Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Яковенко С.Зникомітіні Валерія Шевчука. Варіації автотематиз-му // Наукові записки НаУКМА. — 2001. — 119. — Ч. 1. 1 страница

Шевчук В.Око прірви. — К.: Укр. письменник, 1996.

Шевчук В.Серйозний письменник не може бути популярним// ^\лм.§а2еіа.ІУІу.иа/агт.ісІЄ5/2005/04/07/4188

Марія Матіос: між традицією і стилізацією

М. Матіос народилася у 1959 р. на хуторі Сірук біля с. Розтоки, що на Буковині. Закінчила філологічний фа­культет Чернівецького університету, тепер Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. Пише пое-


 

Покоління «батьків» і межові явища у традиційній стилістиці

зію й прозу. їй належать збірки поезій: «З трави і листя» (1983), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «На Миколая» (1995), «Жіночий аркан» (2002). Авторка книги повістей «Життя коротке» (2001), книги новел «Нація» (2001), історико-психологічного роману «Солодка Даруся» (2004), первісна назва якого «Трояка ружа», книги кулінарних рецептів і народознавчих студій «Фуршет від Марії Матіос» (2002), «Бульварного роману» (2003), політичного роману-пам-флету «Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006), психологіч­ної розвідки «Щоденник страченої» (2005), родинної саги у новелах «Майже ніколи не навпаки» (2007). У 2005 р. от­римала Національну премію ім. Т. Шевченка за роман «Со­лодка Даруся».

Критика називає М. Матіос найплодовитішою і най-працездатнішою українською письменницею, творчість якої є найстрокатішою у жанровому відношенні: повість, бульварний роман, книга кулінарних рецептів, роман-памфлет, сага у новелах. Сама письменниця не хоче, аби її читали в метро, стверджуючи, наче «чітко знає статус, вік і стать своїх читачів — від академіка до домогосподарки». Літературна формула «від академіка до домогосподарки» не викликає довіри, навпаки — видається надто підозрі­лою, незважаючи й на те, що академіки, особливо у пост-совєтському просторі, бувають різними, а серед домогос­подарок трапляється чимало колишніх учительок укра­їнської мови і літератури. Однак треба визнати: інтерес до її книжок, наклади й кількість перевидань не менші, аніж в О. Забужко, а любов до письменниці є всенарод­ною без особливого втручання критики. Такий успіх по­яснюється рішучим відстоюванням М. Матіос традицій­них українських цінностей, що їх більшість сучасних ук­раїнських прозаїків вважає або анахронічними, або неможливими.

Твори М. Матіос, навіть ті, в яких вона намагається « законсервувати час і людину », « осмислити буття у різних його проявах», переважно належать до масової літерату­ри, яку критика подає як загальнонаціональний контекст. Роман «Солодка Даруся» не виняток, хоча задумувався він як «висока» література. Цей твір М. Матіос є достатньо якісним, «а якісна книжка — це також духовний автори­тет». Роздвоєність прозаїка між «високою» і масовою літе­ратурою не є чимось надзвичайним. З подібною суперечні­стю ми стикаємося також у випадку Є. Кононенко, коли одна частина критиків називає її письменницею для еліти,


^



Покоління «батьків» і межові явища у традиційній стилістиці


Покоління «батьків» і межові явища у традиційній стилістиці



 


а інша трактує як представницю масової літератури. Сама ж М. Матіос позиціонує себе як письменницю національ­ну, підкреслюючи, що її «Фуршет» — така ж національна книжка, як і «Нація».

Критика порівнює прозу М. Матіос з прозою В. Стефа-ника. Це порівняння видається некоректним, оскільки В. Стефаник, як відомо, писав «коротко і страшно», а М. Матіос пише солодко й багатослівно. З-поміж усіх кри­тиків саме Р. Семків визначив найсуттєвішу стильову оз­наку прози авторки «Солодкої Дарусі» — сентименталь­ність. Вдумливий погляд зауважить, що М. Матіос стилі­зує свою прозу під класичну, внаслідок чого з-під її пера з'являються псевдокласичні твори. В. Стефаник не любив літературних декларацій, для нього була чужа будь-яка стилізація. Він відмовлявся писати про життя української інтелігенції, оскільки вона в часи В. Стефаника була яви­щем маргінальним, а її життя виглядало ефемерним, май­же неіснуючим. Натомість перед зором В. Стефаника роз­горталася стихія життя покутського селянства. Це життя він знав не з переказів і не з книжок, а з власного досвіду. Новеліст досліджував душу покутського селянина у її най-брутальніпіих і найлюдяніших проявах, виявляючи най-тонші нюанси переходу від брутального до людяного і нав­паки. Цим підняв його життя до рівня трагедії. Завдяки трагічному звучанню образ Гриця Летючого, що з безвиході вирішив убити своїх дітей, як і образ Вовчиці, яка годує зі своєї руки численних дітей — монархістів, націоналістів і революціонерів, що ненавидять одне одного, сьогодні є хре­стоматійними, принаймні у межах української літератури. Стихією прози М. Матіос насправді є не трагедія, як це намагається довести більшість критиків, а мелодрама. Письменниця завжди шукає гостру інтригу, надає перева­гу емоційному надміру, різко протиставляючи добро і зло. У «Солодкій Дарусі» усі ці три ознаки проявляються осо­бливо виразно. Зрозуміло, енкаведисти на «визволених» українських землях відзначалися жорстокістю. Однак М. Матіос гіперболізує цю жорстокість до тієї межі, коли правда перетворюється на пропаганду. Підживлюючи ін­тригу, авторка нагнітає жахи, згущує фарби, тому слідчий не тільки ґвалтує Мотронку, а й цідить молоко з грудей мо­лодої матері. Більше того — він п'є це молоко й кусає свою жертву. Можна припустити, що у даному разі маємо спра­ву з психічно хворою людиною-садистом. Однак і енкаве-дист Дідушенко не відстає від свого соратника. Розправив­шись з молодими бандерівцями, він кладе тіло мертвого парубка на тіло зв'язкової, імітуючи статевий акт. Але й


цього виявляється мало, напевно, не тільки Дідушенкові, а й М. Матіос. За сюжетом з Вижниці привозять труп бать­ка забитого бандерівця. Він теж присутній при нарузі над трупом власного сина. Ця показова вистава, що має на меті залякати місцеве населення, у читача викликає недовіру.

Письменниця пише про межові стани ефектно, але не ефективно. Таке письмо можна назвати психологічним із великими застереженнями. Воно взагалі не є психологіч­ним, якщо манеру М. Матіос порівнювати, наприклад, з манерою боснійського прозаїка Меші Селімовича у романі «Дервіш і смерть». Хоча М. Матіос, на відміну від М. Селі­мовича, належить до християнської культури, проте вона не залишає ані Дідушенкові, ані катові Мотронки жодного шансу на спасіння. Парадоксально, але цим письменниця позбавляє усіх шансів на спасіння не тільки Дарусю, а й людину як таку, зокрема, і своїх читачів. Християнський підтекст, як і катарсис, у «Солодкій Дарусі» видається сумнівним. Самогубство Мотронки, її добровільне зречен­ня своєї доньки Дарусі свідчать про остаточну демораліза­цію жінки — дружини й матері. Традиційна українська лі­тература, як і світова, культивувала образ матері, захи­сниці роду, яка попри різні політичні режими і суспільні катаклізми лишалася прихистком людяності й віри в ро­зіп'ятого за наші гріхи Спасителя. М. Матіос, як і Л. Тол-стой, розглядає жінку передусім з точки зору статі, а не її ролі у родині, материнства. Якщо Анна Кареніна попере­дила епоху фемінізму, то Мотронка фактично її завершила.

Ефектними у М. Матіос є як сюжет, так і мова. Щопра­вда, письменниця не пише діалектом — у такому разі її твори сприймалися б так само складно, як і твори В. Сте­фаника, тобто не могли б претендувати на масовість. М. Ма­тіос використовує окремі діалектні слова, фрази, синтак­сичні конструкції задля передачі буковинського мовного колориту, однак і тут бувають прорахунки. Наприклад, Дідушенко вже після Другої світової, напевно, уявив себе членом Партії регіонів: «Бачите, нарешті ми можемо гово­рити, що і в цьому регіоні встановили спокійне життя»; повстанці, забираючи у Михайла провіант, висловлюють­ся не як приречені на загибель селяни, земляки, а як кон-дові бюрократи: «А від нас і всіх істинних українців подя­ка буде». Не менш фальшиво звучить і фраза сільської ку­масі, яка ще до народження Дарусі, тобто до початку Другої світової, висловлюється у стилі 90-х минулого сто­ліття: «Як то до чого люди? Для контролю».


 



Покоління «батьків» і межові явища у традиційній стилістиці


Покоління «батьків» і межові явища у традиційній стилістиці



 


Немає підстав стверджувати, що М. Матіос є прихиль­ницею регіональної літератури. В одному з інтерв'ю пись­менниця сказала, що її книжка «Нація» має стосунок до контроверсійної української історії, переростає її власну біографію чи історію її Розтоків. З цього випливає, що саме завдяки українській історії, яка є об'єднуючим чинником нації, М. Матіос перетворюється на письменницю загаль­нонаціональну.

У світовій літературі чимало прикладів, коли націо­нальна історія втілюється в особистій біографії письмен­ника, розгортається у його рідному місті. Наприклад, С. Рушді як ровесник індійської незалежності показав іс­торію новоповсталої Індії в романі «Опівнічні діти» через власну біографію й історію своєї родини. У цьому романі він ствердив, що індійсько-пакистанська війна 60-х років точилася з єдиною метою — щоб його родина зазнала гено­циду. Історія Колумбії й Латинської Америки в романі «Сто років самотності» концентрується у вигаданому Ма-кондо, хоча насправді Габріель Гарсіа Маркес мав на увазі своє рідне місто Аракатаку.

Розтоки мали б усі шанси стати сховком української іс­торії. Аналогічно до того, як сховком української історії стало старе подвір'я у Делятині Тараса Прохаська, на яко­му відбулося дві світові війни. Досі саме Т. Прохасько про­довжує в українській літературі регіональну традицію, яка завжди була популярною серед горян. Досить згадати хоча б польського письменника Владислава Оркана, гураля з Підгалля, який особисто був знайомий з В. Стефаником, схилявся до лівих ідей, проте присвятив своє життя ідеї ре-гіоналізму. М. Матіос, звичайно, знаходиться під впливом регіональної ідеї, що надає її книжкам колориту. Однак письменниця свідомо підпорядковує її загальнонаціональ­ному контексту, тобто масовому сприйняттю. Масова літе­ратура для регіональної ідеї вбивча. Адже масове мистец­тво як мистецтво унітарне стирає різноманіття, синонімом якого виступає регіоналізм. В українському випадку зда­ється, що масова література ототожнилася із загальнона­ціональною. Насправді ж загальнонаціональна література відходить у минуле, а її місце займає література масова.


Матіос М.Солодка Даруся. — Л.: ЛА «Піраміда», 2007.

Матіос М.Я не Стефаник у спідниці, я — Марія Матіос у спідниці/ уіе«.кіеу.иа/ агсг.5пт.т?іа'=029

Матіос М. Я не хочу, щоб мене читали в метро // День. — 2001. — 23 березня.

МорозовА. Ліки від постмодерну /\лш\«.геуіе\л/.кіеу.иа/ агсг.5Иіт?ій=563.

Павличко Д.Безодня, куди страшно заглянути (Матіос М. Солодка Даруся. — Л.: ЛА «Піраміда», 2004) //Літературна Україна. — 2005. — 4 2. — 20 січня.

Письменниковіконче бути совісним у творчості: Розмова Людми­ли Таран з Марією Матіос // Кур'єр Кривбасу. — 2006. — № 196 (бе­резень).

Римарук І.Трояка ружа, або Солодка Даруся // Там само.

Родик К.Історія без токсикозу /\л/\лм.геуіе\«.кіеу.иа/-агсг.зпт_т?ісІ=920

СемківР. Чому я не читатиму «Солодку Дарусю» (Матіос М. Солод­ка Даруся. — Л.: ЛА «Піраміда», 2004) // Книжник гєуієуу. — 2005. — Ч. 8—9.

ЧервакБ. Символіка часу в творах Марії Матіос // СІЧ. — 2000. — №14.

Шкляр В.Трояка ружа Марії Матіос // День. — 2005. — 3 лютого;

Щербаченко Т.Небульварна нація /\лм\л/.геуіе\л/.кіеу.иа/ агсг.5пт.т?ісІ=498

ЯкубовськаМ. Міфологія буття українства у прозі Марії Матіос (Літературний портрет Марії Матіос). — Л., 2005.


Література

Бойченко О.Хвала рукам, що пахнуть яйцями /пи.р:/ уіе\м.кіеу.иа/агсг.5гіт.т?ісІ=211

ДімаровА. Марічка // М. Матіос Солодка Даруся. — Л.: ЛА «Піра­міда», 2004.

 


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


 

 


Неомодернізм

у сучасній українській прозі

Неомодерний стиль як компенсація розгромленого українського модернізму

Неомодерна проза від модерної принципово нічим не відрізняється. Оскільки модернізм в українській літерату­рі був стилем спорадичним і протеїстичним, вільно розви­ватися він зміг лише у постмодерний час. Саме для того щоб підкреслити спізненість українського модернізму 90-х, використовують префікс «нео». Вважається, що до укра­їнських неомодерністів належать В'ячеслав Медвідь і Єв­ген Пашковський. Існує спокуса ототожнити неомодер­нізм із «житомирською» школою. Володимир Даниленко видав у серії «Літературний проект каналу 1+1» антологію «житомирської» прозової школи під назвою «Вечеря на дванадцять персон» (1997). Видання цієї антології показа­ло, що стиль окремою школою (Вал. Шевчук, Ю. Гудзь, М. Закусило, В. Медвідь, Є. Пашковський та ін.) не обме­жується. У «неомодерному» стилі працюють також пол­тавчанин О. Ульяненко, чернігівець Кость Москалець, га­личанка Галина Пагутяк і киянка О. Забужко, хоча твор­чість останньої з огляду на її проблематику розглядають як феміністичну.

У 90-ті В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко вхо­дили до групи «Нова література», що об'єднувалася довко-


ла часопису «Українські проблеми» і газети «Слово». За редакцією лідера «Нової літератури» В. Медведя побачила світ «Антологія сучасної прози. Десять українських проза­їків» (1995). Згодом О. Ульяненко найдалі відійшов від за­сад «Нової літератури». Однак цей факт, зумовлений як обставинами особистого життя письменника, так і обста­винами його творчості, наприклад, друком і рекламою тво­рів, не є вирішальним. Адже наратив О. Ульяненка, на­ближений до «потоку свідомості», залишається незмін­ним. Здається, прозу К. Москальця і С. Процюка, попри виразне «західництво» першого й неопозитивізм другого, також варто розглядати з точки зору неомодернізму.

На відміну від постмодерністів, які культивують гру, іронію, переформульовуючи канон, неомодерністи продов­жують створювати «високу літературу». Вони надають ук­раїнській традиції («великому наративу») суб'єктивності, міфологізують її. Тому асоціюються не із «західництвом» постмодерністів, що переоцінюють традицію, а із «ґрунтів-ством», тобто культом різної традиції. І перші, і другі від­кидають соцреалістичний канон. Неомодерністів не влаш­товує також раціоналізм неопозитивістів. Значно більше довіри неомодерністи виявляють до тези німецького філо­софа Вільгельма Дільтея про дух, який і є основним компо­нентом творчості. Відмовляючись від раціо, автори-неомо-дерністи вдаються до інтуїтивного письма й стилістики «потоку свідомості» (за взірець беруть прозу Марселя Пру-ста, Джеймса Джойса). Персонаж неомодерністів зазвичай виражає авторську позицію, «Я-автора» і «Я-героя» часто повністю ототожнюються. При цьому неомодерністи відки­дають іронію і гру, «веселий апокаліпсис», апелюючи до серйозності, усталеної ієрархії цінностей, в якій нація, лі­тература, традиція пишуться з великої літери. Неомодерні­сти, схильні до метафізики і містики, нерідко надають сво­їм рефлексіям біблійної форми, зокрема, Є. Пашковський і О. Ульяненко часто звертаються до Біблії, що дає підстави стверджувати про них як про християнських моралістів.

В'ячеслав Медвідь — «бібліотекар, який пише без початку і кінця»

В. Медвідь (Медведєв) народився у 1951 р. на Жито­мирщині. У 1972 р. закінчив Київський інститут культу­ри, тепер Київський національний університет культури і мистецтв. Автор книг «Розмова» (1981), «Заманка»



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


 


(1984), які перевидано як роман «Таємне сватання» (1987), а також книги «Збирачі каміння» (1989). У 1999 р. вийшла збірка його есеїв «Рго йото зиа» (з лат. «на свій за­хист», дослівно — «на захист власного дому»), пізніше — роман «Кров по соломі» (2001), «Лови: Вибрані твори» (2005). У 2003 р. за роман «Кров по соломі» нагороджений Національною премією ім. Т. Шевченка.

В. Медвідь вважається ідеологом традиціоналізму в ук­раїнському вісімдесятництві й водночас основоположни­ком стилю «потоку свідомості» в українській літературі. Його письмо позначене автобіографізмом та експеримента­торством. З одного боку, він — традиціоналіст, бо обстоює тезу про народний, селянський характер української літе­ратури, з іншого — неомодерніст. Його не цікавить політи­ка й ідеології, натомість захоплює ідея мовного аристокра­тизму. Прозаїк піддає сумніву демоліберальні цінності, упереджено ставиться до фемінізму й сексменшин: «В мене є така мила підозра — попри толерантне ставлення до рас, націй і віросповідань, нацменшин і сексменшин, — що такі дискурси не стосуються мистецтва, естетики, філософії, бо за ними стоять винятково "ідеологічні розборки"».

На переконання Т. Гундорової, вписати В. Медведя до постмодернізму складно, оскільки він намагається поєдна­ти ідею народності з модерною формою, метафорично розу­міючи народність. Швидше за все В. Медведю йдеться про ідею народу як ідею досконалої мови або досконалого сти­лю. Основну свою увагу він спрямовує на мистецьку сут­ність, якою, на його думку, є стилістика. Важить не що, а як. Цю модерністську тезу прозаїк, схоже, довів до абсурду. По суті, його блискучий стиль знищив літературу. В. Мед­відь є автором стилю, а не тексту чи твору. Саме тому він належить до нечитабельних, або «складних», авторів. Адже збагнути стиль може лише поціновувач. Пересічний читач хоче просто читати.

Українська критика схильна окреслювати прозу В. Мед­ведя як «надреалізм» (Вал. Шевчук), «психоделічний реа­лізм» (І. Бондар-Терещенко) або як таку, що «конституює національну ідентичність адресата, текстуального героя і реципієнта» (П. Іванишин). Його творчість породжує пря­мо протилежні судження: одні критики В. Медведем захо­плюються, інші — висміюють його. П. Загребельний іро­нічно назвав В. Медведя «бібліотекарем, який пише без по­чатку і кінця».

Вже перші книжки В. Медведя були сприйняті крити­кою неоднозначно. А. Кравченко, який, можливо, оціню-


вав нову прозу значною мірою з позицій соцреалістичного канону, відчув, що книги «Розмова» і «Заманка» — неор­динарні, а їхній автор — людина здібна. Його прикро вра­зили схильність прозаїка до надмірного використання ус­них мовно-стилістичних конструкцій і увага до неістотних деталей. Відтак він дійшов висновку, що «потік свідомо­сті — прийом значною мірою умовний, складний, потребує глибокого мотивування й точності психологічної самоха­рактеристики персонажа. У творах В. Медведя цей худож­ній засіб нерідко застосовується для розкриття героїв на­стільки мізерних за своїм внутрішнім світом, що втрачає свою доцільність».

Можливо, така оцінка була зумовлена соцреалістич-ним контекстом, з якого В. Медвідь виламувався ради­кальніше, аніж його критик. Проте з А. Кравченком солі­даризується І. Бондар-Терещенко, рецензент, якого соцре-алістичний канон явно не влаштовує. Окресливши прозу В. Медведя як «безкінечний багатослівний текст», що «не занесений до періодичної таблиці літературних жанрів», критик слушно зауважив: «велика форма втрачає епічну точність», проте В. Медвідь вперто називає свої «малолі­тражні писання романами». Недоброзичливі критики (В. Терлецький) порівнюють В. Медведя з садистом і ґвалтівником, який переламує слову ручки-ніжки і скла­дає із них свій варварський текст. Отже, за цим критиком, теза прозаїка про мовний аристократизм виявляється бле­фом. Я. Голобородько навпаки схильний знаходити мов­ний аристократизм у текстах В. Медведя, щоправда, аргу­ментація цього дослідника видається надто описовою: «У нього зустрічається стилізація під народну лексику, син­таксис, говірку, під народну манеру говоріння, мислення, свідомість, що вона (стилізація) стирає межі між авторсь­кою мовою та мовою персонажа й своїм смаковитим сло­вом немовби передбачає артистичне виконання творів». Переконливішим є твердження М. Сулими про те, що в ро­мані «Льох» українська мова зазнала якісної зміни тому, що прозаїк почав прямо говорити про загальнолюдські речі, зокрема про перший сексуальний досвід. Дослідник називає цю коротку новелу, що читається як тисячосторін-кова епопея, «Книгою про Вихід із Льоху», книгою, що да­рує звільнення, бо «невідомий» нам секс, який зберігався в українському сороміцькому фольклорі, став нарешті те­мою професійної літератури.

В. Медвідь — письменник, якого не надто хвилює, що про нього думають критика і читач. Він сам знає собі ціну,



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


констатуючи, що Микола Хвильовий, Володимир Винни-ченко, Валер'ян Підмогильний не належать до його рівня. Він орієнтується на справжніх майстрів: Василя Стефани-ка, Архипа Тесленка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. У романі «Кров по соломі» прозаїк, за його зіз­нанням, намагався перевершити В. Стефаника: «І думаю, що мені це вдалося».

До книги вибраного В. Медведя «Лови» увійшов найко-ротший в історії української літератури роман «Льох», мік-роновели «Реставрація церков», оповідання «Лови», напи­сані у формі верлібру «Три періоди творчості», есеї «Галер­ник і наглядач», «Доба стилізації», оповідання «Село як метаформа», «Чуже місто» (з книги мемуарів «Життя і правда»). В. Медвідь повністю відмовляється від сюжетно­го письма і принципу історизму, покладаючись на метафо­ру й емоцію. Його мікроновели й мікроромани за суттю є метафорами, що можуть прочитуватися як символи. Неда­ремно М. Бриних вважає, що В. Медвідь лукавить, нази­ваючи свою прозу рустикальною, тобто сільською, бо «його село безповоротно «виродилося» в метафору».

«Лови» символізують полювання системи на українсь­ку людину у XX ст. У тексті йдеться про тата й дитину, які жебрають, щоб купити ліки для матері, яка потрапила до лікарні. Події 90-х років і міліцейська облава на жебраків переплітається з мотивом голоду 1932—1933 рр. Якщо взяти до уваги, що образ передає дійсність завдяки склад­ній стратегії, в якій задіяні пізнання, уява й відчуття, то В. Медведю вдалося створити атмосферу загнаності, безви­ході. Мистецький експеримент можна було б вважати вда­лим, якби не одне «але»: порівняння жебраків 90-х із жерт­вами геноциду 30-х видається некоректним. З іншого боку, думка В. Медведя про вимирання української нації, яке не скінчилося з утвердженням української держави, небезпідставна. Слушним є його спостереження, що укра­їнська держава позбавила українську жінку права народи­ти хоча б одну дитину. Якщо припустити, що це нова форма геноциду, то слід застерегти, що вона, напевно, пов'язана зі зміною суспільства з тоталітарного, закритого на відкрите і зі зміною стандартів життя. Звичайно, йдеться про людину, яка в українських умовах позбавлена права власності, тобто про селянина-люмпена, робітника-люмпена, інтелігента-люмпена. З одного боку, лише власність перетворює людину на громадянина. З іншого, людина без власності повністю залежить від держави, наприклад, так, як від неї залежав совєтський письменник. Правда, письменник попри залеж-


ність від держави таки писав про те, як совєтська влада ви­травлювала почуття власника з українського селянина.

В. Медвідь у «Ловах» лише натякає на гнану людину. Здавалося б, цензура відсутня, тому на цю важливу тему він прямо напише в есеї «Гнана людина», вміщеному у книжці «Рго йото зиа». Але і тут — той же мутний стиль писання. Якщо припустити, що питання власності В. Мед­ведя не цікавить, то вести мову про поглиблення українсь­кої традиційності прозаїком не варто. Адже саме питання власності і проблема зради є центральними в українській традиційній літературі. Крім того, вони загальнолюдські й неекзотичні. В. Медвідь розглядає проблему гнаної люди­ни в іншому ракурсі — співіснування ката і жертви в укра­їнському суспільстві. Ця тема розгортається і в есеї «Га­лерник і наглядач».

Відповідаючи на питання, що значить зрозуміти свою історію, В. Медвідь апелює до християнської тези: «Лише перейнявшись співчуттям і любов'ю до ворога — хай і за­давненого історично, — можна опанувати свою історію». На його думку, «галерник і наглядач однаково прикуті до га­лери часу». Цей висновок зроблено на підставі історії, за­фіксованої у брошурі М. Т. Марнавізіо, яка побачила світ у 1828 р. у передруку Франческо Онофрі і того ж року — у перекладі польською. Йдеться про героїчний вчинок Мар­ка Якимовського, який був галерником у турка Касим-бе-ка. Той виявив Якимовському довіру — вдень русина звільняли від кайданів і дозволяли прислуговувати коман­ді. Скориставшись нагодою, Якимовський підняв повстан­ня, скерувавши галеру у відкрите море. У такий спосіб він врятував галерників, серед яких було 22 турки. Галері вда­лося дістатися Палермо. Повстанців прийняв Папа Римсь­кий Урбан VIII, який нобілітував Марка Якимовського. Далі шлях повстанців пролягав до Кракова, а влітку 1628 р.«повстанці з Росії та України», на думку В. Медве­дя, «ступили на рідну землю». Варто зазначити, що у 1628 р. русинські землі для росіян рідними ще не були.

В. Медвідь переповідає історію Марка Якимовського майстерно, з різних ракурсів — минулого і теперішнього, навіть майбутнього. Його наратив носить ліричний харак­тер і має на меті збагнути тодішню людину такою, якою вона була, а не такою, якою її бачимо сьогодні. Письмен­ник шукає можливості для етнічного й релігійного прими­рення своїх сучасників, яке, на його думку, можливе, якщо прийняти тезу про «історичне примирення» між Ка-сим-беком та Якимовським, наглядачем і галерником. У


 



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


цьому разі маємо справу з невідповідною або й фальшивою метафорою, бо самоочевидно, що галерник і наглядач на­віть поза релігійним, соціальним, політичним і культур­ним контекстом по-різному прикуті до галери часу: силь­ніший спрямовує галеру і сам час, накидаючи власну волю галернику; слабший пхає галеру, скоряючись наглядачу. Для галерника час не існує взагалі, тобто перетворюється на безчасся. Християнська етика нового часу, за Іваном Павлом II, полягає в тому, що саме сильний має виявляти милосердя до слабшого, а не навпаки. В. Медвідь продов­жує розвивати псевдохристиянську тезу Л. Толстого про «непротивлення злу насильством», пропонуючи україн­цям перейнятися співчуттям до Касима-бека.

Свого часу в інтерв'ю прозаїк наголосив, що предметом літератури має бути людська душа, а не інстинкти, однак темою найкоротпіого його роману «Льох» (можливі ремі­нісценції: «Великий льох» Т. Шевченка, «Записки из под-полья» Ф. Достоєвського) є все-таки інстинкт, а не душа. Перший сексуальний досвід хлопчика Петьки, який зі­йшовся у льоху з буфетницею Тонькою, переданий в опові­данні в натуралістичній манері, але не в катарсичному ключі, тому з душею має мало спільного. Новелу «Село як метафора» Т. Гундорова прочитує як мандрування підліт­ка ландшафтом села (що відповідає простору культури), в часі якого народжується мова підлітка про себе, вважаю­чи, що В. Медвідь переписує українську класику з її Пи-липками, Федьками-халамидниками і «Тарасовими шля­хами» як вистеження і поборення дитячого страху.

Досвід подолання страху як окремою людиною, так і цілою культурою, зокрема постколоніальною, є цікавим. Однак у герметичному письмі В. Медведя цей досвід може відчитати лише втаємничений. Тому критика цілком вмо­тивовано ставить питання: наскільки виправдане таке складне письмо для втаємничених? Навіть якщо «зрозумі­лість» для В. Медведя — не мета, а лише передумова.

Література

Бондар-ТерещенкоІ. Впроти ночі до вітру: Про жанровий димор­фізм В'ячеслава Медведя // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 136 (бе­резень).

Бриних М.Льох для сільських аристократів // Українська літера­тура сьогодні. — К.: Неопалима купина, 2005.

Голобородько Я.В'ячеслав Медвідь. Обсервація слова. Рефлексії над збіркою «Лови: Вибрані твори» // Кур'єр Кривбасу. — 2006. — № 200 (липень).


Гундорова Т.Післячорнобильська бібліотека: Український літера­турний постмодерн. — К.: Критика, 2005.

Квіт С.Світлі води В'ячеслава Медвідя // С. Квіт. Свобода стилю: есеї та статті. — К., 1996.

КравченкоА. Молода українська проза. — К.: Товариство «Знан­ня» Української РСР, 1990.

МедвідьВ. Галерник і наглядач // В. Медвідь. Рго йото зиа. — К.: Укр. письменник, 1999.

Медвідь В. Україні бракує могутнього релігійного ордена, чогось на зразок інквізиції // Кур'єр Кривбасу. — 1999. — № 111 (березень).

ПоліщукО. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі // СІЧ. — 2003. — № 2.

Сулима М.Дафніс у кухвайці // М. Сулима. Книжиця у семи роз­ділах: Літературно-критичні статті й дослідження. — К.: Фенікс, 2006.

Сулима М.Житомирська прозова школа у дзеркалі давньої укра­їнської літератури (Про 36. «Вечеря на дванадцять персон. Житомир­ська прозова школа») // Там само.

Тубальцева Н.Дух під напругою: Кілька... інших вражень від тво­рів В'ячеслава Медведя // Кур'єр Кривбасу. — 1997. — № 85-86 (ве­ресень).

Харченко Анна.Щоденник В'ячеслава Медведя в силовому полі українського модернізму // СІЧ. — 2006. — № 7.