Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Яковенко С.Зникомітіні Валерія Шевчука. Варіації автотематиз-му // Наукові записки НаУКМА. — 2001. — 119. — Ч. 1. 3 страница



На перший погляд, роман «Сталінка» пов'язаний з од-ноіменним київським районом — саме там переважно відбу­ваються усі події. Проте автор вкладає у назву глибший сенс. Йдеться про сталінщину як суспільне явище. її в рома­ні уособлює патріарх родини Піскурів-Піскарьових дід Піс-карьов, колишній енкаведист, який ненавидить М. Хрущова за розвінчання свого ідола. За спостереженням Л. Масенко, старий Піскар «служив нормі сталінського суспільства, він цю норму втілював» і «стояв над законом». З іншого боку, О. Ульяненко виводить образ «останнього сталінського вур-ки», блатного авторитета Нікандрича, груди якого прикра­шає витатуйований профіль Сталіна. Прозаїк підкреслює, що сталінський режим спирався на блатний світ. Недарем­но після смерті Нікандрича його місце в злочинному світі Сталінки посідає внук старого Піскаря Горік.

Відстежуючи історію роду Піскарів-Піскарьових, О. Ульяненко демонструє його виродження. Якщо стара Піскариха ще продовжує молитися, хоча й не пам'ятає жодної молитви, то батьки Горіка Михайло й Марія жи­вуть розпусним життям, в якому немає й натяку на якусь, хай і вкрай забобонну, віру. Останній ступінь виродження виявляється у третьому коліні: брат Горіка дебіл Сьо-Сьо задушить свою бабу. Таким же прокляттям позначений і рід Лопат. Якщо старший Лопата, який допомагав більшо­викам руйнувати сільську церкву, свято переконаний, що Божої кари немає, то його вину спокутує син, який, вчи­нивши содомський гріх, помирає. Інший персонаж роману з роду Лопат з ревнощів убив власну дружину й потрапив до божевільні. Він утікає із божевільні разом з Лордом-Йо-ною і помирає, не витримавши поневірянь.

О. Ульяненко розвиває мотив злочину і покарання на українському матеріалі й на ґрунті сталінщини. Автор пе­реконаний, що деградація окремої людини і суспільства вкорінена не в поганстві, як стверджує Н. Зборовська, а в атеїзмі. Доречно зауважити, що творчість О. Ульяненка, принаймні рання, є підкреслено християнською, католиць­кою. Недаремно, відповідаючи на запитання щодо кризи християнства, прозаїк сказав: «...Якщо раптом настане справжня криза християнства — Бог замінить релігію».



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм усучаснім українській прозі



 


Творчість О. Ульяненка прочитується як містична пере­важно з однієї причини: письменнику, зокрема в романі «Сталінка», попри гіперболізацію гріха вдається показати, що реальність містична, бо в ній присутній промисел Бо­жий. Здається, після кожної колізії письменник констатує: вигадати подібний поворот міг лише Господь, інших дока­зів Його присутності розумній людині годі й шукати. Що­правда, в інтерпретації О. Ульяненка Господь завжди ка­рає, це Бог Старого Завіту, тоді як сучасне богослов'я, осо­бливо західне, навпаки наголошує на всепрощенні Творця. Дехто із богословів навіть схильний вважати, що пекла не існує взагалі, а Господь як люблячий Отець всіх простить. Можна також стверджувати, що сюжетом «Сталінки» є подієвість душі. Якщо Лорд-Йона уособлює її світлу сто­рону, то Горік — темну. Бінарна опозиція світле—темне наскрізна у романі. Відомо, що протиставлення світла тем­ряві в біблійній поетиці має велике значення. Досить при­гадати 18 і 19 вірш з 4 глави «Батьківське навчання» кни­ги «Приповідки»: «Дорога ж праведних, як світло зірниці, / що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний»; «Путь безбожників неначе темрява теменна; / вони не відають, об що спіткнуться». Біблійною алюзією позначене й друге ім'я Лорда-Йона. Повертаючись до соціуму із божевільні, Лорд, що страждає на амнезію, перетворюється на Йону. Якщо біблійний Йона був покликаний Богом навернути Ніневію, то Йона зі «Сталінки» проповідує покаяння в ате­їстичному постсовєтському суспільстві.

«Зимова повість» виражає анархічний світогляд автора, втілений в образі колишнього терориста, який зневірився у тій державі, яку виборював на початку 90-х. Адже револю­ція виносить на верх таких нікчем, як Генерал, який був то­варишем терориста, а перетворився на диктатора. Має ра­цію Н. Зборовська, коли стверджує, що «Зимова повість» постає на ґрунті історичного песимізму. О. Ульяненко у «Зимовій повісті» з християнського мораліста перетворю­ється на войовничого анархіста. У вже згадуваному ін­терв'ю він пояснює свій анархізм тим, що його не влаштовує жодне суспільство. Однак тут же говорить про свою лояль­ність до держави, яка нагородила його Малою Шевченків­ською премією. Така суперечність не бентежить прозаїка, проте вона бентежить читача і критика. Можна зрозуміти, що патріотична свідомість О. Ульяненка виявляється в тому, що він просто любить свою країну. Можна також зро­зуміти витоки його нігілізму щодо новонародженої Укра­їнської держави, оскільки вона негуманна й позбавлена ук-


раїнської суті. Та його лояльність до держави, точніше, до посткомуністичної еліти, яка дала премію, є не суперечні­стю, а пристосуванством або, за висловом того ж О. Улья­ненка, прагненням «вдало примостити свою задницю».

Як і Є. Пашковський, О. Ульяненко у своїх романах не стоїть в прямій відвертій опозиції до української влади, зо­крема кучмізму. Замість опозиції він обирає пророцтво. У романі «Вогненне око» життя перетворюється на тоталь­ний гріх, який буде покараний вже не християнським Бо­гом, а грізним Вогненним оком. Якщо у «Сталінці» нагні­тання гріхів і їхня гіперболізація були виправдані заду­мом — навчити людину не робити зла, то у «Вогненному оці» цей задум перетворюється на нав'язливий рімейк. Для творчості О. Ульяненка стає характерним нагнітання різ­ного роду збочень і аномалій. Бажання його дослідити при­роду й красу гріха перетворюється, здається, на самоціль.

Роман «Дофін сатани» також присвячено темі гріха. Задуманий він як текст масової літератури, однак його стилістика залишається для масового тексту невідповід­ною. Наприкінці, коли роман вже остогид автору (неда­ремно О. Ульяненко зізнається в інтерв'ю, що часто писа­ти йому просто набридає), він вдається до фіксації сюжет­них колізій. У «Дофіні сатани» йдеться про серійного вбивцю Івана Білозуба, вірогідним прототипом якого є Онопрієнко. У звичному для себе стилі, тобто плутано, із відступами й психоаналітичним коментарем, О. Ульянен­ко подає читачу історію хвороби свого героя, починаючи від його інтелігентної матері, яка вбила власне новонаро­джене дитя, і батька-вуркагана, через сирітство, інтернат і знущання над ним вчительки, до страшних злочинів, від яких кров стигне в жилах. Тяжке дитинство, а ще, можли­во, погані гени й дали такого монстра, поряд з яким Ганні-бал Лектор, герой трилера «Мовчання ягнят» Т. Гарріса, виглядає людинолюбцем. Білозуб убиває по п'ятеро людей одним махом, відрізає їм голови, ґвалтує перед смертю жі­нок (також трупи — некрофілія), не шкодуючи й дітей, на­віть тих, що лежать у колисці. Мотивація усіх цих вбивств проста — Іван Білозуб обраний, йому з'являється Ангел, який наказує викорінювати зло. Тобто Іван Білозуб вико­нує у суспільстві санітарну функцію.

О. Ульяненко, здається, переконаний, що читачам пот­рібне море крові, купи трупів і якомога більше збочень: го­мосексуалізм, некрофілія, вампіризм. У «Дофіні сатани» він задовольняє такий попит на всі сто відсотків з лишком. Тут є і традиційна для нього антитеза: світле—темне. Іва-


 



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


 

нові Білозубу протистоїть супергерой, полковник міліції Ракша, він же Вітька Сурмач. У романі з'являється й відо­мий вже нікчемний Генерал, згодом міністр, який не хоче поновити Ракшу на службі, щоб той таки вполював серій­ного вбивцю.

У «Дофіні сатани» є і привабливий жіночий образ Лі-літ, яка ловить Білозуба в сіті кохання, а заміж виходить за супергероя Ракшу, який, зненавидівши міліцію, пере­кваліфіковується на приватного детектива й пасічника. В образі мента-супергероя О. Ульяненко втілює не тільки голлівудський ідеал, а й позитивний образ совєтського мі­ліціонера, майже філософа, що його на зорі перебудови по­дав російський письменник Віктор Астаф'єв у популярно­му романі «Сумний детектив». Оригінально і переконливо виглядає у «Дофіні сатани» богемна постать гомосексуалі­ста Річчі. Символічно прочитується й фінал роману, в яко­му Івана Білозуба душить через ґрати чеченець Ромодан, засуджений до вищої міри покарання. Напевно, цей мо­мент наголошує на опозиції між християнством та мусуль­манством, яку ще у романі «Сталінка» зафіксувала Н. Збо-ровська. У «Дофіні сатани» мусульманство знищує псев-дохристиянство. У цьому романі, як і в попередніх, чимало моментів пов'язано із церквою і Біблією. Ракша часто заходить до церкви, Білозуб мордує священика. На­решті, Ракша приносить до камери Білозуба Святе Пись­мо. В камері Іванові Білозубу знову з'являється Ангел, який виявляється падшим ангелом, Сатаною, Вельзеву-лом, Люцифером. Якщо у кіноповісті Олександра Довжен­ка «Арсенал» кінь каже солдатові: «Не туди б'єш, Іване», то 0. Ульяненко трансформує цю тезу: «Не тому ти Богу, Білозуб, служив». Загалом, творчість 0. Ульяненка вида­ється перехідною від неомодернізму, в центрі якого знахо­диться люмпен, блатний світ, збочення, психічні відхи­лення, злочини, до масової літератури на цю тему.

У 90-ті роки XX ст. неомодернізм не був центральним дискурсом. Молодше покоління українських літераторів надало перевагу постмодернізму. Найцікавішим письмен­ником покоління 90-х, який продовжує традицію «висо­кої» літератури, є Степан Процюк.

Література

Бондар-Терещенко І.Вогненне око // СІЧ. — 1998. — № 4—5. Габор В.У шаленій стихії прози: Вступна стаття до новели Олеся Ульяненка // Кур'єр Кривбасу. — 1995. — № 32 (червень).


ЗборовськаН. Містична безодня у прозі Олеся Ульяненка // Н. Зборовська. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілун­ків. — Л.: Літопис, 1999.

Масенко Л.... їхнє зло прийшло перед лице моє: Про роман Оле­ся Ульяненка «Сталінка» // Кур'єр Кривбасу. — 1998. — № 97/98.

Плерома 3'98:Мала українська енциклопедія актуальної літера­тури. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.

Ульяненко 0.Наша сучасна еліта, яка не володіє ані думами, ані майном, приречена зчиняти бурю в склянці горілки // Кур'єр Кривба­су. — 1999. — № 118.

Степан Процюк — «письменник периферії, зубожілої провінції»

С. Процюк народився у 1964 р. на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут, тепер При­карпатський університет ім. В. Стефаника, за фахом — фі­лолог. Тепер викладач цього ж університету. Поет, проза­їк, есеїст, літературний критик. Був учасником літгрупи «Нова дегенерація». Дебютував поетичною збіркою «На ві­стрі двох правд» (1992). Згодом вийшли ще дві його по­етичні книги: «Апологетика на світанку» (1996) і «Завжди і ніколи» (1999). Автор книжки прози «Переступ у вакуу­мі» (1996), збірки повістей «Шибениця для ніжності» (2001), «Серафими і мізантропи» (2002), романів «Інфек­ція» (2002), «Тотем» (2004), «Руйнування Ляльки» (2006), «Жертвопринесення» (2007), книжок есеїстики «Лицарі стилосу і кав'ярень» (1996) і «Канатоходці» (2007).

Хоча В. Єшкілєв вважає С. Процюка виразним пред­ставником ТР (тестаментарно-рустикального)-дискурсу, тобто традиційного, вкладаючи в це означення негативний сенс, його проза займає проміжне місце між неомодерніз-мом і неопозитивізмом. Зрештою, С. Процюк зовсім не на­лежить до сільських письменників. Він є, як переконливо довів О. Соловей, письменником периферії, зубожілої про­вінції, якій протистоїть святковий, блискучий і водночас чужий Київ. Оцінюючи прозу С. Процюка, критики чітко поділяються на два табори: одні її відкидають і навіть вис­міюють, інші, навпаки, займаються апологією. Проте іс­нують об'єктивні оцінки.

Найцікавіший роман С. Процюка — «Інфекція», в яко­му саме з Києвом пов'язана ідея інфікованості українства чужими мовою, культурою, способом життя. У романі пе­реважає оповідний наратив зі вставними критичними від­ступами. Автор об'єднує в одне ціле кілька сюжетних лі-


 
 

 

Неомодернізм у сучасній українській прозі

ній. Перша: Сава Чорнокрил, виходець із Великої Украї­ни, одружується з донькою галицького дисидента Лоб'юка Іванкою. Згодом у молодого подружжя народжується донька. Вони переїздять до Києва, де в Чорнокрила з'яв­ляється коханка, діячка української організації Мар'яна. Родинне життя Сави колапсує. Іванка знаходить спокій у греко-католицькій церкві, а Чорнокрил збирається на заро­бітки. Через колізії Савиної долі, його переїзди і спостере­ження автор порівнює дві частини України — Центральну і Західну, виокремлюючи Київ, — на побутовому й психо­логічному рівнях. Мати й сестра Чорнокрила, втілення східняцтва, не люблять нікому лізти в душу. Вони стрима­ні й тактовні, такі ж непретензійні, як і східняцькі малі хатки в рушниках, килимах, з печами на півхати. Тут схід­на естетика дихає з кожного кутка, тоді як в Галичині зовсім інший дискурс — переважно містечковий, а не сільський. Східняка вражає в галичанах, напевно, те, що прийнято на­зивати життям на показ, тобто міщанська ерзацкультура, коли демонструються патріотизм, набожність, добре вихо­вання, влаштований побут. Добродушним східнякам, за С. Процюком, прямим душам, галицька покрученість, при­стосуванство незрозумілі й чужі. У той час як галичани вір­туозно розкрадали колгоспне майно, що дорівнювало чину, або мобільно переходили із заробітків на заробітки (лісопо­вал, нафта, цілина), східняки гарували на неозорих кол­госпних плантаціях. Вони не брали й колоска. Адже коло­сок міг коштувати життя. їх так навчили. Хтось скаже, що у східняків, на відміну від галичан, відсутня будь-яка іні­ціатива. Не виключено. Але про яку ініціативу йдеться, коли на східних кладовищах ще й досі виглядають із землі безіменні горбики без хрестів — свідки голодомору. Мо­жливо, саме в тих горбиках і покоїться вже понад півсто­ліття східняцька ініціатива.

С. Процюк не приховує своїх симпатій до східняків. Однак варто сприймати цю симпатію ще й в іншому ракур­сі — як симпатію до репаного селянства, в совєтській ін­терпретації — куркульства, яке в Україні, як свідчать під­ручники з історії, викоренили як клас. Разом із селянами, тобто куркулями, з України, по суті, викоренили саму Ук­раїну. Потрібно чесно визнати: нині в Україні немає укра­їнців, бо немає селян. В Україні є натомість сільське насе­лення. Відмінність між ними істотна. Селянин, тобто кур­куль, без землі, без власності не існує. Сільське населення, як свого часу й відпущені на волю кріпаки, є селянами лише формально. У марксистсько-ленінській теорії їх


 

Неомодернізм у сучасній українській прозі

прийнято було називати сільським пролетаріатом, тобто сільським люмпеном. Люди, позбавлені власності, ніколи не будуть відповідальними громадянами. Шкода, що С. Процюк не розвиває теми викорінення українського громадянства з України. Його спостереження, наче «головна проблема України полягає у майже відсутності в ній українців», не виходить за межі констатації. Прозаїк досить поверхово розглядає ті причини, через які вже постколоніальні укра­їнці зраджують власну ідентичність.

Друга сюжетна лінія роману — галичанин Остап Кисіль-чук закохується в киянку Ірен, яка є донькою генерала. Ге­нерал — один із найулюбленіших образів сучасної українсь­кої прози з негативним оцінним значенням. Остап Кисіль-чук, прагнучи досягнути успіху, завоювати столицю, відмовляється від свого галицького походження й від роди­ни, зокрема брата Назара, який згодом перетвориться на мо­лодіжного політика. До речі, саме цей персонаж виявляєть­ся в романі найходульнішим, яловим і непереконливим. Ос­тап Кисільчук втілює галицьку мімікрію й галицьку гіперздатність пристосовуватися до будь-якого середовища. Недаремно він, одружившись на генеральській дочці, стає бізнесменом, займається книжковим бізнесом, який, зрозу­міло, в неукраїнській Україні переважно є російськомов­ним. Натомість з поля зору прозаїка вислизає люмпен, який в сучасній Україні перетворився на олігарха. У сюжеті про чистого художника Кирила Орленка, який ламається й пе­реходить в рекламний бізнес, С. Процюк декларує власні погляди на мистецтво, зокрема грантоїдство, яке, на його думку, означає нове підпорядкування мистецтва.

Переважно С. Процюк використовує в романі тради­ційні зображальні засоби, його стиль позначений також зайвою патетикою: «Моя гордість, Львове, тверда, як спар­танський щит, і віддана, як близнюкове серце». Однак він ставить перед собою цікаве і непросте завдання — показа­ти, наскільки важливим в українському організмі є гео­графічний чинник, той чинник, що визначає естетику, емоції, стиль життя і світовідчуття. Якщо Ю. Андрухович робить географію відповідальною за культуру на просторі Європи, то С. Процюк — на українському просторі.

Наступний роман С. Процюка «Тотем» (ремінісценції — «Тотем і табу» Зигмунда Фройда) — своєрідна антологія любовних історій: сексуальних пригод лікаря-офтальмо-лога, історії вірності до гроба розлученої з ним дружини-Мучениці Марії, збоченської пристрасті їхнього психічно


Неомодернізм у сучасній українській прозі

хворого сина Віктора і психічно здорової студентки Влади-слави, щасливого кохання Микити Крещука і тієї ж Вла-дислави, нарешті, історія любові й ненависті до «великої» й «малої» Батьківщини, відповідно України й Галичини, з боку двох антиподів — Михайла Юркевича і Микити Кре­щука.

Класичну тезу, за якою всі щасливі родини подібні одна до одної, а кожна нещасна — нещасна по-своєму, С. Про-цюк трансформує досить банально і, схоже, нелюдинолюбно: людям не подобаються щасливі любовні історії із заздрості. Він також постулює, що діти, народжені без любові, як Вік­тор, не мають шансу, бо живуть помстою за недодану їм лю­бов. У зв'язку з цим спадає на думку суголосна теза Є. Паш-ковського: «Без любові дитина така ж бідова, як і нетверезо зачата». Та все-таки це — перебільшення. Взагалі часто ви­даються невиправданими надрив, нагнітання апокаліптич-них настроїв, різного роду збочення і прояви людської де­градації, притаманні в першу чергу українським авторам, зорієнтованим на власну традицію, прихильникам «висо­кої» літератури, до яких, безперечно, належить і С. Процюк. Недаремно Є. Баран назвав його першою особою поряд із ще двома не менш першими — В. Медведем і Є. Пашков-ським. Нагнітання ненормальностей, можливо, також є наслідком комплексу меншовартості колишньої селянсь­кої літератури, яка, намагаючись надолужити згаяне, по­силено заглиблюється у психоаналіз, який цій літературі поки що дається з трудом, бо не терпить дилетантизму. Якщо взяти до уваги, що слово має здатність ставати плот­тю, то література, яка вже не дегуманізує людину, а від­верто демонізує її, є вкрай небезпечною, передусім для са­мого автора, який, знаючи ціну звання «інженера людсь­ких душ», сподівається, що звання психоаналітика вартує

менше. Наївна віра.

С. Процюк вніс плутанину в «географічний» поділ су­часної української літератури на «станіславівців», які є постмодерністами, європеїстами, письменниками, які іро­нізують над людиною, але все-таки здатні їй співчувати, і «кияно-житомирян» — неомодерністів і традиціоналістів, в центрі уваги яких знаходяться людська деградація й культ страждання. С. Процюк не вписується у цю схему. Він — галицький неомодерніст-неопозитивіст, відтак чу­жий і серед постмодерністів-«станіславівців», і серед нео­модерністів-«кияно-житомирян». Одним словом, третя сила, або серединний шлях.


 

Неомодернізм усучаснім українській прозі

У романі «Тотем» С. Процюк орієнтується на масову лі­тературу. Ускладнений наратив неомодерністів посту­пається місцем лінійній оповіді, що розпадається на кіль­ка сюжетів. У цій оповіді буяє патетика, успадкована від соцреалістів у вишиванках. Водночас автор акцентує на брутальному сексі, адюльтері, фізіології задля висновку про тлінність тілесності. Антитезою цьому можна вважати історію Ю. Іздрика «Острів КРК», в якій автор тонко, з без­ліччю відтінків, переконливо показує, як з утратою тілес­ності людина пізнає, що таке ніщо. Йдеться не про те, хто має рацію у суперечці на тему тілесності, бо це питання з розряду вічних. Йдеться про письменницьке ремесло. Про тілесність, як і про дух, не можна писати без смаку, тупо і прямолінійно. І все-таки С. Процюк претендує на глибину думки, переплітаючи любовні історії з проблемою націо­нальної любові-ненависті, що не надто вписується до кано­ну масової літератури.

У своїх роздумах про провінцію і центр, Галичину й Ве­лику Україну С. Процюк займає виразно протилежну по­зицію, ніж його земляки, виразні галицькі центристи Ю. Андрухович, Ю. Іздрик і Т. Прохасько. Саме полеміка на тему «двох У країн», України і Європи є найцікавішою у романі. На перший погляд може здатися, що вона втілю­ється у протистоянні двох антиподів — Михайла Юркеви­ча, прихильника національної самопосвяти, фанатизму, й Микити Крещука, вихідця з дисидентської родини, що ди­виться на світ іронічно, тобто постмодерно. Та це лише ви­димість. Насправді Михайло-Микита — це кентавроподіб-на іпостась українського патріота, друге «Я» самого авто­ра, хоча заради справедливості потрібно визнати, що Микита ближчий С. Процюкові. Можливо, це пояснюєть­ся тим, що Михайло родом з вісімдесятих, тоді як Микита — з дев'яностих. Якщо перший пиячить, ніколи не має гро­шей, вірить у партію, звичайно, націоналістичну, й готу­ється висадити з метою українізації десант у Крим, зрозу­міло, після «енної» чарки, то другий — успішний бізнесмен середньої руки, скептично налаштований до всіх ідеологій з націоналістичною включно. Одним словом — деконструк-тивіст а 1а Дерріда. Крещук вірить лише у власну поряд­ність, що, з точки зору Михайла, дорівнює нігілізмові.

Власна порядність, цей черговий варіант Винниченків-ської «чесності з собою», є питомою рисою українського ін­телігента минулого і, як бачимо, нового століття. Окрім такої сумнівної чесноти, бо в Україні, як відомо, непоряд-


 

Неомодернізм у сучасній українській прозі

них людей просто не існує, у Микити, що демонструє влас­ний аполітизм, є й цілком визначені ідеологічні засади. По-перше, він оцінює Галичину критично. У романі Га­личина постає у вигляді «гримучої суміші лакейства й п'ємонтизму, пасіонарності та мімікрії». Більше того, це «колишня найзадрипаніша територія Австро-У горської монархії, а нині — межовий стовп українства, його сак-ральність, добряче підточена тавром амбівалентності».

За С. Процюком-Микитою, українська територія, крім столиці, переважно невизначена, тому й почуття вона ви­кликає аморфні, тоді як Галичину можна або любити, або ненавидіти. Цим вона нагадує «неповоротку агресивну» Росію. І. Франко, як відомо, не любив Галичину «з великої любові» через псевдопатріотів, партикуляризм і міщан­ство. Нелюбов С. Процюка-Микити пояснюється, як бачи­мо, національною визначеністю Галичини, точніше, її над-визначеністю. Поворот досить несподіваний. При цьому С. Процюк-Микита залишається українським патріотом. Він проти сепаратизму, галицької автономії і за «стигмати-зовану державу», бо пролита кров «вопіє до унітарності, а не до охайних автономних вуликів». Від витонченості цієї фрази кров, може, й «не вопіє», але таки стигне у жилах.

Дістається від С. Процюка-Микити й галицькому куль­тові Франца Йосифа, який виявляється наслідком туги зовсім не за Європою, як вважають «станіславівці», а за монархією, хоча автор одразу застерігає: українці з гали­чанами включно — вроджені антимонархісти. З огляду на це уточнення зрозуміло, чому «українському сходові сниться козацько-махновська вольниця, шаблі і горілка». Проте незрозуміло, чому антимонархічний «український захід тужить за троном і скіпетром, цією символікою розум­ного ладу». У попередньому романі «Інфекція» С. Процюк, протиставляючи широку й наївну українську натуру схід­няків стриманішій і раціоналістичнішій натурі галичан, подає низку цікавих спостережень.

У «Тотемі» автор поставив за мету показати свою не­залежність від галицького середовища, щоб ніхто не міг закинути йому звинувачення, начебто він обмежений га­лицький патріот, який хизується культурною й цивіліза-ційною вищістю Галичини. У душі С. Процюка і його дру­гого «Я» Микити великоукраїнська земля з її первісною ві­дразою до лукавства та крутійства (а як же бути з «чесною» козацькою верхівкою, що так охоче перейшла в стан російського дворянства?) потребує «перевитрат любо­ві». Патетично, але непереконливо.


 

Неомодернізм у сучасній українській прозі

Зрозуміло, Галичині історично пощастило більше, ніж Великій Україні. Австро-Угорщина була поліетнічною ім­перією, абсолютистською монархією, але не такою, як Ро­сія. Про це свідчить указ Марії Терезії «Раціо едукаціоніс» (1777), за яким в Угорському королівстві здійснювалася реформа освіти. За «Законом про національні школи семи націй в Угорському королівстві» у шкільництві запрова­джувалася мадярська, німецька, словенська, русинська, хорватська, сербська, румунська мови. Патент 1785 звіль­няв селян від особистої залежності від пана, хоча повинно­сті залишались, а «Патент про толерантність» поклав край дискримінації протестантів і греко-католиків. Однак із цього зовсім не випливає, що «Галичина є донором доціль­ності», а «Велика Мати сама є національною душею». Га­личина — така сама етнічна українська територія, як і Ве­лика Україна, тому й душа у неї з Великою Матір'ю одна, якщо вже висловлюватися деміургічно. Більше того, сьо­годні кожній тверезо мислячій людині зрозуміло, що без Галичини Україна перетворилася б на Білорусь. І це об'єк­тивна реальність, а не наслідок галицької інтриги чи га­лицької манії величі. С. Процюк, переймаючись пробле­мою «двох Україн», чомусь зовсім не згадує про Південно-Східну, яка справді разюче відрізняється від решти України, бо не є її етнічною складовою й живе зовсім за ін­шим, ніж український, історичним часом, використовую­чи зовсім інші символи, наприклад, такі як Петро І, По-тьомкін, Катерина II, Кобзон.

Проблема Європи у романі «Тотем» трактується не менш екстравагантно. С. Процюк-Микита цілком ірраціо­нально вірить, що ми перетворимо нашу занедбану країну на один із розкішних європейських садів: «лише подалі від цупких обіймів балалайочників та імперського ведмедя, що ось-ось зірветься із ланцюга», від картопляних «баць-ків», президентів-комунарів у країні виноградників і при­мітивних азійських деспотій. Однак як це практично здій­снити, якщо С. Процюка-Микиту не влаштовує розподіл за географічними секторами, який, на його думку, не зці­лює від нелюбові? С. Процюк-Микита прагне піти у Євро­пу, але лякається власного революційного запалу, який хуторяни й ґрунтівці обов'язково сприймуть як космопо­літизм і плазування перед Заходом. Нарешті, С. Процюка-Микиту бентежать полчища варварів, що гірші від «монго-ло-татарської навали, фашистської манії величі й ста­лінсько-ленінського сатанокомунізму». Цими варварами,


 


 


./



Неомодернізм у сучасній українській прозі


Неомодернізм у сучасній українській прозі



 


до речі, виявляються наші душі. Попри всю повагу до критицизму це вже занадто. Кожна нація, як відомо, скла­дається з людей і людців, але всуціль із варварів — ніколи. Хай українці постійно зазнають поразки, та це не свідчить про їхнє вроджене чи набуте варварство.

Сьогодні модно виносити безапеляційні вироки. Прий­нято вважати, що це корисно для нації. Можливо. Та «на­ціональним доброзичливцям» не завадило б побувати на старому цвинтарі, що під Залозцями Тернопільської обла­сті. Небіжчики греко-католицького віросповідання ле­жать там головами на захід. Є на цвинтарі одна могила, біля якої спиняються прочани, їдучи зі Львова до Почаєва. Це могила молодого ієромонаха-галичанина, канонізова­ного РПЦ. Вона відрізняється не лише розмірами і стилем, а й тим, що звернена головою на схід. Там по-особливому задумуєшся, що імперська політика продовжує визначати не лише поцейбічне, а й потойбічне українське буття.

Британський історик, філософ А.-Дж. Тойнбі, розгля­даючи історію людства, виокремлював такі люті виклики, які виснажували націю, внаслідок чого та ставала недієз­датною. На жаль, тема виснаженої нації у виконанні суча­сних українських письменників переважно звучить над-критично і майже завжди некатарсично. Можливо, тому, що більшість з них втратила здатність співчувати своїм людям і любити своїх людей такими, які вони є, — тупи­ми, сміховинними, відсталими, зажерливими, дріб'язко­вими, брудними і, м'яко кажучи, нерозумними. Склада­ється враження, що українські літератори розучилися чи не вміють любити і розуміти свого ближнього, усіх цих ро-гулів, мудаків, моральних відщепенців та інше несимпа­тичне населення, яке, щоправда, платить писакам тією ж монетою — просто їх не читає.