Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Незакінчена поема.



Давно те все було, а ще давніше Те трапилось, що зараз розкажу. Що в світі за кохання красивіше? Цю істину просту я покажу.  
Була країна. Сонце, море, ріки, Луги і трави, звірі і птахи, У золотім колоссі губляться шляхи: Краса й гармонія в країні тій навіки.  
У тій країні розцвіло кохання, Як квітка рання в полі навесні. Зустрілись після довгого чекання Нарешті руки й очі їх ясні.  
Зустрілися лише одного разу І, слова не промовивши, пішли. Порозумілися закохані одразу: Щасливі, одне одного знайшли.  
Бажали одружитися вони, Пішли удвох за дозволом до пана. А пан і каже: „Задум ваш дурний. Ідіть-но геть, задрипанці погані!”  
І пан сказав: ”Іди, холопе,йди, А ти, красо, залишишся зі мною. І так тобі давно пора родить, А ти, холоп, розвозиш купу гною!”  
   
І гнів пекельний в ньому закипів, Не витримав наруги над собою, На пана кинувсь, пан аж одлетів, Як ящірка, зігнувшися дугою.  
Вона злякалась: „Любий мій, ходім! Ходімо, бо загинеш через нього!” Тікати вже хотіли молоді, А слуги підвели старого.  
Підвівся пан і скошене обличчя Гримаса гніву спотворила враз І крикнув: „Гей, схопіть їх швидче!” Вогонь життя для молодих погас.  
„Кохана! Люба, мила моя, йди! Тікай, ачей залишишся живою! А ви, гайдуки, підійдіть сюди - За честь її стоятиму горою!”  
Схрестилися мечі, аж іскри крешуть: Один бо б’ється проти десяти. Один втомився вже і важко дише: „Помру, я знаю, люба, ти прости...”  
.................................................................. Вона ішла, блукала край дороги, Дрібні сльозинки капали на шлях. Ридма ридає бідна та небога, На білий світ не дивиться в сльозах.
Під вечір таки хтось їй повідомив, Що пан сердитий вельми був на них, Що помічник його та й надоумив Вчинить розправу – знищить молодих.
Затьмарилося сонце. Вітер знявся. І дощ линув, і грім подав свій голос. Ох, перестань, чому ламаєш колос? Не змиєш горя, як би не старався.
Вона іде, не знаючи куди, Непевною, хиткою вже ходою. „Іди!-говорить щось,-іди! Ніколи вже не станеш молодою!”
Підводить очі повні суму І бачить, хтось назустріч йде, Поринувши в тяжку задуму, Обличчя нахиливши молоде.
Він підійшов і зупинився: - Драстуй! - Здорові будьте! Хто ж ви тільки є? -Той, хто приносить лиш нещастя: Страждати будеш, серденько моє.
Коханий твій... – О,Боже,що з ним? - Вас розлучили.Пан вас розлучив. Доставлений він буде ще сьогодні В Сибір, вугілля бити, живучи.
Заплакала тихесенько дівчина. Той подорожній геть собі пішов, Із нього спала ангельська личина, Бо демон він – від вух до підошов.
А дівчина скоренько схаменулась: „Невже коханого я більше не побачу?,- На подорожнього вона лиш оглянулась, - Бог в поміч, добрий ти юначе!”
 
„Я мушу бігти, він же жде мене! Можливо, мучиться, везуть його від мене!” І завертілось марево шальне, Дощ бризнув струменем шаленим.
Вона біжить, а вітер б’є її, Вона летить, а дощ її періщить, Упала на каміння і свої Подерла руки в кров, а вітер свище.
„Коханий мій! Я йду до тебе! Чекай мене, чекай мене, прийду! Прийду до тебе, тільки встати треба... Ісусе, Боже, відверни біду! ”
Так промовляла, деручись нагору, Каміння гостре не щадить її. Перехрестилася, добігши до собору, На рани не поглянула свої.
Вона спішила, щоби хоч востаннє Побачитися з милим, хоч на мить. Остання зустріч на краю світання... Набатний гомін в голові дзвенить...

.......................................................................

Її коханий, бувши в казематах, Все думає про неї: „ Де вона? ” Стоїть в тюрмі, вхопившися за грати І думка про кохану лиш одна.
Задовольнитись мусив він думками, Бо стіни не проб’єш руками. Він зразу ж був узятий гайдуками На вбивство –скажемо між нами.
Той подорожній – сатана у тілі - Покинутій тій дівчині збрехав, Щоби душа її в Сибір летіла, А хлопця дух удома щоб витав.
У кандалах ведуть його до пана З повинною – ударив він його. І пан статечно зняв свого жупана І хльоснув він холопа батогом.
„То що ж іще хотів ти, хлопче? Жениться, знать, надумав, ще чого! Я виб’ю з тебе дурість всю, горобче”- І хльоска, що є сили батогом.
Хоч пан надіявся забить його до смерті, Та впевнився в безсилості своїй. Таж парубок не може просто вмерти, - Пан винаходить муки все нові.
І, зрештою, сердешного хлопчину Він вбив одним ривком кинжала. В ту ж мить кольнуло щось дівчину У серці, мов оси сталеве жало.
Вона добігла вже до панського палацу, Несамовито стукає в ворота. І відчиняються скрипучі двері - Привратник: „Йди-но геть, голото!”
Просила і молила, все намарне, Заплакала, та нічого робити. „Піду за ним, помру, так хоч недармо, Допоможу йому вугілля бити...”
 
Перехрестила шлях, пішла небога, Була ледь вдіта, боса і убога; Пішла вона у дальню путь за тим, Кого своїм назвала молодим...

.......(літо 1999, продовжено навесні 2000).......

Отак ішла та йшла собі небога, Сім днів і сім ночей ішла вона. Вуста її молитву шлють до Бога, За милого молитва та сумна.
Все квилила вона і дужий вітер Її слова і жаль у небо ніс. Як день прийшов–у небі сонце світить Та смерть одну лише той день приніс.
Іде, аж бачить – подорожній, Колишній той, назустріч знов іде. Як світлий ангел він, подумать можна Та ось він свою жертву віднайде.
А бідна дівчина йому зраділа, Бо ж думала, що він – немов святий, До нього, як на крилах, полетіла: „Не знаєш, друже, як коханий мій?”
Ураз той перехожий зупинився І посміхнувся якось дивно враз: „Нічого, добре він, живим лишився, І я його виконую наказ.”
 
„Спасибі”, - засвітилася дівчина, Перехрестила подорожнього того. Тут миттю з нього спала вся личина, І перед нею звір, як сам вогонь!
І держить змій таку криваву річ: „Тепер скажу всю правду я тобі: Я-демон. Ім’я мені – Ніч, З тобою я постану на Суді!”
В цей час запанувала темна ніч І блискавицям в неї спокою нема, Але горять зірки вогнями свіч - Така у небі нині дивина.
А змій іще сказав таке: „З тобою говоритиму відверто. Ти діло маєш знати ось яке: Твій хлопець в пана в замку – м е р т в и й !”
Глузливо посміхнувшися, він зник, Канув у пекло, там йому й дорога. Лиш прозвучав його прощальний крик: „Ми ще зустрінемось, бувай, небого!”
А дівчина не впала бездиханна І розум їй Господь іще зберіг. Вона пішла до озера – востаннє. Зійшла із найстрашнішої з доріг.
Край шляху ж бо плескалося озерце Маленьке – кришталева в нім вода. Шаленим болем сковує їй серце, Страшенний жаль у душу запада.
Хитаючись, підходить до водиці, І нахиляється над берегом вона. Аж раптом бачить відображення дзвіниці, Як в дзеркалі, і дзвонів звук луна.
Поглянула на себе – й обімліла - Із озера – не прозирнути дна, На неї дивиться розпатлана Сівілла, А то вона Сівіллою була.
Така була ціна її утрати Коханого – старою миттю стала! І розум розірвав душевні грати, Без розуму вже дівчина сказала:
- П р о к л и н а ю ! Того, хто закохається ще раз, Як я, і пеклом заклинаю: Кохання знищу я в один лиш час!
Як тільки стихли ці слова, Роздерлись небеса надвоє, Майнула блискавка, як наднова, Суворий вирок несучи з собою
Перед дівчиною – туманний силует Коханого, що руки зняв з мольбою. Навколо неї – змія лютий лет - Її він душу забере з собою.
І вдарила стражденну блискавиця. Лиш скрикнула і впала у озерце, Взялась густою кров’ю в нім водиця, Душа ж її вже в змія у пащеці.
І зникло все: і блискавки, і буря, І озеро, що кров’ю в нім вода. Та небеса все зиркають понуро, Очікуючи Страшного Суда.
Але прокляття дівчини лишилось, Його охороняє демон Ніч. І як би дівчина та не просилась, Із нею в пеклі він завжди опріч.
Ідуть роки, пливуть віки – а він чекає На почуття, якому смерть судилась. Бо з’явиться воно, і він це знає. І час прийшов: таке кохання народилось!

Весна 2000р.