Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Яковенко С.Зникомітіні Валерія Шевчука. Варіації автотематиз-му // Наукові записки НаУКМА. — 2001. — 119. — Ч. 1. 4 страница



Щодо Європи і «двох Україн» С. Процюк, здається, пе­редусім полемізує із Ю. Андруховичем, який інакше уяв­ляє собі і мапу Центрально-Східної Європи, і місце на ній України. Досить послатися хоча б на один із останніх його есеїв «Атлас. Медитації». Для Ю. Андруховича Росія — не гірший, а просто інший континент, не Європа. На відміну від С. Процюка він не позбавляє європейської перспективи ні Білорусь, ні Молдову. Найістотніше інше: він відчуває, що не тільки Галичина як п'ємонт, а й Україна загалом — це вже Європа, та Європа, викликом для якої сьогодні є Сарматія (Південно-Східна Україна), аналогічно до того, як сама Україна є викликом для Євросоюзу. Ю. Андрухо-


вич оптимістично переступає через нещасливе українське минуле. Для нього Україна перестала бути країною «смер­ті, цвинтарів, надгробків, помираючих сіл і безнадійно не­щасливих районних центрів», тобто територією здеградо-ваних варварів, виснажених боротьбою за виживання. Він визнає, що його співвітчизники, яких на Заході пізнають за золотими зубами й поганим одягом, мають право сідати в авто, потяги або й на велосипеди й вирушати у західному напрямку, бо «вони вже не зруйнують нічиїх міст, жодної культурної пам'ятки». Більше того, він ручається, що його співвітчизники повернуться у свою таку центральну й східну батьківщину водночас. Адже вони вибороли право називатися громадянами. Ю. Андрухович вірить у свою батьківщину і своїх співгромадян, тоді як С. Процюк-Ми-кита не вірить навіть у земляків-галичан, оскільки вони, виявляється, не його психотип. Є, щоправда, один виня­ток — Владислава. Проте галичанки такі прагматичні. Од­ного чудового дня візьмуть і чкурнуть до Євросоюзу, щоб стати там «третім» сортом. І тотемна любов, на яку покла­дається С. Процюк-Микита, цей різновид вселюдської лю­бові, яка до болю нагадує совєтський інтернаціоналізм, — «міжнаціональна і понадкласова» — ситуації не врятує. Адже любов жодних визначень не потребує. Любов, цей дар Божий, або є, або її немає. І жодна магія чи психоана­ліз її не замінять.

Підсумовуючи тему українського неомодернізму, вар­то зазначити, що в ньому маємо справу не з чистими, а з пе­рехідними чи змішаними формами. Сільська проза з її со­ціальним стрижнем під пером В. Медведя перетворюється на чисту естетику; містичне письмо О. Ульяненка намага­ється пристосуватися до масової літератури, неомодернізм Є. Пашковського поєднується із неонародництвом, а тра­диційність С. Процюка — із суспільною критикою, психо­аналізом і проблемою географії.

Література

Баран Є.Обрії літературного 2000-го // Кур'єр Кривбасу. — 1999.— № 118.

Баран Є.Наодинці з літературою: Щоденникові нотатки, есеї. — Луцьк, 2007.

Бондар-Терещенко І.Ім'я троянди, або Гамбурзький рахунок С Процюка // Кур'єр Кривбасу. — 2002. — № 153 (серпень);



Неомодернізм у сучасній українській прозі


 


 


 

 

 


Бондар-Терещенко І.З тотемом наголо // пйр://\л™м.геуі-е\л/.кіеу.иа/агсг.5Іііт?ісІ=986.

БороньО. «Філологічна» проза Степана Процюка // СІЧ. — 2002. — №5.

Гаврилів Т. Топографія сучасної української прози // Т. Гаврилів. Знаки часу, спроби прочитання. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001.

Деркачова О.Комплекс нелюбові як причина деструкції власної харизми: Спроба діагнозу // Кур'єр Кривбасу. — 2003. — № 159 (лютий): рецензія на книгу Процюка С. «Інфекція».

Дякунова Л.Страсті по чистоті // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень): нотатки до прози С. Процюка.

Малащук А.З-під завалів псевдоестетики // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень): нотатки до прози С. Процюка.

Терлецький В.Підручник української психіатрії // Кур'єр Кривба­су. — 2001. — № 142 (вересень): нотатки до прози С. Процюка.

Ординець Г.Зріє заколоту царстві нелюбові // Кур'єр Кривбасу. — 1998. — № 99/100 (квітень): про повість С. Процюка «Репортажі із цар­ства нелюбові».

Процюк С.Дружнєє посланіє Владіміру Єшкілєву від Стефка Процюка // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 139 (червень);

Соловей О.Свято, яке не з тобою // Кур'єр Кривбасу. — 2002. — № 157 (грудень): рецензія на книгу Процюка С. «Інфекція».


4.

Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі

Літературний андеграунд за тоталітарних умов

Постмодерний дискурс в сучасній українській літера­турі є центральним. Саме постмодерний дискурс з його від­мовою від вагомих дискурсів, з його іронією, грою, пародією асоціюється сьогодні з тим, що прийнято називати повер­ненням літератури або переформулюванням соцреалістич-ного канону. Після дискусій на тему руйнівного характеру постмодернізму і загроз, які він несе національній культурі, після суперечок з приводу його яловості й хворобливості дедалі очевиднішим стає, що український постмодернізм поряд із неомодернізмом і неопозитивізмом, що включає і неонародництво, формують обличчя постколоніальної ук­раїнської літератури.

Ведучи мову про передпостмодерні явища в українсь­кій літературі, маємо на увазі передусім «київську іроніч­ну школу» 70-х (В. Діброва, Л. Подерв'янський, Б. Жол-Дак). Оскільки творчість цих авторів стала доступною чи­тачу лише у 90-ті роки XX ст., тобто перебувала поза каноном, на відміну від творчості Вал. Шевчука чи Н. Бі-чуї, виникає спокуса зарахувати її до постмодерністської. Однак такий підхід не завжди виправданий. Адже твор­чість згаданих письменників, хоча й була опозиційною до



Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі


Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі



 


тоталітаризму, проте перебувала в ньому. Поза тоталітар­ним контекстом вона втрачає свій сенс, може навіть сприй­матися як вульгарна. Якщо В. Діброва, на думку Т. Гун-дорової, «музеїфікував героя тоталітарного типу», то Б. Жол-дак «створив йому вербальний пам'ятник-суржик», а Л. Подерв'янський «озвучив колективне несвідоме». У Га­личині аналогом «київської іронічної школи» була твор­чість Ю. Винничука, який почав широко використовувати «чорний» гумор.

Володимир Діброва — письменник «задушеного покоління»

В. Діброва народився у 1951 р. у Донецьку. За фахом філолог-романо-германіст. Виїхав до США, читав лекції в університеті штату Пенсильванія, тепер — у Гарварді. Ав­тор збірок оповідань «Тексти з назвами і без назв» (1990), «Пісні Бітлз» (1991), романів — «Пентамерон» (1994), «Бурдик» (1997), що згодом увійшли до книжок: «Збіго­виська» (1999), «Вибгане» (2002), книжки драматургії «Довкола столу» (2005), роману «Андріївський узвіз» (2007). Перекладав Е. Йонеско, Паскаля. За переклад ро­ману С. Беккета «Уот» (1991) нагороджений премією

ім. М. Лукаша.

Проза В. Діброви прийшла до читачів, коли її автору виповнилося 40, до того часу він перебував у «андеграун-ді». У статті «Пошуки великої літератури» С. Іванюк подав психологічний портрет В. Діброви, наголосовши на його ін­дивідуалізмі й самостійності мислення. В. Діброва є елітар­ним письменником не тільки з огляду на інтелектуалізм його прози, а й з огляду на те, що всі його твори були адре­совані тій частині совєтського суспільства, яка відрізняла «Бітлз» від «вокально-інструментального ансамблю». Для нього, як і для покоління, народженого у 50-ті і 60-ті, «Бітлз» символізували свободу й відмову від стандарту.

Зрозуміло, що зміни, які відбулися в СРСР у другій по­ловині 80-х років XX ст., були для В. Діброви довгоочіку­ваними. Викладаючи в Київському інституті іноземних мов, він створив там осередок Руху. С. Іванюк, безперечно, має рацію, стверджуючи, що В. Діброва репрезентує нон­конформістську, андеграундну творчість, яка заперечува­ла совєтський колективізм і масовий партійний ентузіазм. Однак,, на думку Ю. Андруховича, «приналежність Дібро­ви до постмодерного дискурсу є вельми проблематичною,


незважаючи на такі питомі ознаки його стилістики, як гротесковість, абсурдизм, зумисна «примітивізація» нара-тиву, всюдисутня гра з мовними абераціями». Напевно, проблематичність належності В. Діброви до постмодер-ністського дискурсу зумовлена передусім тим, що він, як і неомодерністи, орієнтується на «велику літературу». Як зауважує О. Ірванець, книги В. Діброви «не для нинішніх двадцятилітніх, а для тих, кому за ЗО чи й за 40», бо в них показано «благословенний затишок так званого "періоду застою", сиріч 70—80-ті роки минулого століття». Водно­час О. Ірванець наголошує на таких не пов'язаних з істо­ричним моментом ознаках прози В. Діброви, як глибока обізнаність автора з досягненнями зарубіжної прози, його філологічна чутливість і уважність до деталей.

«Пісні Бітлз» побачили світ у 1991 р., а в 2002 р. вони були перевидані у «Вибганому». У назві кожного оповідан­ня міститься алюзія на якийсь із хітів «Бітлз». Епіграфа­ми до оповідань також слугують слова з відомих пісень лі-верпульської четвірки. Часто вони є ключовими. Ідея пов­ної свободи, поєднана із сексуальною революцією й наркотиками, характерна для покоління «дітей квітів», маніфест молодих американців 50—60-х років XX ст., яким став твір Джека Керуака «На дорозі», в совєтських умовах втілюються в колізії, відтвореній в оповіданні «Д¥пу БопЧ Д¥е Оо II іп ІЬе Коай»: молодий студент, подорожуючи ав­тостопом до Криму, потрапляє до міліції. У сумці він має конспект праці М. Бердяєва, в якій слово «Бог» пишеться з великої букви. Страх, що цей конспект потрапить до рук міліції, повністю паралізує совєтське «дитя квітів». З цьо­го стає зрозумілим, що дорога як символ пошуку сенсу життя й свободи із сексуальною включно — не для нього. Це оповідання свідчить також про те, що пошуки свободи в умовах тоталітарного суспільства були набагато небез­печнішими порівняно із вільним світом. Адже вони супро­воджувалися боротьбою з системою, коли за написане з ве­ликої літери слово «Бог» можна було й справді отримати чималий термін ув'язнення.

Можливо, найпоказовішим для творчості В. Діброви є роман «Бурдик», у якому автор подає своє бачення поко­ління 70-х, або «задушеного покоління». Написано роман від імені приятеля письменника Бурдика, оскільки сам Бурдик потрапив під тролейбус. Цей роман значною мірою автобіографічний. Та більшою мірою він автоіронічний — позбавлений патетики й ідеалізації, натомість сповнений


 


 


 

Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі

іронії й дотепу. За сюжетом, після наглої смерті Бурдика, який, вважалося, був автором геніальних романів, невідо­мі пропонують його приятелеві видати їх. Наратор почи­нає шукати геніальні твори — і не знаходить: до рук потра­пляють якісь шматки, нерозроблені сюжети, наприклад бандерівський. Нашому сучаснику зрадила жінка із су­сідом (чи близьким другом). Зраджений кидається з розпа­чу в ліс, де провалюється у схрон, в якому знаходить одяг, харчі, зброю. їсть, натягає форму, бере автомат і — до клу­бу, де зібралися його кривдники. З переляку ті, вишику­вавшись біля стіни, розкривають своє нутро, повзають у нього в ногах. Він із гідністю йде до виходу. Є у спадщині Бурдика й «Антиленініана»: «Різдво» — Ленін з торбами, напханими «Іскрою», переповзає через замінований кор­дон; «Ленін на Капрі» — про Леніна, Бонч-Бруєвича й морських почвар; «Ленін у Розливі» — Ленін взяв відпуст­ку, але, проциндривши гроші, йде у найми до куркуля; «Ленін та вартовий», «Чому Ленін не дожене черепаху». Рукопис «Опудала», в якому зібрано «ленінські» твори, наратор губить, утікаючи від криміналізованого населен­ня з місця свого літування до Києва.

Наскрізним у романі є образ «вічної» Бороводянки, яка постійно змінює свою личину, але не сутність: то пра­цює вчителькою, то куратором курсу, то приймальницею в букіністичному магазині. її функція — це функція «не­дремного ока», що контролює совєтських громадян на предмет дотримання ними совєтського способу мислення й моралі. Антитезою Бурдику в романі є його однокашник, син партійного функціонера Рурський. Ця антитеза анало­гічно до відомої перебудовної пісні «Мальчики-мажорьі», яку виконував гурт «ДДТ», подає сатиричний образ совєт-ської партійної еліти і її синків, яким протистоїть рок-по-коління, покоління «Ні», або «задушене покоління», яке заперечило тоталітаризм у його застійній фазі.

Онірична післямова «Сон» повертає читачеві Бурдика, який відкриває своє знання про те, що проблема людини полягає в диханні. Євангельське ходіння Бурдика по воді, за спостереженням С. Іванюка, відкриває читачеві істину, що потрібно нарешті перестати боятися, бо «любов — це те, що є завжди! Серед того, чого нема ніколи!». Роман «Бурдик» є романом антитоталітарним й інтелектуальним. Зосереджуючи свою увагу на інтелігентському середовищі 70—80-х років, В. Діброва іронізує як над середовищем, так і над часом: «Та й час же який несприятливий був!»


 

Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі

Інтелігентське середовище, точніше люмпенізоване ін­телігентське середовище, трансформоване у 90-х в інтелек­туальне, опиняється в центрі уваги прозаїка в оповіданні «День народження», яке згодом увійшло до книжки «Збі­говиська» . Це оповідання є одним з найкращих в сучасній українській літературі. В центрі його — українські інте­лектуали 90-х, що виїхали у пошуках кращого життя до СІЛА, святкують день народження свого колеги Бойка. Го­ловною особою серед них є американський професор укра­їнського походження Джордж, або Юрко Когут, від якого залежить щасливе американське майбуття кожного із за­прошених: поетки й феміністки Уляни, яка бажає читати в американському університеті лекції з історії української культури і цивілізації; знаного у певних колах філолога Бойка, який пропонує Когуту свої послуги в написанні підручника з української мови для іноземців, і його роди­ни — дружини Людмили, дочок Оксани і Роксолани; те­атрального режисера-невдахи Самбура, який прагне по­довжити собі візу та обіцяє Когуту закрутити український фестиваль у стилі тотального авангарду; Олександра і Ла­риси Кравців, які чекають на зелені карти. Щоправда, в останнього «щасливого» подружжя є чималі проблеми. їх­ній семирічний син Ігорець хворий на аутизм. Лариса, змучена сидінням з хворою дитиною, намагається влашту­ватися на викладацьку роботу, зрозуміло, через Когута.

В. Діброва не тільки майстерно зображує постсовєтсь-ких українських інтелектуалів, які сперечаються з приво­ду відсотків соцреалізму в романі О. Гончара «Собор», обго­ворюють постать Вал. Шевчука, підраховують, кого й коли їм вдалося українізувати, звинувачують одне одного у на­лежності до комуністичної партії, а й нещадно іронізує над ними, точніше, над їхнім прагненням видаватися тим, ким насправді вони не є. Спрямована проти псевдоінтелектуа-лів іронія В. Діброви межує із сатирою (наприклад, сцена замивання плям у туалеті й атака на Когута задля реаліза­ції американської мрії), коли з'ясовується, що ці люди зов­сім позбавлені здатності співчувати одне одному, шанувати одне одного, любити ближнього вони теж не вміють. Цим оповіданням В. Діброва наче підхоплює дещо ширшу тезу Вал. Шевчука про одвічне коло ненависті, яке не може ро­зірвати жодна українська людина, а не тільки інтелектуал.

У фіналі оповідання всі постсовєтські українці, навіть Діти, розсварилися між собою: Бойкові ставлять на карб, Що він підлабузник; Уляні — що вона залицяється до Ко­гута; Самбуру — «що він, мов глист, лізе без мила у кожен


 


 



Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі


Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі



 


І


отвір», Кравцям — що в них є машина, але вони не возять земляків на природу. Постсовєтська злоба перекидається нарешті й на постать їхнього благодійника — професора Когута, якого того вечора постійно переслідують неприєм­ності. Професора двічі лякає малий Ігор Кравець. Внаслі­док цього спершу Когут обливається вином, згодом пере­вертає на себе окріп і, врешті, втікає з ресторану. Професор втікає не так через поплямлений одяг, як через настирли­вість і хамство своїх гостей. За відсутності Когута Бойко іронізує над ним, Уляна обіцяє критично описати його у своєму новому романі, Самбур взагалі збирається послати Когута на три букви. Раптово Когут повертається. Товари­ство шоковане, бо ніхто не знає, що почув і що з почутого зрозумів професор. Можливо, їм незручно, але зовсім не соромно, адже у них є виправдання — вони нещасні.

Постсовєтські українські інтелектуали-люмпени, опи­нившись в Америці, намагаються відповісти на головне ук­раїнське питання 90-х: «Чому ми такі нещасні?». Прозаїк показує, що нещастя постсовєтських українців — у їхній злостивості, взаємній ненависті й відсутності любові. Анти­тезою цьому товариству є і професор Когут, в якого безліч вад, навіть професійних, зокрема він береться перекладати сучасну українську літературу, якої зовсім не розуміє; і привітна китаянка, яка обслуговує товариство в ресторані. Професор попри свої образи переодягається й повертається до своїх гостей з України, він і далі готовий їм допомагати. Мила китаянка притискає хворого Ігоря до себе й намага­ється порозумітися з ним, і дитина, за спостереженням ошелешеної матері, начебто щось китаянці відповідає.

В. Костюк констатує, наче В. Діброва показує, що пото зоуеіікиз «прекрасно контактують» з поїло атегікапікиз. Та, як видно з оповідання «День народження», подібне твердження бездоказове. Між двома цими людськими ти­пами існує більше відмінного, ніж спільного. С. Іванюк вважає центральною постаттю оповідання дитину, хвору на аутизм. Аутизм, на його думку, є метафорою, що натя­кає на визначальну якість українського національного ха­рактеру. Саме тому професор Когут ставиться до своїх го­стей, як до пацієнтів. Доречніше було б стверджувати, що в «Дні народження» подано не національний характер, а непривабливий психологічний портрет українських інте­лектуалів чи радше псевдоінтелектуалів, які виявляються далеко не кращими представниками не кращого з народів.

Якщо деконструкція постаті поета у творчості Ю. Ан-друховича виявилася поверховою (поет Отто фон Ф. з ро-


ману «Московіада», попри власну нікчемність, руйнує ім­перію), то В. Діброва, відкинувши всі сантименти, «зни­щує» українського псевдоінтелектуала. Найближчим тек­стом в українській літературі, спорідненим із «Днем наро­дження», є послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», звернене до тогочасної української псевдоеліти, а також зізнання І. Франка в тому, що він «не любить Руси». Варто також наголосити: «День народження» — твір катарсичний, який розчулює, нага­дуючи про сором й апелюючи до людяності.

Катарсичним є й роман В. Діброви «Андріївський уз­віз», за який автор отримав премію за результатами кон­курсу «Книжка року Бі-Бі-Сі 2007». У цьому творі пред­ставник «задушеного покоління», чия молодість припала на період брежнєвсько застою, який, наспівуючи пісні «Бітлз», висміював комуністичну ідеологію й плекав замість совєт-ського колективізму індивідуалізм, непомітно дожив до пенсії. В «Андріївському узвозі» 54-річного чоловіка зі смаком і досвідом, чоловіка, який відчував при ходьбі кожний м'яз свого тіла, який дослужився до проректора, раптово хапає інсульт. У нього є донька, дружина, два зяті — колишній і актуальний, обидва талановиті поети, наміча­ється внук, якого назвуть на честь діда. І це — найсвітлі­ший момент роману. Має він друга-ректора, з яким розсва­рився через кляту ректорку, і коханку, яка брутально ки­дає чоловіка і виходить заміж за іноземця. Передусім через удар, отриманий від коханки, у чоловіка стався ін­сульт. На щастя, після лікування йому милостиво «повер­нули» всі паралізовані частини тіла. Після такого дива ге­рой повернувся не тільки у лоно родини, а й у лоно церкви. Навернення героя до релігії, точніше християнства, свід­чить про глибину атеїзму в совєтському суспільстві. При­кро, але, як свідчить текст роману, В. Діброва не знає, що сповідатися і причащатися людина може лише після хре­щення, а не до нього.

Під час святкування днів міста, що традиційно відбу­вається на Андріївському узвозі, із чоловіком стався дру­гий інсульт. У коматозному стані він мандрує у потойбіч-чя, виринаючи з якого бачить осяяне любов'ю обличчя Дружини, в якому збіглися початок і кінець. Герой розу­міє — йому пробачено. Як для перманентного перелюбни­ка і ловеласа така кінцівка видається сентиментальною. Саме через це роман «Андріївський узвіз» з його доміную­чим трагікомізмом прочитується як фарс і водевіль.


 



Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі


Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі



 


У романі В. Діброва нагадує: смерть — це не найгірше, що може трапитися в житті. Трагічною є відірваність ук­раїнської людини від християнської і національної тради­ції, про що свідчить фальшиве нацреалістичне дійство, яке змушений споглядати чоловік увечері перед першим ін­сультом. Трагічним є родина без любові, дружба без дові­ри. Часто нещастя об'єднує родину значно ефективніше, ніж щастя, а співчуття є одним із різновидів любові, можли­во, найзворушливішим. Трагічним є й розчарування люди­ни, коли талант виявляється підробним, а справа життя — нікчемною. Вартість людини вимірюється тим, наскільки гідно вона переносить удари долі, а також її здатністю збе­регти гідність за найскрутніших обставин. Проте герой «Ан­дріївського узвозу» у переломні моменти воліє рятуватися втечею. Він просто хапається за рятівну линву — і летить. З висоти пташиного лету над Андріївським узвозом йому від­кривається те, що прийнято називати Задумом.

У цьому романі, як і в усій творчості, В. Діброва пере­дає відчуття приреченості свого покоління, що народилося не в тому місці і не в той час. Якщо совєтський період (ат­мосферу «благословенного застою») в «Андріївському уз­возі» прозаїку вдалося відтворити переконливо, то постсо-вєтський — ні. Незалежність означена пунктирно. Мо­жливо, це пов'язано з тим, що В. Діброва тривалий час живе за межами України.

У «Андріївському узвозі» прозаїк залишається вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх — переважно невротичний. Цей сміх, як спазм, перехоплює горло, маскує ридання. Сучасна українська література, як відомо, соромиться сліз. Теперішні автори сміються зав­жди і скрізь, наслідуючи М. Гоголя, а не Т. Шевченка.

Мотиви у цьому романі теж традиційні для В. Діброви, центральний із них — мотив любові. В «Андріївському уз­возі» любов перетворюється на метафоричну линву, вхо­пившись за яку чоловік подорожує в часі, здійснюючи п'ять зупинок, що символізують вузлові моменти його біо­графії. Саме на п'ятій зупинці, у дитинстві, він розкриває свою таємницю. Дитиною він мріяв покататися на тарзан-ці, але дорослі категорично забороняли йому це. Малень­кий хлопчик зрозумів — дорослі нещасні, бо бояться розіг­натися, схопитися за линву і відірватися від землі.

Іронічний стиль В. Діброви став чи не найпотужнішим поштовхом до подальшого домінування іронічного стилю в українській літературі.


Література

Бойченко 0.Прощавайте, «совки» ? // 0. Бойченко. Шатокуа плюс. — Л.: ЛА «Піраміда», 2004.

Бондар А.Спекотне літо. Діброва // Дзеркало тижня. — 2002. — № 24 (399). — 28червня — 5 липня.

Габор В.На шляху до епосу: Вступ, ст. до публ. твору В. Діброви // Кур'єр Кривбасу. — 1994. — № 18.

Гундорова Т.Гротески київського андеграунду //1 Гундорова. Пі-слячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.