Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

РИМА. ВИДИ РИМ. СПОСОБИ РИМУВАННЯ



III. Рима. Види рим. Способи римування Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки. Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви. Функції рими: 1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача; 2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови; 3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму; 4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи. В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи. ...Я завжди ставлю найхарактерніше слово на кінець рядка і добуваю для нього риму за всяку ціну...» (В. Маяковський, «Як робити вірші?»). ВИДИ РИМ РИМА За частинами мови За характером закінчень рядка За місцем голосу нраматична неграматична точна неточна чоловіча жіноча дієслівна прислівникова дактилічна гіпердактилічна іменникова Д. Павличко зауважив, що «буденне» і «сіре» слово, як тільки воно стає римою, перетворюється на очах, ніби в ньому оживає молодий голос, душа його оновлюється й розквітає. Стаючи римою, слово поєднується з іншим словом чи групою слів, причому це поєднання радісне,бажане, коли вібрація одного звука вільно входить у звук інший і слова обмінюються навзаєм як звуком, так і певними елементами свого внутрішнього змісту» (Д. Павличко. «В глибини слова»). Рими класифікуються: 1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на: — окситонні (чоловічі); — парокситонні (жіночі); — дактилічні; — гіпердактилічні. Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе. Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана: Козак на північ прудко мчить, Козак не хоче відпочить. Копито сніг примерзлий б’є, Луною дзенькіт оддає. Безлюддя й пустка навкруги. Кошлаті гачарі. Сніги. (М. Бажан. «Гонець»). Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору. Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості. Наприклад: Тихий сон на горах хОдить, За рученьку щастя вОдить. І шумлять ліси вже тИхше, Сон мені квітки колИше. Спіть, мої дзвіночки сИні, Дикі рожі в полонИні! (О. Маковей. «Сон»). Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад: Гори багрянцем кривавим спалáхнули, З промінням сонця західним прощáючись, Так моє серце жалем загорíлося, З милим, коханим моїм розлучáючись. (Леся Українка. «Східна мелодія»). Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад: Як була я молодою преподÙбницею Повісила фартушину над вікÙнницею. (Т. Шевченко. «Гайдамаки). Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»: Він мурличе, бува, Ходить кíшечкою. Кусь — і зубки схова За усмíшечкою. Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою). Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок. Не часто трапляються вірші, в яких усі клаузули були б одного виду. Згадаймо початок відомого вірша Шевченка: Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Тут чергуються жіночі рими (будý — забýде) з чоловічими (нí, чужинí, менí) і дактилічною (однаковíсінько), і вірш не звучить монотонно. 2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів: а) за повнотою суголось: точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несíть — ідíть, зéрня — тéрня, прирÙдний — нарÙдний. Точна рима, що її творять п’ять, шість і більше фонем (сýджений — огýджений, стрáчених — небáчених), називається ще глибокою; неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука: хвúлі — долúні, прилітáють — складáю, ожерéдами — всерéдину. Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом: красúва — невгасúма, сідáє — куняє, наскрíзь — побúйсь. І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом: рýнами — ворýнами, кадр — кедр, москíт — мускáт, рÙків — рукáв. б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими: багаті— збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнúцтво, корÙна — ворÙна, кільцé — сільцé, красá — росá, веслÙ — понеслÙ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя; бідноюназивається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні: сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé — тебé — себé, люблю — молю — мою; в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими: прості— це такі рими, які складаються з двох слів: грÙші — хорÙші, рýки — крýки; складні— це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів: сонце — сон це; колисці — колись ці; колихати — коло хати; на камені — важка мені; омонімічні— це такі рими, в яких римуються омоніми: «діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур; г) залежно від місця у рядку рими бувають: прикінцеві— римуються останні слова рядка: «Густа, медова теплотá — високі налива житá» (М. Рильський); внутрішні— римуються будь-які слова в рядку: «Все йде, все минає, і краю немає...» (Т. Шевченко); д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди: — іменникові (хáти — палáти, грач — помагáч); — прикметникові (чÙрний — мотÙрний, багáтий — пихáтий); — дієслівні (пúше — колúше, почувáти — ночувáти). Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий, пýть — ідýть). Наприклад: Ніч холодною рукою, там, за даллю голубÙю, розгорнула наді мною зір невидані світú, і дорогою ясною кличе, манить за собÙю, щоб нервовою ходою міг за нею я пітú... (В. Сосюра. «Ніч»). Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубÙю (прикметник) із собÙю (займенник), а світú (іменник у множині) з пітú (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна. Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови. IV. Способи римування РИМУВАННЯ cуміжне ааbb четвертне аааа перехресне аbаb потрійне ааа кільцеве аbbа Звучання вірша залежить не тільки від того, які рими за своєю природою, а й від того, як вони розташовані, які способи римування застосовує поет. Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. Розрізняють такі способи римування: 1. Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо: аа бб вв Наприклад: У місті, де ми не зустрілись, я знову а Блукаю з тобою, і нашу розмову а Корабликом діти пускають на воду б Вона запливає, відчувши свободу, б У погляд відкритий твого океану, в Де, може, і досі шукаєш кохану. в Де, може, мене пам’ятаєш і досі?.. г Заплутався вечір тоді у волоссі... г А ти розплітав мої коси невміло, д І мріяла я, щоб вони посивіли д На грудях твоїх, як сивіє світання, е Як гасне на небі зірниця остання е (Софія Майданська) 2. Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб. Наприклад: Я не скажу і в пам’яті — коханий. а І все-таки згадай мене колись. б Ішли дві долі різними шляхами. а На роздоріжжі долі обнялись. б (Ліна Костенко) 3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою. Схема: абба. Згадати лиш, як дивно шелестить а Грудневий сад, занурений в світання. б Болить недоціловане кохання, б Вже стільки часу, а воно болить... а Клялась забути, а таки живе! в У метастази проростає нові. г Це світло невигойної любові г Через роки і відстані пливе. в (Ганна Костів-Гуска) Іноді в катрені спостерігається і неспароване римування, тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші, а перший і третій залишаються без рим. Схема: абвб. Що тобі сниться ночами, а Як вітер і хлюпає дощ? б Визбируєш крихти пам’яті в З-посеред львівських площ? б Шукаєш ту диво-квітку, г Що так і не розцвіла? д Уже навіть важко згадати: е Була я чи не була? д (Ганна Костів-Гуска). 4. Тернарне римування— через два рядки. Схема: аа б вв б. Наприклад: На все є час і є пора, а Якщо то гра — то чесна гра, а А якщо ні — обличчям до болота. б Якщо минув любові час, в Якщо минув любові час, в Нехай мені залишиться свобода б (Леся Романчук) 5. Потрійне римування— рима охоплює три рядки, що стоять поряд. Схема: ааа. Наприклад: О, ні! а Являйся, зіронько, мені а Хоч в сні! а 6. Монорима або наскрізне римування(франц. monorime від грецьк. monos — один) — вірш, у якому всі рядки (більше трьох) охоплює одна рима. Схема: ааааа... Наприклад: Здається, часу і не гаю, а а не встаю, не встигаю! а Щодня себе перемагаю, а від суєти застерігаю, а і знов до стрічки добігаю, а і знов себе перемагаю, а і не встигати не встигаю, а і ні хвилиночки ж не гаю! а (Ліна Костенко) Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими. Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка: Вже скосили грéчку, осінь недалéчко, місячна вуздéчка впала на поріг. І трава шепÙче про небесні Ùчі, що крізь далі нÙчі сяйво шлють до ніг... А туман, де лýки, ломить білі рýки, глушить ночі звýки маревом густим. Тíні, тíні, тíні... Не дзвенять у сúні співи солов’íн і за вікном моїм. Пісню калинíву я складаю знÙву, і з людьми розмÙву серцем я веду... Тишина, ні рýху... Небо землю слýха, падають десь глýхо яблука в саду. (Володимир Сосюра). Моноримічно будуються часто вірші для дітей: Ой нумо, нумо а В зеленого шума, а А в нашого шума а Зеленая шуба. а (Дитяча пісенька). Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах. V. ЦЕЗУРА. КЛАУЗУЛА Віршована мова багата на різні паузи, що підсилюють ритм і увиразнюють зміст. Крім міжслівних та логічних (на розділових знаках і між синтагмами), властивих і прозовій мові, тут є ще прикінцеві (паузи між рядками), емоційні (зупинки для підкреслення якогось слова при виразному читанні) та цезура. Цезура(лат. caesura — розтин, розріз, поділ) — пауза в середині рядка, що поділяє його на дві частини (піввірші). Цезура має ритмотворче значення — вона підсилює, підкреслює ритм і смислове — виділяє найважливіші слова, увиразнює висловлену думку. За своєю тривалістю цезура трохи коротша за міжрядкову паузу. Найчастіше цезура з’являється в багатостопних рядках. Вона може бути постійною, якщо стоїть у всіх рядках на одному й тому ж місці; рухомою, якщо вона є в кожному рядку, але в різних місцях; періодичною, якщо ритмічно з’являється через рядок або два. Клаузула (лат. clausula — закінчення) — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Співзвучні клаузули утворюють риму. Залежно від місця наголосу розрізняють клаузули (як і рими): — окситонні (чоловічі) — з наголосм на останньому складі. Кінець рядка звучить твердо, уривчасто. Наприклад: Лине кроків дзвíн — перегуки мíн» (Володимир Сосюра); — парокситонні (жіночі) — з наголосом на передостанньому складі. Кінець рядка звучить м’якше, тепліше. Наприклад: Женою-трудівницею на пÙлі — із піснею про волю у невÙлі. (Максим Рильський); — дактилічні — з наголосом на третьому від кінця складі. Кінець рядка звучить плавно, лагідно, іноді тужливо. Наприклад: Рученьки терпнуть, злипаються вíченьки... З раннього ранку до пізньої нíченьки (Павло Грабовський); — гіпердактилічні — з наголосом на четвертому від кінця складі. Така рима часто сприймає додатковий наголос на останньому складі і тому звучить , як чоловіча. Наприклад: Як була я молодою преподÙбницею, — повісила фартушину над вікÙнницею. (Тарас Шевченко). Звичайно, якоїсь певної інтонації рими (і клаузули) створити самостійно не можуть — вони лише увиразнюють, посилюють основну авторську інтонацію.