Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Царство тітоньки Метелиці



авним-давно в далекій стороні, де суворі та сніжні зими, трапилася одна дивна історія. Ось як це було....

Снігопад закінчився до півночі. Хмари розсіялися, і зоряне небо перекинулося над сплячою землею. Білів Чумацький Шлях, котився Місяць, і така тиша стояла навколо, що було чутно шепіт загадкових зірок. Ліс, огорнутий снігом завмер, зачарований красою ясної ночі.

Господиня цих місць фея Вієла повільно пролітала над своїми володіннями.

– Ах, як гарно прибраний ліс! Ах, як іскряться поляни! Ах, які сині тіні на снігу!

Вієла ніжилася в променях місячного світла.

– Ах, яке небо!

Фея посилала повітряні поцілунки знайомим зіркам, і вони привітно їй блимали.

– Ах, що за ніч! Як шкода, що немає з ким розділити радості.

Але ось серед дерев майнула постать людини.

– Це Лісничий! Ах, молодий Лісничий добрий, працьовитий. Ах, як важливо бути добрим. Молодий Лісничий любить ліс; ось зараз, відразу ж після хуртовини він вийшов оглянути своє господарство.

Вієла опустилася нижче, щоб поспостерігати за Лісничим, коли увагу її привернув спів.

– Ах, що за мелодія! Скільки тепла і ніжності в голосі жінки. Ах, що за голос! Хто ж це співає?

Фея насилу розрізнила житло Лісничого... Сніг замів будиночок під саму стріху. Світилося тільки невеличке віконце. На фоні розлитої навколо синяви, світло у вікні було жовтим, здавалося, там за склом, сховалося сонечко.

Вієла знала, як негарно заглядати у вікна, але спів був прекрасним, і так чудово доповнював казкову красу ночі, що фея не втрималася від цікавості, обережно зазирнула в віконце.

Дружина Лісничого схилилася над колискою. Там лежало крихітне створіння.

– Ах, яке чудо! Дівчинка? Хлопчик? Звичайно, дівчинка!

Фея – чарівниця, і їй не важко було здогадатися.

Ось мати взяла на руки дівчинку, продовжуючи спів:

– Все заснуло навкруги,

Сплять ліси і сплять луги,

Тільки річенька не спить,

А тихесенько дзюрчить.

Спи, моя маленька,

Закрий оченята,

Спи, моя рідненька,

Сплять усі малята....

 

Фея стояла біля вікна і розмірковувала:

«Ах, яка краса – колискова пісня. Як багато в піснях любові і печалі. Ах, як тривожиться серце матері! Багато розчарувань чекає людину народжену на Землі. Ах, скільки світла, щастя і гіркоти в людському житті...»

Увійшовши в будинок, Лісничий приніс дружині дивовижну гілочку.

– Подивися, що я приніс!

Вієла побачила, як лісничий поставив на стіл глиняний глечик, в якому була звичайна соснова гілка. Зверху на ній лежав сніг. Мабуть, в рідкісні дні відлиги сніг підтанув, і знизу утворилися бурульки. Тепер у світлі свічки, бурульки виблискували, переливалися. Ось з'явилися перші крапельки. Лісничий підставив блюдце.

– Кап, кап, – задзвеніли, мов весняна капель.

– Послухай, дружино, якій дзвін у нас в будинку. Це дзвони на честь скорої весни та в честь нашої донечки.

Лісничий обняв дружину і задивився на дочку.

– Красуня, як і ти, дружино!

– Т-с-с! Не розбуди! Дякую за чудовий подарунок.

Очі жінки світилися щастям.

– Ах, яка сім'я! Як вони люблять! Як вміють радіти простий гілці сосни, зірваною вітром! Що мені зробити для них?! Світ людей такий складний і не завжди мені зрозумілий. Люди цінують золото, славу, владу. Вони часто віддають за це життя! Смуток, самотність переслідують людей – вони забули про любов! Люди зрадили її! Над добротою сміються, красу не вміють берегти. Любов, доброта, краса – ось справжні цінності всього живого, але люди такі нездогадливі. Ах, що ж подарувати цій дитині? Цей спів так зігрів серце! Ах, як висловити подяку? Нехай буде так: назвуть дівчинку Світлана. У неї чудовий голос! Що ж ще побажати? Ах, як я могла забути? Дівчата всього світу мріють про Принців. Нехай буде так: зросте Світлана красунею і вийде заміж за сина Короля. Ах, нехай...

– Вистачить, Вієло! Не будь така щедра! Ах, нехай! Ах, нехай! – почула фея.

Поруч із собою вона побачила кошлате створіння. Це був Лісовик. Він володів усіма болотами округи і любив темні ночі, коли горіли яскравіше болотні вогні. Спів дратував його. Куди приємніше, скажімо, плач хуртовини, чи крики сови.

– Ах, нехай! Ах, нехай! – кривлявся Лісовик, – ну і нехай Світлана буде сліпою! Нехай буде вона...

– Ах, що ти, що ти! Лісовик, зупинись! Не гнівайся!

Фея знала, як небезпечні побажання Володаря боліт та багновиць, і поспішила зупинити його.

– Ах, мовчи! Будь ласка, замовкни! Хочеш, я попрошу Хмару закрити місяць, попрошу нехай віє Метелиця, завиває Вітер, щоб заглушити пісню?

– Ну раз так!

Взагалі Лісовик був ледачий. Вигадувати побажання йому було зовсім не просто, і він не упускав можливості знову спокійно залягти в болото. Але що сказано, то сказано! Назад слів не повернеш. Ось і Хмара закрила Місяць, шаленіла Метелиця, завив сильний Вітер. А добра фея все стояла біля вікна.

– Навіть казка спать лягає

І цвіркун також дрімає,

Тільки зіроньки не сплять,

Тихо вони мерехтять.

Спи, моя маленька,

Закрий оченята.., – лунало крізь завивання вітру.

– Ах, ця крихта буде сліпа! Ах, дівчинка не побачить Сонця. Ах, яке горе...

Сльози холонули на вітрі, крижинками-горошинками котилися по обличчю. Вієла стала збирати сльозинки в долоню, подула – і вони перетворилися на дорогоцінні камені.

Фея посипала ними поріг будиночка Лісника.

– Ах, хай буде так: вранці стане Лісничий розчищати сніг і знайде дорогі камені. Нехай це хоч якось втішить його. Ах, скільки бід чекає молодого Лісничого…

Серце Вієли було переповнене горем.

– Вієло! – прогуділа у самого вуха Метелиця. – Вієло, мені сумно, пограй зі мною в «хто кого дожене». Метелиця була у пухнастій сніговій шубі, шаль її зі снігового пуху розвівалася на вітрі.

– Ах, тітонько, у дружини молодого Лісничого народилася дочка!

– Ну і чудово, нехай росте.

– Ах, це так, але Лісовик...

– Я все знаю. Не журись. Син Короля полюбить Світлану за добре серце, за красу, чудовий голос. І не забувай, у нас є Чарівний Орган.

– Ах, тітонько! Ах, тітонько! Ти допоможеш Світлані...

Вієла кинулася обіймати Метелицю!

– Мені нічого не залишається. Ви з Лісовиком так все заплутали в долі цієї дитини. Тепер розваж мене, пограй зі мною.

Засвистіла, завила Метелиця.

Налетів Вітер, підхопив Вієлу, і вони зникли у білому вихорі стихії, що розгулялася.

Угамувалася хуртовина на світанку.

– Що ж це? Що? Ось чудеса! – розгублено прошепотів Лісничий, побачивши на ґанку рідкісні камені. Того ж дня обміняв Лісничий діаманти на золоті монети.

І року не пройшло, як на галявині виріс палац не гірший королівського. Завів Лісничий слуг вірних, завіз багатства заморські. Але крізь золото текли сльози: дружина Лісничого померла, а донька Світлана була сліпа.

Час минав день за днем, рік за роком зростала дівчинка серед дрімучих лісів. Оточив Лісничий дочку любов'ю і турботою. Добірними перлами було перевите її густе волосся. Худеньке обличчя Світлани було ніжне і чудове. Чорні вії, змахнувши вгору, швидко опускалися, щоб приховати сумну таємницю чудових сірих очей. Щоранку вона виходила на терасу. По шелесту трав, трепету листя дізнавалася про схід сонця.

– Послухай, няню! Сонечко встало! Яка радість!

Світлана посміхалася і протягувала назустріч сонцю руки, наче хотіла помацати його гарячі промені.

Мешканців лісу дівчинка пізнавала по голосах.

– Щось горобчик сьогодні розкричався, напевно, у нього свято, або ось, нянечко, мені здається, зайчик десь плаче – невже його образили?

Птахи зліталися до неї, щоб сказати:

– Доброго ранку, Світлано!

Яскраві метелики, великоокі бабки сідали до неї на долоню і вигукували:

– Добрий день, Світлано!

Коники, жаби перед заходом сонця створювали оркестри, щоб вітати:

– Доброго вечора, Світлано!

Серцем бачила Світлана навколишній світ, відчувала його тепле дихання і дуже любила.

Дівчинці виповнилося п'ятнадцять років. У той рік рано настала весна, буйно цвіла черемха, солов'ї зліталися в ці місця з усіх боків.

Одного разу, повторюючи спів солов'я, Світлана заспівала. Голос лився вільно, легко, красиво. З цих пір спів став її постійним заняттям. Все завмирало навколо, коли звучав хвилюючий голос дівчинки.

Радість заглянула в хату Лісничого. Тільки люди кажуть: «Щастя йде та нещастя веде». Так і сталося...

Старий Король вирушив на полювання. Не було йому удачі в той день. Усі звірі пішли з лісу, сховалися птиці. Мисливці кидалися з боку в бік у пошуках здобичі, стугоніла земля під копитами коней. Роздратований, стомлений Король в'їхав на галявину і побачив будинок Лісничого.

– Що за палац? Хто посмів побудувати в моєму лісі? Чому не доповіли? Ваша Величносте, – злякано почав перший міністр. – Ваша Величносте, тут живе Лісничий. І батько його, і дід, і прадід завжди тут жили і чесно служили Королю. Тільки раніше тут стояла хатина.

– Хатина? Але це ж палац! Справжній палац!

Вийшов Лісничий на шум, низько вклонився Королю.

– Прошу, Ваша Величносте, бути гостем. Мій дім – Ваш дім!

– Що? Ваш будинок? Та як ти посмів?! На моїй землі! Палац! Спалити! Негайно спалити!

Запалало багаття. Ледве встигла годувальниця вивести Світлану з дому. А Короля та його придворної свити, як не бувало. Забрали вони з собою Лісничого і його вірних слуг.

Стривожена фея Вієла кружляла над поляною. Такого варварства не бувало в її краях. Палац лісничого догорав, навколишній ліс почорнів, поник в печалі. Світлана тихенько плакала, спираючись на руку годувальниці. Вієла була у відчаї.

– Ах, не принесли щастя дорогі камені Лісничому. Ах, як я помилилася. Яка я була недалекоглядна! Як я змогла забути, що заздрість, гординя, владолюбство живуть серед людей. Ах, яке горе!

Перетворилася фея в добру стареньку бабусю, підійшла до Світлани й лагідно заговорила з нею:

– Не плач, дівчинко! Ось візьми мій посох. Він вкаже тобі вірний шлях.

Провела Вієла годувальницю і Світлану до широкого шляху.

– Ідіть, не звертайте. Міцніше тримай, Світлано, посох! Іди назустріч долі. Так люди намагаються дізнатися, розгледіти своє майбутнє. Адже зрячі також виходять назустріч життю сліпо. Передбачати майбутнє дуже важко. Іди сміливіше, дівчинко, сердечко – твій помічник...

Довго йшли Світлана з годувальницею до міста. Прийшовши, стали повільно пробиратися по кривих брукованих вуличках. Обережно дівчинка постукувала посохом по кам'яних плитах, ніби питала, що за місто, де так чудово лунають дзвони.

Відгукнулися, відповіли плити:

– Це місто твоєї Долі! Світлано, йди впевненіше.

– Ми вийшли на площу, тут багато людей, торговельних крамниць і майстерень, – розповідала годувальниця, як раптом почулися крики.

– Дорогу Принцу! Дорогу Принцу!

Люди розбіглися, звільняючи дорогу. Розгублена годувальниця не встигла відвести дівчинку вбік, як натовп відтіснив її. Перед вершниками, що стрімко неслися вперед, опинилася Світлана. Вона безпорадно постукувала посохом, кликала годувальницю, щоб дізнатися, що відбувається навколо, але серед шуму, тупоту копит неможливо було щось почути.

Коні здибилися, закружляли навколо дівчинки. Молоді вершники, а серед них був і син Короля, розглядали її.

– Вона сліпа!

Принц під'їхав ближче.

– Яка красуня! Рідкісні перли у волоссі і рваний одяг.

Він зійшов з коня. Ніжна краса дівчинки вразила його, а сліпота болем пройняла серце. Над площею розлилася тиша.

– Хто ти?

– Я дочка Лісничого.

– Чому ти тут?

Принц побачив, як на тоненьку сукню дівчинки падають сніжинки.

– Тобі холодно? Він зняв плащ і накинув на плечі дівчинки.

– Спасибі!

– Як звуть тебе?

– Світлана.

– Ти поїдеш зі мною.

– Але, я не знаю, хто ти.

– Я син Короля – Володимир.

Принц вдивлявся в обличчя дівчинки. Сірі очі її були відкриті, над ними тріпотіли чорні вії. Здавалося, очі повинні бачити…

«Чудове обличчя, волосся, слабка і тонка рука, яка спирається на посох», – думав Принц.

– Я хочу тобі допомогти, Світлано. Тут не можна залишатися. Тобі потрібні дах над головою, одяг, лікар.

Голос Принца був привітний. Жалість, співчуття звучали в кожному слові. І сердечко Світлани повірило.

– Я не можу залишити годувальницю.

– Світлано! Світлано! – кликала годувальниця. Нарешті вона побачила дівчинку, яка стояла у колі вершників.

– Йдемо, Світлано! Нам треба йти! Люди кажуть – перед тобою син Короля!

Бідна жінка опустилася на коліна.

– Ваша Високосте! Прошу Вас, залиште нас! Король наказав спалити наш будинок, Лісничого забрали в темницю і тепер його дочка змушена просити милостиню. А вам, видно, хочеться посміятися над дівчинкою? Згляньтеся над нами! Чи мало в нас лиха? Відпустіть нас! Йдемо Світлано!

– Залишити Світлану на вулиці? Тут? Ніколи! Ви поїдете зі мною, – наказав Принц.

Так Світлана потрапила в палац. Одягнули її в нову сукню, розчесали русяве волосся, прикрасили, як і раніше, перлами. Схилили слуги голови перед неземною красою дівчинки.

Щодня її провідував Принц. Дарував Світлані квіти, вона розрізняла їх по тонкому аромату. Приніс якось Принц букетик польових квітів.

– Це ромашка! А це дзвіночок. Послухайте, як тихо-тихо дзвенить. Ось жовтці. Які гладенькі та холоднуваті їх пелюстки, – розповідала Світлана.

Вона дбайливо перебирала квіти і згадувала шум рідного лісу, дорогих серцю людей, які з дитинства оточували її і тихенько заспівала. Принц був вражений почутим. Чистий ніжний голос Світлани наспівував сумну мелодію.

– Хто навчив тебе співати, Світлано?

– Птахи.

З того дня кращі вчителі давали Світлані уроки музики і дивувались її успіхам. Дівчинка була спокійна, тільки серденько її тріпотіло, попереджаючи: «Світлано, життя складне, а ти така безпорадна».

Якось надвечір, коли день потроху підходив до кінця, прийшов Принц. Світлана сиділа як зазвичай, біля каміна.

– Хто тут? – запитала вона.

Але можна було й не питати, серед сотень кроків вона безпомилково впізнала б легку ходу Принца.

– Ти сумуєш, Світлано? Я багато віддав би за твій сміх.

Принц опустився на коліна. Тоненькі пальчики дівчинки, як вітерець, пробігли по його обличчю, торкалися волосся.

– Ось тепер я знаю Ваше обличчя і запам'ятаю.

– Але я не прийшов прощатися з тобою! Що ти надумала, Світлано?

– Ваша Високосте Принце! Скоро ми повинні розлучитися!

– Чому? Тебе хтось кривдить? Хіба погано тут?!

– Добре, дуже добре! Дякую Вам! Вчителі сказали, що я можу співати для людей! Дозвольте мені піти.

– Піти?! Але куди?! – Принц був не на жарт схвильований. – Скоро осінь, прийде зима! Хто зігріє тебе, дівчинко?

– Я розумію, що буде важко, але дозвольте нам покинути палац.

– Ніколи! – Принц був непохитним у своїх переконаннях. Він давно зрозумів, як не байдужа йому дівчина і яка вона самотня.

Після зустрічі зі Світланою Принц пішов до Короля, щоб дізнатися про долю Лісничого. Та щойно він ступив на поріг, як Король мовив:

– Мені доповіли, мій сину, що ти привіз у палац дівчинку з вулиці. Минуло вже більше року. Вчинок, гідний спадкоємця престолу! – насмішкувато звернувся батько-Король до сина.

– Ваша Величносте, батьку! Дівчинка – дочка Лісничого. З вашої вини вона опинилася на вулиці.

– Мій сину, ти занадто чутливий. У твої роки я, напевно, був таким же. Як бачиш, я не став заважати твоєму благородному вчинку. Кажуть, дівчинка добре співає?

– Так, це так! Ваша Величносте, дозвольте запитати, Лісничий все ще знаходиться у нас?

– Можливо. Він так розсердив мене, побудував будинок, майже палац, без мого відома! Яке беззаконня!

– Батьку, його дочка залишилася без опіки.

– Добре, добре! Лісничого можна відпустити. Він досить покараний.

– Спасибі, Ваша Величносте! Це було б справедливо!

Схиливши коліно, Принц поцілував руку Королю-батьку.

– Ти ще молодий, сину мій. І твій вчинок лише доводить це. А зараз в дорогу! Ми їдемо зустрічати твою наречену, Принцесу Талі. Її батьки люб'язно погодилися відвідати нас.

– Як несподівано! – майже вигукнув Принц.

Справа в тому, що Королі двох сусідніх держав вирішили поріднитися. Принц розумний, добре освічений, стрункий і красивий, трохи сентиментальний, але це з віком проходить.

Принцеса Талі – чарівна, але трохи гордовита й норовлива. Такі вже Принцеси. Королям-батькам прийняте рішення здавалося досить мудрим.

– Як несподівано, батьку! – повторив Принц.

– Не час говорити про це. Сьогодні бал, і ти повинен бути присутнім на ньому. Зараз же треба поспішати!

– А Лісничий?

– Мій сину, все буде гаразд, обіцяю тобі! А тепер, міністри зайняті підготовкою до зустрічі, а нам пора в дорогу, карету подано!

– Ваша Величносте, я готовий вирушити в дорогу.

– Мій хлопчику! – так звертався до Принца Король-батько в рідкісні хвилини, коли відбувалися дуже важливі справи.

– Хлопчику мій, я бачу, ти засмучений? Невже дочка Лісничого так вразила тебе? Як звуть її?

– Світлана.

– Вона сліпа?

– Так, батьку, я говорив вам про це. Вона беззахисна.

– Ну, що ж, нехай залишиться при дворі. Кажуть, вона досить вихована.

– Дякую, батьку.

– Тепер приготуйся до зустрічі з Принцесою.

 

І ось бал у розпалі. Принц танцює з Принцесою Талі. Він уважний, гостинний, лагідний, як того вимагає етикет. Принцеса Талі в сукні оздобленій хризолітами – сліпуче красива.

Однак вірні друзі Принца помітили, що крізь його веселість проступає смуток. Друзі були праві. Принц ні на хвилину не може забути худеньке, бліде, прекрасне обличчя Світлани.

Він намагався прогнати думки про сліпу дівчинку, але її образ все більше охоплював його.

На бал прибули кращі співаки і музиканти. Принцеса Талі побажала особисто виконати на клавесині свій улюблений твір.

Гамір балу, звуки музики долинали до кімнати Світлани, і вона зачаровано слухала. Але ось пролунав спів! Чудова мелодія покликала Світлану, і вона вийшла їй назустріч. Марно годувальниця намагалася зупинити, відрадити дівчинку. Вона була невблаганна.

– Не зупиняй мене, няню! Чуєш, мене кличе музика?! Я повинна! Я йду!

Довго пробиралася Світлана лабіринтами коридорів, через великі та малі зали, перш ніж потрапила в галерею, що веде у Великий зал. Хлопчики-пажі, що стояли біля входу були здивовані несподіваною появою незнайомки і квапливо відкрили перед нею двері.

В цей момент Принцеса Талі зайняла місце у клавесина. Проте, цього не знала дівчинка. Простягнувши руки вперед, Світлана йшла на звуки музики. Гості та придворні розступилися, звільняючи шлях. Всі завмерли, роздивляючись її. Ось руки дівчинки доторкнулися до клавесину, вона зупинилася і трохи схилила голову, слухаючи прекрасну мелодію. Принцеса Талі різко обірвала гру:

– Хто це? Як посміла?

Сльози навернулися на очі Принцеси від обурення.

– Як посміли перервати гру її Високості?! Як посміли?!– чулося навкруги.

Що тут почалося! Всі кинулися втішати Принцесу. Світлана стояла, не розуміючи, що відбувається навколо.

– Виведіть її!Негайно!

Гніву Короля-батька не було меж.

Скандал вибухнув чималий. Що тільки коштувало Королю умовити гостей залишитися до ранку, так як вони побажали виїхати тієї ж миті. Принцеса Талі вимагала жорстоко покарати Світлану. Батько Принцеси наполягав на припиненні всіх відносин між двома державами, а це загрожувало війною, такою небажаною для країн.

– Негайно викинути зухвалу дівчину на вулицю, – наказав Король.

– Ваша Величносте, прошу Вас, зачекайте! Зараз ніч, на дворі негода, – Принц не знаходив слів, щоб пом'якшити гнів Короля-батька.

Сподіваючись на милість Принц звернувся до Принцеси Талі:

– Ваша Високосте, вибачте нещасне дитя, дівчинка сліпа!

– Ні! Ні! Ні! Я не хочу Вас слухати. Я вважаю, що її потрібно негайно прогнати.

Король кивнув головою. Міністри кинулися виконувати наказ.

– Володійте собою, – прошепотів Король-батько Принцу.

Коли ж Принц поспішив на допомогу Світлані, було пізно – ворота палацу закрилися за спиною дівчинки.

– Прощавайте, милий Принце.

Тільки встигла прошепотіти Світлана, як сильний вітер закрутив її і поніс вище, вище, прямо до снігових хмар.

 

Коли вона прийшла до тями, то побачила... Так! Так! Світлана побачила!.. Це було так несподівано, так чудово! Вона бачила!.. Світлана ледь трималася на ногах від потрясіння. Їй відкрився невідомий світ: сріблястий місяць освітив галявину, небо все іскрилося у зірках! Низько при землі кружляли білі сніжні димки, які гнав легенький вітерець. На снігу стояли високі срібні канделябри. Полум'я свічок коливалося готове ось-ось зірватися. Зверху падали сніжинки.

Крізь легку снігову пелену Світлана побачила трон. На ньому сиділа молода жінка в білій, як сніг, сукні. Трохи нижче, спираючись на крісло, стояла інша жінка. Світлі локони її опускалися до землі, розвівався легкий, майже прозорий одяг. Неподалік від неї стояла якась кошлата темна істота.

– Добридень, Світлано! – звернулася жінка, що сиділа на троні. – Ти у мене в гостях. Я – Метелиця. А це, – жінка повела рукою навколо, – мої володіння!

– Дуже красиво! Не можу повірити, що я все це бачу.

– Тут, в моєму царстві, твої очі бачать. Дивись!

– Ах, не хвилюйся, дівчинко! Тебе тут не скривдять! Мене звуть фея Вієла! – сказала інша жінка. – Ходімо зі мною, я покажу тобі скарби Чарівного царства.

Луна котилася за ними, освітлюючи дорогу. Вони увійшли в зал, стіни якого були викладені з шматків льоду, прикрашені візерунками казкових дерев, квітів і тварин.

– Будь уважна! – попередила фея.

– Що це? – тихо-тихо спитала Світлана, боячись зруйнувати побачене, настільки тендітним було все, що з'явилися перед нею.

– Ми в залі, де зберігаються мрії людей. Мрії! Що може бути солодше і дорожче?! Кожна людина далеко-далеко ховає свої мрії. Ось, бачиш, це кораблі. В їх вітрила не дмуть вітри, обледеніли їх щогли, кораблі сплять вічним сном. Це нездійснені мрії. Подивись тепер сюди! Бачиш квітку? Її не можна не помітити.

– Бачу і відчуваю, вона гріє, як сонечко. Пелюстки цієї квітки гарячі, як вогонь, – сказала дівчинка.

– Так. Квітка схожа на полум'я. Це – Квітка кохання. На землі кожна людина мріє про кохання. Люди не можуть жити без нього, як не можуть жити без серця. Мати любить дитя. Дитина любить свою матір. Учень тягнеться до наставника; вчитель любить учня; сестра – брата; брат – сестру. І так всі пов'язані любов'ю. Негасиме полум'я Квітки кохання. Раз в житті до людини приходить велике кохання. І якщо вона його утримає, встигне торкнутися Квітки кохання, то буде щасливою.

– Що ти бачиш ще, Світлано?

– Я бачу прекрасного юнака і дівчину. Вони підходять до Квітки. Я впізнала. Я впізнала його! – Світлана опустила очі.

– Так, це Принц! Дівчина, поруч з ним – ти, Світлано. Ваші мрії зійшлися. Ще ніхто на Землі не здогадується про ваше кохання, але мрії зріють у ваших серцях!

Вієла повела рукою – і все зникло. Перед ними лежала снігова рівнина. З неба скотилася зірка і розгойдувалася: тік-так, тік-так!

– Бачиш, як надійно сховала Метелиця людські мрії, надії, плани. Замела всі сліди і стежки. Зірка, яка коливається, – єдиний страж і свідок. Її називають Сонцем, яке ніколи не заходить. Вона вічна, як безмежні і вічні людські мрії. Бережи все побачене в своєму серці! – закінчила розповідь Вієла.

– Я запам'ятаю.

– Нас зачекалася тітонька! Пора пити чай, адже це прекрасний спосіб зігрітися взимку.

На місці престолу стояв круглий стіл з білого мармуру з чотирма кріслами навколо нього.

З'явилася тітонька Метелиця, а поруч з нею шкандибало кошлате створіння – Лісовик. І як тільки всі всілися в зручні крісла, на столі з'явилися розписні чашечки й задимівся ароматний чай.

– Прошу! – Метелиця посміхалася, була привітна та весела.

– Приємно в морозець випити гаряченького, – почав Лісовик.

– Ах, Лісовику, приємно випити! Скажи, хто сьогодні у нас в гостях?

– Так, знаю я, знаю! Не треба так дивитися на мене. Ну, винен, буває, – вибачався Лісовик.

– Ах, який ти безсердечний! Ах, коли ж ти станеш добрішим? З твоєї вини страждає дівчинка. Як важко не бачити обличчя дорогих людей, не бачити Сонця! Ах, як би тільки всі знали, які небезпечні злі слова, кинуті поспішно! Ах, які страшні прокляття і гнівні побажання!

– Вистачить, Вієло! Вистачить! Я зрозумів! Ну, шкодую! Проте недовго залишатися Світлані сліпий.

– Ах, мовчи, Лісовику! Навіть один день, прожитий з закритими очима – сумний день! Треба допомогти дівчинці.

– У тебе золоте серце, Вієло. Їй потрібна наша допомога. Встань, Світлано! Заплющ очі! – наказала тітонька Метелиця.

Світлана почула свист вітру, гуркіт грому.

– А тепер дивися!

Дівчинка відкрила очі й від здивування опустилася на сніг. Перед нею від землі до небес постав Орган. Срібні труби його відливали зеленуватим світлом. Весь простір райдужно сяяв, переливався.

– Що це? – насилу вимовила Світлана.

– Чарівний Орган! Це мій тобі подарунок! Грай!

– Але я не вмію, – розгубилася Світлана.

– Сідай, будь ласка! Сміливіше! – почувся слабкий голос.

Світлана побачила на клавішах Органу крихітних дівчаток. Вони були в білих платтячках, у волоссі, в кожній діамантова сніжинка. Серед них високий суворий пан у чорному фраку. Знявши циліндр, він представився:

– Скрипковий ключ!

Він тут же постукав тоненькою паличкою по клавішах, ніби кажучи: «Приготуватися!»

– До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до! – проспівали маленькі крихітки.

Світлана зрозуміла, що гарнесенькі дівчатка – це живі Нотки.

Метелиця подула, Орган трохи здригнувся; Нотки закружляли, і пальчики Світлани, незалежно, бажала вона того чи ні, побігли по клавішах, наздоганяючи веселих крихіток.

Розлилася чарівна музика. Орган почав розповідати дівчинці, для чого живе людина. Вона слухає про радість життя, про віру в нескінченне щастя у важкій боротьбі за нього. Світлана розуміє мову Органу. Вона почала співати. Її голос, посилений диханням чарівних труб, піднявся вгору, заповнюючи простір. У мить все стихло, наче розтанув Чарівний Орган.

– Скоро світанок! Тобі пора, Світланко! – вимовила Метелиця.

– Ах, Світлано, прощавай! Я бажаю тобі щастя! – сльози навернулися на очі доброї феї Вієли.

– Ось візьми, я приніс посох з палацу він допоможе тобі,– проскрипіла кошлата істота.

– Ах, Лісовику, ти й розумник! – сказала Фея.

– Звичайно, розумник! До того ж дізнався, що Король за наполяганням Принца відпустив Лісничого і годувальницю.

– Ах, Лісовику, спасибі! – сказала Світлана.

– Ах, Лісовику! Ах, Лісовику! Не люблю ніжностей! Будь щаслива! – ухилився він від вдячності.

– Тепер прощаймося, Світлано! Добре, що посох знову з тобою. Нехай на Шляху Долі поруч буде удача! – побажала тітонька Метелиця.

Вона чимдуж дмухнула, налетів вітер, і дівчинка провалилася в темряву, яка з народження її огортала.

Світлана опинилася на площі перед стародавнім Собором. Йшла служба, звучав Орган. Посох потягнув дівчинку за собою. Вона увійшла всередину і стала ближче до інструменту. Коли приміщення спорожніло, служитель Собору підійшов до сиротливої дівчинки. Все в ній вражало і викликало інтерес: багате плаття, волосся перевите перлами, і посох у руках.

– Хто ти, дитя моє? – обережно запитав служитель Собору.

– Дочка Лісничого. Мій будинок далеко, навряд чи я скоро знайду його. Дозвольте мені залишитися. Я зголодніла та втомилася.

– Почекай тут. Я знайду людей, які зможуть подбати про тебе...

– Спасибі. Можливо, я буду корисна вам. Я вмію грати на Органі, – несподівано промовила вона.

– Ти вмієш грати?

– Я не зовсім впевнена, але мені хотілося б спробувати. Допоможіть мені сісти.

– Обережніше, дитя!

І як тільки Світлана опустила руки на клавіші, розійшлася важка темрява. Її очі бачили! Пальці впевнено натискали на клавіші. Як тільки Світлана припинила гру, сліпота, нажаль, знову повернулася до неї.

Старий сторож Собору прихистив дівчинку.

Слух про сліпу співачку далеко рознісся по країні. Натовпи людей збиралися, щоб послухати талановиту гру і чудовий голос Світлани. Дівчинка була щаслива, дуже дорожила Чарівним Органом, згадувала царство тітоньки Метелиці та її милих мешканців.

 

У палаці Король наполягав на одруженні сина. Втративши надію відшукати Світлану, Принц був сповнений печалі. Кожного дня він сідав на коня і мчав до загубленої в лісі хатини Лісника. Стара годувальниця, зустрічаючи його на порозі, напувала джерельною водою і опускала голову.

Принцеса Талі вередувала. Слуги збивалися з ніг, виконуючи її накази. Наближався день весілля. З усіх боків з'їжджалися гості. Рікою лилися дорогі подарунки. Королю-батькові хотілося здивувати гостей чимось незвичайним. Скликав він міністрів і каже:

– Скажіть, чим прикрасити мені свято, порадувати наречених та гостей?

Взяв слово старший радник:

– Ваша Величносте, дозвольте сказати! Як відомо, вінчання відбудеться у Великому Соборі. Там найкращий у світі Орган, хор. Славиться цей стародавній Собор солісткою. Ваша Величносте – прекрасний спів прикрасить цю чудову подію.

– Що ж непогано! – схвалив Король. І негайно ж в Собор були послані гінці.

 

– Дитя моє, завтра ти повинна дуже добре співати і грати. У нас будуть гості з усіх сторін світу. Відбудеться вінчання Принца і Принцеси Талі, – повідомив священнослужитель Собору.

Серце дівчинки стислося від болю. Вона згадала лагідний голос Принца, його шовкові кучері; його привітність, ласку, доброту.

«Бажаю щастя, милий Принце. Ми ніколи не будемо разом. Наші руки не торкнуться вогненної Квітки кохання, а мрії перетворяться на кораблі з опущеними вітрилами і заледенілими мріями», – подумала Світлана.

Зранку тисячі людей зібралися на площі Собору. Неголосно звучав Орган, сріблом лився чарівний голос Світлани. Вона співала про вічне кохання, про велич щастя.

Принц впізнав голос, єдиний у цілому світі. Він підняв голову і побачив, попереду хору Світлану. Серце Принца зупинилося, здавалося, захиталися колони Собору.

В той час оглушливим громом пронісся гуркіт нижніх регістрів Органу. Поглядам людей відкрилося небувале, стіни Собору розсунулися! Орган збільшився, піднявся до неба і завис над землею, переливаючись сріблом труб. Звуки його злилися з хором і відгукнулися в серцях людей безвихідним болем.

Світлана стала бачити. Так, вона прозріла! Їй назустріч йшов Принц.

Над землею лунав Орган, наполегливо кликав за собою в країну, де всі щасливі, де є добро. Орган вабив туди, де люди не забирають один у одного кохання, де є чудові властивості людської душі: вірність і надія.

Міцно взявшись за руки, Світлана і Принц підійшли до вівтаря. Священик благословив їх і надів обручки. Орган зазвучав тепер музикою безмірної радості.

Ось і здійснилося бажання милою феї Вієли – назавжди разом Світлана і Принц Володимир. Довго жили Лісничий і стара годувальниця в оточенні онуків. Не обійшло щастя і Принцесу Талі. Вона вдало вийшла заміж за Принца іншої сусідньої країни.

– Люди тієї далекої сторони, де лютують морозні сніжні зими, пам'ятають історію про Чарівний Орган, передають її з покоління в покоління. І по цей день, трапляється в тих місцях, що спалахує на небі зелене світло, і піднімається від землі до неба Орган, і пливе по землі чарівний голос його труб. Здригаються серця від нестерпного бажання кохати, творити добро і красу. І вірять людські серця в диво і чекають його, – виразно чувся голос Старця Олексія.

Голосно звучав Орган, Світлана і Володимир трималися за руки і на її очах були сльози.

– Яка гарна та зворушлива історія, – мовила Світлана.

– Ти була дуже сильна, ти перемогла.

– Ти був прекрасний і мужній.

Світлана і Володимир ще міцніше взялися за руки.

До них по сніговій рівнині йшов Старець Олексій.

– Ось вам ще, діти, додався досвід, душа отримала міцні знання. Бережіть все пережите. А тепер, Світлано, твоя черга. Подивимося, що ти візьмеш собі на пам'ять з цієї повчального оповіді. Станеш в ній ти Казкаркою та потрапиш в країну казки.

– Ось як? Але щоб туди потрапити, треба ключик, напевно? – запитав Володимир.

– Так. Ми зараз будемо біля Дерева Доль. Тобі Світлано Дарна підкаже, де цей ключик знаходиться. А ти, Володимире, візьмеш свій навмання? Подивимося, що тобі випаде на цей раз пережити, – закінчив Старець Олексій.

Коли діти підійшли до Дерева Доль, їх там уже чекала Дарна, Королева Кола Земних Перетворень і звернулася до Світлани:

– Мила дівчинко, ось зверни увагу на цей ключик. Ось саме на цей.

Він висів невисоко і блищав ніби освітлений сонечком, вабив ніби: «Візьми мене!».

Світлана зняла його з лагідних зелених гілочок дерева.

– Володимире, тепер ти знімай свій – сказала Дарна.

Володимир нерішуче підійшов до дерева.

– Тисяча ключів. Багато. Нескінченно багато. Високе дерево. Нескінченно високе. Який взяти? – думає Володимир. – Гаразд, візьму ось цей.

Він простягнув руку. У гілках дерева ледь виднівся ключик.

– Нехай це буде мій, – хлопець міцно стиснув його в руці.

– Володимире, тримай поки ключик при собі. Ми зараз разом подивимося, що буде відбуватися зі Світланою. Отже, Світланко, приготуйся.

Володимир побачив, як Світлана перетворилася на дівчинку років п'яти в блакитному сарафанчику, червоненька хустинка на голові, з-під якої видніється гарна русява коса з вплетеною широкою червоною стрічкою. Дівчинка підійшла до дверей, які щойно відкрилися перед нею й ступила за поріг.

– Ось Світлана вже там, у своїй казці. А ти відпочинь трохи, погрійся біля вогню.

Володимир озирнувся: ніч, поляна, багаття, навколо свіжоскошена трава. Він ліг та й задрімав.

А дівчинка жила у своїй казці. Світлана – Казкарка.