Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Українські звичаї і традиції як засіб екологічного виховання учнів



 

Основою релігії давніх слов'ян, особливо тих, що жили на землях біля середнього Дніпра, був культ природи. В уявленні давньої людини все, що оточувало її, було живе, одухотворене, наділене магічною силою, яка так чи інакше на неї впливала. Головні елементи і сили природи, особливо ті, що здавалися найбільш містичними, стародавня людина обожнювала [30, 37]. Однак, на відміну від греків і римлян, наші предки не наділяли їх людською подобою і не приписували їм різних людських рис і пристрастей, а уявляли їх як осіб вищої духовної сфери. В українському пантеоні не було злих богів, боги та нижчі божества ставилися до людей прихильно, але треба було здобути і утримувати їхню ласку молитвами, обітницями, жертвоприношеннями.

Характер божеств залежав від характеру етносу, а на останній вирішальний вплив мала природа. Благодатна земля, м'якість краєвидів не зумовлювали активно-агресивні орієнтації стосовно природи. Навпаки, сприяли розвиткові мрійливості, толерантності і віротерпимості. У першовитоках українських вірувань беруть початок етнічний кордоцентризм, емоційність і чуйність - риси, які завжди переважали [40, 22].

Молитви і релігійні обряди справлялися якнайближче до таємничих сил природи: під особливим деревом (зокрема, дубом), на полі, біля криниць, в лісі, біля річок і озер. Опоетизовані в народній творчості і літературі верба, тополя, калина, явір, липа - надбання нашої історії. На узвишші, часто на узліссі встановлювалися і язичницькі ідоли - боввани. Сама природа була не тільки оселею, а й частиною єства вищих сил; приміщення чи будови для молитов були не потрібні: храми і капища з'явились порівняно недавно, уже за княжої доби. Український лісостеп і степ, родючі землі, неповторні краєвиди були тими природними чинниками, які формували національний характер [21, 17].

Пантеїзм вірувань сприяв відчуттю єдності з природою. Під час відправляння ритуалів людина ніби розчинялась у просторі. Ритуали супроводжувалися проникливим співом, характер і зміст якого залежав від призначення обряду. Так виникли й дотепер зберегли високий естетизм стародавньої традиції гаївки, щедрівки, колядки, веснянки, обжинки, голосіння і т. ін. [29, 42]. У ритуалі брали участь всі члени роду: від найстаріших до найменших, дня яких споглядання обряду було водночас і великою школою естетичного, морального виховання, і уроком набуття природничих знань та суспільного досвіду.

Набожне ставлення до землі, початки якого яскраво проглядаються ще від трипільців (4 тис. до н. е), було пронесено через тисячоліття і закарбувалось у висловлюваннях «Земля - мати», «Земля - годувальниця». Нею клялися: «Хоч землю їж» [36, 105]. Немало повір'їв, що збереглися і дотепер, у давнину виконували роль заборон, імперативів і навчали берегти все живе: дерева, звірів, птахів, не забруднювати водойми, криниці. Заборони акумулювали природжений естетизм, потяг до краси, гармонії з природою: чорногуза не займай - «згорить хата», у воду не плюй - «вона свята». Сила язичницьких ритуалів народних вірувань була така переконлива, що багато з них, особливо пов'язаних з водою, перейняло християнство. Згадаймо хресні ходи до священних водоймищ, скроплювання освяченою водою на Великдень, Трійцю, Спаса [21, 18].

Про грані співіснування язичництва і християнства написано чимало. Безперечним є факт екологізації українського православ'я через його поєднання з попередньою релігійно-світоглядною системою. Засвоюючи нову чужу віру, вірування наших предків не розчинилися у нових християнських святах та обрядах. Неможливо уявити собі зиму без Різдва Христового, без ряджених, вертепу і куті, а весну - без Христового Воскресіння, Великдень - без писанок. Літні Зелені свята невід'ємно асоціюються з клечанням хати лепехою і свіжою травою. Спас поєднується з обжинковими звичаями та обрядами. Можна тільки пишатися тим, що наша обрядовість є однією з найбагатших у Європі і дуже давньою, як і сам народ [6, 201].

У дохристиянський період існування нашої держави звичаєва педагогіка, яка сформувалася і закріпилася в традиціях, символах попереднього етапу суспільного розвитку, продовжувала відігравати панівну роль. Вона збереглася і в наступних століттях, ніколи не втрачаючи свого значення. Як зазначалося раніше, процеси виховання і навчання були взаємопов'язані і носили практичний характер. Діти пізнавали життя під час трудової діяльності: разом з батьками полювали, обробляли землю, оволодівали ремеслами тощо. Перші моральні настанови і знання вони одержували через звичаї, обряди, традиції, народний фольклор. Великий образно-емоційний потенціал несла в собі казка, яка за язичницькою традицією втілювала ідею спорідненості життя тварин і рослин з життям людини, поетизувала роль надприродних сил, а отже, виховувала любов до природи. Ігри та ігрові пісні («Льон», «А ми просо сіяли», «Ворон», «Коза», «Гуси», «Зайчик», «Просо»), зоофагічні танці, загадки також мали природничий зміст і передавали досвід природо-відповідної поведінки [36, 110].

Як і раніше, дітей привчали шанобливо ставитися до землі - головного багатства держави і гаранту її достатку. Ця традиція виявилася такою сильною, що її беззастережно сприйняло християнство, передбачивши церковне покарання поклоніннями протягом 15 днів для того, хто «бив землю». Зберігся і культ Матері, який деякі сучасні автори відносять до головних архетипів колективного безсвідомого українців і, як доказ, наводять приклад поклоніння Богородиці нарівні з Христом. Крім моральних засад і світоглядних настанов, у Київській Русі дитина здобувала професійні знання, які також передавалися за правилами звичаєвої педагогіки: від батька - до сина. Селянин-землероб володів майже 200 професійними навичками успішного ведення господарства. Продуктивному господарюванню сприяв агрокалендар, складений нашими предками завдяки спостережливості, господарській інтуїції та глибоким знанням природи [38, 19].

Природні прикмети відігравали велику роль у виховному процесі, з дитинства входили у свідомість, розвивали спостережливість, образне мислення, сприйняття кольорової гами навколишньої природи: «Червоне вечірнє небо - жди дощу», «Сухий квітень - голодний рік», «Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає», «Ясний місяць дощу не бачить», «Зима біт, та снігу не їсть, а тільки сіно», «Як травень дощі сіє - жито половіє», «Трапляється такий год, що на день по сім погод», «Як у травні дощ не впаде, то і золотий плуг не виоре», «Не радій великому посіву, а радій гарному врожаю».

Після прийняття християнства все ж велику роль продовжували відігравати служителі язичницького культу і носії ізотеричних знань та магії - волхви. Пригадаймо факти з «Літопису руського», коли за порадою до волхвів звертаються великі князі Київської Русі, зокрема - князь Олег, якому було напророковано смерть від власного коня. І в наступні часи служителі уже християнського віровчення прославляли рідну землю, її красу, велич і силу її людей, утверджуючи політичну повноправність батьківщини серед інших християнських країн, відстоюючи її інтереси в протистоянні ідеологічному впливові Візантії та збройному втручанню войовничих сусідів [22, 19].

Для навчально-виховних традицій Київської Русі характерні формування валеологічних знань. Народні традиції зберегли способи лікування грижі, ревматизму, геморою, сечокам'яної хвороби тощо. Цими знаннями володіли знахарі, баби-повитухи, чаклуни. Євпраксія, онука Володимира Мономаха, в трактаті «Алімма» описала основи догляду за немовлятами, гігієни з використанням народної медицини. І хоча школи набули великого поширення, особливо з прийняттям християнства, звичаєва педагогіка, екологічний зміст якої був зумовлений тисячолітнім досвідом етносу, продовжувала жити [38, 20].

В практиці початкового навчання формування екологічної культури молодших школярів здійснюється у різноманітних видах діяльності: навчальній, трудовій, громадсько-корисній, таких, де учні поставлені в ситуації безпосереднього вияву турботи про природу та людину, надання допомоги і підтримки, захисту слабшого, молодшого, хворого і т. ін. До форм виховання відносять спеціальні уроки, бесіди, відверті розмови, диспути, лекції, тематичні вечори, зустрічі свят народного календаря, благодійні заходи, створення альманахів з історії родоводу, вечорниці та інші. Таким чином, важливим засобом екологічного виховання школярів є народні традиції, тобто досвід, звичаї, норми поведінки, смаки, що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Дотримуючись традицій своїх предків у сфері збереження і охорони довкілля, люди зможуть урятувати навколишнє середовище від знищення й екологічної кризи.