Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Щоденник стодоларової купюри



Сьогодні я приїхала в Україну з американськими туристами. Виявляється, тут я справжня пані, бо мене тримали в руках тільки люди в дорогих костюмах. Тільки прицмокували: «100 доларів!». Руки в українських людей липкі. Дуже липкі і неприємні. Так образливо було, коли мене витягнули з гаманця і почали передавати в конвертах туди-сюди і клали в різнокольорові ящики: помаранчеві, сині, зелені і навіть червоні.

Дивні ви, українці: американці перед телебаченням такі, як у житті, а в вас життя подвійне: перед камерою влаштовуєте бійки, скандали, а за зачиненими дверима кидаєте мене, як м’ячиком і п’єте дорогий коньяк і віскі з льодом. Хіба така традиція?

Якось я потрапила до бізнесмена: такий товстий дядько, в якого гаманець набитий моїми братиками. І гривень там немає. Так дивно. Одного дня до нього прийшов худий чоловік, до цього в кабінетах я бачила лише чоловіків «в тілі». На ньому був недорогий костюм, не було навіть «Ролексу» і золотої печатки на руках. Він прийшов за «зарплатою». А дали йому чомусь мене. Чому? Хіба зарплатню видають не у бухгалтеріях? Я довго пролежала у сімейній схованці. Щомісяця до мене приєднувались мої стодоларові братики. В чоловіка заклопотане обличчя і сумні очі.

Якось випадково познайомилася з десятьма гривнями. Мені сказали, що тут інші принципи. До «білих домів» потрапити вдається хіба купюрам, які вищі від ста гривень. І то їх несуть цілими пачками. «Меншим братам» таке зоряне життя не світить. Вони найчастіше скручені в дудочку в скарбничках дітей, частіше мандрують, ніж я. І вони не знають, що таке конверти.

А я далі лежала в шухляді під білизною. Часто чула не сміх, як у депутатів, а сльози. Молода дівчина плакала, що світ несправедливий і вона хоче бути лікарем. Батьки довго потім вночі шепталися і під ранок заснули. Нарешті мене витягнули, поклали моїх братиків зі мною в конверт. Ми поїхали. Приїхали в медуніверситет. Я відчувала, що чоловік зіпрів. Ми лежали в верхній лівій внутрішній кишені піджака і рахували удари його серця. Так швидко…

Врешті-решт ми прийшли: дорогий просторий кабінет, знову гидкий товстий чоловік. Серце нашого власника забилося ще швидше. Він просив допомоги. В гидкого чоловіка був задоволений погляд, як у наших американських злодіїв, яким вдалося вкрасти і їх ніхто не запримітив. Отаке було у нього. Бідолашний тато витягнув нас з кишені. Його руки тремтіли, спітніли. Він поклав конверт на стіл. Ми опинилися у шухляді з такими ж конвертами.

Потрохи починаю розуміти українську політику.

ІРИНА АНДРЕЙЦІВ, жрн-21с