Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Яковенко С.Зникомітіні Валерія Шевчука. Варіації автотематиз-му // Наукові записки НаУКМА. — 2001. — 119. — Ч. 1. 2 страница



Євген Пашковський — «Це буквально вулкан»

Є. Пашковський народився у 1962 р. на Житомирщині. Навчався у 1984—1987 рр. на факультеті української фі­лології Київського державного педагогічного інституту, тепер Національний педагогічний університет ім. М. Дра-гоманова. Працював підземним кріпильником шахти «Прогрес» ВО «Торезантрацит», бетонувальником на під­земних роботах тунельного загону «Київметробуду», ас­фальтувальником ДПУ; у 1988—90 рр. мандрував по Росії, Кавказу. Автор романів: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990), «Безодня» (1992), «Осінь для ангела» (1993). Заро-ман-есей «Щоденний жезл» (1999) отримав Національну премію ім. Т. Шевченка (2001). Романи «Свято» і «Безод­ня» видані під назвою «Свято» (2005).

Є. Пашковський, як і В. Медвідь, належить до пись­менників «києво-житомирської школи», зорієнтованих на традицію. Водночас критика вважає його «найяскравішим новатором сучасної української прозової традиційності» (Н. Зборовська). П. Загребельний порівняв Є. Пашковсько-го з вулканом і визнав, що так, як пише Є. Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років.




Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 



Оригінальна стилістика Є. Пашковського переважно фор­мувалася під впливом неукраїнських письменників: Івана Буніна, Маріо Варгаса Льйоси, Марселя Пруста, Габріеля Гарсіа Маркеса, католицьких ідеологів церкви. На відміну від традиціоналіста В. Медведя, якому близький А. Те-сленко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, В. Стефаник, традиціоналіст Є. Пашковський з усієї української тради­ції визнає своїм попередником єдиного автора — Григора Тютюнника. Попри те що Є. Пашковського, як свідчать його твори, не надто захоплює українська література, а у досить довгому списку літераторів, з якими зустрічається чи з ким спілкується біографічний наратор «Щоденного жезла», українські літератори взагалі відсутні, українські критики не мають жодних сумнівів у його належності до традиціоналістів. Натомість дослідники не впевнені, чи можна його вважати постмодерністом, оскільки, як сказа­но у статті про Є. Пашковського у «Плеромі», «алхімія Пашковського не зовсім Гра». При цьому слід взяти до уваги, що сам прозаїк не сприймає постмодернізму, який називає «мертвокнижністю», «венеричними стилями». Є. Паш­ковський — не просто цнотливий, а войовничо-цнотливий письменник. Він відкидає сексуальну тематику, не прий­має «мистецтва лобка», протиставляючи сексу любов, яку розуміє досить оригінально — як близькість біополів парт­нерів. Т. Гундорова схильна зараховувати прозаїка до нео-модерністів: він плекає ідею «високої», серйозної літера­тури. Водночас не варто забувати, що Є. Пашковський є та­кож виразним неонародником, оскільки не тільки оберігає традиційні селянські цінності, декларуючи їх з роману в роман, а й вдається до різкої критики Заходу і західного стилю життя, зокрема, в романі-есеї «Щоденний жезл». Неопозитивістом Є. Пашковського, як і В. Медведя, назва­ти складно, бо обидва прозаїки відмовляються від раціо, культивують психоделічний стиль, інтуїтивне письмо, від-кидаючи принцип історизму й міфологізуючи історію. Якщо Вал. Шевчук в останніх своїх творах використовує ар­хаїчний матеріал задля висвітлення сучасних проблем, то Є. Пашковський, В. Медвідь міфологізують сучасність, тобто заміняють історію метафізикою.

Уже перший автобіографічний роман Є. Пашковського «Свято» означив коло проблем, які стануть для прозаїка наскрізними: ідея власної непотрібності і бездомності; за­непад сім'ї і роду; ненависть до міста, відраза до прогресу; протиставлення світу природи несвіту цивілізації; неприй­няття фемінізму і гомосексуалізму. На думку Н. Зборов-


ської, у цьому романі «супроти проклятого міста» Є. Паш­ковський поставив «свято землі». Вал. Шевчук стверджує, що роман «Свято» Є. Пашковського виконаний за мотива­ми біблійної притчі про блудного сина. Йдеться, звичайно, про повернення блудного сина з міста, цивілізації до землі й природи як втілення того, що є Божим. Біблійна стилі­стика, характерна для першого роману, визначатиме й по­дальшу творчість Є. Пашковського, який відчуває себе об­раним говорити про народ. Недаремно він порівнює пись­менника з монахом, а письменницьку працю — зі схимою. У романі «Свято» формується і той стиль Є. Пашков­ського, який Вал. Шевчук назве одноманітним. Довгі пе­ріоди, речення, що розтягуються на цілу сторінку, — на­слідок повтору і нарощення фрази. Наприклад, кінорежисер Тарас з роману «Безодня», відстоюючи істинне мистецтво, проголошує: «...дам відсіч вам, казармені реалісти, вам, глистогубі естети, вам, проповідники текучої моралі, вам, запанькані скигляї, вам, глашатаї радісного апокаліпси­су». Зрозуміло, що повтор як стилістична фігура часто призводить до самоповторів, які помітив у ранніх творах Є. Пашковського М. Сулима. М. Павлишин говорить про непрозорість прози Є. Пашковського, коли автор відмо­вляється від «спільної мови» з читачем, створюючи герме­тичний код. Критик побоюється, що читача такої прози не існує в природі, бо до тексту прозаїка утруднює доступ ана­колуф, тобто синтаксична неузгодженість частин або чле­нів речення, й асиндетон, коли однорідні члени або части­ни складного речення пов'язуються без сполучників. Ча­сто багатозначність унеможливлює розуміння цього тексту взагалі. Якщо у романі «Безодня» Є. Пашковський, на думку Н. Зборовської, розвиває тему «богопокинутості» українського світу або проклятого народу, вдаючись до символіки церкви, яку після землетрусу поглинула безод­ня — символ післячорнобильської України, то роман «Вов­ча зоря», що складається із 21 новели, присвячений темі безпритульності у жорстокому місті. З огляду на спільне коло проблем Н. Зборовська схильна розглядати усі три романи як трилогію. Однак йдеться, звичайно, про дило­гію, яку складають романи «Свято» і «Безодня». їх об'єд­нує образ центрального ідеалізованого героя Андрія, який за натурою є шукачем, мандрівним філософом-самоуком. Значною мірою цей образ є автобіографічним. Згодом у «Щоденному жезлі» образ шукача трансформується в об­раз мисливця, який полює не тільки за дичиною, а й за життєвим матеріалом для творчості. Роман «Вовча зоря»



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


відрізняється від «Свята» й «Безодні» передусім формою. Це роман у новелах, в яких подаються трагічні історії геро­їв: Галя, народжена для кохання, стає повією; Микола, пе­реживши розлучення, витверезники, тюрму, лікарні, по­вертається додому, щоб померти; Сергій гине під колесами поїзда; Павло божеволіє. Так само багато смертей і в рома­ні «Безодня»: у божевільні гине художник Ігор; закінчу­ють життя самогубством Микола і Лена. Усі три романи створюють песимістичний образ світу, передаючи безви­хідь і жорстокість існування, протистояти якому, за Є. Паш-ковським, може лише селянка баба Катерина (спільний персонаж «Свята» й «Безодні»), яка живе не ремствуючи і, як можна припустити, з Богом.

Роман «Осінь для ангела», який досі публікувався лише у періодиці, С. Квіт назвав твором «про зайвий інте­лектуалізм та його смертоносний вплив на життя». Цен­тральним його персонажем є Богдан, який втілює природ­не буття. На думку С. Квіта, Богдану протистоять його ко­хана Ніна — втілення смертоносної культури, і Северин, який у романі є співробітником КДБ і водночас єпископом Северіяном з Олександрії, засновником аріянської єресі. Антитеза Богдан — Ніна символізує протистояння христи­янства тотальній деструкції, яку несе інтелектуалізм і фе­мінізм. Саме Богдан покликаний вартувати виноградну лозу, тобто істинну віру. Вже у ранніх творах Є. Пашков-ський вдавався до проповіді й моралізаторства. Однак лише в романі-есеї «Щоденний жезл» моральна проповідь в дусі Івана Вишенського стане центральною. Розглядаючи «Щоденний жезл», варто сконфронтувати погляди Є. Паш-ковського з поглядами Костя Москальця, якого можна назвати беззастережним культуроцентристом.

К. Москалець народився в 1963 р. у с. Матіївка на Чер­нігівщині, де живе й тепер. Працював робітником, служив у війську, брав участь у роботі театру-студії «Не журись!», автор супер-хіта «Вона». Заочно закінчив Літературний інститут у Москві у 1990 р. Автор поетичних збірок «Думи» (1989), «8оп£е сій уієіі реіегіп» («Пісня старого пілігрима» (1994)), «Нічні пастухи буття» (2001), «Символ троянди» (2001), повістей «Куди мені подітися?» (1990), «Досвід ко­ронації» (1993), щоденника «Келія Чайної Троянди 1989—1999» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000), книги есеїв «Людина на крижині» (1999) й «Гра триває» (2006). Остання повість — «Зірка на ім'я Марія» (2006).

Якщо Є. Пашковський — прозаїк, який надає своїм особистим рефлексіям епічного виміру, то К. Москалець —


поет, філософ, перекладач, критик і прозаїк камерного плану. Обидва належать не тільки до одного літературного покоління, а й до одного літературного напряму — неомо-дернізму. їх єднає не тільки особиста приязнь, а й збіжні погляди на літературу. Обоє обстоюють існування високо­го мистецтва, обом сучасний письменник нагадує монаха. Є. Пашковський стверджує, що є дві категорії людей, при­речених на схиму, — це письменники і монахи. Натяк на монаха міститься і в назві щоденника К. Москальця «Ке­лія чайної троянди 1989—1999». Цю тезу митці підкрі­плюють власним аскетичним трибом життя, усамітнюю-чись в селі та обираючи тяжку свободу — нікомуненалеж-■ність. Хоча нікомуненалежність К. Москальця, який і є автором цього новотвору, вкорінена у чистій філософії і фі­лології, радикальніша порівняно із нікомуненалежністю Є. Пашковського, заангажованою у соціальне, проте обоє прагнуть порятунку для християнської цивілізації. Подіб­на життєва позиція не може не викликати зацікавлення не тільки в інтелектуалів, а й обивателів, яких обидва пись­менники, м'яко кажучи, недолюблюють з відомих при­чин: обмеженість, поверховість, відтак повна неспромож­ність сприймати високе. Обидва письменники не претенду­ють на широке коло читачів, розраховуючи або на читачів-інтелектуалів (К. Москалець) або на читачів-есте-тів з нахилом до волюнтаризму (Є. Пашковський).

Попри певні аналогії (відмова від благ цивілізації, мі­німальні потреби) їх життя таки відрізняється від життя монахів. В обох були сім'ї і є діти, яких потрібно годувати, виховувати. К. Москалець чесно зізнається: «Мама знову, як і щодня, пішла на вокзал торгувати пиріжками, щоб за­робити нашій сім'ї на хліб, а мені на чай, щоб я успішніше рятував «високу» культуру». К. Москалець чудово розу­міє: бути інтелектуалом — задоволення не з дешевих, тому його переслідує сумнів, чи варто вставляти своїх п'ять ко­пійок туди, де рахунок іде на мільярди. Є. Пашковський теж сумнівається, але значно рідше. Та й природа його сумнівів дещо інша. Є. Пашковський надає перевагу не ін­телекту, а силі волі, тому його бентежить власна мистець­ка кволість: з мисливця за життєвим матеріалом він часто перетворюється на його жертву. Якщо К. Москалець роз­думує над прочитаним, здобуваючи знання, а не інформа­цію, п'є чай, курить вічну сигарету, збирає гриби, коле дрова, купається й медитує — у нього є власна стежка Брахмана й власний шлях Крішни, то Є. Пашковський по­лює, ходить на рибалку і пише рвучко навскіс, знаючи свій



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


 


народ, як «усезримість мікроскопа знає вірус чуми, баци­ли совєтикізму». Відповідно і стиль, тональність оповіді в обох письменників різні. Читаючи К. Москальця, здаєть­ся, наче потрапляєш під контрастний душ — переважно осяйна радість, таке тихе, як зіщулений під кущем зай­чик, щастя і раптом чорний, як Меуегтоге, сум. У підсум­ку читач щоденника, можливо, цілком інтуїтивно, не знаючи достеменно, про що саме писав А. Швейцер, С. К'єр-кегор чи М. Гайдеггер, довіряє автору, отримуючи в дар неоціненне почуття рівноваги, душевного спокою і побож­ного схиляння перед життям. Від майстерної прози Є. Паш-ковського таке відчуття, як від душу Шарко. Однак і це по­рівняння неспроможне достеменно передати відмінності між писанням автора, який є втіленням свободи, і писан­ням автора, який є втіленням влади.

Якщо у творах Є. Пашковського маємо справу з пате­тичною, жорсткою святістю: «...згідно настанов святого Іг-натія, що на початку осені викликав тебе на пошту, вручив повноваги опікуна над осклерозеним століттям і заповів дбати, дбати і дбати», то у К. Москальця — зі святковою, яка танцює, може курити, пити вино і загнути міцне слів­це. При цьому святкова святість не тотожна святості агіо­графічній, яка, за К. Москальцем, явлена у «карнаваль­них», атеїстичних, постмодерних текстах задля бруду. Щодо агіографічної святості, тобто пропагандистської, для простолюду, то К. Москалець має рацію, але це не означає, що тексти Ю. Андруховича атеїстичні і брудні. Святкова святість К. Москальця, що має на меті найточнішу переда-чу-вияв експресії, є черговим агіографічним варіантом святості, але не для мас, а для обраних. Подібне кокетуван­ня зі святістю, хай підкріплене авторитетом теоретика гер­меневтики Г.-Г. Гадамера, як і апелювання до святості єзу­їта Ігнатія Лойоли (у Є. Пашковського), не лише не пере­конує, а й пригнічує. Звичайно, обговорювані матерії надто складні, особливо для обивателя, який у наївній про­стоті продовжує вірити: сила святості не в насильстві, свя­тість апелює до всіх і кожного.

Прикро вражає стилізація сучасного українського мит­ця, яка у Є. Пашковського прямолінійніша порівняно з К. Москальцем. Між тим, Іван Вишенський був монахом, а не літератором, що стилізується на монаха, Тарас Шев­ченко — художником і поетом, а не літератором, що стилі­зується на пророка. Зрозуміло, сучасний український літе­ратор, який не може заробити на життя літературною пра­цею, шукає мотивації власного писання не для грошей, але


чому він вдається до стилізації, що межує з ерзацом? За ве­ликим, та й за будь-яким, рахунком це не робить йому че­сті. Наші автори, на жаль, не пов'язують свого писання і прагнення писати усупереч всьому з власним самолюб­ством і гординею.

Сучасні українські письменники, витративши стільки енергії на дискусії довкола НСПУ й АУП, так і не спромо­глися прагматично, без емоцій зорганізувати власну аген­цію, яка б виступала посередником між ними і видавниц­твами, відслідковувала кількість перевидань їхніх творів і врегульовувала фінансовий бік справи. К. Москальця при­кро вражає потреба посередників у творчості: «півонії, тюльпани і троянди не шукають посередників..., вони про­сто цвітуть».

Створення агенції означало б, що українські письмен­ники нарешті повірили: їхня праця, як і будь-яка інша, має оплачуватися. Більше того, доки у це не повірять самі письменники, у це не повірить ніхто. Зрештою, у чесну працю має повірити й українське суспільство, яке успад­кувало совєтську суспільну модель: суспільство злодіїв, пристосуванців, а не працівників. Саме про це з пристрас­ною відразою пише Є. Пашковський. Звідси логічний вис­новок — у такому суспільстві говорити про духовність, якщо нею вважати людську гідність, гарантом якої є чесна праця, не варто.

К. Москалець, якого захоплює європейська інтелекту­альна традиція, і Є. Пашковський, якого дратують різно­манітні -ізми (гуманізм, фемінізм), пристають до думки, що маленька людська душа зневірилася, а постсовєтський і західний світи гинуть у бездуховності. Ця теза викликає заперечення. Хай західні обивателі не розуміють високого мистецтва, бо це мистецтво для еліти, однак вони виробля­ли і продовжують виробляти матеріальні цінності, які уможливлюють існування високого мистецтва і його спо­живачів (еліти). Українське суспільство, наділене ефемер­ною духовністю, так званою душевністю, що виявляється У готовності поділитися з ближнім куснем хліба і, звичай­но, випивкою, досі дало тип літератора-жебрака, аскета і стоїка, який, зберігаючи гарну міну при поганій грі, воліє називатися монахом. Створюючи матеріальні блага, укра­їнський обиватель, на жаль, не впливає на їхній розподіл і сам, часто тяжко працюючи, теж залишається на межі ви­живання. Українська еліта, потенційний споживач висо­кої культури, надає перевагу мерседесам, російській поп-сі, зрідка з помпою — російському інтелекту. Зажерлива,



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


вона не хоче і не збирається ні з ким ділитися: ні з високою культурою, ні з тими, хто виробляє матеріальні цінності у XXI ст. конем і плугом на гектарі поля або кайлом у сти­хійних шахтах. Тому даремно Є. Пашковський бідкається над тяжкою долею наших міністрів, «що позичають один в одного до зарплати на обід в їдальні», протиставляючи їм письменників і мисткинь, яких «крім гаманців і гінета-лій... ніщо не печалило».

Є. Пашковський становить серед ницих мистців ща­сливий виняток, бо його не поцікавлює залапаний зиск. Його хвилює виключно влада. Самопроголошений дикта­тор веде прямий репортаж із гільйотиною на шиї. Алюзія на антифашистський твір чеського письменника-комуні-ста Юліуса Фучика «Репортаж із зашморгом на шиї». При цьому Є. Пашковський не вірить у свободу: «Ти не вірив — і не віриш досі — в свободу як головний засіб зцілення: ма-ньякові скільки не дай свободи, він все одно ґвалтуватиме і різатиме». Від подібних одкровень письменника на межі тисячоліть, письменника з гіперчутливою совістю стає ні­яково і соромно.

«Святої» ненависті Є. Пашковського вистачає на всіх, хто, на його думку, винен в українській безвиході: видав­ців, які кричать йому, професіоналу, що в нас немає сер­йозної літератури і платять самі собі; європейських полі­тиків, які відмовили Україні у статусі країни, що потерпає від екологічного лиха; європейців, які годують осетриною котів, забуваючи про чорнобильських дітей; загадкових будівничих катастрофи Чорнобиля; зодчих із МАГАТЕ; Гаазький суд, який нікого у справі Чорнобиля не засудив (коли кара Божа впаде на розбещену Європу, всі судді, щоб ви знали, втечуть на дачі в Антарктиду); діаспоренків, що моляться на українську незалежність; ровесників бабуїні-стів (тобто «бубабістів», учасників літературного угрупо­вання «Бу-Ба-Бу»); критиків з тупими замашками солда­фона, які ганять всіх і все; мнимих геніїв, що стилізують­ся на пророків (Пашковського серед них, зрозуміло, немає); банкірів, які на нашій землі влаштували дві світо­ві війни, а в третю, «холодну», просто «обжучили» нас; генсека Горбачова; благодійні фонди; демократію і, нарешті, гнилу інтелігенцію, указ про перевиховання якої самопро­голошений диктатор підписував тремтячою рукою: «висла­ти їх на бурякові плантації, на ливарні заводи, в шахти, просто довічними вантажниками на склади, обхідниками переметених залізниць, доярками в гумових чоботиськах із налиплою по півпуда гноякою, будь-ким на тривалу працю,


що знелюднює дужче забобонів і тортур, одбирає навіть здо­гад про інший вимір, навіть бажання вмерти».

Лише з туги за твердою рукою таку прозу можна назва­ти «правдиво християнською», «прозою наступально-вою­ючого змісту» (С. Квіт). Білоруси, які досі потерпають від «привабливої» ординарної латиноамериканської диктату­ри з нормальним совєтським обличчям а 1а Лукашенко, на­гадали б: «Ужо бьіло». Та цікаво, яка доля чекала б у разі здійснення геніального плану самопроголошеного дикта­тора на К. Москальця? Напевно, самопроголошений дик­татор підійшов би до проблеми диференційовано, поділив­ши інтелігенцію, як це прийнято, на лояльну і нелояльну щодо режиму. Дивує, що у списку Є. Пашковського чима­ло лакун. Бракує, наприклад, товариша Щербицького зі старих та й чимало недавніх українських зверхників межі тисячоліть. Невже назвдти їх має Гаазький трибунал, а не особисто Є. Пашковський, якщо вже він бере на себе відпо­відальність гнівно показати збайдужілому українському суспільству його ворогів?

Європу Є. Пашковський розчерком пера поміщає за ко­лючий дріт, зате проблеми Росії у романі «Щоденний жезл» взагалі не існує. Щоправда, одного разу, полюючи у компанії І. Тургенєва і ведучи з ним задушевну розмову (інша з росіянами просто неможлива) великоруським на-рєчієм, Є. Пашковський мимохіть запитується: «Хіба він винен в рускоязичії, що заполонило ці землі?».

Якби автор уважно прочитав повість «Рудін», в якій І. Тургенєв висміяв прагнення українців мати власну пи­семність, то не ставив би абсурдних запитань. Йдеться не про русофобію чи русофілію. Йдеться про те, що всі ми, зо­крема і Є. Пашковський, — заручники суто російського відчуття світу. Доводиться констатувати: українське «ґрунтівство» сьогодні майже нічим не відрізняється від російського «почвенничества» і неонародництва. Той же комплекс зверхності, та ж «християнська» доброта, що ви­бухає нестримною ненавистю до інакодумців, той же культ ненависті до Заходу і демократії, які з багатьох об'єктив­них причин уособлюють свободу.

У романі «Щоденний жезл» цілковиту довіру виклика­ють описи локальних речей: полювання, підготовки до нього, розповідь про тонкощі цієї справи і про пса Удава, а глобальне мислення часом не витримує жодної критики. Наприклад, Є. Пашковський обурений, що Україна відда­ла ядерну зброю, аргументуючи: тепер із нею взагалі не рахуватимуться. З Пакистаном, незважаючи на його ядер­ний статус, також не дуже рахуються. Та вражає інше.




Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 



Вражає спрощення проблеми. Прозаїка з епічним талан­том не бентежить, скільки коштує утримання ядерної зброї і чи може Україна при теперішній злиденності її утримува­ти. Його не хвилює, хто цю зброю обслуговуватиме (зрозу­міло, що не він — полювати значно приємніше). Не пече і така деталь: ті, хто пильнує престижні для іміджу держави ракети, рідко доживають до старості. Що може запропону­вати цим людям Українська держава натомість?

Уподібнюючись постсовєтським пенсіонерам, Є. Паш-ковський абсолютно не розуміє, куди поділися совєтеькі заощадження. Звичайно, він не економіст і не фінансист, але це не виправдання. Якщо письменник береться писа­ти, наприклад, про гроші, то він зобов'язаний мати про них хоча б відносне уявлення. Є. Пашковському видають­ся відразливими вгодовані натівці, але при цьому він чо­мусь не помічає доблесних російських військових, що про­довжують відбивати геніталії своїм же солдатам. Так само рвучко навскіс пише він і про такі складні проблеми, як демократія, свобода і вседозволеність, посилаючись при цьому на У. Фолкнера, якого, як відомо, захоплювала па­тріархальна традиція американського Півдня і який по­мер у 1962 р. Саме у той рік, коли народився Є. Пашков-ський, щоправда, не в середовищі нащадків колишніх плантаторів, навпаки — у середовищі безпаспортного се­лянства, хай і розкуркуленого. Можливо, він хотів проти­ставитися у своєму романі демократії, яка, як відомо, не є ідеальною, але досі найкращою суспільною моделлю. Що ж він пропонує натомість? Натяк на нову інквізицію? Мо­жливо, але єзуїт Лойола жодного відношення до інквізиції не мав. Натяк на нову диктатуру, бодай літературну? На­певно. Безперечно одне: Є. Пашковський, як і В. Медвідь, максимально втілив у життя тезу модернізму, за якою в лі­тературі важить не що, а як. Він блискуче написав роман, читаючи який, знизуєш плечима. Адже, за К. Москаль-цем, який дуже високо ставить Є. Пашковського, означен­ня «добре писати» має багато складових. Не тільки тему, конкретні реалії, досвід, назбираний і осмислений матері­ал, не тільки талант і ремесло, а й саме відчуття світу. Ре­путація письменника передусім визначається якістю ним написаного. Слабкістю письма Є. Пашковського є не вла­дний дискурс (без влади світ уявити неможливо), а спро­щене розуміння влади й низька відповідальність автора за кожне написане ним слово. Для письменника, який обсто­ює «високу.» літературу і прагне бути диктатором хоча б у межах власного тексту, це недопустимо.


А в «Келії чайної троянди» К. Москальця зі сторінки на сторінку твориться, мислиться і формулюється та сво­бода, яку «неможливо мати, її можна тільки бути». Свобо­да як досвід коронації, прорив і свобода як нікомунена-лежність чи «споглядання черешні», обов'язкова умова творчості, свобода як біомедитація у Матіївській Індії і свобода як розпач. Нарешті, тріада: нециклічна, незаконо­мірна, неприродна свобода, тіло, що прагне циклічності й закономірності, і дух, що прагне свободи. Якось непомітно К. Москалець починає говорити від імені «ми» (адже інте­лектуали і плебеї, еліта і дикі люди — всі ми «діти Божі»): «Свідомість наша і ми самі — потік, рух, що не має стало-сти у щасті й нещасті... це — основа для радости, для мо-жливости змінитися на краще, покаятися, виправитися». Можливо, не всі з нас доживуть до пенсії, але всі ми дожи­вемо до смерті, іронізує автор, втішаючи себе і кожного: смерть — наш шлях до досконалості. В іншому місці К. Москалець записує: треба перечитати Екзюпері. Він не розвиває цієї думки. Очевидно, перечитати французького письменника і льотчика Антуана де Сент Екзюпері, який написав чи не найлюдяніший твір в історії світової літера­тури під назвою «Маленький принц», означає здійснити ще одну спробу наблизитися до людей, полюбити не так ближнього, спорідненого тобі за духом, як дальнього, ін­шого, тобто визнати і прийняти безліч інших свобод, які існують незалежно від свободи автора.

Література

Бондар-Терещенко І.Буцім додому: Шляхами «мандрівної» прози Євгена Пашковського // Кур'єр Кривбасу. —1999. — № 118 (жовтень).

Гаврилів Т.Топографія сучасної української прози // Т. Гаврилів. Знаки часу: спроби прочитання. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001.

Гундорова Т.Чорнобильська бібліотека // Післячорнобильська бі­бліотека: український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.

Довженкова І.Безадресна енцикліка (Євген Пашковський. Що­денний жезл. — К.: Генеза, 1999) // Критика. — 2000. — Ч. 12.

Зборовська Н.Романи Євгена Пашковського (поступ художнього пошуку) // СІЧ. — 1993. — № 7.

Зборовська Н.Про романи Євгена Пашковського // Н. Зборов­ська. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. — Л.: Літопис, 1999.

Квіт С.Евген Пашковський: вільний муляр готичної вежі // С. Квіт. Свобода стилю: есеї та статті. — К., 1996.

Квіт С.Одкровення на зламі тисячоліть // Є. Пашковський. Що­денний жезл. — К., 1999.



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


КульчинськаЛ. Ризоматичні площини постмодерністських тек­стів: лабіринтами «Щоденного жезла» Є. Пашковського // СІЧ. — 2004. — № 11.

Матвієнко С. Пря з німим досвідом // Дзеркало тижня. — 2001. — № 31(355). — 18—22 серпня.

МоскалецьК. Келія чайної троянди. 1989—1999 // Сучасність. — 2001. — № 1—2.

Павлишин М.«Два художні тіла» сучасної прози // Світовид. — 1997. — № НІ (28).

Пашковський Є.Страх: Уривок роману «Осінь для ангела»; Вступ­на стаття В. Габора // Кур'єр Кривбасу. — 1994. — № 13.

Пашковський Є.Можливо — після грози. На 65-ліття з дня наро­дження Гр. Тютюнника // Кур'єр Кривбасу. —1997. — № 71/72 (лютий).

Пашковський Є.«Є дві категорії людей, приречених на схиму, — це письменники і монахи...» // Кур'єр Кривбасу. — 1998. — № 104 (серпень).

Пашковський Є.Щоденний жезл. — К.: Генеза, 1999.

Плерома 3'98:Мала українська енциклопедія актуальної літера­тури. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.

Проценко О.Євген Пашковський і його проза // Дивослово. — 2007. — № 2.

Сулима М.На порозі авангардизму // СІЧ. — 1992. — № 7. Рец.: Пашковський Є. Вовча зоря. — К., 1991.

Шевчук Вал.Чи ж буде вороття додому? // Дніпро. — 1989. — № 9.

Олесь Ульяненко — «Його правда — завжди нищівна»

О. Ульяненко народився у 1962 р. в Хоролі на Полтав­щині. Навчався в медучилищі, моршколі, яку закінчив у 1980 р. Працював на шахті, електриком, вантажником, воював в Афганістані. Письменник-самоук із містичною біографією: божевільня, бомжування, голодування й хво­роби, життя з монахами в Лаврських печерах. Автор рома­нів «Сталінка» (1994), «Зимова повість» (1995), «Вогненне око» (1997), «Богемна рапсодія» (1999), «Син тіні» (2001), «Дофін сатани» (2003), «Знак Саваофа» (2003), «Квіти Со­дому» (2005), «Серафима» (2007). У 1997 р. за роман «Ста­лінка» отримав Малу Шевченківську премію.

Вважається, що стилістично проза О. Ульяненка нага­дує російську «чорнушну прозу» 80-х років (Петруше-вська, Орлов, Токарева), тяжіє до так званого «потоку сві­домості» і належить до того самого типу оповідальності, що й проза В. Медведя та Є. Пашковського, щоправда, з однією суттєвою відмінністю — О. Ульяненко хоче писати легкі


речі, бо література, на його переконання, «має бути перш за все цікавим чтивом». Отже, від прозаїка можна очікувати легшого типу оповідальності. Дебютний роман «Сталінка» вважається найкращим твором прозаїка, творчим кредом якого, на думку М. Бриниха, є нищівна правда. У ньому ви­разно відчутний вплив французького письменника Ферді-нана Селіна, зокрема його роману «Подорожі на край ночі».