуальних та колективних формах права участі в управлінні державними спра­вами фактично беруть участь у здійсненні різних форм політич­ної влади, вступають для цього у конституційно-правові право­відносини з суб'єктами політичної системи України (державою, політичними партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування), виступають об'єктивно необхідними суб'єктами цих відносин, які є складовою відносин політичної системи України [1].

Закріплене в національному законодавстві України право гро­мадян на участь у здійсненні державної влади цілком відповідає міжнародним стандартам. Однак проголошене право є деклара­тивним без наявності тих правових засобів, які зможуть його ре­алізувати, перенести з суто теоретичної площини в саму практи­ку суспільних відносин. Про це переконливо свідчать непоодинокі негативні явища політико-правової дійсності (неприхована конф­ронтація гілок влади, формальне відношення посадових осіб до забезпечення реалізації прав громадян тощо), які фактично усу­вають громадян від процесу реалізації влади, зокрема державної, спотворюючи їх дійсне волевиявлення, нівелюючи соціальну цін­ність ідей народовладдя та демократії [8].

На сьогодні право громадян на участь у здійсненні державної влади недостатньо досліджене в теорії, а також потребує подаль­шого вдосконалення та відпрацювання механізму його реалізації, завдяки якому можливо було б вирішити нагальні практичні за­вдання: сприяти свідомому, активному, вільному вибору громадя­нами власної політичної позиції, сформувати у них відповідальне ставлення як до власних, так і суспільних та державних інтере­сів, забезпечити включення у сферу прийняття та реалізації дер­жавних рішень.

До органів, які повинні забезпечувати реалізацію права гро­мадян на участь у здійсненні державної влади, належать держав­ні органи, які передбачені Конституцією України (Верховна Рада України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Кабінет Міністрів України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністра­ції, Конституційний Суд України), а також інші державні органи (Центральна виборча комісія, Міністерство юстиції України тощо).

Особливою гарантією права громадян на участь у здійсненні державної влади є юридична відповідальність, яка проявляється у двох формах: 1) юридична відповідальність органів та посадових осіб за неналежне виконання покладених на них функцій та по­вноважень; 2) юридична відповідальність за протидію участі гро­мадян у здійсненні державної влади.

З метою посилення реалізації принципів правової держави в сфері виконавчої влади А.Заєць цілком слушно пропонує:

Забезпечити конституційну вимогу щодо виключного регу­лювання законом прав і свобод людини й громадянина та збіль­шення питомої ваги законів у системі нормативно-правових ак­тів. Нинішній стан нормативно-правового регулювання суспіль­них відносин свідчить про значну кількісну перевагу підзакон- них актів.

Впровадити досконалі і ефективні процедури реалізації прав і свобод людини й громадянина та вирішення адміністративно- правових спорів. Реформувати (уточнити) юридичну природу адміністративно-правових відносин, які тривалий час ототож­нювались з адміністративною відповідальністю громадян, та за­провадити в повному обсязі адміністративну юстицію в Україні. Предметом адміністративної юстиції, сформованої на нових заса­дах, мають стати рішення органів виконавчої влади, їх дії або без­діяльність, які порушують права й свободи людини і громадянина.

Розширити участь громадян у прийнятті рішень органами виконавчої влади. У цьому відношенні має бути подолана тенден­ція відчуження від громадської думки, яка має глибоке коріння в нашій дійсності і бере початок у домінуванні держави над осо­бою. Потрібно кардинально переглянути практику роботи зі звер­неннями і скаргами громадян, які мають кластись в основу ре­альних адміністративних рішень, слугувати засобом їх апробації.

Посилити участь громадськості у контролі за виконанням адміністративних рішень. Для цього слід було б запровадити про­цедуру громадського запиту з метою отримання громадянином ін­формації про рішення органів виконавчої влади, заплановані дії.

Покращити нормативно-правову регламентацію порядку розробки, прийняття та вступу в силу підзаконних актів вико­навчої влади. У формі закону мають регламентуватись такі питан­ня, як види нормативно-правових актів виконавчої влади, їх юри­дична сила, єдині технічні вимоги до підготовки проектів, мов­ні та термінологічні стандарти, прийняття та введення в дію ак­тів виконавчої влади. І лише на цій основі кожним нормотвор- чим органом може бути прийнятий акт, який регулював би пи­тання нормотворчої процедури, властивої окремому органу. Слід було б запровадити постійну наукову експертизу найбільш важ­ливих відомчих та урядових законопроектів відповідно до законо­давства з питань наукової та науково-технічної експертизи в час­тині статусу, повноважень та відповідальності експертів, гарантій об'єктивності експертизи та реалізації її висновків [5].

 

 

3._Державна політика як фактор життєдіяльності суспільства

 

Державна політика відіграє надзвичайно важливу роль у сус­пільному житті. Саме вона має на меті своєчасно виявляти назрі­лі проблеми розвитку суспільства, аналізувати їх, установлюва­ти причини виникнення, складність, суперечливість і знаходити шляхи розв'язання. У сфері державної політики приймаються від­повідні державно-політичні рішення, спрямовані на розв'язання певної проблеми, розробляються відповідні програми та інстру­менти їх реалізації.

Реформування політичного життя України, становлення демо­кратичної, соціальної, правової держави, багатопартійності та ін­ших демократичних інститутів у процесі трансформації україн­ського суспільства потребують підготовки нового покоління ана­літиків, консультантів, експертів, викладачів, організаторів для системи державного управління, партій і рухів, засобів масової ін­формації, центрів, фондів та інших структур, систематичного під­вищення їх кваліфікації.

Процес розробки й впровадження державної політики є бага­тогранним і різноплановим, тому, досліджуючи його, не можна застосовувати шаблони й кліше, оскільки кожна проблема потре­бує індивідуального розв'язання. Для аналізу в суспільних нау­ках часто використовуються теоретичні класифікаційні підходи, схеми та моделі.

Сучасній науці управління притаманне становлення і розвиток підходу, що дістав назву «аналіз політики». Аналіз політики ви­значається канадським ученим Л.Палом, як кваліфіковане засто­сування інтелекту до вирішення суспільних проблем, осмислення політики, яке спирається на багатогалузеву основу, що охоплює як природничі, так і суспільні науки.

Спочатку цей методологічний підхід до дослідження широкого кола обставин і чинників кількісного та якісного характеру (еко­номічних, політичних, соціальних, організаційних, інформацій­них), пов'язаних з реалізацією запропонованих курсів дій, виник як узагальнений інструментарій формування та обґрунтування програмно-цільових рішень, але зараз фахівці розуміють під ним всю сукупність сучасних методів обґрунтування державних рі­шень. За визначенням американського вченого Е.Квейда, це будь- який вид аналітичних досліджень, які генерують і відображають інформацію таким чином, щоб покращити основу для винесен­ня суджень керівниками, відповідальними за розробку політики.

Розрізняють теоретичний та прикладний аналіз політики. Завдання першого — це зрозуміти та пояснити політику, а дру­гого — оцінити та змінити її. В аналізі політики найважливіша роль відведена оцінці управлінських впливів на суспільство, що спирається на застосування раціональної моделі прийняття рі­шень. Основними предметами оцінювання є потреби, процеси, на­слідки та ефективність управлінських рішень. На думку росій­ського вченого А.Воронкова, аналіз політики розроблений спеці­ально для обґрунтування рішень в сфері державного управління та покликаний доповнити або замінити більш формалізовані засо­би системного аналізу і дослідження операцій [3].

В цьому підході основна увага приділяється не побудові чіткої методичної схеми, властивої системному аналізу, а дослідженню максимально широкого кола обставин і чинників, з метою вияв­лення переваг та недоліків кожного з рішень. На державному рів­ні — це спроба упорядкувати вироблення урядових рішень у сфе­рах, де не діють кількісні оцінки, де домінують суб'єктивні су­дження, що враховують інтереси впливових політичних та сус­пільних угрупувань. Водночас, для розуміння механізмів управ­ління соціальними системами необхідне глибоке знання їх струк­турної та функціональної будови, а це можуть забезпечити тільки їх системні дослідження. Таким чином, аналіз політики і систем­ний підхід взаємно доповнюють один одного.

Аналізу політики притаманні такі риси: спрямованість на по­кращання державної політики; колективне здійснення; ретельний підхід до аналізу проблем; врахування напрацювань як природни­чих, так і суспільних наук, акцент на професійну майстерність та здоровий глузд; врахування суб'єктивних і політичних факторів, які пов'язані з владою, впливом та інтересами. Він, як правило, передбачає дослідження моделі політичного процесу, яка включає складові політики і відображає її зміст та вплив.

Виділяють чотири головні інструменти політики, зокрема ін­формаційний, який відносять до м'яких засобів впливу; фінансо­вий, що може здійснюватися як м'якими (пільги, дотації, дозво­ли, цільові інвестиції), так і жорсткими (заборони, штрафи, лі­міти, тарифи) засобами впливу; владний (здатність держави забо­роняти і дозволяти), що здебільшого використовує жорсткі мето­ди впливу (законодавство та адміністрування); структурний, який передбачає

використання власних державних організаційних за­собів втілення політики в життя, тобто державних організацій, установ та підприємств.

Наповнення науково-методологічним змістом поняття аналіз державної політики потребує насамперед чіткого визначення його складників: політика, аналіз, держава. Розмежовування англо­мовних термінів роliсу і роlitics та утвердження чистоти змістово­го контексту в українській дійсності сприятиме кристалізації ана­лізу державної політики в Україні (адже інколи досить складно пояснити відмінності об'єкта і сфери дослідження Рolісу Зсіепсе і Роlitical Sсіепсе). Вимогою сьогодення є уникнення терміноло­гічної плутанини як у науковій літературі, так і в публіцистиці, чітке розмежування сфер аналізу політики і політичного аналі­зу й відповідно, політичної аналітики і аналізу політики та від­межування їх від аналізу для політики (своєрідне обстоювання, обґрунтування) й пропагування.

Сучасна наукова думка загалом обстоює такі підходи до про­цесу аналізу державної політики: теорії прийняття рішень (мі- крорівень): розглядаються детермінанти зовнішнього середовища, плюралізму, теорії суспільного вибору, неомарксистський ана­ліз; теорії формування процесу політики (макрорівень): індивід та плюралістичний підхід, кожен з яких не є взаємовиключним, а має свої особливості й підходи. Також вони не є універсальними й всеохоплюючими і лише презентують концептуальні напрями процесу аналізу державної політики. Окрім того, класифікацій­ні підходи до визначення аналізу державної політики сприяють утвердженню в Україні оптимального визначення державної полі­тики, що обґрунтовує її як відносно стабільну, організовану й цілеспрямовану дію/бездію (як пролонґацію наявної політики) дер­жавних інституцій (не випадковою, безсистемною поведінкою учасників процесу політики) і містить не окремі абстрактні, а конкретні рішення щодо розв'язання проблем або сукупності проблем і є відповіддю на суспільні вимоги [12]. Невід'ємним ком­понентом державної політики є її леґітимність, монополія держа­ви на законний примус та безпосередня конкретна дія чи бездія, що й аналізується, адже оцінюється безпосередня дієвість/пасив­ність державних інституцій у дослідженні позитивних/неґатив- них її результатів і наслідків. Окремо слід наголосити, що впро­вадження напряму політики можливе як через владні структу­ри, так і шляхом створення спеціальних інституцій чи приват­них фірм.

Результатом аналізу державної політики є порада-рекомендація, оскільки значна кількість фундаментальних сфер дер­жавної політики містить широке коло інституційних засад, акаде­мічних орієнтирів, інтересів, і тому логічним є виокремлення під­систем державної політики: ефективна економіка в аналізі й про­цесі державної політики; концепція суспільного вибору; соціальна структура; інформаційні перетворення або поділ інтересу індиві­дами та організаціями; психологія політики — є ключовими чин­никами утвердження аналізу державної політики в Україні як на­укової сфери та навчальної дисципліни.

Цілі держави обумовлюють відповідні напрями її політики. Для України характерним є визначення цілей її політики з ґрун­туванням на таких базових суспільних цінностях:

людина, її права та свободи, відповідальність перед собою, своєю сім'єю та суспільством;

державність, добробут населення та національна безпека;

європейський вибір, відданість загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та ґарантованої демократії;

послідовне утвердження гуманістичних і правових засад роз­витку суспільства, поваги й толерантності, професійності й авто­ритету, доброчинності й шляхетності у відносинах між людьми, становлення громадянського суспільства.

Впровадження у життя державної політики є надзвичайно відповідальним моментом усього процесу аналізу, адже політи­ка й управління є тісно взаємопов'язані. Державне управління є своєрідною формою і засобом практичного втілення в суспіль­ну практику державної політики. Для дослідження сутнісно-функціональних особливостей державного управління методоло­гічно важливим є застосування теорії ризику, мережевого плану­вання й управління як системи органів та установ, призначених здійснювати рішення влади. У контексті європейської інтеґрації України перспективним є виокремлення принципів держав­ного управління, спільних для країн Західної Європи: надійність і можливість прогнозування (правова впевненість); відкритість і прозорість; звітність; ефективність і результативність.

Загалом аналіз політики складається з трьох головних етапів: аналіз проблеми; аналіз розв'язання проблеми; обговорення ана­лізу (кваліфіковане пояснення суті поради замовникові).

Систематизація класифікацій процесу політики дає змогу ви­окремити такі його характерні етапи: . — усвідомлення проблеми (формулювання);

пошук варіантів (альтернатив) розв'язання проблеми;

прийняття рішення;

впровадження;

результат, оцінка;

аналіз політики як зворотний зв'язок [11].

Для оцінювання результатів політики застосовують різні типи критеріїв, але найвідомішими є: ефективність, продуктивність, адекватність, справедливість, відповідність, результативність, економічність. Важливим є розмежування ефективності як спів­відношення між витратами на проведення політики та досягнути­ми результатами і результативності як міри досягнення проголо­шених цілей політики, що показує, наскільки результати набли­зились до задекларованих цілей політики. В оцінюванні резуль­тативності й ефективності переважно застосовуються два методи: аналіз вигод-витрат та аналіз витрат і результативності, або ана­ліз ефективності.

Розглянемо декілька важливих рис державної політики:

державна політика є цілеспрямованою дією, а не випадковою, хаотичною поведінкою;

політика охоплює напрямки або моделі дій урядовців, а не окремі абстрактні рішення;

політика містить не тільки рішення з прийняття закону чи постанови, але й подальші заходи щодо їх втілення;

не вся урядова політика може втілюватися в життя органа­ми державного управління та державними службовцями. Сьогодні до виконання державних програм та надання послуг населенню все частіше на конкурсній основі залучаються приватні організа­ції та індивіди;

державна політика з'являється як відповідь на політичні ви­моги або вимоги діяльності чи бездіяльності щодо певних питань, які надходять від громадян, представників груп інтересів, законо­давців до урядовців та урядових агентств. Ряд вимог закликають до дії, а інші ще й уточнюють, яка саме дія є бажаною;

політика – це те, що уряд дійсно робить, а не має намір чи тільки планує робити. Саме в такому контексті державна політи­ка аналізується й оцінюється;

державна політика може бути або негативною (уряд може ви­рішити не вживати ніяких заходів щодо деяких проблем), або по­зитивною (дії уряду з розв'язання певної проблеми);

державна політика ґрунтується на законі і є легітимною. Члени сучасного демократичного суспільства сприймають фіс­кальні, регулятивні та контрольні дії уряду як легітимні, хоча легітимність — це необхідна, але недостатня умова ефективної державної політики. Інколи державна політика може масово по­рушуватись, як, наприклад, у США за часів дії сухого закону, в Україні щодо митних та податкових правил, або як це відбува­ється повсюдно при перевищенні швидкості на автомагістралях;

державна політика, на відміну від політики приватних орга­нізацій, ґрунтується на монополії держави на законний примус чи навіть насильство. Уряд має право ув'язнювати порушників, а приватні організації — ні;

існує різниця між просто рішеннями та політикою. Уряд щодня ухвалює безліч рішень, продиктованих як політикою, так і просто обставинами. Водночас багато видів урядової діяльності зводяться до здійснення якоїсь політики, але самі вони не є по­літикою. Наприклад, рішення уряду підвищити митні тарифи не є свідченням політики протекціонізму. Скоріше його можна вва­жати реакцією на економічні умови, спрямовану на поповнення державного бюджету [12].

Програмний аналіз, який на сьогодні розглядається як один із напрямів аналізу політики, застосовується для перевірки об­ґрунтованості урядових програмних рішень та відповідності їх ре­зультатів. Він здійснюється в різних формах на основі різноманіт­ного методичного інструментарію. Такий аналіз є одним з осно­вних елементів програмно-цільової організації поряд з побудовою програмних структур і використанням програмно-цільових сис­тем управління.

Для порівняння програмних альтернатив вико­ристовують методи типу «витрати — користь», які передбачають кількісне відображення витрат та їх зіставлення з очікуваними результатами.

Таким чином, державна політика має складний та інтерорга- нізаційний характер. Державна політика (як вплив на повсякден­не життя суспільства) виступає підсумком великої кількості про­грам, законодавчих дій та організаційних взаємодій.