Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

ЯК КОБИЛИЦІ ВРЯТУВАЛИ ВИННИКИ



 

Коли 1524 року татари ґрасували в околицях Львова, один їхній загін пробував добути Винники. Міщани мужньо оборонялися, але мури вже були старі и могли не витримати. На щастя, на поміч прийшли селяни з довколишніх сіл. А сталося це дуже дотепно.

Татари здебільшого їздили на огерах, а кобилиць тримали в обозі задля молока і в воєнні наскоки не брали На тім і збудували мудрі господарі свій план. Зігнали усіх кобилиць, яких лиш в околиці знайшли і поставили в ліску за мочарами і багнами.

Вітер тоді якраз дмухав у напрямку татарського війська і запах кобилиць почули огери. Що тоді зчинилося, можете собі уявити! Жеребці почали брикатися, іржати, гризтися між собою, аж врешті, коли вже стриму не було, помчали, мов скажені на болота разом зі своїми вершниками.

Татари шмагали коней, як лише могли, аби їх затримати. Але марно. Коні галопом увігналися в багнюку і цілий татарський загін потопився.

 

КАЛИНОВА СОПІЛКА

 

Сумний та невеселий блукав садом молодий лицар Андрусь. Того погідного зимового вечора він на самоті віддавався своїм невтішним думкам. Сніг виблискував у сяйві місяця і тіні, що падали від дерев, прибирали якогось казкового вигляду, були непорушні і мовчазні, як і самі дерева, що тихо дрімали під пухнастими білими шапками.

Той сад, напівмертвий, навіював смуток, смуток від самоти, від тиші, і тої пекучої білини снігу, котра аж колола очі.

Лицар сперся плечем на сосну і, потупивши очі, застиг, розглядаючи химерні тіні дерев, намагаючись розпізнати серед них зображення якої-небудь істоти. Та враз стрепенувся, не вірячи власним очам – одна з тіней раптом захиталася і почала рухатися. Тінь уже не належала дереву, вона швидше нагадувала людську. Але звідки їй тут узятися цієї пізньої пори? Андрусь підвів голову. До нього наближалась якась дівчина у білій сукні. Краса її була такою дивовижною, що лицар навіть не звернув уваги на те, що вбрана вона зовсім не по-зимовому, та і слідів на снігу не залишає, а наче пливе в повітрі, ледь торкаючись ніжками білої поверхні.

Андрусь стояв, наче зачарований, ледь переводячи подих. "Сниться… Це мені сниться…" – подумав собі і протер очі. Дівчина повільно наближалася. "Я втомлений… Це привиджується…" Згріб у жменю снігу і протер обличчя. Дівчина у білій сукні уже стояла поруч.

– Хто ти? Звідки?

– Мене звати Калинкою.

Андрусь не пам'ятав, про що вони розмовляє коли стояли біля холодного дерева мало не до ранку. Лицар тримав дівчину за руку. грів своїм хутряним кунтушем і не міг надивитися на її вроду.

Повів він дівчину до замку. Дорогою пробував розпитати, звідки вона і хто її батьки, але Калинка попросила:

– Ніколи не питай у мене про це, любий. Добре? Тільки тоді я зможу завжди бути з тобою.

– Як скажеш, – відразу ж погодився Андрусь. Був так сильно закоханий, що наступного ж дня оголосив про весілля.

Батьки, проте, не дуже приязно поставилися до нареченої, що не мала знатного роду. Але змушені були погодитися, бо ж син і слухати не хотів ніяких заперечень. Відгуляли бучне весілля.

Минув місяць, і молода дружина попросила відпустити її додому.

– А де ж твій дім? – запитав Андрусь.

– Ти обіцяв не питати. Колись, може, скажу, але не зараз. Щомісяця ти мусиш відпускати мене на день, щоб я могла відвідати свою родину.

Лицар не заперечував, і так тривало кілька літ. Вже і донька в них народилася, вже і підросла трохи, а молода дружина і далі щомісяця зникала невідомо куди і ніколи навіть словом не обмовилася, де була.

Одначе батьків непокоїла така дивна поведінка невістки, і вони щоразу намовляли сина, аби він вивідав таємницю.

– Мало того, що взяли до хати невідомо кого, то ще й не знаємо, чим вона там займається, – часто бурчав батько. – Добрі справи у таємниці не тримають. Що то врешті за родина така, що показати її не можна? Чи ми не люди?…

– От, от – погоджувалася мати.

І так вони удвох надокучили Андрусеві, що він не витримав і погодився-таки вистежити жінку.

– Але як маю це зробити? Крастися за нею назирці?

– Ні, синочку, – встряла матуся. – Є куди кебетніший спосіб. Всади увечері шпильку з ниткою в її сукно. Вранці вона, як звикле, подасться з хати, а нитка тебе й виведе куди треба.

Калинка завше зникала на світанку, коли чоловік її ще спав, тож Андрусь ще звечора вчинив так, як навчила його мати: вколов у жінчину сукню крихітну шпильку, за якою тяглася тонка, ледь помітна нитка. Вранці прокинувся і пішов слідом за тією ниткою.

Вийшовши до саду, довго блукав помежи дерев і кущів, аж поки не побачив шпильку просто на калиновій галузці. Від несподіванки Андрусь зупинився. Далі витяг шпильку і поніс до батьків.

Ті відразу зрозуміли, в чому таємниця Калинки, але ж синові нічого не сказали, а навпаки, заспокоїли його мовляв хитра жінка дорогою зачепила її за калинову гілку. Андрусь впокоївся і подався на полювання, як робив завжди у ті дні.

Не встиг він ще далеко відїхати від дому, як батьки наказали вирубати всю калину в саду. Слуги відразу виконали наказ і скоро калинові гілки покотом лежали на землі.

Увечері Андрусь повернувся, але не застав вдома дружини.

– Певно, затрималася у своїх родичів, – сказала мати

– Щось тут не те, – недовірливо похитав головою Андрусь. – Такого з нею ще не було. Завжди поверталась вчасно. Тільки б нічого не трапилось.

Він ліг спати дуже засмучений. А вранці, ледве схопившись із постелі, відразу ж побіг розпитувати слуг чи не повернулася молода дружина. Але її ніхто не бачив.

Минуло кілька днів. Лицар нетямився з туги. Якось узяв за руку маленьку донечку вийшов прогулятися до саду. Коли вгледів під муром вирубану калину аж скрикнув від жалю. Калинові кущі були окрасою саду. Недобре передчуття охопило серце лицаря, думки роєм крутилися в його голові, і годі було дати собі з ними раду.

Із задуми його вивела донька. Смикнувши тата за рукав, вона попросила:

– Татуню, виріж мені сопілку з калини.

Лицар мовчки втяв гілку і заходився майструвати, далі підніс вже готову сопілку до вуст, але заграти не наважився.

– На, доню. Дмухни перша.

Не встигла ще дівчинка притулити сопілки до невмілих вуст, як сама собою полинула жалібна мелодія, а за нею – тиха пісня:

– На сопілоньці, доню, грай

Тільки серденька не вражай.

Доню моя кохана,

Серденько моє в'яне.

Тут мене порубали

Від донечки одібрали.

Лицар миттю все зрозумів і, скрикнувши від несподіванки, схопив сопілку і приклав до вуст. Знову почулася пісня:

На сопілоньці, милий, грай

Тільки серденька не вражай.

Милий ти мій, коханий,

Серденько моє в'яне.

Тут мене порубали Від милого одібрали.

– Таточку, – захлипала дівчинка, – таточку, се наша мама?

– Так, доню, так. Твоя мама була калиною, а мої недобрі батьки звели її зі світу.

Лицар взяв доньку за руку і вони пішли з замку, не взявши з собою нічого, крім сопілки. Кажуть, довго ще стрічали їх люди на шляхах – молодого, але дуже вимученого чоловіка в обідраному одязі і маленьку дівчинку, вродливу, мов лялька. Чоловіка того вважали божевільним. Певно, він і зробився таким, кожного стрічного просячи не обривати калинових ягід, бо то кров його дружини, Калинки.

Коли втома сковувала тіла блукальців, обоє сідали в траві і чоловік грав на сопілці. Люди зупинялися, обступали дивну пару і прислухалися до сумної пісні:

– На сопілоньці, милий, грай

– Тільки серденька не вражай…

 

ГОРА ЖУПАН

 

Сталося так, що поляки оточили козаків у Винниках під горою. Легенда каже, ніби це сталося в той час, коли Хмельницький облягав Львів. Але це неможливо, бо жодного польського війська в околицях не було, а тому козаків ніхто не міг оточити. Це мусило статися значно раніше.

Поки не звечоріло, козаки боронилися як могли, а в сутінках зійшли на гору. Порозвішували жупани на кущах та деревах і запалили вогні.

Під покровом ночі козаки втекли Лисинецьким трактом. Поляки на світанку кинулися штурмувати гору і застали тільки попіл від вогнищ і жупани козацькі.

Відтоді гору назвали Жупан.

 

РІЧКА МАРУНЬКА

 

Колись то була глибока річка і на ній стояло багато млинів. Тече вона від того місця, де тепер дріжджовий завод, і до Винників.

За старих часів молодий боярин заблукав у лісах на ловах. Три дні і три ночі шукав дорогу, аж на четвертий день почув дівочий спів. Пішов на голос і побачив дівчину, яка пасла корів.

Боярин спитав, як йому вийти до Львова, і дівчина сказала:

– Ідіть за цією річкою.

На прощання боярин поцікавився, як дівчину звати.

– Марунька, – відповіла вона. Так ту річку і назвали.

За іншою легендою боярин закохався в пастушку, забрав її до себе, хотів одружитися. Але батько був проти і зажадав, аби дівчина вертала до села. Дівчина з розпачу втопилася в річці, яку потім назвали її іменем.

 

СУФРАГАН

 

В липні 1756 року у Винниках з'явився орден піярів. В старому замку вони влаштували свій монастир. Настоятелем був жорстокий і лютий єпископ-суфраган Самуель де Гловно-Гловінський, якого люди називали Шуфриган.

Селяни тяжко працювали на монастир, а Шуфригаи переслідував усіх, хто без його дозволу збирав в лісі хмиз, високий на зріст, з палицею в руках, з'являвся несподівано з-під землі у лісі Діброва і лупцював усіх, кого піймав.

Згодом виявилось, що з монастиря вели підземні ходи до лісів, тому то страшний монах і випірнав з-під землі. Селянам здавалось, що він володіє якоюсь надприродною силою.

Шуфриган діставав особливе задоволення від катувань, і Господь його прокляв.

Коли Шуфриган помер і його поховали, на другий день труна з'явилася на поверхні. Земля не прийняла його. Ще двічі його ховали на цвинтарі, і кожного разу земля викидала назад.

Врешті поховали його на роздоріжжі.

Але й тепер під час бурі чи грози блукає Дібровою привид лютого монаха і тяжко стогне.

Працівники тютюнової фабрики розповідають, що бачили його привид у підвалах. Деколи з-під землі лунає стукіт коліс. То Шуфриган викрадає цигарки і вивозить на бричці.

Ще й досі у Винниках лякають дітей страшним Шуфриганом або Шуфригою.

 

ПОЗИЧКА

 

Федір Чугай був славним розбійником на Винниківському тракті. Він зупиняв купців, що верталися з ярмарків, і брав з них десятину.

– Ви мої дорогенькі, – казав до них, потребуєте гроші на гандель, а я і мої люди потребуємо на життя. Дайте нам десятину і як маєте свій гонор купецький, то нас не здурите.

На Федька полювали гайдуки і часто доводилося битися не на життя, а на смерть. Після одного такого бою половина опришків зазнала важких ран і злягла. Федько потребував грошей на лікування, а тої данини, що платили купці, було замало.

Одного дня він перепинив на дорозі винниківського купця, який, спродавши ві Львові худобу, вертав додому і попросив його позичити сто талярів.

Купець ковтнув гірку слину і без слів витяг з-за пазухи капшука з грошима. Виявилося, що там якраз рівно сто талярів.

– Файно є! – сказав Федько. – За два тижні в тій самій порі буду вас чекати.

Наступного тижня купець знову погнав худобу до Львова. Гнав не сам, а найняв ще парубка. Коли ж спродав усе, то боявся вертати з грошима і вдався до хитрощів. Купив на ринку гладущик сметани, кинув у нього таляри й дав парубкові, аби завіз йому до хати. Парубок підсів до когось на віз і щасливо заїхав у Винники, не підозрюючи, що везе. Купець повернувся трохи пізніше, й коли з парубком розраховувався, то сказав:

– Чи ти знаєш, яка та сметана дорога? Сто талярів коштує.

Із тими словами перелив сметану до іншого гладущика й показав гроші.

– Навіть Федько Чугай ніколи б не здогадався, де я гроші сховав, – задоволено сміявся купець.

Ще за тиждень він знову поїхав на ярмарок, продав дещо, а щоб грошей назад не везти, накупив різне причандалля для господарки.

І от на дорозі спинив його Федько.

Купець похолов зі страху і почав нервово роздумувати, як буде пояснювати, чому їде з базару без грошей.

– Слава Йсу! – привітався розбійник. – Прийшов-єм звернути вам гроші.

Купець натяг віжки і спинив коней, все ще не вірячи своїм вухам.

– Оце маєте свої сто талярів, – сказав Федько й кинув купцеві на коліна повний капшук грошей. – Дуже вам дякую. А на прийдешнє не ховайте гроші до сметани, бо й так не поможе. Як захочу то знайду. Щасливої дороги!

 

ЧУДОТВОРНА ІКОНА

 

На переломі XVII і XVIII сторіччя Винники перейшли у власність шляхетського роду Тарлів. Тоді збудовано було замок, в якому жили брати Тарли Змагаючись за спадщину, старший 6рат підстеріг молодшого на валах під Дібровою і вбив. Там він його й закопав. Згодом не раз уночі можна було побачити кремезного лицаря, що чекає на валу на свого брата. Убивця одружений був з Мар’яною Потоцькою, котра теж лишилася в народній пам'яті.

В одного господаря на прізвище Нікель висіла в коморі стара засмальцьована ікона Матері Божої, мальована на полотні. Якось помітили, що ікона виділяє краплі прозорої рідини і мовби самоочищується. Ікону негайно перенесли до церкви, бо сам Нікель, хоч і походив з німців, був греко-католиком.

Коли про ікону почула Мар'яна, то забрала її до каплиці в замку. З цієї нагоди запросила гостей зі Львова аби й вони побачили чудотворну ікону. І тоді Матір Божа промовила до них:

– Віддайте ми нашу ролю (ріллю), бо там маю добру волю.

Проте Мар'яна і не думала повертати ікону селянам. Тоді ікона щезла. А вві сні Мар'яна побачила Божу Матір, котра їй звеліла збудувати костел, в якому вона обіцяла знову об'явитися. І справді, щойно Мар'яна збудувала костел, як там з'явилася чудотворна ікона.

 

ДЗВІН

 

В Чишках, що біля Винників, колись давно збудували дуже гарну церкву і таку ж гарну дзвіницю. Але найбільше у Чишках пишалися дзвоном, бо людвисар, що його відливав, заприсяг, що цей дзвін має чудесну силу і жоден інший дзвін сили такої не має.

Щодня вранці, ополудні і увечері бив дзвін на цілу околицю. Вранці людей прокидав зі сну, в полудень кликав до обіду, а ввечері вкладав до сну.

Коли той дзвін грав, люди завмирали на полях, на шляхах, і опромінені радістю слухали. Так він гучно і гарно грав, як жоден інший на світі. І коли посварені сусіди чули його голос, то в ту ж хвилю годилися і забували про образи.

Трапилося, що збійці обступили купця на шляху з оголеними шаблями, і вже от-от збиралися його зарубати, як раптом голос дивовижного дзвону розливався в повітрі. І збійці опускали руки. Бо мав таку силу той дзвін, що зло обертав на добро, смуток на радість, а тверді серця пом'якшував і зворушував.

Важко сказати, скільки часу дзвонив той дзвін, заки не сталося лихо.

– Горить! Горить! Горить! – розляглося однієї ночі надовкола і геть усі мешканці вибігли з хат, рятуючи, що тільки можливо. Спочатку палала тільки одна хата, але незабаром спалахнуло ціле село. Полум'я перебігало з хати на хату, з клуні на клуню, з паркана на паркан. Ціле щастя, що чишківчани встигли випровадити худобу у безпечне місце.

Кажуть, що дзвін тоді дзвонив сам, дзвонив на сполох і то з таким роз'їдаючим смутком, що кров'ю серця обпікало. Тужливе калатання дзвону летіло у темну ніч, дзвін плакав над нещастям, котре навідало Чишки.

Допіру вранці дзвін замовк. Перепалені балки дзвіниці обвалилися, дзвін зойкнув востаннє і гупнув у полум'я.

Від старих Чишок лишилися самі тільки згарища і велика купа сірого попелу. І коли настав день, усі взялися до розгрібання попелу та до відбудови поруйнованого.

– Ціле щастя, що весна надворі, – шукали втіху селяни, – весь врожай лишився на полях. А якби пожежа мас застукала восени – оце було б лихо! А так не біда, до зими відбудуємося.

Відразу після пожежі усі кинулися шукати свого улюбленого дзвона, та скільки не розкидали лопатами попіл, скільки не порпалися, а дзвону не було й не було.

– Може, він розтопився від того жару? – сказав священик і всі тоді вирішили, що так воно й сталося.

Село відбудувати вирішили на новому місці, бо надто багато часу мусили б стратити на розгрібання згарищ.

Ще до перших холодів село відбудувалося, з'явилися нова церква і дзвіниця. Тільки чудесного дзвону бракувало і від цього було дуже сумно всім.

Згарища старого села поволі заросли буйною соковитою травою і перетворилися на пасовисько.

Одного разу через багато літ після пожежі сталося диво. Коли стадо свиней порпалося в землі, несподівано один кабан зачепив рилом щось тверде і блискуче. Він рив, рив і рив, але таємничий предмет міцно сидів в землі.

Пополудні надійшли пастухи, і враз розпізнали чудовий дзвін.

– Дзвін! Дзвін! – закричали вони радісно, скликаючи селян, і незабаром уже ціла юрба збіглася з лопатами та ломами й заходилася добувати дзвін.

До пізнього вечора тривала праця, а як місяць зійшов, дзвін заладували на воза и привезли до церкви.

А наступного дня він уже дзвонив, а ціле село плакало від радости, бо ж то був їхній рідний дзвін, якого не мав ніхто. І всім вчувалося одне:

– Свині мене відрили,

Люди м'я відмили.

Бім, бам, бум.

 

ЄВРЕЇ

 

 

ЗОЛОТА РОЗА

 

Ай, ви по знаєте про Золоту Розу? А що ви знаєте? То все одно, що не знати, звідки сонце сходить. Бо наша Роза була як сонце. Її всі любили і прислухались до її слова. І ніхто не мав права перебити.

– Ціхо будь, Роза говорить!

А яка вона була гарна! Ай! Всі жиди тішилися її вродою і казали: "Наша Роза". Всім вона була сестрою.

Коли то було? О-о, то вже добрих чотири сотні літ! Але не забудуть Розу і за тисячу.

А наша історія починається з того часу, як жиди почали збирати гроші на нову синагогу на місці тої, котра згоріла. Нова синагога мала бути мурована, щоб її вогонь не пошкодив та висока і розкішна, а дах мав бути такий, щоб здалеку його видно і всі довкола могли переконатися, яким великим є Бог Ізраїлю. А на таку синагогу купу грошей треба. І пливли щедрі пожертви з усіх сторін, і тішилися всі, що мрія їхня незабаром здійсниться. Синагога росла, мов на дріжджах. І така вона була чудесна, що люди спинялися і милувалися нею

Але поруч водночас будувався костел і католицький клір не міг змиритися з тим, що по сусідству буде стояла синагога. І ото знайшли вони якийсь папір, що до них має належати ця земля, і замкнули святиню, щойно її тільки викінчено було і впорядковано.

Плач повстав серед народу Ізраїлю. Святиню забрали! Судовий процес тягнувся довго-предовго, плакали жиди гіркими сльозами, але ніхто на ті сльози уваги не звертав.

Але жила ві Львові пані побожна, вдова доброти незрівнянної. Називалася вона Роза. Бо як рожа, що розсилає пахощі свої довкола, роздавала вона милостиню поміж убогими, а дім її був для нещасних і хворих як рідний. Ще коли жила вона у домі батьків своїх, називали її всі "Ґолден Ройзе".

І ось Роза, побачивши, яке лихо спало на голови її народу, і чуючи його плач та зітхання, офірувала весь свій маєток на викуп святині, але церковні урядники й слухати не бажали.

– Хай сама прийде з грошима в руках! – таке було останнє слово єпископа. Роза була така вродлива, що кожного могла вродою зачарувати. І боялась вона мужів, а особливо тих, що не мали жінок. Але вона розуміла, що коли не піде, то ніхто за її люд не заступиться. І пішла Роза до єпископа, а той як на неї глянув, дар мови втратив. Лише через хвилю видушив, пожираючи очима:

– Зостанешся в мене, то віддам твоїм братам святиню.

– Добре, – відказала Роза, – я лишуся в тебе. Але сочатку поверни святиню. Бо не можу довіряти тобі, якщо ти мені не довіряєш. Ти не втратиш нічого, а я втрачу честь. А, може, і свій народ і моє життя.

Єпископ погодився і підписав папір, а Роза відіслала папір старшинам жидівської громади, сама ж зосталася у єпископа

Велика радість опанувала жидів, коли вони змогли врешті увійти до синагоги і вперше молитвами прославити Господа. А в тих молитвах вознесли вони й подяку своїй рятівниці.

Ніч проминула для Рози, як довга смуга терпінь. Знесилений єпископ урешті захропів, а коли вранці прокинувся, то не побачив Рози живою. Отруїлася Роза, щоб не жити з плямою ганьби. Але життя її не стратилося намарно – Роза навіки увійшла до пантеону мучеників, а синагогу назвали її іменем.

 

ЩАСТЯ І НЕЩАСТЯ

 

Зустрілися якось Щастя з Нещастям, і коли Нещастя схотіло підійти до Щастя, те обурилося.

– Не наближайся до мене! Я не бажаю розмовляти з жебраками.

– Ну, певно! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Вділи й мені щось, тоді і я зможу робити людей щасливими.

– Добре, я дам тобі грошей, аби ти переконалося, що ні на що не здатне.

І дістало Нещастя велику скриню золота й срібла та подалося з ним серед ночі до міста шукати кого б то можна було ощасливити. Знайти бідних людей не важко, бо мешкають на околиці, і двері їхніх хат відкриті навстіж. Нещастя вибрало одну з хат, поставило скриню на порозі і пішло собі.

Бідні люди, які там мешкали, звичайно ж, нічого не чули. Але ось прокинулася дитина і почала плакати й проситися на двір.

– Дувиде, – сказала жінка чоловікові, – виведи малого на двір…

Та коли Дувид узяв дитину і рушив до дверей, то на порозі спіткнувся, боляче вдарившись ногою…

– Ой! Що це! – вигукнув він. – Ханче-лейб! Може маєш свічку і сірника, бо я, здається, якусь тяжку скриню намацав. А вона йому відказує:

– Чи я можу мати свічку і сірник тут де сплю?

– Ну то злізь, Ханче-лейб, з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки й засвіти!

Злізла жінка з постелі, засвітила й побачили вони велику скриню з небаченим скарбом. Стали вони його рахувати, а йому й ліку нема. Попросив тоді чоловік, аби жінка метнулася до крамниці та купила горілки, хліба, свічок і щось для дітей. Жінка хутенько вбралася, побігла до крамниці й доти стукала, доки заспаний крамар не відчинив.

Давно вже вони так ситно не їли.

– Ханче-лейбен, – попросив чоловік, – послухай мене, сховай кілька дукатів під подушку.

– А то нащо? – здивувалася та. – Хто нам їх забере? Лягаймо спати. З тим і заснули, але забули, що хата їхня стояла біля лазні, а в лазні завше ночує різна злодійня. Власне злодії, що саме поверталися з якоїсь вилазки, помітили метушню в тій хаті, підкралися, усе любенько роздивилися і щойно господарі поснули, вкрали скриню.

Можете собі уявити який рейвах зчинився вранці. Чоловік кричав на жінку, жінка – на чоловіка.

– Чи я тобі не казав заховати бодай кілька дукатів?

– А може то був лише сон!

– Який сон! А оно горілка недопита і бенькарти наші в руках обарінки тримають!

І почалася у них ще гірша біда, бо колись принаймні жили у згоді. Тим часом Щастя з Нещастям знову зустрілися, і Щастя хотіло пройти стороною, але Нещастя спинило його.

– Не цурайся мене, а ходи подивимось, як я ущасливило бідних людей.

– Можу собі уявити! Де ти годне когось ущасливити?

Але пішли таки і застали тих бідних людей, як вони сваряться і нарікають одне на одного, три їхні доньки сидять на порозі, а діти бавляться у піску. З того крику Щастя зрозуміло, що скриня грошей не принесла добра, бо не мали ті люди щастя. І щоб якось їх порятувати, воно підкинуло великий діамант дітям у пісок. Діти втішилися такою гарною забавкою і побігли хвалитися батькам. Бідняк покрутив діамант у руці і сказав:

– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.

І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.

Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.

– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.

– А скільки ж ви хочете за цю забавку?

– А скільки вам не шкода?

Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.

– Ну, дам вам триста гульденів.

– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.

– То беріть шістсот!

– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?

– Добре, дам вам тисячу!

– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.

Господар з явився в залатаних штанах без сорочки. Дивно виглядає цей продавець діамантів, подумав собі купець. Але щаслива зоря вже зійшла над їхнім домом і осявала кожен крок. Тому він не погодився і на три тисячі гульденів, хоча ніколи в житті не тримав навіть ста центів.

Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.

Тут мусимо сказати, що той купець приїхав до Львова, щоби відшукати свого родича. Купець якраз недавно овдовів, а що дітей не мав, то вирішив помогти бодай родині. Він попросив господаря готелю, аби той поміг йому знайти родича. І вже того самого дня привели йому не кого іншого, як того самого бідняка, який продав діамант.

– Гевалт! – аж за голову схопився купець. – То це ти в такій бідосі живеш? А чому ж до мене не писав?

Ну що я вам буду далі оповідав, як ви й самі можете здогадатися. Купець купив біднякам новий будинок і крамницю, повидавав йому доньок заміж і відтоді нещастя ніколи не навідувалося в їхню оселю. Не марно люди кажуть, що ліпше щастя, як готові гроші.