Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Зародження української термінографії в XIV -XVIII cтолітті



 

Визначальною особливістю другого періоду формування термінології є вихід у світ перших українських загальномовних словників, що містили галузеву термінологію. Словники засвідчували початок української термінографії.

Особливості розвитку української термінології протягом XIV-XVIII cт. визначалися такими історико-політичними чинниками, як перебування України під владою Польщі та Литви (друга половина XIV-XVI ст.), існування козацької держави (XVII-перша половина XVIII ст.). За часів Великого князівства Литовського руська мова була офіційною мовою уряду. У 30-х роках XVII ст. Петро Могила заклав підвалини Києво-Могилянської академії, у якій сформувалася 12-річна програма навчання. Вона передбачала оволодіння латинською, грецькою, церковнослов'янською мовами, риторикою, поетикою, філософією, теологією, астрономією, географією, математикою. Хоча викладачі Києво-Могилянської академії писали свої твори химерним бароковим стилем, користуючись штучною церковнослов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу, однак саме академія забезпечила підготування наукової, богословської, освітньої еліти української нації.

У цей період відбувалося продовження формування давніх термінологій, зародження термінологічних систем нових сфер інтелектуальної та практичної діяльності переважно на національній мовній основі та шляхом запозичень з латинської, польської, німецької мов. Набували вищого рівня розвитку громадсько-політична, правнича, промислова, торговельна, військова, сільськогосподарська термінології. Виникли і активно розбудовувалися українські термінології друкарства, граматики.

Особливо інтенсивно відбувалося формування громадсько-політичної, правничої термінологій, що зафіксовано в численних писемних пам'ятках офіційно-ділової сфери. Специфіка державного устрою та управління Литовсько-Польської держави вплинула на розвиток адміністративно-судової номенклатури. У цей час до активного словника входять лексеми: король, войтъ бурмистръ, урядникъ, сокъ, служебникъ, подкормій, возний. Термінологізуються слова загальновживаної мови – досмотрити, опитати, довести. Утворюються стійкі словосполучення – держатися суда, учинити судъ, къ праву стати, правом постигати, позивати на право, справи судовы.

Якщо спочатку розвиток правничої і громадсько-політичної термінологій забезпечувався державним статусом руської мови, то пізніше на них мали вплив твори давньої літератури, політична сатира та релігійна полеміка І.Вишенського, Ф.Скорини, Г.Смотрицького.

Етнографічні речеві пам’ятки, зібрані в історичних музеях, а також письмові джерела, серед яких і давні літописи, і твори В.Антоновича, М.Грушевського, М.Костомарова, І.Крип’якевича, М.Маркевича, А.Скальковського, Д.Яворницького дають багатий матеріал для відтворення військової лексики українського козацтва [308]. Вони свідчать про існування у козаків розвиненої і високоорганізованої військової термінології, яка охоплює такі тематичні групи:

– назви родів військ, військових формувань (кіннота, піхота, артилерія, флотилія, команда, паланка, курінь, партія);

– назви військових звань, назви осіб за функціональною ознакою (гетьман, полковник, осавул, хорунжий, вартовий, бекетовий, старшина);

– назви видів бойових дій, елементів воєнної тактики і стратегії (облога, сакма, тріангула, лава, надовби, тараси);

– види фортифікацій (надовби, тараси);

– назви видів озброєння (мортира, шабля, банчук, рушниця, аркабуза);

– назви військових кораблів (чайка, галера).

Українську термінолексику козацьких часів фіксує «Словарь малорусской старины, составленный въ 1808 г. В.Я.Ломиковськимъ» (1894 р.), який поєднує елементи словників енциклопедичного, тлумачного та іншомовних слів [250, c.70-71]. У ньому відтворено тематичні групи термінів на позначення ієрархії військових відносин:

– генеральна старшина: генеральний писар, генеральний есаулъ, генеральний бунчучний, генеральний судя, генеральний обозний;

– полкові старшини: писар, есаулъ, судя, обозний, хорунжійабохоронжій;

– козаки: козак український, козак запорізький або козак низовий, козак виборний або козак реєстровий, козак атестований.

Доба козаччини породила розгалужену систему назв військової символіки. Відтоді до складу сучасної військової термінології ввійшла низка лексем на позначення військової символіки: стяг (лексема, засвідчена ще пам’ятками ХІ ст.), прапор (з ХV ст. починає вживатися на позначення розпізнавального військового знака). Прапороносці окремих куренів чи сотень називалися значками.

Бойовим прапором українського козацтва у ХVІ-ХVІІІ ст. була хоругва.З часом ця лексема втратила своє первісне значення і в сучасній українській мові хоругвазакріпилася як назва одного із культових предметів церкви.

Найвищою ознакою влади була булава, яку носили гетьмани або кошові отамани. Козацькі полковники мали перначі – менші булави, які носили за поясом. Одним із символів вищої влади був бунчук, який належав гетьману чи кошовому, але носив його завжди його бунчужний або бунчуковий товариш.

Серед атрибутів українського козацтва особливе місце займали печатки. Печатка коша Запорізької Січі виготовлялася круглої форми із срібла і надавалася військовому судді. Куріннаабопаланкова печаткадоручалася курінному отаманові або паланковому полковникові.

Для подання сигналів тривоги, скликання козаків на раду у козацькому війську використовувалися литаври, які належали всьому війську, але були у віданні довбиша.

У козацькому війську кожен із клейнодів надавався тільки чітко встановленим представникам козацької старшини.

Із погляду термінознавства, соціолінгвістики військова лексика українського козацтва розвивалася як динамічна система і була здатна задовольнити усю різноманітність військового професійного стилю того часу. Вона є органічним складником лексичної системи української мови, зокрема такої її частини, як історизми.

Роль термінологічних словників у XIV-XVII ст. частково виконували глоси, вписані на берегах сторінок чи між рядками текстів. Тлумачення незрозумілих слів сприяло усталенню єдності мовного та поняттєвого вживання терміна та поширення давньої термінологічної лексики. Деяку частину термінів містили глосарії, поширені у XVI ст. Велике значення для розвитку української термінології мали словники.

Більшість словників XVI-XVII ст. повинні були уможливити для широкого загалу читання і розуміння релігійної літератури, яка майже виключно була написана церковнословянською мовою. Тому тогочасні словники мали здебільшого характер перекладних – церковнослов'янсько-українських і навпаки. Уже в перших словниках з українським реєстром, датованих XVI ст., зафіксовано українську наукову термінологію [22].

Про розвиток української термінології свідчать рукописні джерела. У хронологічно першій лексикографічній праці з українським реєстром – рукописному словнику середини XVI ст. “Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ мовъ просто” вміщено слово тесля, яким перекладено церковнослов'янські дрєводѣля і тєктон.

Перший друкований український словник “Лексис” Лавренія Зизанія Тустановського 1596 року видання (м. Вільно) подає вже ширше технічні терміни-питомі слова: тєсля, рѣзникъ, роботникъ. У цьому словнику натрапляємо і на першу запозичену назву робітничої професії – муляр(з польської mularz, яке етимологи виводять через німецьку мову з латинської murus стіна, мур).

“Лексикон славеноросский альбо імен толкованіє” (1627 р.) визначного українського лексикографа Памви Беринди постав як підсумок 30-літньої його праці. П.Беринда працював редактором і коректором в українських друкарнях, зокрема в друкарні Києво-Печерської Лаври, куди він був запрошений зі Львова. Словник охоплює майже 7 тис. церковнослов'янських та інших запозичених слів і подає їх переклад на тогочасну українську літературну мову, а також іноді етимологію та пояснення незрозумілих слів. Серед них представлено технічні терміни, які мають питому мотиваційну основу: столяръ(від давньої форми столъ); пєкаръ (від основи дієслова пекти); котляръ (від котєлъ); коваль (від основи давньої форми дієслова кувати, ковати); кравецъ (від основи дієслова кравати, що позначало багаторазову дію від краяти); чоботаръ (від чобіт, давня форма чоботъ).

У словнику П.Беринди зафіксовано запозичені терміни, які увійшли в українську мову з німецької через польське посередництво (відповідно до місця зародження і поширення різноманітних видів виробництва). Наприклад, будовникъ (нім.buden будувати); майстеръ (нім. Meister, від лат. magister начальник, учитель, керівник); мосяжникъ (нім. massingлатунь, жовта мідь); цегельникъ (нім. Ciegel).

За рукописним словником середини XVII ст. “Синоніма славеноросская” невідомого автора можна простежити процес запозичення іншомовних термінів, зокрема із поширенням в Україні нових ремесел, заміни питомих термінів. Так, включений до українського реєстру словника термін рядца(від основи дієслова рядити) використовувався як дублет до запозиченого будовникъ.Однак українська лексема мала локальний вжиток і поступилася поширенішому запозиченому терміну.

Непересічне значення для розвитку української лексикографії, міжнародного визнання і поширення української мови має "Лексикон славено-латинський" (1649 р.) Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського, оскільки вперше європейська спільність мала можливість дізнатися про українську книжну мову, адже словник містив слова-відповідники латинською мовою (мовою науки) і тогочасною українською мовою. До словника увійшли і терміни з "Лексикона" П. Беринди [176].

"Лексикон" Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського подає терміни суспільно-політичні, книгознавчі, медичні, військової справи, технічні, ремісничі: швєцъ, мазалникъ, мазалница, угляръ, ткачъ, волняръ, важникъ, скляръ.

Давні українські терміни зафіксовано і в поліглотних словниках європейських мов. Так, у словнику А.Калепіна (витримав кілька перевидань протягом кінця XVI ст.-початку XVII ст.) відображав терміни-відповідники латинською, єврейською, грецькою, польською, італійською, голландською та угорською мовами. У польській частині міститься близько десятка українських ботанічних назв: bohunбагун, багно; bureanбур'ян; olchaвільха[250, с.131].

На початку XVIII ст. створено “Українсько-румунський глосар рослин”, у якому відображено 42 назви трав, близько 50 назв дерев, кущів: березина, берестина, глудъ, кривавникъ. Українські відповідники відібрано із врахуванням словників П.Беринди, Є.Славинецького та А. Корецького-Сатановського [250, с.132].

Термінографічні традиції, закладені у XIV-XVIII ст., свідчать про те, що українська термінологія уже на початкових етапах становлення відразу ж вписувалася в європейський мовний контекст.

Продовжує поповнюватися новими лексемами документознавча та суміжногалузева термінологія. Переклад старослов'янською мовою християнських книг, формування значних книжкових зібрань при монастирях, княжих дворах, а також призначення спеціальних осіб, які відповідали за їх писання та збереження, зумовили творення відповідних термінів.

"Лексикон" Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського засвідчує формування на базі розрізнених термінів перших системних утворень, зокрема терміносистеми документознавства та суміжних галузей. У словнику можна виділити уже наявні тематичні групи термінів на позначення понять, пов'язаних із створенням, зберіганням та використанням рукописних документів: назви жанрів літератури (баснь, притча, пѣснь стєпенная, письмо); назви видів писемних пам'яток (календарь, мапа краєписцевъ, молитвєнникъ, надписание, рукою власною писанный, свиток, словникъ, список, съборникъ, рєєстръ); назв приміщень, закладів (хранитєлница, друкарня і штапба, папѣрня); назв осіб, їх занять, професій (книгочій, читатєль, чтєцъ, чєрнокнижникъ, папѣрникъ, хранитєль, писарь грамотъ, писарь народный, писарь книгъ или творєцъ, писарский, баснословецъ, друкар);назв процесів, занять (читаю, читаніє, чернокнижство, храню, писание, надписую, связую книги, списую, баснословлю, баснословіє, друкую); назв матеріалів для виготовлення книги (папѣръ, паргамѣнъ); назви предметів (писарская шкатуля)[176].

У "Словнику староукраїнської мови ХІV-ХV ст.", побудованому на пам'ятках світського характеру, не відображено поняття на позначення сукупності книг, місця їх збереження. Однак, словник засвідчує розширення термінологічного складу мови, використання запозичень: книга, раистръ книг, писати, списокъ, грамота, писарь, письмо, писание[337].

У "Матеріалах для словаря древнерусского языка" І.І. Срезневського відтворюється поява у перекладах та інших документах XIV-XV ст. власномовних термінів на позначення приміщення для книг: кънигохранительница(Біблія, 1499), кънижьница; осіб: кънигохранительникъ, кънигохранитель, къниголюбець, кънижьникъ[350]. У перекладі Біблії 1499 р. вперше з'являється термін бібліотека(з глосою книжныи дом) у значенні приміщення для книг [108, с.60]. Зародження книгодрукування в Україні у XVI ст. та заснування бібліотек Львівського, Київського, Вінницького, Луцького братств, Острозької школи, Львівського університету, колегій у Чернігові, Харкові, Ужгороді сприяло проникненню в УДТ термінів друкарської справи на позначення друкованої книги: книга, книжечка, книжиця, апостол, буквар, євангеліє, календар, лексикон, требник, мінея, псалтир, риторика, служебник, часословець, реченник, торжник, три(і,е)одь (постная, цветная), хроника[239].

Розвиток термінології цього часу тісно пов'язаний із зародженням книгодрукування. У словнику середини XVII ст. “Синоніма славеноросская” невідомого автора вперше зафіксовано термін друкар,що зумовлено зародженням книгодрукування в Україні. Як свідчать архівні документи, у 1460 році львівський громадянин Степан Дропан подарував друкарню Львівському Василіанському монастирю св. Онуфрія для матеріальної підтримки священників. Іван Федоров, надрукувавши 1574 році у Львові “Апостол”, відновив і налагодив систематичне книгодрукування в Україні. Оскільки книгодрукування було винайдено Йоганом Гутенбергом в Німеччині в середині XV ст., саме німецька мова стала продуцентом терміна друкувати (нім. drucken), від якого на українському грунті з'явилася низка похідних: друкарня, друкар, друкарський, друкований.

Спеціальна лексика, що описувала процеси виготовлення книги, дозволяє стверджувати, що тогочасне українське друкарство являло собою досконале, добре організоване ремісничо-мануфактурне виробництво з випробуваними технологіями, знаряддями та матеріалами праці [240]. Серед аналізованих лексем можна виділити такі тематичні групи: терміни, пов'язані з книгою (апостол, буквар, псалтир, літера, строка, стороница, визерунок, тетрадь, личба (у значенні пагінація), глава); терміни на позначення процесів виготовлення книги (друкувати, іздавати, правити, отливати, сложеніє (у значенні складання), увязованя (у значенні брошурування), вибивати); терміни на позначення знарядь праці (друкарський прас, штингель, талер, друкарська фарба, друкарський папір); терміни на позначення виконавців (друкар, письмоліятель, столпоправитель, типоблюститель, гіцер, зіцер, батирщик) [239].

Із подальшим розвитком майново-правових стосунків та їх документального засвідчення протягом наступних століть українська термінологія дисциплін документно-комунікаційного циклу в ХІV-ХVІ ст. уже містила цілу низку власномовних термінів-синонімів на позначення вказаного поняття: слово1.( мовна одиниця як вираження предмета, думки)слово (1395); 2.(графічний знак) слово (1492); (те, що написане) текст (1391); 3. звістка, відомість (1392-1393); 4. зобов’язання, обітниця (1411); 5. послання, лист, грамота (1392-1393); 6. заповіт (1401); 7. справа (1495); 8. (лише у мн.) погані чутки (1457); писаниєзапис, писемний заповіт (1407); запїсанїє 1. заповітний запис(1428); 2. (заповідане майно) запис, легат (ХV ст.); записъ1. заповіт (1526); 2. боргова розписка (1660).

У документних пам’ятках цього ж періоду зафіксовано словосполучення, до складу яких входить термін слово у значенні “заповіт”: поступати на слово(1385), оуступати сЯ на слово(1443-1446) – ламати, порушувати заповіт.

Найдавніший із наведених термінів – слово –багатозначний. Його семантична структура охоплює значення, які реалізуються як в усному, так і в писемному мовленні. Використання саме цієї лексеми узгоджується з усталеними на наших землях звичаями заповідати майно в усній формі у давні віки, а згодом, з поширенням писемності письмово оформляти юридичний документ. Таким чином, термін слово,що первіснопозначав“мовну одиницю,що виражає предмет, думку”, набув нового значення – “юридичний документ”. Органічно поєднавши обидва значення, термін слово став перехідним у номінації різних традицій юридичного оформлення та регулювання майново-правових стосунків.

Семантика термінів писаниє, запїсанїє, записъ, що в ХV-на початку ХVІ ст. порушили традицію використання терміна слово у значенні“заповіт”, вказує на те, що відбулася зміна ознаки мотивації називання поняття, а саме перенесення смислового навантаження на спосіб документування – написання.

Із початку ХV ст. спостерігаємо появу лексем, що засвідчують диференціацію термінів, що передають різні відтінки значень. Раніше терміни позначали узагальнене поняття “документ про заповідання спадщини” (ймовірно, найчастіше про успадкування матеріальних цінностей, майна), У семантичній структурі новостворених термінів домінувала сема “духовні, моральні настанови нащадкам”. “Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст.” фіксує наявність у писемних пам”ятках морфологічних варіантів дієслова вѣдати (вєдіти, видити), що передавали значення 1. знати (1352); 2. (дізнатися) розвідати, вивідати (1447-1492). Від наведеного дієслова утворено нові терміни, зумовлених іншою мотивацію. Деривати належать до різних категорій (назв предметів, процесів): заповѣдьзаповіт (1401), заповѣдатизаповідати (1425), заповѣданьезаповідання (1627), заповѣдаю, заповѣдьзаповідаю, заповіт (друга половини ХVІІ ст.). Давність цих термінів, що з певними морфологічними змінами входять у сучасну терміносистему, засвідчують такі словники, як “Лексикон славеноросский” Памви Беринди, рукописний словник “Синонима славеноросская” невідомого автора другої половини ХVІІ ст., підготовлений до друку та опублікований П.Житецьким, “Матеріали до словника писемної та книжної української мови ХV- ХVІІІ ст.” Є.Тимченка, “Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст.” за редакцією Л.Л.Гумецької.

Інша мотивація лежить воснові творення лексичних синонімів: духовницазаповіт, духівниця (ХV ст.), лист записный1.духовний заповіт (1526); 2. обов’язання (1562). Термін лист записный згодом відійшов упасивний словник мови, оскільки його внутрішні виражальні можливості не вказували на особливості документа, не забезпечували відтворення конкретизації значення. На противагу цьому, семантика твірної основи терміна духовница – дух,тобто душа, максимально влучно вказує на специфіку значення слова, що позначало документ, головним призначенням якого було донести духовні заповіти. Термін духовныцяне вийшов із активного вжитку у наступні століття і зафіксований в актах Полтавського суду, датованих другою половиною ХVІІ століття. Термін духівницявходить і до сучасного лексикону, хоча СУМ вказує на його статус як застарілого слова.

Історичні словники, які відображають лексичний склад писемних пам”яток, не завжди фіксують появу термінів синхронно реальному вжитку в усному мовленні. У пам’ятках другої половини ХVІІ ст. – “Рукописному хронографі...”, датованому 1656 роком, рукописному словнику “Синонима славеноросская” вперше знаходимо запозичений термін у значенні “заповіт” – тестаментъ(лат. тestamentum). Водночас дослідник лексичних запозичень у білоруській мові ХІV-ХVІІ ст. О.М. Булико у своїх працях наводить лексеми з джерел, датованних значно більш ранніми роками: лекгация, легация заповіт, дарування; дарчий запис (1497, стп. legacyja, лат. lēgātio), тестаментъ, тастаментъ, тестамэнтъ, тастоментъ, тестоментъ, тостоментъ тэстаментъ, тэстамэнтъ дастаментъ, дастоментъ, дестаментъ, достаментъ, достоментъ заповіт (1484, стп. testament, лат. testāmentum). “Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст.” не фіксує жодної із вказаних лексем. Мало ймовірно, що вказані запозичення могли з’явитися в українській термінології майже через 200 років після появи їх в близькоспорідненій білоруській мові та ще й з такою кількістю морфологічних варіантів. Адже взаємний вплив лексичного складу писемно-літературних мов обох народів був досить інтенсивним з огляду на спільне перебування значної частини українських земель разом з білоруськими в межах однієї держави, Великого князівства Литовського, спільну працю українців та білорусів у тих самих урядових канцеляріях, однакові західнослов’янські впливи [29].

Особливості лексико-семантичних явищ у досліджуваній групі термінів засвідчують закономірності, які збереглися до наших днів: національним власномовним термінам більше властива розгалужена семантична структура, ніж запозиченим. Тривале функціювання в загальнонародному мовленні, усному і писемному, стало підгрунтям розвитку між термінами причинно-наслідкових відношень. Іншомовні терміни, які запозичено з класичних мов разом із значенням через посередництво старочеської, старопольської мов, одразу потрапляли в писемну літературну мову і таким чином зберігали свою однозначність.

Історичні словники відтворюють використання в пам’ятках писемності сукупності термінів, що вже формували розгалужені лексико-тематичні групи (назв видів документів, способів та засобів документування, назв осіб). Це свідчить про їх наявність в народнорозмовному варіанті уже в більш ранні століття, а саме на час завершення формування української мови, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Найбільш повно представлено назви видів документів різних жанрів і стилів: вєрны листъ, грамота, доконъчальная грамота, доконъчалъный записъ, докончаньє, доконъчаньє, євангєлиє, єднаньє, жалоба, записъ, запис, записный листъ, заручное писмо, златоустъ, завєзанє, зъєднаньє, глєитъ, квитацыя, квитанция, казнь, казаниє, книга, книги записьные, книги земъские, книги патрїаршєскии, книги правєдныє, книги правыє, лист, листо, листъ глєитовныи, листъ граничный, листъ дозволєныи, лист еднальныи, листъ заручный, лист потвєржєныи, листъ привилныи, листъ присЯжныи, листъ судовый, мѣна, писмЯ, письмо, привилєи, привилїи, привилїи от коупєж, привилїє коупєжноє, копиє, минута, отписъ, листъ глєтовныи, минѣя, паремья, раистръ, слово, списокъ, судовый листъ, твєрдость, тєтрадь, тєтраєуангєльє, тръгъ, тяжа, оуєднанїє, оуставь, оутвєръжоннаяграмота, оуздавалныи листъ.

Текстові документи створювалися за допомогою одного способу документування – рукописного, що відобразилося у використанні різних варіантів дієслова писати:орфографічних (писати, писатї, пїсатї, пїсати),словотвірно-морфологічних(написати сЯ, записовати, записовати сЯ, записывати, записывати сЯ, выписати, записати, исписати, написати, записати сЯ). Рукописну книгу необхідно було оправити.Один із процесів документування – юридичне засвідчення офіційного документа (аркушевого) – передбачав процедуру накладення печатки на згорнений документ, прикріплення шнура: завѣсити, завєсити, зависити(печать), запечатати (зачинити з накладенням печаті), привѣсити, привєсити привѣшати привєшати (прикріпити шнуром), завишєнъє(печатки), дати пєчати, завѣсити, завєсити, зависити(печать).

Із засобів документування згадується лише той предмет, що має юридичний статус – печатка: пєчать, пєчат, пєчЯть, пєчЯт, пєчать завєсистая, вєликая печать, печать вєликая, малая пєчать.

Засвідчено використання назв осіб (писарів, хранителів печаті, керівників державних канцелярій, перекладачів) як питомо українських (писарь, пїсарь, писаръ, писар, pisar, pissar, pysar, зємскыи пїсарь, писець), так і запозичених з церковнослов’янської, латинської, грецької, польської мов: канцлєръ, канцилєръ, канцлєр, канцлиръ, канцлѣрь, канцнѣрьканьцлѣрии, толъмачъ, граматикъ, граматикь, граматик, граматику, дїякъ, дїякь, дїяк, диЯкь, дїЯк, таха.

Оскільки за часів Великого князівства Литовського, до складу якого входили і українські етнічні землі, і білоруські, цікавим є зіставне дослідження термінологічної лексики староукраїнської і старобілоруської мов цього періоду. Руська мова була офіційною мовою уряду в князівстві [29]. Розвиток термінологічної лексики староукраїнської і старобілоруської мов в ХІV – першій половині ХVІІ ст. зумовлювався процесами розвитку загальнонародних розмовних мов, що формувалися внаслідок діалектних і територіальних взаємних впливів, специфікою розвитку літературних мов, які творилися в різних умовах і по-різному були пов’язані з живою народною мовою, впливом генетично споріднених і неспоріднених мов [29; 94; 348].

Поповнення документознавчої термінологічної лексики відбувалося в руслі формування національних мов і передусім у сфері живої, розмовної мови, яка перебувала в постійній взаємодії з літературними варіантами цих мов. Цей період був позначений розширенням термінологічної бази староукраїнської і старобілоруської мов за рахунок слів, пов”язаних з новими видами розумової і практичної діяльності, формуванням на базі розрізнених термінів перших системних утворень. Зіставне дослідження староукраїнських і старобілоруських термінів, відображених в історичних словниках, свідчить про наявність уже в цей період розгалужених тематичних груп, які охоплювали співвідносні терміни обох мов [336; 337; 339].