Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ



1.Властивості новини

Новина — оперативне інформаційне повідомлення, яке містить суспільно важливу та актуальну інформацію, що стосується певної сфери життя суспільства загалом чи окремих його груп. В журналістиці - окремий інформаційний жанр, який характеризується стислим викладом ключової інформації щодо певної події, яка сталася нещодавно.

Зазвичай, новини на телебаченні і радіо передаються кілька разів на день, починаються на початку години та тривають від двох хвилин до півгодини. Вони, зазвичай, являють собою перелік окремих новин з таких областей, як політика, економіка, наука, культура, спорт, з прогнозом погоди в кінці. Передбачається, що новини повинні бути викладені максимально нейтрально і об'єктивно, і окремо від коментарів. Вибір новин для добірки здійснюється редакцією.

Основними характеристиками новини є: оперативність, актуальність, суспільна значущість або інтерес, об’єктивність, достовірність, специфічність побудови інформаційного повідомлення [1]:

  • оперативність - інформація про певну подію має бути максимально швидко оприлюднена через відповідний канал передачі інформації, інакше вона перестане бути новиною;
  • актуальність - інформаційне повідомлення має зачіпати важливі для суспільства питання, привертати суспільну увагу, спонукати до ширшого обговорення;
  • суспільна значущість або інтерес - новина має висвітлювати питання, які є цікавими суспільству, певним його верствам чи великим соціальним групам, а не одній чи кільком людям;
  • об’єктивність - незаангажованість подачі інформації, відсутність її викривлення чи перекручування, висвітлення різних точок зору на питання;
  • достовірність - подача правдивої інформації з перевірених джерел;
  • специфічність побудови інформаційного повідомлення - новинне повідомлення містить лише найважливішу інформацію з теми без заглиблення у деталі. В пресі за обсягом не має перевищувати 20 рядків, в теле- та радіопрограмах - 1-1,5 хв.

4. Особливості побудови інформаційного ліду

Лід (від англ. lead — керувати, очолювати, займати перше місце, бути попереду) — короткий виклад журналістського матеріалу, що розміщується після заголовку й перед основним текстом. Існує правило, згідно з яким матеріал довший за 100 рядків мусить бути супроводжений лідом. У термінологічному словнику українських журналістів у цьому зна­ченні вживається ще слово "вріз" ("врізка").

Лід покликаний представити читачам наступну статтю, привабити їхню увагу, але найважливіша його функція — зорієнтувати читача в змісті матеріалу. У західній пресі лід набув надзвичайно широкого застосування в 1980-тіроки. Саме тоді були зроблені точні статистичні підрахунки, які засвідчили, що читач за 3—5 секунд проглядає заголовок; 30-40 секунд витрачає на ознайомлення з лідом і 3-5 хвилин — на цілий текст. А відтак стало зрозумілим, що "лід" — проміжний між заголовком і текстом етап сприйняття читачем матеріалу, який має вирішальне значення для просування новину свідомість читача.

Лід повинен мати шрифтове виділення, у процесі попереднього ознайомлення читачі проглядають ліди, обираючи матеріали для докладного текстуального ознайомлення. Виділяють дві функції ліду: 1) інформаційну і 2) мотивуючу. Виконуючи першу функцію, лід мусить інформаційно розширити назву. Виконуючи другу функцію, лід мусить заінтригувати читача (іноді шокувати), дати йому мотив для ознайомлення з наступним текстом.

Мистецтво складання лідів доступне досвідченим журналістам, оскільки лід — це стиснута в кілька речень наступна стаття. Лідами не є набрані жирним шрифтом перші абзаци статей, як це часто зустрічаємо в наших газетах, котрі засвоїли форму, але ще далекі від осягнення змісту явища.

Французька методика визначає такі правила написання лідів:

  • він має бути написаний простіше за звичайний журналістський текст: складатися з простих речень, використовувати лише загальнозрозумілу лексику, не містити спеціальної термінології;
  • у ліді не повинні перераховуватися цифри, вживатися абревіатури, маловідомі власні назви;
  • початок ліду не повинен повторювати назву;
  • заголовок і лід повинні складати дві змістовно й синтаксично незалежні одна від одної структури, кожна з яких є завершеною формулою, цілком зрозумілою без іншої;
  • лід є незалежним від зачину тексту, тобто його першої фрази;
  • лід найчастіше відповідає на запитання: що сталося? чому? в який спосіб?193

5. Звіт: Характеристика жанру, поняття світової події

Види звіту:

Прямий інформаційний звіт — відтворює подію в хронологічному порядку. Журналіст докладно відображає те, що відбувається, нічого не коментуючи.

Аналітичний звіт— розповідаючи про подію, журналіст повідомляє подробиці з деякими коментарями.

Тематичний звіт — порушує хронологічний порядок події, автор вибирає доповіді, пов'язані однією-двома темами, проблемами, відмовляється від побічних деталей і приділяє увагу виступам людей, що торкнулися обрану їм тему.

Інформаційний звіт виділяється в особливий жанр тим, що є предметом відображення різні зборів, партійні з'їзди, конференції, засідання парламенту. Мета звіту - повідомити про прийняті рішення, у своїй важливо точно викласти формулювання прийнятих рішень, ніж створити неприємностей, що з спотворенням информации.

Звіт, як і замітка, по праву вважається найстарішим жанром друку, що має глибоке коріння. Він друкувався ще на сторінках перших газет і журналів, що виходили в 17 столітті в Німеччині, в Англії, Франції і давав відомості про прийоми при королівських та князівських дворах. Пізніше звіти давалися про парламентські засіданнях та дебатах в них. Звіт широко використовується пресою і сьогодні. Поряд з інформацією про найважливіші політичні події – сесіях Олій Мажліс, зборах, демонстраціях і т.д. – Звіт ставить гострі назрілі проблеми соціально-політичного значення.

Звіт передає істота обговорюваних питань, характеризує мови ораторів, повідомляє про вжиті заходи та рішення. Поряд з офіційними інформаційними звітами газети публікують проблемні, аналітичні звіти, виступи делегатів і т.д.

Журналіст, виконуючи завдання редакції, оповідає у звіті про те, що бачив і чув. Розміри звіту бувають різні – від декількох десятків до багатьох сотень рядків. Це залежить від значущості самої події.

Розрізняються звіти трьох видів: загальні (прямі), тематичні та звіти з коментарями.

Загалом звіті репортер дотримується викладу фактів у хронологічному порядку. Скажімо, "на останній сесії Олій Мажліс з доповіддю виступив … Він говорив про … У дебатах виступили … "і т.д. Однак і тут журналісту слід передати основні моменти виступу, доповідача і учасників у дебатах.

 

6. Відмінності написання звіту та репортажу

Відмінність сучасного звіту від репортажу полягає в тому, що в основі звіту лежать подія, що виражається у словесній формі, а в основі репортажу – події, явища, факти, що виражають момент зміни як в часі, так і в просторі.

Репортаж – оперативний жанр, у якому динамічно, з документальною точністю і емоційністю відтворюється дійсність у її розвитку через безпосереднє сприймання автора, що створює ефект присутності самого читача, глядача чи слухача на місці події. Репортер є однією з найпопулярніших спеціалізацій у журналістиці. Окрім суто професійних навичок із підготовки тексту, бажано мати хорошу реакцію, вміння пристосовуватися до будь-якої, навіть екстремальної ситуації, знаходити вихід із скрутного становища. Останнім часом екологічна журналістика значну увагу приділяє висвітленню та аналізу різноманітних техногенних катастроф, природних негараздів, наслідків дій військових тощо.

Звіт – це оперативний жанр журналістики, який не лише повідомляє, а й аналізує важливі суспільно-політичні події, для яких характерна дія, виражена словом. Як правило, звіт готують за результатами різноманітних засідань, зустрічей, конференцій тощо. Іноді для журналістів пропонуються підготовлені заздалегідь матеріали. У процесі підготовки звіту існує спокуса використати повністю наданий прес-реліз чи переписати його значну частину. Це призводить до появи надзвичайно нецікавих матеріалів-довідок, якими ще часто насичена переважно місцева преса, засновниками якої є адміністрації різного різня. Треба мати чітку позицію у спілкуванні з чиновниками, котрі хочуть побачити надрукований матеріал на зразок доповідної записки. Газета чи ефір не є додатком їхнього кабінету. Звіт у пресі має бути цікавим насамперед вашій аудиторії.

 

7. Види репортажу

Термін "репортаж" походить від французького ''reportage'' (англійського ''report''), що означає повідомляти, передавати. Виник термін у середині 19 століття, але цілком зрозуміло, що до появи терміна в періодичній пресі з'являлися повідомлення, що містили деякі репортажні елементи.

Спочатку жанр репортажу представляли публікації, що сповіщали читача про хід судових засідань, парламентських дебатів, різних зборів і т.п. Пізніше такого роду «репортажі» стали називати «звітами». А «репортажами» почали іменувати публікації трохи іншого плану, а саме ті, котрі за своїм змістом, формою схожі на сучасні нариси. І зараз, коли європейський журналіст говорить щось про репортаж, він має на увазі те, що ми називаємо нарисом. Тому у них виявлялося своєрідне ставлення до факту.

Види репортажу.Існує поділ репортажів на 3 групи:

- подієві (новинні);

- тематичні;

- постановчі.

У першому випадку мова йде про показ реальної події, що протікає незалежно від репортера, завдання якого – якомога точно і досить докладно проінформувати про це. Визначальною є сама подія, її розвиток.

За способом відтворення події подієві репортажі можуть бути прямими (класично – репортаж зі спортивних змагань, урочистих засідань, концертів) – репортажі, що транслюються одночасно з подією, яка відбувається. Інша група – репортажі в запису – модифікований репортаж, зафіксований на певному носієві інформації, що характеризується переміщенням у часі та скороченням тривалості дійсної події.

За співвідношенням з подією розрізняють доподієві і післяподієві репортажі.

За прогнозованістю виокремлюють плановані репортажі, ситуаційні (репортаж із незапланованої події) та з екстреної ситуації (проблеми відображення події – швидке прибуття на місце дії, передача в редакцію до випуску).

У тематичному репортажі автор-журналіст підбирає об'єкт показу і події, що відбуваються, відповідно до заданої теми та ідеї твору. Цей вид репортажу ще називають "оглядовим", в інших випадках "проблемним" чи “аналітичним” (може містити міні-коментар). Такий репортаж найчастіше пов'язаний з показом цікавої для глядачів регулярної дії. Це може бути репортаж з міських вулиць про стан дорожнього руху або торгівлі, репортаж з майстерні художника, з цеху автомобільного заводу або з треку, де ці автомобілі випробуються, і т.п. Подією в цьому випадку можна вважати сам приїзд знімальної групи на об'єкт, сам факт показу буденного життя глядачеві.

Тематичний репортаж теж вимагає ґрунтовної сценарної підготовки, визначення ключових моментів дії і послідовності показу. Репортер стає учасником дії. Він є одночасно допитливим екскурсантом (на об'єкті) і почасти екскурсоводом (для глядачів), не підмінюючи однак тих, хто працює тут постійно і може дати більш глибокі і цікаві свідчення. Роль репортера – надати зібраній інформації популярної, захоплюючої форми. Репортаж в жодному разі не повинен бути стандартизованим. Гарного репортера відрізняє нестандартний погляд на що відбувається, уміння помітити в ньому цікаві для всіх подробиці.

Різновидом тематичного репортажу є так званий неподієвий (пізнавальний) репортаж, що не пов’язаний з актуальною одномоментною подією і допомагає реципієнтам вивчати життя в різних його проявах. Класичним зразком у західній журналістиці пізнавального репортажу є репортажі про життя тварин, екзотичні країни та ін.

В умовно названому постановчому репортажі журналіст відверто виступає організатором події. Цей метод одержав назву "змодельована ситуація". Можуть бути і ситуації, "спровокованої журналістом", але провокація – виклик до дій, що можуть мати важкі наслідки для того, хто провокує дію, а в репортажі подібне неприпустимо. Передбачається лише природна реакція людей на ті або інші пропоновані обставини. Постановчий репортаж з’явився як самостійний жанр на початку 90-х рр. і друкувався під рубрикою “експеримент” (як метод вивчення дійсності був присутній і раніше, але тоді міг називатися нарисом, кореспонденцією, фельєтоном).

Виділення окремого різновиду постановчого репортажу пов’язане з акцентуванням на особливому методі роботи з матеріалом, що, в свою чергу, найбільше було зумовлене необхідність відповісти на актуальні інформаційні очікування сучасної аудиторії, орієнтованої на отримання “живої” та сенсаційної інформації. А сама мова про здійснення певного експерименту журналістом має елемент інтриги (кореспондент “МК”, що перевіряв роботу морга, видав себе за померлого і трохи не попав під ніж на розтині). Експеримент також може допомогти з’ясувати певні неточності, що виникли в питанні, приховані взаємозв’язки, що є характерною особливістю аналітичної журналістики. Експеримент може бути різним за ступенем складності: прості зводяться до запам’ятовування й описування спостережень над організованими явищами (Як я продавала косметику, продаж бананів...). Для складних експериментів необхідно розробити детальну схему проведення, прорахувати наслідки спланованих кроків, важливість їх для написання матеріалу.

Репортаж як синтетичний жанр належить до інформаційної журналістики, бо головна його мета – повідомлення про подію. Служба новин накладає на роботу журналіста-репортера суворі обмеження. По-перше, подія – не привід для викладу своєї особистої думки. Жодних оцінок. Факти і нічого більше. Необхідно давати об'єктивну і безсторонню інформацію. У цьому основне завдання. "Факти повинні бути представлені таким чином, щоб інформувати, а не переконувати, застерігає етичний кодекс американської телекомпанії “Сі-Бі-Ес”. – Коли мова йде про спірні питання, глядачі не повинні здогадуватися, яку сторону підтримує автор". Однак усе одно репортаж є найбільш сприятливим жанром інформаційної групи для вираження авторського “я”.

Є ще одна система градації різних типів репортажу, запропонована французькими вченими:

- гарячий репортаж (про несподівану подію, про передбачувану подію, яку треба висвітлювати негайно і яка має несподіваний фінал);

- теплий репортаж (про подію, яку починають висвітлювати в процесі її розвитку – на другий день катастрофи: організація допомоги або пошук причин катастрофи; про подію, яка триває в часі і яка може повторитися знову);

- холодний репортаж (про події, відомі заздалегідь: слухання в суді, вихід книги, візит президента, вибори). З-поміж холодних репортажів вирізняються такі, які вертаються на сторінки преси певного числа щороку, їх називають вічнозеленими. Приміром: день незалежності, 1 вересня, перші заморозки, Новий рік, Різдво, щорічні премії тощо. Для теплого і холодного репортажів журналіст зазвичай має більше часу на підготовку.

 

8. Міра вираження авторського «я» у репортажі

Визначення лінгвостилістичної природи репортажу неможливе без звернення до його жанроутворювальних ознак, серед яких ми виокремлюємо, насамперед такі, як послідовне відтворення події, що вимагає зображувати побачене у формі теперішнього часу (“теперішнє репортажу”); наочність — створення образної картини шляхом деталізації, відтворення вчинків та реплік дійових осіб; емоційний стиль викладу; розповідь очевидця про подію (“ефект присутності” автора як дійової особи). Зрозуміло, тодішній репортаж не міг мати всі ті риси й характерний зміст, які притаманні сучасному репортажеві. Образ автора у запорізьких репортажах 20-30-х років представлений зі зниженою модальністю, що зумовило незначний вияв публіцистичності, емоційності, характерний для цього жанру. Г. Солганик слушно зауважив: “… автор тоталітарного періоду — це офіційна, защебнута на всі ґудзики, насамперед соціальна людина, яка виражає емоційно, пристрасно і пафосно пануючу ідеологію, використовує апробовані, загальноприйняті звороти мови. Особистість автора, його індивідуальність проявляються слабо.

Авторська присутність у тексті була визначальним стилістичним чинником, диференційною жанровою ознакою репортажів місцевих газет аналізованого періоду, суб’єктивність журналістського тексту досягалася відповідними особовими займенниками та формами дієслів. Розробивши класифікацію основних типів мовлення, Г. Солганик зазначав: “Репортаж належить до III типу мовлення. Це означає, що мовлення у ньому ведеться від 1-ої та 3-ої особи, але фактичний виробник мови відомий — це автор. Участь автора, прямого, безпосереднього “я” у мовленні, контамінація I-II типів (мовлення від 1-ої особи (I тип) та 3-ої особи (II тип).— І. Г.) має величезне значення: визначає суть стилю жанру, рухає сюжет, забарвлює емоційно виклад, скріплює різнорідні елементи репортажу” [5, с. 19].

У репортажах періодичних видань Запоріжжя трапляються експліцитні та імпліцитні форми вираження авторського “я” (зауважмо: роль цієї жанроутворювальної ознаки в композиційній організації тексту визначальна). Аналіз архівних даних засвідчив, що в межах досліджуваного періоду імпліцитні форми переважали. Це пояснюється як внутрішньою еволюцією жанру, так і відповідним типом спілкування ЗМІ з реципієнтом. “Присутність автора в репортажах, міра його активності, характер його участі в подіях (його “роль”) є історичною категорією. Цей факт залежить як від соціальних причин, так і від мінливості власне стилістичних норм тексту” [6, с. 81]. Лише в незначній кількості матеріалів зафіксоване функціонування особових займенників 1-ої особи однини та множини, використання яких у структурі газетного тексту пов’язане з безпосередньою участю автора в мовленні, що зумовлює особливу публіцистичність та емоційність викладу:”Була негода… Падав сніг, що швидко танув. Калюжі, вітер мокро, холодно. Та, незважаючи на негоду, коло сільсько-господарського музею я побачив натовп селян, що чекали на відкриття, силкуючися розглянути експонати через вікна. Разом з агрономом тов.Якименком та з групою селян я зайшов до музею” (Селянське життя. 1927. 16 січ.). У цьому фрагменті репортажного тексту інтенсивне використання особового займенника я створює певний настрій, відображає настанову автора на особисте відтворення і ставлення до зображуваного, веде до манери, що нагадує нарисову. Ефект “нарисовості” створюється і невеличкою пейзажною замальовкою, вміщеною на початку тексту (такі препозиційні замальовки були невід’ємними елементами тодішніх репортажів, ставши своєрідним каноном цього жанру). Номінативні речення допомагають рельєфно і яскраво виділити кожну деталь, відтінити кожну грань побаченого (Була негода… Падав сніг, що швидко танув. Калюжі, вітер – мокро, холодно).

У запорізьких газетах 20-30-х років поширеними були такі види репортажів, в яких авторське “я”, виражене займенником 1-ої особи однини, мало й нейтральний у стилістичному плані характер: “Я зустрів їх о 7 годині. Вони – тов. Білоус, тов. Іванов ішли повільно, не хапаючись, дихаючи на повні груди, – мирний, тихий вечір очевидно навіював їх на цю принадну прогулянку” (Червоне Запоріжжя. 1929. 24 трав.). У цьому репортажі займенник “я” виконує функцію композиційно-стилістичну: введений на початку тексту образ автора є своєрідною перехідною ланкою до іншого аспекту викладу. Ефект присутності автора в тексті посилюється завдяки створенню “зорових” деталей ( ішли повільно, не хапаючись, дихаючи на повні груди; мирний тихий вечір; принадна прогулянка).

Відкриті форми авторського “я” у репортажах 20-30-х років — явища поодинокі. Непрямі способи вираження авторської присутності в репортажних текстах були стилістичною нормою: “По вогкому весняному полю, по набряклим теплинам та змішаному з шляховою гряззю снігу плентаємося до сусіднього села. Сельце розташоване коло Дніпра, і білі хатки ліпляться по схилу спадистого берега. В’їздимо в головну вулицю… Під’їздимо до Виконкому; захожу до світлиці чистенької, гарно вимазаної, знайомлюся з предсідателем…” (Червоне село. 1921. 23 берез.). Авторська присутність пронизує весь текст репортажу, але “я” автора виражено приховано, імпліцитно, за допомогою означено-особових речень. Суб’єктивність форми репортажу досягається описовістю (замальовки картин природи, інтер’єру, характеристики людей) та авторською модально-експресивною оцінністю: “Сонце яскраво світить: біля хатини закуталась у хустину велику, материну видно, дівчинка маленька, з русявою кіскою, провожає нас великими цікавими оченятами; А ось школа. Злиденна убога хатина з кімнатою-клясом…” (Червоне село. 1921. 23 берез.).

Якщо для сучасних репортажів характерна тенденція до різноманітності форм подачі матеріалу, відхід від інформаційності, що створює стилістичну строкатість, швидку зміну мовленнєвих планів, то в репортажах 20-30-х років достатньо значним був інформаційний елемент, що зумовлював послабленість суб’єктивної модальності в тексті, а звідси — тяжіння до офіційності. Саме тому в репортажах цього періоду переважає нейтральна лексика; розмовні, емоційно забарвлені конструкції, пов’язані з авторською лінією, майже відсутні: “Шахтаря з Донбасу Володимира Сосюру зустрічають довгими оплесками. В залі тихо. Він прочитав уривок з поеми “Червона зима”, потім вірш і про батька… Вже пізно й решта письменників обмежилась тим, що прочитала невеличкі твори…Гуморист Чечевянський з великим успіхом прочитав декілька оповідань” (Червоне Запоріжжя. 1929. 21 трав.). У цьому уривку нейтральна лексика взаємодіє з усталеними мовними зворотами (зустрічають довгими оплесками, прочитав з великим успіхом), що надає текстові репортажу офіційності й споріднює його зі звітом. Ефект присутності автора як дійової особи виражається лише за допомогою характерних для цього жанру “зорових” деталей (В залі тихо; Вже пізно).

Комунікативним завданням репортажу є повідомлення про конкретну подію чи факт, що відбувається “на очах” автора: журналіст свідчить про те, що відбувається саме “зараз”, поряд з ним. Це завдання визначає такі жанрові ознаки репортажу, як розповідна монологічна структура тексту та синхронний характер самої розповіді (синхронність досягається дієслівними формами теперішнього часу): “Щовечора, як сонце має сховатися за обрієм під’їджаємо до артільського табору з культвечіркою. Зустрічають нас радо, весело. Вітають. Навколо гарби густішає натовп. Жниварки вже йдуть на відпочинок. Робочі нашвидку вмиваються, вечеряють”(Степова Комуна. 1930. 23 лип.); “159-а верства! Хто не був там минулого року, не може зрозуміти зміни, що відбувалася на цьому висілку.Там, де були бруд, пил, незагорожене місце – зараз прокладені стежки, насажено траву та квітки. Літній кіномайданчик і спортивне містечко, білі огорожі надають виселкові святковий вигляд. Біля одного з бараків грає гармошка. Часом до гри примішується звук бубона. Танцюють” (Червоне Запоріжжя. 1934. 24 серп.). Події в репортажі відображені у формі теперішнього часу, в тій послідовності, в якій вони розгортаються. Зіставно-протиставне безсполучникове речення (Там, де були бруд… зараз прокладені…) поєднує минулий і теперішній план зображуваного явища, невеличка ретроспекція поглиблює наочність відтворюваної дійсності. Форма “теперішнього репортажу” зумовлює появу в тексті “я” автора. Словесна тканина буквально пронизана емоціями-переживаннями того, хто пише. “Зорове” враження досягається короткими авторськими відступами (Біля одного з бараків грає гармошка… Танцюють). У цьому прикладі репортажу відбувається взаємодія різних стилістичних планів: екстралінгвістичні чинники вимагають різних форм подачі матеріалу, різних видів мовлення. “Нарисовий” початок тексту стилістично контрастує з подальшою інформаційністю. Втім ця інформаційна частина позначена авторськими характеристиками (авторські відступи, питально-риторичні та окличні речення).

Міра авторської присутності, а також форми вираження образу автора в журналістському тексті визначаються як внутрішньою еволюцією жанру, так і загальноприйнятим у певній суспільно-політичній формації типом спілкування преси з аудиторією. У часи панування тоталітарної журналістики, “спрямованої на деіндивідуалізацію, деградацію особистості, зниження рівня її функціонування” [7, с.26], характерною була орієнтація на соціальний тип спілкування з реципієнтом (автор — “соціальна людина” [4, с. 31-39]), що спричинила в репортажах 20-30-х років імпліцитні форми вираження авторського “я”, офіційність стилю, знижену модальність текстів.

 

9. Методика написання репортажу

Основні типологічні ознаки репортажу:

- послідовне зображення події – динаміка оповіді, пов’язана з тривалістю дії;

- наочність – створення образної картинки за допомогою предметного опису деталей, наведення подробиць, відтворення вчинків і реплік дійових осіб;

- максимальна документальність – репортаж не може бути реконструкцією події або творчим вимислом (можливим у нарисі або фельєтоні);

- емоційно забарвлений стиль оповіді, що надає додаткової переконливості;

- активна роль особистості репортера, що дозволяє не тільки побачити подію очима журналіста, але й провокує самостійну роботу читацької уяви.

Репортаж у пресі використовує виключно словесно-логічну символіку письмового мовлення, його бажано ілюструвати фотознімками. Репортаж у пресі може бути як подієвим, так і тематичним – про події, які об’єднані однією темою, але відбуваються у різний час. Наявність фото у репортажі не обов’язкова, але дуже бажана, мають поширення і самостійні фоторепортажі, де основні інформативну функцію виконують фотографії, а текст лише доповнює їх або взагалі відсутній. Радіорепортаж є суттєво ближчим до події, бо відображає її реальну дію за допомогою звучання. Але обидва вони позбавлені найголовнішого – видовищності. Призначення репортажу на радіо або газетній смузі – суто інформаційне.

Можливість подати репортаж у всьому багатстві його зображально-виражальних функцій з'являється тільки на телебаченні. Саме телерепортаж може відобразити справжнє життя. Описова функція в телерепортажі забезпечується оператором, а журналіст має пов’язати різні шматки дійсності логічним поясненням з елементами аналізу дії, яка розгортається в нього на очах. І якщо в друкованих ЗМІ репортаж це один з багатьох жанрів, то на телебаченні він - жанр № 1.

“Можливість винести око камери і вухо мікрофона на десятки кілометрів за межі студії, показати події які раніш були доступні тільки мікрофонові радіорепортера, або тільки камері хронікера, так ще в самий момент його здійснення. – це стало реальним лише з появою телебачення. І це зумовило, насамперед, спочатку виникнення телевізійної трансляції або некоментованого репортажу”.

У таких репортажах немає закадрового журналістського тексту. Однак це не означає, що некоментований репортаж – поняття виняткове технічне: режисер та оператор відбирають зображення, нав’язують свою точку зору: глядач бачить лише те, що бачить оператор, причому лише так, як він бачить. У цьому виявляється своєрідне журналістське ставлення до події.

Пізніше з'явився й інший вид репортажу. Його назвали коментованим. Тут однією з головних фігур, поряд з оператором і режисером, став журналіст-репортер. І хоча протягом усього сюжету він, як правило, залишається за кадром, для глядача саме репортер виступає як очевидець, найбільш обізнаний у тому, що відбувається по той бік екрану.

Тривалий час панувала думка, ніби всі елементи життя – зображення, діалог, колір, атмосфера, доцільні лише в аудіовізуальній галузі. Отже, у друкованих ЗМІ залишається писати самі аналітичні викладки, коментарі, пояснення. Але досить знайти оригінальний кут зору, додати свіжих кольорів, жвавості – і газетний репортаж вийде не менш цікавим, ніж телерепортаж.

Окрім того, репортер друкованої преси має суттєву перевагу над своїми колегами з аудіовізуальних ЗМІ: його не видає громіздка техніка, телекамери, мікрофони, він може залишатися спостерігачем і не видавати себе.