Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Функції цінностей



Тема 3.5. Аксіологія: філософське вчення про цінності

Основні поняття

Цінність- значущість, яку люди надають речам, явищам і яка становить основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності мотивують поведінку людей.

Аксіологія - це теорія цінностей, філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язки різноманітних між собою духовних і матеріальних чинників, та їх зв'язок зі структурою особистості.

Цінність - це термін, що широко використовується в філософській та соціологічній літературі для позначення людських, соціальних та культурних значень певних явищ дійсності. Отже, цінності - це те, що має значення. По суті, вся різноманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин може виступати як «предметні цінності», як об'єкти ціннісного відношення, тобто оцінюватися як добро і зло, істина чи не істина тощо. Засоби та критерії, на основі яких здійснюються самі процедури оцінювання відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості та культурі як «суб'єктні цінності» (установки та оцінки, імперативи та заборони, цілі й проекти), виражені у формі нормативних уявлень, виступаючи орієнтирами діяльності людини.

У ціннісних категоріях проявляються граничні орієнтації (мається на увазі таке значення, яке є найголовнішим) знань, інтересів та переваг різних суспільних груп та особистостей. Кожна конкретно-історична суспільна форма характеризується їх специфічним набором та ієрархією. Наприклад, найвищою цінністю в радянському суспільстві вважалась відданість ідеалам комунізму, відданість комуністичній партії, готовність громадянина віддати цьому всі сили, а якщо буде потреба, — і життя. У більшості сучасних демократичних країн найвищою цінністю вважаються права людини. Засвоєння системи цінностей окремою людиною становить необхідну основу соціалізації особистості та дотримання нормативного порядку в суспільстві.

Соціальні цінності значною мірою обумовлюють особисті цінності. Але це обумовлення може бути такого порядку, що людина, сприймаючи соціальні цінності через призму індивідуальної життєдіяльності, може визначати свої особисті ціннісні орієнтації, протилежні суспільним.

Ціннісні орієнтації - це найважливіші елементи особистості, закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань вони відмежовують значиме, суттєве для даної людини від незначимого, несуттєвого. Сукупність усталених ціннісних орієнтацій утворює своєрідну вісь свідомості, що забезпечує стійкість особистості, типи її поведінки та діяльності, виражену в спрямованості потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації виступають найважливішим фактором, що регулює, детермінує мотивацію особистості. Слід детально розглянути те, що найважливішою складовою ціннісних орієнтацій є філософські, моральні, а також політичні переконання. Ціннісні орієнтації діють як на рівні свідомого, так і на рівні несвідомого, визначаючи спрямованість вольових зусиль, уваги, інтелекту. Ціннісні орієнтації пов'язані з необхідністю вирішення протиріч та конфліктів у мотиваційній сфері, селекції потягів особистості, у найбільш загальній формі, вираженій у боротьбі між обов'язком та бажанням, мотивами моральними та утилітарними.

Розвинені ціннісні орієнтації - ознака зрілості особистості, показник її соціальності. Стійка сукупність ціннісних орієнтацій обумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам, здатність до вольових зусиль в ім'я цих ідеалів та цінностей. Протилежність ціннісних орієнтацій породжує непослідовність у поведінці; нерозвиненість орієнтацій - ознака інфантилізму, панування зовнішніх стимулів у внутрішній структурі особистості, безпосередність впливу об'єкта потягу на потребу.

Теорія цінностей, аксіологія. Проблема цінностей неминуче виникала в епохи знецінення культурної традиції та дискредитації ідеологічних підвалин суспільства. Так, криза афінської демократії примусила Сократа поставити питання: «Що є благо?». Це є основне запитання загальної теорії цінностей. Починаючи з Сократа і Платона і закінчуючи Гегелем, у філософії цінності і буття не розчленовувалися, а часто, як, наприклад, у Ніцше та Платона, ототожнювалися.

Аксіологія як самостійна галузь філософського знання виникла тоді, коли поняття буття розщепилося на два елементи: реальність та цінність як об'єкти різноманітних людських бажань та потягів. Головна задача аксіології - показати, чи можлива цінність у загальній структурі буття і яке її відношення до «фактів» реальності. Можна сказати і дещо інакше: не все, що існує, має цінність, і тому виникає запитання, чи можлива цінність, що зумовлює цінність? Розрізняють наступні типи теорії цінностей: натуралістичний психологізм, трансцендентальність, персоналістичний онтологізм, культурно-історичний релятивізм та соціологізм.

Натуралістичний психологізмвиходить з того, що джерелом цінностей є потреби людини, які, в свою чергу, мають біопсихічну природу, а самі цінності являють собою ті чи інші предмети чи явища реальності, на які спрямовані потяги чи бажання людей. Критерієм цінності виступають тут поняття «корисності» чи «інструментальності». Цінним вважається те, що дає будь-яку користь, або ж те, що може відігравати роль інструмента для досягнення якоїсь мети. Отже, тут наявне зведення цінностей до факту, тобто змішання цінностей і предметної реальності. Прибічниками такої теорії виступають представники філософії прагматизму. Представниками цього філософського напряму - американськими філософами У. Джемсом, Дж. Дьюї, Ч. Пірсом - була висунута програма «реконструкції філософії»: філософія має бути не розмірковуванням про першопочатки буття та пізнання (чим вона вважалася з часів Арістотеля), а загальним методом вирішення тих проблем, які стоять перед людьми в різних життєвих («проблематичних») ситуаціях, що виникають у світі, який постійно змінюється. Цінним і буде все те, що допомагає у вирішенні цих проблем.

Аксіологічний трансценденталізмґрунтується на ідеях неокантіанства. Неокантіанці Г. Ріккерт, О. Ліберман та інші висунули лозунг: «назад до Канта». Основним досягненням філософії Канта вони вважали положення про апріорні форми споглядання (простір і час) і мислення (категорії).Помилкою ж Канта - визнання об'єктивності «речі в собі». З погляду неокантіанства «річ у собі», тобто об'єктивно існуючий предмет, є просто феномен свідомості. Звідси випливає, що й цінності самі по собі не існують, а лише «значать», їх «значення» збігається зі значенням, яке мають кантівські апріорні форми зі спогляданням та мисленням. Так, простір і час у Канта є такими апріорними формами споглядання, що вони уможливлюють саме споглядання реальності у просторі та часі. Цінності її являють собою такі апріорні ідеальні форми, які співвідносять себе з такими ж ідеальними апріорними формами. Отже, те, що цінне, цінне саме по собі без будь-якого співвідношення з людськими потребами та з об'єктивною реальністю. Цінності в межах аксіологічного трансценденталізму існують у самій свідомості поза будь-яким досвідом, «трансцендентальне», на зразок якихось ідеальних «норм», спираючись на які, людина може оцінювати. Але, й на це треба звернути особливу увагу студентам, такий погляд породжує питання, на яке аксіологічний трансценденталізм не може дати адекватну відповідь. Це питання про те, яким же чином трансцендентальне, що стосується досвіду, контактує з реальністю, адже за своєю природою воно повинне мати справу тільки з собою?

На це питання намагається дати відповідь персоналістичний онтологізм,найбільш видатним представником якого є М. Шелер. Шелер визначає, на відміну від неокантіанців, реальність речей, але він визначає також і реальність світу цінностей як ідеального, нормативного, що існує лише у свідомості. Метод Шелера феноменологічний. Він полягає у тому, що річ, предмет повинні сприйматися такими, якими вони є самі по собі, без будь-яких зв'язків та опосередкувань через інші предмети, тільки сам предмет як феномен. Шелер намагався з'ясувати причини того, що цінності часто знецінюються - те, що вчора вважалось безумовною цінністю, сьогодні вже таким не видається. На думку Шелера, знецінювання, «видність» цінностей зумовлена не самими цінностями як такими, а історичними формами їх існування. Отже, цінність (за Шелером) завжди абсолютна, об'єктивна, вона лише по-різному проявляється в різні історичні періоди.

Для сприйняття цінностей необхідне (за Шелером) не інтелектуальне зусилля, а життєвий імпульс, феноменологічне сприйняття предмета, яке можливе тільки в акті любові, що супроводжується миттєвим прозрінням вищої цінності об'єкта.

Протилежну думку обстоюють філософи, що перебувають на позиціях соціологізму та культурно-історичного релятивізму. Представники цього напряму - М. Дільтей, М. Вебер, О. Шпенглер та інші - стоять на позиціях аксіологічного плюралізму, тобто множинності рівноправних ціннісних систем, що можуть бути пізнані за допомогою історичного методу. Вони заперечують існування абсолютних цінностей, саму можливість створення програми загальної теорії цінностей, оскільки її створення передбачає абстрагування від культурно-історичного контексту й увіковічення однієї «справжньої» системи цінностей. Послідовники цього напряму вважають, що цінність як така може бути сприйнята та зрозуміла тільки інтуїтивним шляхом. М. Вебер у своїй «розуміючій соціології» сприйняв від неокантіанців уявлення про цінність як про норму, способом буття якої є значимість для суб'єкта, і використав його для інтерпретації соціальної дії та соціального знання. У своїй головній роботі «Протестантська етика та дух капіталізму» він обґрунтовує думку, що європейський капіталізм зобов'язаний своїм походженням протестантському релігійно-етичному комплексу, забезпечуючи виховання таких рис особистості, як працелюбність, ощадливість, чесність, розважливість та ін. Вони - ці риси - і є цінністю в епоху капіталізму, що зумовлюють його існування.

У другій половині XIX ст. у європейській культурі та філософії виник нігілізм - заперечення загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм. К'єркегор джерелом нігілізму вважав кризу християнства і розповсюдження «естетичного» світосприйняття. Це означає, що люди основні сенси існування почали вбачати не в божественному, а в естетичному. Ніцше розумів нігілізм як усвідомлення ілюзорності християнських ідеалів, а також самої ідеї прогресу людства, яку він вважав буржуазною версією релігійної віри.

Функції цінностей

1. Функція конституювання сенсу життя.

2. Орієнтаційна функція цінностей.

3. Нормативна функція цінностей.

Оцінка та істина

Із цінностями тісно пов'язані оцінки, які виявляють себе у таких типових випадках:

1) оцінка як співвідношення речі з потребами людини. У такому разі оцінювання постає як пізнання речі щодо її здатності задовольнити потреби людини. Наприклад, первісна людина пізнала і оцінила їстівні рослини, сучасна людина оцінила зручність їзди на авто. Це пізнання-оцінювання відкриває для суб'єкта цінність певної речі чи явища. Оцінити за таких умов означає визнати феномен як цінність, надати йому значення цінності;

2) оцінка як підведення під норму, правило, закон. Наприклад, суддя оцінює вчинок, підводячи його під закон, експерт оцінює технічний витвір чи бізнесовий проект, підводячи його під технічні норми чи норми ризику. За такої ситуації оцінка виявляє себе як акт пізнання щодо відповідності вчинку чи творіння людини нормі. Як і в першому випадку, підведення під норму є конституюванням, визнанням цінності;

3) оцінка як вибір з поміж двох і більше цінностей. У цьому разі йдеться не про визнання (пізнання) цінності (таке визнання здійснено раніше), а про вибір між уже визнаними цінностями.

У двох перших випадках оцінка постає як акт конституювання цінностей особою чи суспільством, у третьому — як акт їх співвіднесення, ранжування.

Правильна оцінка має ґрунтуватись на знанні, істині.