Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Художні прийоми у соціально-побутових казках та анекдотах



 

Соціально-побутові казки як твори відносно пізнього походження дещо відходять від умовно-метафоричного, фантастичного сприймання дійсності. Вони більш реалістичні, ніж чарівні казки, але в них світ зображається крізь призму народного бачення та розуміння. Переважна більшість цих казок виявляє гумористично-сатиричне ставлення їх творців до життя, тому основними художньо-стильовими засобами соціально-побутових казок є різноманітні прийоми комізму (від гр. komikos — смішний).

 

Комізм може бути різним— від посмішки до саркастичного висміювання негативних явищ родинного та суспільного життя. Комізм відрізняє соціально-побутову казку від чарівної, де лише інколи на пізніших етапах її побутування трапляються елементи гумору. Але він стає невід´ємною частиною соціального епосу.

 

Гуморяк різновид комізму виявляється у відображенні смішного — незначних недоліків, вад у людських характерах, стилі поведінки, явищах родинного життя. Він передбачає добродушний сміх над окремими негативними рисами загалом позитивних персонажів та явищ. Щирим народним гумором сповнені казкові оповіді про ледарів, хвальків, балакунів. Сміх слухачів викликають образи впертої жінки, яка ладна втопитись, аби довести своє («Стрижено! Стрижено!»); ледачої невістки, яку вчать працювати («Учи лінивого не молотом, а голодом», «Хто не робить, той не їсть», «Як чоловік кішку вчив працювати»); нерозумного чи нерозторопного чоловіка, що не може дати лад у господарстві («Кому трудніш правитись?», «Як чоловік волів продавав»); спритного та дотепного наймита, селянина, винахідливу жінку, яка прагне позбутись своїх залицяльнииків. Гумористично змальовані персонажі, що постають у смішних, навіть безглуздих ситуаціях, не викликають негативного ставлення до себе. Навпаки — до них часто виявляють симпатію і оповідач, і слухачі.

 

По-іншому сприймаються образи та явища, представлені сатирично, оскільки сатира (від лат. satira — суміш, всяка всячина, мішанина) — передбачає гостре, різке, осудливе висміювання негативного. Сатира використовується з метою викриття серйозних особи-апісних та суспільних вад, до яких народ ставиться з непримиренністю. Серед недоліків людського характеру це — підлість, підступність, зрадництво, захланність, лицемірство та ін.; з-поміж явищ суспільного життя — підлабузництво, підкупність, хабарництво, деспотизм тощо. Сатирично висміюються несправедливі судді, немилосердні пани, бездушні чиновники, неправедні священнослужителі.

 

Яскравим і часто вживаним з метою осміяння художнім прийомом в українських казках є іронія. Іронія(від гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — це засіб, що будується на основі замаскованої насмішки, у якій виражається глузливо-критичне ставлення до людини, предмета чи явища. Іронічними є серйозні слова, у яких криється прихований зміст, підтекст яких полягає у протилежному до сказаного. Наприклад, у казці «Про попа, наймита і пса Муцика» піп віддає свого пса до школи у Львові, де той повинен навчитись писати, читати, говорити «по-вченому». На розпитування попа про справи Муцика наймит Олекса серйозно відповідає: «Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився», «Ой, ой отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати». А після пропозиції попа взяти гроші, щоб завести Муцика з учителем до ресторану, Олекса говорить: «Отче, ви дуже добрі і щирі. Треба їх почастувати». Усі фрази є прихованим глузуванням із дурного попа, його безглуздих вчинків та марнотратства.

 

Іронія часто близька до парадоксу, оскільки вади та недоліки виявляються через протилежні їм достоїнства, про які говориться, і цим ще більше увиразнюються негативні риси та явища. Нерідко іронічне ставлення досягається за допомогою каламбурів (від франц. calembour — гра слів) — художній засіб та вид комічної ситуації, побудований на основі паронімії чи багатозначності. Так, у казці «Кругленьке словечко» дурнуватому нареченому, що йде свататись до дівчини, радять сказати за столом «кругле слівце», і він вигукує «Обруч! Обруч!»; цигана кличуть молотити, запевняючи, що робота не важка — «досить пшениці ціпа показати», і він, показавши ціпа, лягає спати («Як циган молотив»); гуцул, який найнявся у попа за те, Що той буде його одягати і годувати, вимагає буквального виконання Цієї угоди («Як гуцул наймався у попа»); Панас, якому наказано робити все точно так, як сказав пан, рубає колесо на куски і складає в мішок, бо має принести його, щоб ніхто не бачив, а коли пан спересердя наказує: «Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада — лише неси», він бере колесо і заходить у всі хати, щоб сказати, що він Несе колесо, і цей обхід завершується аж на другий день, коли пан і розлючена громада людей, яких він розбудив уночі, знайшли його на кінці села біля хати дяка («Дивакуватий Панас»). Комізм цих ситуацій побудований на основі різного трактування однієї фрази, розуміння її у прямому та переносному значеннях.

 

Ще гострішим викривально-сатиричним засобом, що широко використовується в соціально-побутових казках, є бурлеск. Бурлеск (від італ. burlesque від burla — жарт) — вид комізму, де свідомо створюється невідповідність між змістом та формою, тобто серйозно говориться про смішне, або смішно про серйозне чи навіть трагічне. Народний епос сповнений бурлескних картин: наймит топить пана з родиною, відправляючи їх на той світ «в гості до дідича» («Як Іван водив панів на тамтой світ»); слуга, з метою збагачення тричі викопує покійну тещу пайового брата, прилаштовуючи її у найабсурдні-ших ситуаціях — з лопатою в руках серед пшениці; у панській кожушанці з повними жменями грошей у скрині, чим викликає жах людей, які вірять, що вона повертається з того світу («Два брати»).

 

Нерідко, як в останньому випадку, бурлеск досягає рівня гротеску. Гротеск(від франц. grotesque — химерне), незвичайне, де передбачено поєднання комічного з трагічним, поетичного з грубо натуралістичним, огидним. Наскрізь гротескною є казка «Бідний Іван і попадя». Тут попадя хоче позбутися своїх коханців, щоб не дізнався чоловік, і вирішує зробити це руками Івана, який прийшов найматись на роботу. Отруївши і зав´язавши у мішки, вона по черзі дає ношу наймитові, наказуючи втопити в річці, говорячи, що це — мертвий батюшка, остання воля якого була бути похованим у річці. Щоразу, коли Іван повертається, попадя дає йому наступний мішок, кажучи, що піп повернувся. Втопивши останнього полюбовника, Іван зустрічає батюшку, вигукує: «А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою», і топить його, повісивши камінь на шию.

 

«Гротеск комічний тоді, коли він, як і все комічне, закриває духовне начало і викриває недоліки. Він стає страшним, коли це духовне начало в людині знищується. Тому по-страшному комічними можуть бути зображення божевільних». Такі образи дурних, що бездумно обдурюють, шахрують, вбивають, теж зустрічаються в українських казках.

 

Не менш поширені в народній прозі такі сатиричні прийоми змалювання явищ як пародія(від гр. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) та карикатура (від італ. caricatura, від сагісаге — перебільшувати, перевантажувати). Вони є смішним уподібненням, розгорнутим зображенням гостро викривального характеру, де явище навмисне перекручується, його негативні риси гіперболізуються, непомірно перебільшуються. Український соціально-побутовий епос, як і фольклор інших слов´янських народів, перепов нений пародіями на різноманітні соціальні явища — несправедливий суд, підкупне чиновництво, лжесвященство, лженауку тощо. Сміх виникає внаслідок викриття внутрішньої слабкості зображуваного.

 

За допомогою карикатури народ викриває і особистісні, і суспільні недоліки. У казках типу «Чи можна жінкам казати правду» подано карикатуру на таке негативне явище як пліткарство. Чоловік, щоб переконатись, чи його дружина не розносить по селу чуток про домашні справи, говорить їй, що у нього з рота вилетіла ґава. Жінка по секрету говорить це сусідці, а до вечора чоловік чує, що по селу ходять чутки, що в нього з рота вилетіло двісті ґав (за іншими версіями він говорить, що зніс яйце, а чутки переростають у більші цифри і доходять до триста).

 

Карикатурою на панський спосіб життя й безмірну пристрасть до коней є казка «Заморське яйце», герой якої ладен на все, лиш би отримати найкращого в околиці скакуна. Знаючи його слабкість, йому на базарі за шалені гроші продають баклажан, переконавши, що з цього «заморського яйця» пан може висидіти небаченої краси коня. І він всерйоз береться за цю справу.

 

Антиклерикальною карикатурою на захланність та хабарництво духовенства навіть серед його верхівки є казка «Аби гроші — гріха не буде». У ній священик за гроші з почестями ховає панського улюбленого пса на цвинтарі, а владика за торбу золота висвячує панського цапа у попи, ще й дає документ і обіцяє парафію.

 

Ці прийоми побудовані на основі надмірної гіперболізації — зу-мисного перебільшення вад та недоліків, які висміюються. Усі вони можуть сягати рівня абсурду (від лат. absurdus — безглуздий), за допомогою якого підкреслюється алогізм, безглуздість дій, вчинків чи ситуацій; або набирати форми буфонади (італ. buffonata — блазнювання). Наприклад, у казці злодій виряджається ченцем, і, опинившись на місці вкраденого коня, каже господареві, що це він був зачарованим за гріхи конем, і той щиро вірить, відпускає його; а, побачивши свого коня на ринку, співчуває нещасному ченцеві, що знов прогрішився («Злодій ченцем нарядився»). Абсурдними є дії, вчинки та ситуації: «Потенційно все, що відбувається, могло би мати місце. Але події, про які розповідається, настільки незвичайні, що фактично ніколи не могли відбуватися в дійсності, і саме цим вони збуджують інтерес, і на цьому будується їх комічність».

 

Абсурд як абсолютна неправдоподібність у вигляді хаотичного нагромадження парадоксів, безглуздих ситуацій — основний засіб у небилицях. Часто комізм оповіді досягається ще й за допомогою підтексту та оригінального вживання мови. Наприклад, у казці «Багач та хлопець із села Розумовичів» головний герой говорить хазяїнові, у якого зупинився на нічліг, про панів Хлібовського та Гусаковського, Що перейшли у село Торбинці, та про заміну пана Чоботовського на пана Постоловського; вранці ж виявилось, що парубок втік, вкравши хліб, гусака та панські чоботи, на місці яких залишив свої постоли, і багач зрозумів, чому хлопець справді був із села Розумовичів.

 

Є у народних соціально-побутових казках і ряд художніх засобів, не пов´язаних із комічною формою зображення. Вони частіше зустрічаються в серйозних епічних творах повчально-дидактичного та притчевого характеру. Окрім традиційних епітетів, порівнянь, паралелізмів, часто зустрічаються уособлення (персоніфіковані образи Долі, Злиднів, Біди, Чуми тощо). Метафори творяться у розгорнутому вигляді картин образів-персонажів. Такими є Сліпа Правда, якій викололи очі злі люди («Казка про Правду та Кривду»); украдене Щастя, яке негідник забирає з хорошої сім´ї («Украдене Щастя») тощо. Подекуди зустрічаються навіть окситорони (зокрема назва казки «Про бідного багача»). Усі ці засоби дають приклади різнобічного сприйняття дійсності, збагачують народнопоетичне мовлення, сприяють слухачам у кращому засвоєнні елементів народної моралі, філософії, психології. Згодом з усної народної творчості вони переносяться у писемну літературу.

 

Зв´язок соціально-побутових казок з іншими жанрами усної народної творчості

 

Хоча соціально-побутові казки є виявом казкового народного епосу, проте вони більшою мірою пов´язані з неказковою прозою: «За своєю природою казка є досить характерним жанром фольклору; вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов´язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії».

 

До анекдотів вони близькі тематикою та сюжетами. З народними оповіданнями їх споріднює подібність відтворення життя, побуту, народних характерів, випадків та ситуацій. В обох жанрах зустрічається подібне коло персонажів, виявляється однакове ставлення до них. Якщо анекдот є короткою сценкою, вихопленою із соціально-побутової казки, то казкова оповідь, — відповідно — поєднанням кількох анекдотів. Функціонально схожими в них є мова та засоби комізму.

 

Демонологічними мотивами та образами соціально-побутові казки перегукуються із бувальщинами. Глибиною роздумів та вираженням певної морально-етичної ідеї деякі з творів схожі до притчі.

 

Відмінною ознакою соціально-побутової казки від неказкової прози є її спрямованість на вимисел. Якщо події легенди, бувальщини, народного оповідання, переказу подаються як ймовірні чи можливі, то у вигадці казкової оповіді не сумнівається ні її оповідач, ні слухач. Казці більшою мірою, аніж неказковим жанрам властива розважальність.

 

Існує певний зв´язок цього жанрового різновиду з іншими групами казкової прози. Від тваринного епосу в них залишились образи помічників — представників світу природи; від кумулятивних — ряди послідовних зустрічей чи нагромадження подібних ситуацій; від чарівних — елемент незвичайності. Про певну близькість соціально-побутових казок до чарівних свідчить ряд спільних мотивів: мотив дороги, мотив двобою, мотиви загадування загадок, навчання незвичайного ремесла, роздоріжжя, побратимства та багато інших.

 

Відображенням життя та характеру різних суспільних верств, комізмом побутових ситуацій соціально-побутові казки дещо споріднені із групами лірики — соціально-побутової, родинно-побутової, особливо з жартівливо-гумористичними піснями. У них також широко використовуються народні приказки та прислів´я, загадки, афоризми, привітання, прикмети, прокльони і т. ін.

 

Жанр соціально-побутової казки — важливий елемент сміхової культури народу. Вона стала джерелом сюжетів, тем, мотивів та образів народних театрів, артистів-скоморохів, творчості мандрівних дяків, що запозичили з казкового епосу засоби комедійного освоєння дійсності, сатиричний погляд на різноманітні явища життя.

 

Отже, соціально-побутові казки — важлива складова системи усної словесності. Вони продовжують українську епічну традицію і фіксують елементи народної філософії, психології, соціології та етики. Вони стали головним джерелом творення новітньої писемної літератури (з якої теж запозичували образи, теми, засоби), у чому виявляється їх важливе значення для розвитку і української народної творчості, і художньої писемності.

 

Казки як жанр усної творчості є невичерпним джерелом народної образності, символіки, поетики. Вони ще вичерпно не осмислені сучасною наукою. І це залишається актуальною проблемою сучасної фольклористики та суміжних з нею наук. На це вказував ще В. Гнатюк: «Хто вміє читати казки, той знайде в них багато дуже старинних культурних пережитків. У них переховалися й останки міфів, і первісні погляди правні та воєнні, і погляди людей на природу та відносини до неї, і останки старинних уряджень публічних і приватних та інше. Для уважного історика культури представляють через те казки велику вартість, і він легко зможе відрізнити в них Усі нарости та пізніші додатки... Ще вартніші казки повинні бути Для історика літератури, який знайде в них найдавніші типи та форми оповідання, вислову та стилю і може слідити за відносинами казок до інших народних творів: міфів, байок, легенд, переказів, новел і приказок та до творів писаної літератури».