Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!..

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик -

теплий спалах.

І тоді ми знову й знову

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

і крадеться вслід за нами

може, туга, може. фуга...

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

триста років?)

І коли вже стане темно.

з непротоплених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

і нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось

навіки.

Я несу тебе в долоні,

і життя таке велике...


 

Постмодернийроман «Рекреації» - викликав неоднозначні відгуки читачів. Одні сприйняли його появу з розумінням, інші - одновимірно. Вони керувались матеріалістичним принципом, що художній твір є ана­логом, точною копією життя, хоча сучасне літературознавст­во відкинуло такий спрощений погляд на художню творчість. Дехто сприйняв роман як поганьблення святощів, знущання над співучою українською мовою, адже текст рясніє русизма­ми, а то й лайкою, що нею спілкуються герої, молоді поети. Однак автор цим прийомом навмисно епатував читача, вод­ночас розвінчуючи постколоніальну дійсність.

Письменник поєднав постмодерні принципи і прийоми структуралізації. Передусім, прозаїк використав вигадливу систему літературних алюзій, розширив смислове поле твору ремінісценціями й натяками, образами й сюжетними мотива­ми з «Енеїди» Івана Котляревського, роману «Майстер і Мар­гарита» Михайла Булгакова, з Миколою Гоголем (Гоголівсь-кий епізод гри у карти з чортом, в якій ставкою є життя гравця-героя). Як зазначав Андрухович, пишучи роман, він орієнтувався на концепцію середньовічної «карнавальної культури» й амбівалетності, тобто двоїстості, суперечливості всіх життєвих явищ, сформульовану Михайлом Бахтіним, відомим російським літературознавцем, дослідником сміхо­вої культури середньовіччя. Саме карнавальність визначає зміст і розвиток дії твору. За цим принципом написано центральні епізоди роману — Свято Воскресаючого Духу, в яких використано перевдягання, маскування, ігнорування соціальних ієрархій та звичаїв, ламання узвичаєних табу, коронування і позбавлення трону короля карнавалу, сміх, пародія на серйозні речі тощо. Розповідь будується за Бахтін-ським принципом «багатоголосся», чергування внутрішніх монологів персонажів. Автор пародіює схеми, випробувані у романах Федора Достоєвського, тому в його творі ці «голоси» ведуть мовлення в другій особі однини, тобто самі до себе звертаються на «ти». Такі постмодерні забави, гра з читачем забезпечують романові добру читабельність.

Назва «Рекреації» (лат. recreatio — відновлення, перерва для відпочинку між лекціями) натякає на звичаї спудеїв Києво-Могилянської академії, які вдавалися до карнавальних ритуалів і забав. Проте назва мае й інший смисл — «по-ново­му творити» й символізує поховання культури як засобу вижи­вання нації і народження вільної, багатоманітної культури, що розвиватиметься після проголошення незалежності України в новому духовному просторі.

Як колись у класицистів, прізвища героїв твору промовисті. У вигаданому місті Чортопіль, цій «українській Мецці», зустрі­чаються талановитий поет Мартофляк (він же чоловік Марти; можливо, прототипом його є побратим Андруховича з «Бу-Ба-Бу» Неборак), геніальний режисер всіх часів і народів Павло Мацапура (прізвище означає «бридкий», «страховисько» і асо­ціюється з «Енеїдою» Котляревського), поет Юрко Немирич, Хомський (прізвисько Хома, що асоціюється з легендарним Хомою Невірним), Грицько Штундера (прізвище якого асоцію­ється з «бандерою»: герой народився в Караганді, а вихований у російськомовному Донбасі, де такі прізвиська були звичайни­ми; корінь прізвища до того ж натякає на легковажну, цинічну й безпринципну людину). Словом, це не плакатні герої з лако­ваних творів «соцреалізму», а нові, випукло-яскраві. Цитати, алюзії з творів світового письменства, посилання до інших джерел розширюють межі моделювання дійсності.

Художній світ Андрухович будує на перехрещенні його реальних і карнавальних площин, використовуючи прийоми української вертепної драми. Уже початок твору дає уявлен­ня про карнавал Свята Воскресаючого Духу як антисвіт, світ навиворіт, що відбиває «есесерівську» дійсність. До Чортопо-ля приїжджають з Ленінграда Хомський, зі Львова — Марта і Мартофляк, з Коломиї (можливо, це прототип Чортополя, де в ці роки проходило дійство «Духовної Української Республіки») — Немирич і Штундера, з-за кордону — Попель (згодом з'ясується, що це новітній Мефістофель, чорт). З кожним персонажем уже в дорозі відбуваються пригоди, що свідчить про наближення дійства карнавалу. І таке напру­ження романної дії не спадає до кінця твору. Проте це лише зовнішня площина роману. Карнавал перериває путч, але свято триває. Дійство висвітлює те, що між карнавалом і некарнавалом межа хитка: карнавальний король теж може бути жорстоким, тут теж може чинитися насильство, а в насильстві є елементи карнавалу, блазнювання (яскравим прикладом чого був гітлеризм і сталінізм). Таким чином, ми­тець із тривогою порушує питання про можливість нашого відродження, розвінчуючи деякі ейфорійні міфи. Наприклад, сюжетний мотив карнавального коронування й декоронування Великого Поета, функції якого виконує Мартофляк. Впродовж романної дії автор навмисне приземлює образ Поета, зносячи його з п'єдесталу Пророка і Вождя.

Андрухович своїм твором прагнув змінити естетичну стра­тегію українського роману, звертаючись до мовлення, що охоплює різні пласти мови: тут відтворено живе мовлення людей кінця XX ст., народнорозмовну мовну стихію — від ще довоєнного галицького зразка до сучасного суржика, елементи жаргону. Автор з комічною метою зіштовхує різні мовленнєві потоки, що є засобом характеристики персо­нажів, створення двозначних ситуацій, ілюзії достовірності змальованого життя. Символіка роману багатофункціональ­на. Дія відбувається на Ринку, в ресторані під Ринком, тоб­то у підвалі, що є символом підземелля, пекла. Нічні дійства підсилюють таємничість і карнавальність зображуваного. Чортопільський карнавал мав на меті перемогти смерть, здолати яку героям допомагає чорт. І сама дійсність, і герої зазнають перевтілення і перетворення — рекреації. Але митець розсіює ілюзії — ще багато перетворень і розчарувань у нас попереду. У карнавальній стихії будемо прощатися зі старими міфами, щоб витворювати собі нові.

Особливий інтерес викликає в читачів роман Ю. Андруховича “Московіада”, що був опублікований 1992 р., а у 2001 перекладений російською. (Андрухович Ю. Московіада: Роман жахів // Су­часність.— 1997.— Ч. І.— С. 40). "Московіада" - це яскравий зразок постмодернізму. З перших рядків упадає в око на­скрізна його ознака - антиідеологічність. Нам про це говорить і місце, і час, і оточення.

У романі розкривається історія життя ще досить молодого українського поета Отто фон Ф., який навчається в Москві, у Літературному інституті, Вищі курси якого на початку 90-х закінчив і сам автор роману. На титульній сторінці книжки жанр роману визначений як "роман жахів", що досить виразно характеризує сам текст.

З перших епізодів видно, що мова в романі йде про щось грандіозне, а це, як бачимо далі, Російська імперія, СРСР, “Третій Рим”. Автор по­казував лише один травневий день 1991 р. (напе­редодні путчу?), але зумів подати повну картину життя людей у хаосі рабства. Кожен у цій країні живе сьогоденням (не випадково окреслена лише одна доба). Події цього дня не вирізняються ні змістовністю, ні корисністю, ні перспективністю. Так автор підводить нас до розуміння причин, які змусили людей бути рабами своїх вчинків. Це - абсурд ідеології. Адже лише заідеологізованість змусила коритися тому, чому б ніколи не скорив­ся, слухатись тих, кого б ніколи не слухався. Герої навіть не намагаються розібратися в тому,щокоїться, головний герой самотній у намаганні зро­зуміти навколишній світ. Ми поринаємо у строкате життя гуртожитку (країни); і ницість (бійки, пияцтво, розпуста), і прояви духовності (смерть Руслана й ті почуття, які вона викликала в душі Отто фон Ф.) — все це пролітає перед очима читача. Та проявів духов­ності в романі мало.

У романі описується один день поета, а саме субота, день, вільний від лекцій. Він живе у студентському гуртожитку радянського типу, який і описується в деталях. Герой прокидається, миється в душовій. Там же користується нагодою і вступає у статеві зносини із чорношкірою студенткою - громадянкою Малагасійської республіки Татнакета. Потім іде до пивбару на вулиці Фонвізіна, п'є суміш із пива, вина та самогону, а згодом потрапляє до "Закусочної" біля ресторану "Прага". Він дедалі більше напивається, зустрічає одну зі своїх подруг, Галину, з якою проводить статевий акт, після чого їде до "Дитячого світу", щоб купити іграшки дітям друзів. Перебуваючи у стані оп'яніння, герой дивується всьому; його обкрадають, і він женеться за злодієм. Дорога, якою злодій утікає, веде вниз, до підвалів "Дитячого світу". Там злодій гине в каналізації. Не розшукавши вихід із підземелля, наш поет зненацька потрапляє до урядової зони, де його й заарештовано охоронцями. У цьому потайному світі Москви жили величезні щури, і варта мала намір віддати його їм на поживу. Несподівано герой знову зустрічає Галину, якій було наказано впорскнути йому якийсь препарат. Згодом вона влаштовує йому втечу, він потрапляє в ліфт, що йде нагору, й опиняється біля зали, де проходить засідання конференції, учасники якої - персонажі минулих часів російської історії Іван Грозний, Катерина Велика, Ленін та ін., а її мета - спроба врятувати Російську, чи то Радянську, імперію. Учасники не реальні, а подібні до ляльок. Отто звертає на це увагу, коли починає стріляти в них із знайденого револьвера. Втеча триває. В останніх рядках роману герой у вагоні поїзда, який вирушає до Києва, що і є завершенням його мандрів. Роман "Московіада", уже зарахований до класики, критики порівнюють із романом Венедикта Єрофеєва "Москва-Петушки" і навіть убачають у ньому палімпсестичну причетність до нього. Використання буфонади в романі дало привід для порівняння "Московіади" з "Енеїдою" Котляревського, а сатиричне ставлення до історичних та національних міфів було підставою для порівняння із творами польського письменника Віктора Гомбровича. Тема історичних та національних міфів у романі близька до теми деконструції міфу Радянської та Російської імперій, що й розглянемо тут докладніше.

Імперія.Імперія та неминуче падіння Радянського Союзу - мабуть-таки, головна тема "Московіади". Зображене в ній навколишнє - центр імперії, а Москва і близькість телевізійної вежі (та й ВДНГ) - її важлива емблема. У романі використані також й інші топоси імперії: метрополітен, Арбат, центр Москви тощо. Читаэмо: «…Імперія міняла свою зміїну шкуру, перегля­дала звичні тоталітарні уявлення, дискутувала, імітувала зміну законів та життєвого укладу, імпровізувала на тему ієрархії вартостей, імперія загравала зі свободою, гадаючи, що таким чином збереже оновленою саму себе. Але міняти шкіру було не варто. Вона виявилася єдиною».

Складається уявлення про країну як про вели­чезного й моторошного змія-полоза, що обвив своїм тулубом усе живе й намагається задушити його. Роман перенасичений епізодами жаху буття в гуртожитку та позайого межами (пивбар на Фонвізіна, “Закусочная”, підземні катакомби, Кремль). І цей змій присутній навіть у інтимному житті людей. Згадаймо хоча б роман з Галею, яка за професією була змієловом: “Безстрашна й чу­дово тренована. Охоронювана улюбленими змійками, що сидять у скляних коробках...”.

Приміщення гуртожитку Літературного інституту, разом із його мешканцями, що приїхали з усіх кінців СРСР, його розташування в Останкіно поряд із телевізійною вежею - характерна риса риторичності, порожнього красномовства щодо багатьох національностей Радянського Союзу. Близькість телевізійної вежі ввергає студентів гуртожитку у своєрідний стан сомнамбулізму. Перелік різних національностей Радянського Союзу, будь то мешканці гуртожитку, відвідувачі пивного бару або друзі Отто, повторюється, починаючи з першої сторінки, протягом усього роману, цим наголошується, що Москва - центр величезної імперії. Для Отто імперія - то його протагоніст: він надто часто посилається на неї як на свого противника, фіксуючи безнадійність існування в її межах узагалі. Усе це, із посиланнями на конкретні образи, майже персоніфіковано.

Імперія перебуває, проте, на шляху розвалу: немає можливості купити продукти, іграшки в "Дитячому світі", через горбачовську кампанію тверезості неможливо купити навіть горілку, майже ніщо не функціонує. Цей зовнішній бік деконструкції імперії показано в романі багатьма різноманітними та досить сталими засобами.

Головний герой.Головний герой роману сам пияк, а також особа, якій не вистачає певних моральних принципів, хоча вона часто має в них потребу. Ім'я Отто дистанціює героя від російського, чи то радянського, імперського дискурсу: воно не узгоджується із традиційними для Росії, та й для Радянського Союзу, іменами. Можливо, його ім'я - натяк на Австро-Угорську імперію, до якої рідне місто Андруховича колись належало. Проте він не становить собою тип антиколоніальнго героя: він не стійкий у своїх стосунках із КДБ, не приходить на призначену в ліберальному українському журналі зустріч, його досягнення як українського поета викликають сумнів. У романі, крім нього, немає іншого автора, і розказана ним історія ставиться під сумнів невисокою ймовірністю його розповіді. Ім'я "Андрухович" згадується в романі як ім'я іншого поета, це ще один, інакший, тип дистанціювання головного персонажа від будь-якого морального дискурсу. Припускаємо, що Андрухович (мається на увазі "Андрухович", який згадується в романі) має якусь мораль, але, звичайно, не герой роману Отто.

З роману довідуємося, що Галю було підіслано спецслужбами до Отто фон Ф., щоб контролюва­ти його. Це страшне втручання геть знищує героя. З роману ми бачимо, що трагедія Отто фон Ф. - насамперед у безвір'ї.

Читаємо епізод: “Що ж це за Бог такий, стар­че, котрий заради прощення змушує до церкви хо­дити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не мо­жу вірити...” Герой потрапляє, зрештою, у глухий кут.

Людина постмодерну — людина з втраченими надіями, людина, що водночас стверджує і заперечує. Отто фон Ф., хоча й не вірить у Бога, не знає шляхів до нього, проте добре розуміє, що таке пекло і як не мусить бути. Відрізняє чорне від білого. Але робить це на буденному рівні. До ду­ховного він не прагне. Боротьба зі злом чиниться його ж засобами, що не матимуть результату. Ось яку характеристику власного “Я” пропонує нам, читачам, Отто фон Ф.: “Я намагався не мати во­рогів і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що єдиний мій найлютіший ворог — це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможли­вим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах... Більше того, я побачив, що цей світ три­мається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї... Тому я задоволь­нявся снами, коханням і міцними напоями... Одно­го чудового дощового травневою дня, тобто сьо­годні, будучи в дещо потьмареному стані, я за яки­мось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щой­но з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркована самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним планом. Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорту і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду, тепер залишалося востаннє пхнути її”.

Усі представлені роздуми героя — це ти­пові розмірковування звичайних людей. Отже,От­то це сукупний образ середньостатистичного громадянина своєї країни, для якого виявляється “безглуздим” опір несправедливості й на якого че­кає обов'язковий п'ятий кут в кінці життєвого шляху: “Настає день, коли він готовий різати собі вени”. Автор залишається вірним постмодерністській ідеї — всезапереченню. Згідно з нею світ — нагромадження хаосу, в якому будь-яка дія викличе протидію.Отже, ніякий вчинок не дасть бажаного результату. Світ підкорить нас собі, своїм незбагненним (для людини) законам.

Роман втягує нас в атмосферу радянської імперії. Він становить собою пародію на пізньототалітарну імперію та її символи. Подорож українця як постколоніального суб'єкта до столиці радянської імперії демонструє знищування його ідентичності: вона уподібнюється примарі. Його веселість та еротична енергійність нагадує своєрідну некрофілічну "браваду" над остовом майже "мертвої" імперії. У цьому чужому топологічному просторі герою роману залишена лише одна із його можливостей - його мова".

 

Мова. Одним із найважливіших, як зазначає сучасна критика, є використання мовних ресурсів. Імперія зображена не російською, цебто імперською, мовою, а мовою одного з колонізованих народів - українською. Столиця, так часто описувана російською, пропагандистською, єдиною для всіх народів Радянського Союзу мовою, змальована по-українськи і досить невідрадно. Російська ж використовується тут нейтрально: інколи, щоб лише процитувати вже відомі в Росії висловлювання, частіше - відтворити дискурс імперії, як, наприклад, у поемі одного з побратимів Отто по перу, Миколи Палкіна, надрукованої в серії "Російська ідея" у видавництві "Третій Рим", засновником якого був бомж, літератор і видавець Іван Каїн:

За что, Прибалтика, скажи, Замри, Естонь! Литва, дрожи!

Святую Русь ти ненавидить? Ты русский х[...] еще увидишь!

Російський поет, автор цих віршів, такий самий бідолага, як і видавець. Він змальовує важку долю поета-підлесника. Російський мат уживається в романі досить щедро. Цікаво, що в українському тексті мат маркіруваний лише першою буквою, але повністю відповідає російському вживанню.

Російська мова використовується також для цитування різноманітних політичних гасел, як, приміром, "Когда отечество в беде - не можем мы сидеть в узде!", що перегукується з матерщиною; для переказу розмови охоронців, коли Отто з підвалів "Дитячого світу" потрапляє до урядової зони; або в ортодоксальному дискурсі, коли герой у пошуках виходу з підземелля зустрічає старого. Його російська мова, як і охоронців, передана українською орфографією: "Во храм хадіть надобно. Богу моліться. Он всьо прощает". Можна навіть відчути з боку поета Отто свого роду симпатію до старого як до представника "маленької людини" з її гуманізмом та характерною пасивністю. У будь-якому випадку використанням російської так, як це відбувається в романі, показано оволодіння російської мови українською і, таким чином, її маргіналізація. Застосування в цьому випадку української орфографії особливо важливе: протягом усієї історії, у 1880-ті та 1930-ті роки, авторитетом Росії та Радянського Союзу російська орфографія силоміць нав'язувалась українській мові. Мета такого використання орфографії в українському контексті — наголошення політичної та культурної незалежності України.

Проте роман - явище складніше. Після того, як гегемонія української мови впроваджується, вона в тих самих виразах і деконструюється, як, скажімо, у цьому абсурдному висловлюванні Отто про красу української мови: "До речі, наша солов'їна мова посідає друге у світі місце за милозвучністю. Це визнали спеціальні експертизи з милозвучності мов на конкурсі, що відбувався в Женеві. Російська опинилася на почесному тридцять четвертому, яке поділила з монгольською та суахілі". Іронія спрямована не лише на Радянську імперію та її маніфестацію, а й на український націоналістичний дискурс. Читач ставить під сумнів досить відчутний голос Отто, яким промовляється це досить примітивне націоналістичне висловлювання. Декотрі російські критики вбачають у романі антиросійські елементи. Такі висловлювання, на їхній погляд, — думки не героя роману, а самого Андруховича, і вони визнають цей примітивізм ізольованим від структури роману як цілого.

Українська мова використовується не тільки в мовному, а також і в імперському дискурсі, що засвідчує образ начальника охоронців Сашки, який переказує історію роману, хоча стилістично й викладену українською, але насправді мовою КДБ. Чекіст питає Отто про рівень своєї української: "До речі, як вам моя українська?

- Бажає гіршого, - зауважив ти. - Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію".

У російському перекладі перекладач усе ж зробив спробу позначити текст роману російським оканням. Цим малося на увазі лише передати все ще відчутну специфіку вживання російської мови, і роман, у його російському варіанті, не становить собою повернення до імперської лінгвістичної парадигми.

Імперія алкоголю.Отже, імперія в романі розкривається завдяки образу автора (головного героя), а також використанню мови. Уживання алкоголю - третій шлях показу імперії імперій. Головний персонаж, він же автор, перебуває у стані оп'яніння протягом майже всього дня, і історія про падіння імперії розказана під впливом безлічі випитого. Так, імперія має загинути від дефіциту спиртного: "Свого часу тебе навчали, що Римська імперія загинула під ударами рабів і колоній. Ця імперія загине під ударами пияків"; "Але імперія зрадила своїх пияків". Алкоголь тут показаний як причина загибелі імперії. Пиятика - своєрідна релігія, і в пивному барі вона сприймається як деякий вид богохульного святкування причастя.

Секс.Тема сексу в романі використовується під виглядом особливості європейского та інтернаціонального жагучого бажання як контраст імперії. Водночас секс виступає щодо святенницької офіціальної радянської культури частиною антиімперського дискурсу. Подібно тема сексу була використана в чеській підпільній літературі Кундерою та Кліма. Деякі критики порівнюють Андруховича з Кундерою як із погляду зображення власне сексу, так і стосовно центральноєвропейського культурного дискурсу.

Тема подруг Отто також амбівалентна. Наприклад, російська дівчина Галина показана прибічницею імперії, коли в момент арешту Отто несподівано виступає як представник влади, унаслідок чого зобов'язана впорскнути йому якийсь страшний препарат. Але, з другого боку, вона все ж таки рятує героя від неминучої смерті. Стосунки Отто та його подруги - російської дівчини Галини та дівчини із Сполучених Штатів Астрід - експлікують тему союзу Росії та України, а також Сходу та Заходу відповідно, тоді як його стосунки з чорношкірою дівчиною, зображені на початку роману, персоніфікують інтернаціональну тему. Отже, і алкоголь, і секс показані в романі як своєрідна пародійно-імперська деконструкція.

Царство смерті та воскресіння.Наратив роману побудований як "подорож" крізь пекло, зображене спочатку у вигляді пивного бару, а вже потім і Москви в цілому. Найнижчий рівень пекла — метрополітен Москви з каналізацією та величезними щурами. "Подорож" — це мандри до царства смерті, але не з наміром вивести когось звідти, а саме для того, щоб зобразити огидність цього місця, що й відповідає підзаголовку "роман жахів". Для Отто воскресіння наступає наприкінці, і тут історія роману ще раз міняє напрямок — герой повертається до Києва: "Головне — дожити до завтра. Дотягнути до станції Київ і не злетіти к бісовій матері з цієї полиці, на якій завершую свою невдалу довколасвітню подорож" (138).

До цього моменту розповідь у романі йшла від другої особи однини, але тут наратив переходить до першої особи однини. Роман закінчується у своєрідному українському дискурсі, але вже без сатиричного тону та будь-якого пияцтва. Цебто "Я" — тверезий, тоді як "Ти" — п'яний. У своїй оповіді наратор повсякчас звертається, щоправда, несподівано зовсім іншим тоном, до короля України, який, на мою гадку, становить собою оригінальну персоніфікацію України. Хоча імперський дискурс і деконструюється в наративі п'яного Отто, його власний

дискурс також деконструйований. Так, наприкінці "Україна" бачиться як майбутній рай, контраст царству смерті або пеклу, змальованому в романі: приміром, подано таку характеристику імперської столиці: "Це місто тисячі та одної катівні. Високий форпост Сходу перед завоюванням Заходу. Останнє місто Азії, від п'яних кошмарів якого панічно втікали знекровлені та германізовані монархи. Місто сифілісу та хуліганів, улюблена казка озброєних голодранців. [...] Це місто втрат" (57).

Проте цей рай — Україна — не зображується, бо на цьому роман закінчується. Отже, велика двозначність, неясність роману деконструюють обидва дискурси — імперський та національний. Певна неясність ставить також під сумнів і кінець роману.

Символи

Найчастіше у творі зустрічаємо цифри 7 і 3, які у віруваннях народів є священними, приносять щастя. Вживання їх у тексті не є випадковим. Ось, наприклад, перші чотири слова роману: “Живеш на сьомому поверсі...”. Число 7 - число щасливе. У силу свого постмодерністського світобачення автор, ймовірно, глузує з цього приводу. Але він — звичайна людина, тому підсвідоме вкладає в це якусь надію. Наприкінці твору також згадується число 7. Коли Отто фон Ф. запитує дідка в “убор-ной”, що відбувається, то довідується про “сим­позіум для покійників”: “Душ сємь набєрьотся. Ето коториє самиє-самиє” .

Прослідкуємо художню функцію у творі сим­волу змії. З ним асоціюється імперія, КДБ, Гали­на. Щодо імперії - то зрозуміло, що країна має безліч своїх холодних і отруйних прислужників, які не можуть існувати, не виконуючи “санітар­ної” функції - знищувати. Саме вони пересліду­ють головного героя протягом твору. Це схоже на обвивання полозом своїх жертв, які в 99 випадках не вириваються з таких міцних обіймів. Їм просто переламують хребти. Лише поодинокі випадки звільнення від таких стосунків. У творі - це Отто фон Ф.

У тексті роману проступають також такі сим­воли імперії (їх — три): алкоголь,Москва, Кремль. Так, без горілки не відбувається жодна дія у творі. Усі п'ють, скрізь п'ють, завжди п'ють: “Горілка зробилася абсолютом, священною ме­тою, небесною валютою, чашою Грааля, алмаза­ми Голконди, золотом світу”. Тісно поєднані символи Москви і Кремля. З підземних комунікацій міста потрапляємо в підземелля Кремля. Скрізь - страшні картини, бруд, темря­ва, дивні звуки. Залякування моторошними торту­рами, огидні досліди, пацюки-монстри.Якзвідси вирватись? Отто фон Ф. тікає, біжить, але попереду ще страшніше - бенкет кремлівських чиновників. Це справжня оргія, куплено все і вся: найдорожчий інтер'єр, їжа, валютні повії, які співають під “русские народные мотивчики” якусь бридоту. Потім герой потрапляє на збори імперських правителів різних часів. Це маскарад. Усіх його учасників поєднує смерть, порок і тління. Тут вирують нереальні потуги реальних рішень, маніакальні бажання. Цей маскарад — свідчення остаточного й неминучого розпаду імперії

Особливості “Московіади” як постмодерністського роману:

І. Роман просякнутий атмосферою гри, карна­валу. Реальність у романі оцінюється як театр аб­сурду, хаос, який в свою чергу відтворюється че­рез алогічний потік свідомості героя.

2. Помітне в романі й наскрізне руйнування автором опозицій любов-ненависть, потворне-прекрасне, добре-погане, реальність-вигадка. У творі бачимо постмодерністський надідеал героя - самодостатню, вільну особистість, яка звільняється від будь-яких ідей і цінностей. Це, зрештою, і губить героя, заганяє його в п'ятий кут, з якого він не бачить виходу.

3. Автор є активним учасником подій, а отже, і головним героєм. Він поєднує й переплітає власні погляди з думками та оцінками героїв твору.

4. Мова твору насичена жаргонізмами, вульга­ризмами. Зустрічаються несподівані, вражаючі метафори, незвичні синонімічні ряди. Часто вжи­ваються односкладні, двоскладні непоширені ре­чення, апосіопези, вводяться у тканину твору сло­ва і фрази англійською та німецькою мовами.

5. У творі відбиваються найболючіші питання сучасного нам світу, але в зумисне гіперболізова­ному вигляді. Твір, як і сам напрям, зорієнтований на сьогодення. Тому можемо сказати, що він є пе­рехідним етапом у літературі на зміну якому ко­лись прийде більш оптимістичний. Постмо­дернізм може стати в багатьох своїх виявах досвідом для наступних поколінь.

Павло Вольвач народився 9 жовтня 1963 року в м.Запоріжжі. Поет, журналіст, пробував свої сили у малярстві. Працював кореспондентом радіо "Свобода" в Запоріжжі, тепер - у Києві. Навчався у Запорізькому університеті. Автор поетичних книг "Маргінес" (1996), "Кров зухвала" (1998), "Бруки і стерні" (2000), "Південний Схід" (2002). Лауреат премій В.Сосюри (1998) та В.Симоненка (1996). Про Павла Вольвача щонай­кращої думки поет-"шістдесятник" Микола Вінграновський: "Таким по­етам, як він, постійно потрібен подих. І подих новий. Йому негайно по­трібно оновлених емоцій, самопочуття і перспективи життя. Хоча те. що він уже написав - він наш брат по крові. Я полюбив його. Я люблю його як Симоненка". Критика теж гідно поціновує доробок П.Вольвача й віщує йому велике майбутнє.

* * *

Долі судилося бути саме такою.

Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.

Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.

І маслини в посадках, де фінкою б'ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями

І таке, наче юність проступає тоді із імли.

Друзі - ті, що не мав - ті вже стали міністрами.

По могилах і тюрмах - оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,

Там, у мареві, що схоже теж на ріку,

Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,

Хтось іде по шорсткому вулиці язику.

Років десять тому іде у вечір і в спомин.

Наче давне татуювання - зображення розпливлось.

До циганів за анашею? До когось за самогоном?

Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І звикає поволі у димній балці...

Все років загортає дим.

І десь та, від якої тремтіли пальці,

Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути.

В цьому часі і сонці. Посеред цих людей.

Тут ковтати повітря і повні груди отрути,

 

Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,

Траву в щілинах між плитами. Обвітрені поїзди.

Три акорди околиць і, власне, долі всієї,

Тільки навіщо все це, якщо це - не назавжди?

* * *


Так осінньо шелеснули вії

І, як спазма, навкруг постелилась

без продиху тінь.

Тільки й літа зосталось, що бані Софії

Серед київських хитросплетінь.

Двері з скла ледь притримавши ліктем,

Вийду в осінь, в електрику й дим.

Заздрить п'яним... Сімнадцятилітнім...

Я бував і таким, і таким.

Тільки дійсність та вмерла,як чутка.

Диха світ, що ще вчора розклавсь.

І Вітчизна намріяна - то лише грудка,

Що в кількох у серцях запеклась.


* * *


Живеш, невпевнений язичник.

Шукаєш рим і божества,

І серце тоншає,як ситчик,

І цідить світло у слова.

І вже дарма спинити все це.

Воно - як спалах божевіль.

І трудні вірші власне серце

Поб'ють, поточать звідусіль...

 


Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року в селі Кути Бродівського району Львівської області у сім'ї вчителів. Закінчив Івано-Фран­ківський педагогічний інститут. Захистив дисертацію. Кандидат філологічних наук. Був лідером літературного угрупування "Нова дегенерація" і у книзі з такою ж назвою вмістив першу збірку "На вістрі двох правд" (1992). У 1995 році вийшла поетична "Апологетика на світанку". У 1996 році побачила світ книжка есеїстики "Лицарі стилосу і кав'ярень". За збірку "Завжди і ніколи" (1999) отримав премію "Благовіст". Останнім часом Степан Процюк все більше тяжіє до прози. Процюка-епіка крити­ка вирізиює серед кращих ще з 1996 року, коли було видано книжку "Переступ у вакуумі". У 2001 році вийшла "Шибениця для ніжності". Ок­ремі прозові твори цього автора перекладені англійською, німецькою і польською мовами.

Знаю!

І за вежами слів, й за холодним фасадом кар'єри.

За мільйонами тон заштрихованих знов прапорів

Заховалося те, що не впишеш у жодні папери,

Щось таке, що лиш нині його доторкнутись посмів.

Хоча думав про те у вечірній і мужній колисці.

Не спинявши надмірність пульсації власних рамен,

хоча мріяв, як Бог, що жар-птиця поселить десь близько

до старих міражів (саме тих, в котрі вірив Гоген).

Хоч питавсь у мерця і прохожого,

1 у того, хто завтра заявить о праві на світ:

"Де заховано те?" а у відповідь: "Тоже мне..." –

найчастіше лунало з орбіт, із хатин, із боліт.

Але нині вже знаю, склавши іспит магістру казок.

Не шифрую уже мізантропа в розбещену кралю.

Нині знаю, бо весь під жорсткими дощами промок

у дорозі до храму із назвою "Чаша Грааля".

 

"Чашею Грааля" називають містичну посудину з нібито зібраною під час розп'яття кров'ю Ісуса Христа.

Чому?

Ми дужі, свавільні, ми вмієм екстракти нудьги,

плювавши на злість генеральських злинялих лампасів,

вкладати в ліричних комедій стрункі береги.

Чому не радієш, підстрелене серце на Спаса?

Ми є правдокопи з країни помірних дощів.

Ми череп з кістками залишили вчора на марші.

То ж чом ад'ютантським тенором заплакати хтів?

Чому у музеях ісламські квітки, а не наші?

"Ми вічні,як демон. У нас золотий родовід.

Від нас романтичного спорту почнеться праера",

ще скаже за сто літ козацький підхмелений гід.

Чому ж не радієш над власним піїтським папером ?..

 

 


 

Постмодернізм

Список рекомендованої літератури

1.Андрусів С. Модернізм / постмодернізм: ланки безконечно­го ланцюга історико-культурних епох // Світо-вид.— 1997.— Ч. 1—2.

2.Жулинський М. Чи відчуваємо ми катастрофу у простій українській душі? // Літ. Україна.— 1999.— 11 листопада.

3.Плерома. Мала українська енциклопедія актуальної літера­тури.- Івано-Франківськ, 1998.

4.Ткачук М. Метафора, що вивертає світ. Поезія дев'ятдесят-ників // Кур'єр Кривбасу.- 1999.- Червень.

5.X а р ч у к Р. Покоління постепохи. Проза // Дивослово.- 1998.-№ 1.