Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Термінологічна та термінографічна діяльність українських наукових товариств в XIX - на початку XX століття



Визначальною особливістю формування термінології на початку – в середині XIX ст. є вихід у світ перших українських термінологічних словників, наукових праць про засади термінології, що засвідчувало започаткування цілеспрямованих термінотворчих процесів.

Процеси формування української нації зумовлювали становлення національної літературної мови. Стара книжна мова, що використовувалася в літературі, почала руйнуватися вже на початку XVIII ст. Елементи живої народної мови проникали в цю мову, руйнували її структуру, образну систему. У XVIII ст. в Україні поряд із друкованою, писемною існувала і рукописна, усна література багатьох жанрів, створена народнорозмовною мовою.

Однак, на початку XIX ст. наука, освіта, політика, філософія були не україномовними. Розвиток української наукової мови і, зокрема, термінології на власній стилістично-мовній основі гальмували недержавний статус української мови, державна роз'єднаність української мовної території, свідоме уникнення інтелігенцією рідномовної творчості, заборони української мови як засобу літературного і громадського спілкування. Внаслідок цього українська мова і, зокрема, створена протягом попередніх століть термінологія була повністю усунена із наукового вжитку.

З 1772 року Галичина перебувала у складі Австро-Угорщини. Незважаючи на юридичне визнання автономії політичного і культурного життя українського народу, його мова повноцінно не розвивалася і перебувала під постійним впливом польської і німецької мов.

Українська інтелігенція ще до революційних подій 1848 року намагалася підняти освіту і науку рідною мовою на вищий щабель. Так, у 1787 році при Львівському університеті було засновано Руський (український) інститут, в якому на двох факультетах окремі предмети викладали українською мовою. У 1808 році цей інститут закрили.

На початку XIX ст. зароджувалися філософські теорії, мовні, літературні процеси, які підготували грунт для широкого розвитку української наукової мови з кінця 40-х років XIX ст., незважаючи на те, що для цього періоду було характерне вилучення української мови з науково-освітнього та професійного мовлення. Під впливом Французької революції серед європейців почали поширюватися ідеї про права особи, про народ як носія суверенітету. Водночас набували визнання народна мова, звичаї, традиції., що зумовлювало розвиток процесу творення національної свідомості.

Першим, хто привернув увагу до значення національних мов і фольклору для формування національної свідомості, був німецький філософ Йоган Гердер. Він вважав, що мова є найважливішим компонентом національності: “Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови – значить позбавити його єдиного вічного добра”. Теорії Й.Гердера швидко заполонили Східну Європу. Захоплення німецького філософа селянською культурою збіглося з поширенням західноєвропейського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, яке визначало світогляд творців Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, одноманітність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, різноманітність, природність. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу, ідеї Й.Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності.

У XIX ст. в Європі також набули популярності мовно-філософські ідеї німецького мовознавця Гумбольдта, який вважав, що мова є неповторним виявом душі народу. За теорією Гумбольдта, нація повинна зберігати свою мову в чистоті і недоторканості. Такий мовний пуризм широко поширився в Німеччині, Італії, Чехії, Польщі, а згодом – в Україні, Угорщині, Болгарії, Росії.

Вибух інтересу в середовищі молодих українських дворян-інтелігентів до фольклору – селянських звичаїв, традицій, пісень контрастували з минулим, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою і культурою простого люду. Пісні, вірші, фольклорні матеріали вміщувалися у російських виданнях.

Першим письменником, який поклав в основу творів народнорозмовну мову, був полтавець І.П.Котляревський. Виданням в 1798 році поеми “Енеїди” І.Котляревського покладено початок нової української літературної мови.. У 1818 році у Петербурзі вийшла в світ “Граматика малороссийского наречия” О.Павловського. Правописні ідеї О.Павловського використовували П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка. Дослідження з української етнографії під назвою “Малороссийские народные песни” склав у 1827 році Михайло Максимович, професор Московського університету, а у 1834 році – перший ректор нового університету в Києві. У 1837 році “Руська трійця” – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький – видали у Будапешті збірку оригінальних публіцистичних та художніх творів, українських народних пісень, переклади сербських народних пісень під назвою “Русалка Дністровая”, в якій у художньо-белетристичному, науково-популярному стилях вперше використали живу народну мову. У 1840 році вийшла друком перша збірка поезій Т.Шевченка “Кобзар”.

У 1848 році зростання політичної активності зумовило пожвавлення культурно-освітнього руху. Широка громадськість в петиції до австрійського уряду від 19 квітня 1948 року вимагала запровадити в народних школах, гімназіях та вищих навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою. Згодом Головна Руська Рада почала домагатися організації українських шкіл по всіх селах і містечках, розширення навчальних планів за рахунок включення до них основ сільського господарства, ботаніки, ремесла та історії українського народу, відкриття доступу селянським дітям до гімназій, вилучення шкіл з-під нагляду римо-католицького духовенства.

Життя диктувало необхідність об'єднувати та визначити поле діяльності наукових, літературних та освітніх сил. Це зробити був покликаний перший з'їзд діячів науки і культури – Собор руських вчених. Ініціатором з'їзду був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 року двічі звертався з цього приводу до керівництва Головної Руської Ради, першої української легальної політичної організації, заснованої 2 травня 1848 року.

Собор руських вчених відбувся 19-25 жовтня 1848 року у Львові. На з'їзд з усіх кінців краю з'їхалося 118 учасників, серед яких було чимало письменників, студентство, духовенство. Перед українською громадськістю з промовою виступив М.Устиянович, в якій він закликав учасників до самовідданої праці на добро віками гнобленого українського народу, пропонував набиратися сили у “громкого Шевченка”, високо оцінив заслуги перед українською культурою М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького, підкреслив роль революційного Відня, який виборов демократичні свободи для народів Австрійської монархії. Із великим інтересом зустріли учасники з'їзду доповідь видатного вченого, колишнього члена Руської Трійці Я.Головацького, який висвітлив широкі відомості про етнічну і мовну єдність усього українського народу. Упродовж кількох днів учасники з'їзду працювали в 9 секціях. Секція шкіл накреслила програму українського шкільництва. Секція мови та літератури висловилася за літературну мову близьку до народної, гражданський шрифт, фонетичний правопис. На засіданні з'їзду було засновано Товариство народної освіти як керівний орган “Руської матиці” – культурно-освітньої організації, завданням якої було видання дешевих книг для народу. Закінчився з'їзд під вигуки: “Хай живе українська демократія!”. Собор руських вчених був значною подією в науковому, культурному житті Львова, усієї Східної Галичини. Він сприяв згуртуванню сил української інтелігенції. Наслідком Собору руських вчених, наполегливих виступів української громадськості з питань народної освіти було запровадження викладання української мови в народних школах. У серпні 1848 року уряд оголосив про введення викладання української мови як факультативу в гімназіях, а з січня 1849 року – як обов'язкового предмету. 13 вересня 1848 року з'явився імператорський патент про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 року кафедри української мови став Я.Головацький.

У 1849 році Міністерство судівництва Австрії створило комісію для укладання слов'янської правничої термінології. У 1851 році вийшов друком словник “Юридично-політичної термінології для слов'янської мови Австрії”, укладений Я.Головацьким, Ю.Вислободським та Г.Шашкевичем. У 1852 році надруковано “Словник ботанічних назв” І.Гавришкевича [250, с.132-133].

У Петербурзі та Києві організовувалися культурні товариства українців – громади. Упродовж 1861-1862 рр. петербурзька громада видавала журнал “Основа”, на сторінках якого розглядалися питання української наукової термінології. Першою з них була стаття М.Левченка “ЗамЬтка о русинской терминологіи” (1861 р.), в якій автор вказує на необхідність творити термінологію на українській мовній основі, пропонує дбати про те, щоб терміни були зрозумілими, а також приймати іншомовні терміни, якщо вони є зручні для вимови. На думку М.Левченка, запозичена термінологія виправдана лише тоді, коли наука була не загальним надбанням, а належністю певного кола спеціалістів. Термінологія більшості західних народів складалася в середні віки і не була розрахована на те, щоб наукову мову могли зрозуміти звичайні люди: “…наука делается общим достоянием, поэтому термины должны быть общепонятны. Русинским писателям предстоит дело совершенно новое. Термины научные следует составлять в духе народного языка так, чтобы впоследствии они могли быть поняты самим народом”. До статті М.Левченко додає невеликий словник у 20 термінів, які свідчать про орієнтацію на народномовну основу: алгебраніма щотниця, фізика – сильнтця, фізик – силозпит, механіка – силодійня, блок – вертіло, полюс – бігун, автоматсамодрук, астрономіязірниця, результатпослідок, металковань, хлорзеленець, алкогольвинець[174].

Біля джерел функційної розбудови української наукової мови стояв Пантелеймон Куліш. Його роль у розбудові української термінології відзначив М.Драгоманов у “Листах на Наддніпрянську Україну”, вказавши, що П.Куліш “перший з нас почав писати тоді критичні і історичні статті по-українському, – історичні, зрештою, напівпопулярні” [87]. Функційні стилі української мови тільки зароджувалися. П.Куліш наголошував, що на формування мови науки впливають мовні і позамовні чинники:

– своєрідність наукового стилю кожної мови, оскільки “не в одній відмінності мов, справа в особливостях внутрішньої природи, які на кожному кроці дають себе знати у способі висловлення думок, почуттів”;

– залежність наукової мови від державницької традиції, рівня національної самосвідомості; в умовах бездержавності “південна Русь не відставала від північної в успіхах самопізнання і, живучи з нею одним громадським життям, розробляла начала, в яких твориться своєрідна національність”;

– розвиненість функційних стилів наукової мови;

– входження української мови у світовий контекст, необхідність всебічних зв'язків з європейською наукою [250, с. 23].

У 70-90-х роках XIX ст. М. Драгоманов підняв свої українознавчі дослідження до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації, примножуючи поступ Т.Шевченка, який зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу. Визначний науковець, М.Драгоманов був редактором журналу “Громада”, який у 1878-1882 рр. друкувався в Женеві. У цьому часописі він публікував науково-популярні праці з історії України, етнографії, соціології. М.Драгоманов подолав опір дописувачів, щоб не друкувати статті російською мовою, а винятково українською, оскільки одне з головних завдань “Громади” він вбачав саме у виробленні українського наукового стилю і, зокрема, термінології [87]. М.Драгоманов вбачав реальну передумову функціювання української мови в широкій мережі просвітянської роботи. На його думку, трагічним для України було відчуження її освічених верств населення від простого народу. “Навіть десяток-два поважно та правдиво і вільно написаних книг про Україну можуть дати змогу пізнати свою країну і природу, причетність до всесвітніх думок й інтересів, і за поміччю українського письменства показати, як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві”, – писав М.Драгоманов [88]. Розширюючи інтелектуальні межі рідномовної літератури, народ вписує її у світову цивілізацію і, водночас, вбирає в себе її надбання. Тенденції історичного розвитку українського народу, його мови в своїй основі збігаються з тенденціями розвитку людства. М.Драгоманов вважав, що запроваджувати науково-абстрактну лексику в народну мову, тобто робити знання надбанням широких верств, треба тільки через науково-популярну літературу. Саме твори науково-популярного жанру повинні готувати суспільну свідомість до сприйняття нових ідей, засвоєння термінів. У працях М.Драгоманова спостерігається обов'язкова заміна іншомовного терміна українським відповідником. Оскільки українська термінологія ще не була вироблена, він часто творив (“кував”) терміни сам в дусі народної мови. Не завжди новотвори були вдалими і не узвичаїлися, наприклад: громадівство (у значенні соціалізм), громадівець (соціаліст), безнагальсво (анархія), породь (національність), уставне панство(конституційна монархія). Часто український варіант терміна наводиться першим як основний, а іншомовний відповідник – здебільшого після нього або в дужках.

Визначальною особливістю четвертого періоду формування термінології є термінологічна та термінографічна діяльність НТШ та інших українських наукових товариств.

Після введення в дію австрійської ліберальної конституції 1867 року в Галичині розпочалося інтенсивне створення різноманітних культурних, освітніх товариств, які створювали передумови для розвитку української науки та функціональної розбудови української мови.

У 1868 році у Львові було засновано товариство “Просвіта”.

У 1873 році було організовано Товариство імені Шевченка. Його засновниками були діячі української культури, представники інтелігенції із східних теренів України Олександр Кониський, Дмитро Пильчиков, Володимир Антонович, Михайло Жученко, Єлизавета Милорадович та західних – Омелян та Олександр Огоновські, Степан Качала, Теофіл Барановський, Корнило Сушкевич, Юліан Романичук. У грудні 1873 році вони закупили друкарню з метою видавати і популяризувати українську книгу, насамперед художні твори, написані письменниками з усієї України. З 1885 року Товариство починає видати літературно-мистецький журнал “Зоря”. Відбувалася консолідація не тільки письменницьких кіл, але й наукових. Назріла потреба публікувати історичні, філософські, природознавчі матеріали [250].

У1892 році літературне товариство було реформовано в наукову інституцію – Наукове товариство ім. Шевченка з метою забезпечення його розвитку як національної академії наук. Цей поступ був співзвучний з процесами заснування академій наук європейських народів. Національні академії наук (італійська, німецька, англійська, французька, іспанська, російська) засновувалися упродовж XVII-XVIII ст. Наслідком революційних подій 1848 року стало піднесення національних, культурних, освітніх, наукових потреб народів, які не були засновниками своїх національних держав. Саме “весна народів” відкрила шлях до перетворення норвезького, сербського, польського, чеського наукових товариств в національні академії наук. Завдання перетворення літературного товариства в наукову інституцію ставили О.Огоновський, І.Франко.

У статуті НТШ сформульовано мету не просто популяризувати українську словесність, але й забезпечувати розвиток науки українською мовою.

До структури НТШ входило три секції: історико-філософічна, філологічна, математично-природописно-лікарська. 26 комісій працювали над різноманітними проблемами суспільних і природничих наук. При НТШ працювали друкарня, книгарня, багата бібліотека, три музеї, бактеріологічно-хімічний інститут.

Наукові праці членів НТШ публікувалися на сторінках серії періодичних видань. Відразу після реорганізації НТШ було засновано “Записки НТШ” для друку тільки наукових статей. До 1939 року вийшло в світ 155 томів.

У 1897 році окреслилася спеціалізація наукових публікацій. Із “Записок НТШ” виділилася математична, природнича проблематика і розпочалося видання першого україномовного природничого журналу – “Збірника математично-природописно-лікарської секції НТШ” за редакцією І.Верхратського і В.Левицького. До 1939 року вийшло в світ 32 томи.

НТШ також видавало різноманітні спеціалізовані збірки: “Український архів”, “Етнографічний збірник”, “Матеріали до української бібліографії”, “Часопись правнича та економічна” тощо. Матеріали про діяльність НТШ публікувалися у квартальному виданні “Хроніка НТШ”, яка видавалося окремо українською і німецькою мовами.

Загалом наукове надбання НТШ до 1939 року становить понад 1000 томів. Друкована продукція НТШ була заборонена в Росії аж до 1905 року.

НТШ поступово перетворилося в українську академію наук. Почесними і дійсними членами товариства були О.Шахматов, А.Енштейн, В.Бехтерев, М.Фасмер. Налагодилася активна співпраця із 335 науковими організаціями світу, серед них з 25 академіями наук, а з середини 20-х років ХХ ст. – з Українською академією наук.

У 1939 році НТШ було зліквідовано, але осередки товариства продовжили працювати в Парижі, Сіднеї, Нью-Йорку, Торонто. У 1988 році НТШ повернулося до Львова.

За часів діяльності НТШ природничі науки відчували гостру потребу в національній термінології. Дискусії про принципи розвитку термінології точних наук українською мовою велися здебільшого фахівцями природничих наук. У народному вжитку, художній літературі не завжди можна було знайти термін на позначення нового поняття. Тому науковці-члени НТШ могли пропонувати свою термінологію, яка проходила природний відбір: фахівці, науковці мали змогу прийняти чи відкинути раніше запропоновані терміни. Це сприяло загальному розвиткові мови, виробленню наукового стилю, закріпленню загальнолюдських знань рідномовними засобами, що демонструвало придатність української мови для висловлення найскладніших наукових понять.

У формуванні наукового стилю української мови визначну роль відіграв Іван Верхратський. Його наукове надбання становлять лексикографічні праці, гербарії, понад 100 науково-популярних праць. І.Верхратськй – автор словників: “Матеріали до словаря зоологічного” (1863 р.), “Початки до уложення номенклятури і термінологиі природописноі, народноі” (4 випуски, видані протягом 1864-1879 рр.), де вміщено ботанічні і зоологічні назви, природознавчі терміни, “Нові знадоби до уложення номенклатури і термінології природописної, народної” (1909 р.) [250, c. 11-14].

Основні засади термінотворення І.Верхратський формулював, виходячи з орієнтації на народно-розмовну мову. У його природознавчих працях зафіксовано велику кількість українських народних термінологічних і номенклатурних назв, які склали основу української наукової термінології. Він обгрунтовував доцільність збирати “дорогоцінні забитки номенклатури і термінологиі”, які є в живому словнику народу, бо назви народні “гідні, щобъ іхъ приняти”.

Найголовнішим завданням мовознавців-лексикографів І.Верхратський вважав вибір з усного народного мовлення слів, здатних термінологізуватися, та їх наукове опрацювання. Науковці-термінологи переконувалися, що усного народного слова не вистачало для потреб національної науки. Тому вводили нові методи в практику лексикографічної роботи: творення слів народномовними засобами, запозичення, структурне калькування. І.Верхратський віддавав перевагу структурним калькам з дотриманням українських моделей словотворення, а також активно використовував запозичені терміни, які проникли в національну систему і прижилися в ній.

І.Верхратський вважав, що розбудова термінологічних систем повинна відбуватися з урахуванням усіх назв певного поняття. Критерії до термінотворення були відсутні. Тому вчений вважав єдино правильним метод узагальнення існуючих в народі назв і вибір кращого терміна із синонімічного ряду. Усі ботанічні номенклатурні збірники вченого мали на меті якнайповніше зібрати і систематизувати існуючі народні назви. Такий підхід був перспективним: розбудова термінологічних систем надалі розвивалася з урахуванням усіх назв певного поняття в народній мові.

І.Верхратський дотримувався погляду, що створення розгалужених термінологічних систем рідною мовою є головною умовою становлення національного наукового потенціалу і таким чином прилучення до загальносвітового культурного розвитку. Вироблення термінології в цей період відбувалося в одному руслі із загальнопросвітницьким рухом. Розширення соціальних функцій української мови (запровадження в освітніх закладах навчання рідною мовою) загострило проблему наукової термінології, зрозумілої і доступної народові.

Термінологічні спостереження І.Верхратського обмежуються територією підавстрійської України, але він постійно підкреслював потребу досліджувати відповідні термінологічні назви із Східної України і при нагоді використовував їх у своїй лексикографічній роботі.

Серед членів НТШ визначне місце займає Іван Пулюй. Розпочав свою термінологічну діяльність у товаристві “Січ”, заснованому у 1868 році, переклавши українською мовою підручника з геометрії для гімназій. І.Пулюй як автор чотирьох україномовних і 50-ти німецькомовних наукових праць зробив великий внесок у розбудову української фізичної, геометричної, електротехнічної термінології. Відпрацьовуючи теоретичні засади термінотворення на грунті народної мови і безпосередньо створюючи терміни у своїх працях, І.Пулюй одним із перших почав додавати до своїх наукових праць списки термінів. Так, у “Записках НТШ” за 1894 р. опубліковано статтю вченого “Апарат для міряння ріжниці фаз...”, яка має “Додатки до руської термінології” [250, c.73].

Одним із фундаторів національної математичної, фізичної, хімічної термінології був доктор Володимир Левицький [220, c.13-14; 293]. У 1895 р. на сторінках “Записок НТШ” було опубліковано його працю “Еліптичні фунукції модулові”, яка доповнена “Додатками до термінольогії математичної” у вигляді українсько-німецького словника термінів, наприкладзначок – Index, функція – Funktion.

У травні 1895 р. на засіданні математично-природописно-лікарської секції докторові В.Левицькому доручається укласти фізичну термінологію. У 1902 р. у “Збірнику НТШ” було опубліковано “Матеріали до фізичної термінольогії”, які містять терміни-відповідники з трьох мов – української, німецької, французької. Словник містить понад дві тисячі слів і словосполучень, більшість яких входить в сучасну фізичну термінологію. Він створений на засадах відбору та творення термінів, що сформувалися в українській термінографії в XIX ст., і виявляє орієнтацію автора на національний та загальноєвропейський досвід термінотворення.

Саме з термінографічною діяльністю В.Левицького пов’язане виникнення дискусії про теорію терміна, шляхи формування хімічної термінології, усталення якогось одного типу термінології, що мав стати єдиним. Поштовхом до дискусії стало опублікування в 1903 р. першого хімічного словника – “Начерк термінольогії хемічної” В.Левицького. Підгрунтям для словника став підручник з хімії в перекладі В.Шухевича, в якому використана українська термінологія, наближена до народної мови. Як один із фундаторів хімічної термінології, В.Левицький використовував такі засади:

– під час творення хімічних термінів треба враховувати будову певної сполуки, надавати перевагу поняттєвій сутності, що часто вимагає штучного творення термінів;

– терміни неорганічної хімії треба творити з огляду на класифікаційну роль суфіксів і відповідних їм значень;

– сполуки органічної хімії достатньо систематизовані; давно узвичаєні терміни (метан, глюкоза) перекладати недоцільно.

Пошук шляхів творення хімічної термінології відбиває і наукове надбання Івана Горбачевського [220, c.13-14]. Уже в першому номері “Збірника НТШ” (1897 р.) надруковано його статтю з хімії, в якій використовувалися дублетні хімічні терміни:безподобне (аморфне) тіло, грузила (друзи) кристалів, нульові скупники (агрегати).

У 1905 р. у десятому номері “Збірника НТШ” було вміщено статтю І.Горбачевського “Уваги о термінольогії хемічній” як критичний відгук на “Начерк термінольогії хемічної” (1903 р.) В.Левицького. Якщо В.Левицький, не відкидаючи міжнародну термінологія, орієнтувався на народну мову, то І.Горбачевський стояв на засадах міжнародної термінології, оскільки вона створювала передумови для залучення українських вчених до світової хімічної науки і відповідала тенденціям розвитку інших національних терміносистем. До 90-х років XIX ст. хімічні речовини отримували несистематизовані назви і відображали джерело отримання речовини (мурашина кислотачи мурашкова кислота, винна кислота), особливі властивості (гримуча кислота), спосіб отримання, ім’я винахідника. Назви не були пов’язані з хімічною природою речовини. У 1892 році на конгресі в Женеві було прийнято перший варіант замінної номенклатури. Вона передбачала, що найменування хімічних елементів повинні відображати склад речовини, її будову. Молекули органічних сполук почали номінувати складними словами, утвореними за допомогою грецьких твірних елементів, яким надавалося стандартизоване значення, наприклад, префікси ди, три, тетра вказують на кількість однакових структурних елементів.

І.Горбачевський вважав, що і в органічній хімії, і в неорганічній (на відміну від В.Левицького) доцільно дотримуватися міжнародної термінології. Інтенсивний розвиток неорганічної хімії, за передбаченням вченого, призведе до вироблення для неї єдиної міжнародної термінології. Враховуючи міжнародні вимоги до творення хімічних термінів, І.Горбачевський у своїй статті висловив критичні зауваження до методів творення термінів, які використовував В.Левицький.

В.Левицький І.Горбачевський
Використання побутових термінів: квас, кисляк Кислота, оксіл (оксид)
Структурне калькування інтернаціоналізмів: воднекисень, родень, безводник Гідросіль, радикал, ангідрид
Використання національного суфікса –акдля творення назв солей безкисневих кислот: бромаки, хльораки, йодаки Використання міжнародного суфікса –іддля творення назв солей, що вказує на їх місце в системі наукових понять: бромід, хлорід, йодід
Скорочення назв хімічних речовин: бар, глин, істр Використання повних латинських номінацій: калій, натрій, алюміній
Використання назв хімічних елементів із закінченнями жіночого роду: хініна, стрихніна Дотримання міжнародних стандартів, які передбачають вживання термінів у чоловічому роді: хінін, стрихнін

 

І.Горбачевський продовжував працювати над проблемами формування і функціювання української хімічної термінології, очолюючи Українську Господарську Академію в Подєбрадах (Чехія). У статті “Уваги до хемічної термінольогії”, вміщеній в “Українському Медичному Віснику” (Прага, 1923), у передмові до підручника “Органічна хімія” (1924) І.Горбачевський викладає проект розбудови української хімічної термінології.

Послідовно відстоюючи принцип міжнародного підходу до термінотвореня, активно використовуючи міжнародну термінологію і номенклатуру, І.Горбачевський поширював загальновизнані міжнародною науковою спільнотою закономірності термінотворення в українській науці.

Члени НТШ – І.Франко, М.Грушевський активно розвивали термінологію гуманітарних наук.

М.Грушевському належить визначне місце у розбудові наукового стилю, виробленні історичної, суспільної, літературознавчої термінології. Виняткове значення мала діяльність М.Грушевського для розвитку НТШ. У 1894 році він приїхав із Києва до Львова на посаду професора кафедри всесвітньої історії з українською мовою викладання у Львівському університеті. З 1897 до 1913 року М. Грушевський був незмінним головою НТШ. В одній із найавторитетніших енциклопедій дореволюційної Росії – “Энциклопедическом словаре Русского Библиографического Института Гранат“ так оцінюється діяльність М.Грушевського: “Невтомний працівник, допитливий дослідник, демократ і пристрасний патріот, – молодий вчений зразу стає центральною фігурою українського відродження. Весь розумовий і громадський рух як Галіції, так російської України з цього часу так чи інакше пов'язаний з ім'ям Грушевського. Окрім суто наукової діяльності, читання університетських курсів і занять в практичних семінаріях, на Грушевського ліг весь тягар щодо створення і зміцнення різноманітних організацій з позауніверситетського підготування кадрів нових наукових сил. Під його керуванням Наукове товариство імені Шевченка перетворилося до нашого часу в справжню академію наук, визнану та оцінену всіма європейськими закладами цього рангу”.

Інтелектуальні сили України, на думку М.Грушевського, витягали українство з манівців провінціоналізму на шлях світового наукового і культурного розвитку і в цій своїй діяльності вони орієнтувалися на загальнополітичне і соціальне визволення. Вчений усвідомлював загальноукраїнські потреби створення єдиної української термінології і номенклатури, вважаючи, що вироблення термінології в Галичині – це заслуга не тільки галицьких вчених, але й східних, які друкували наукові праці українською мовою поза межами Росії. Він вважав, що ігнорувати цю культурну мову Галичини, виробленої важкою працею кількох поколінь і творити нову мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, вчинок шкідливий і небезпечний для всього поступу українства.

І.Огієнко писав, що мова М.Грушевського переповнена західноукраїнськими говірками, виразами і формами, незнаними у Східній Україні. Однак, своєю всежиттєвою працею він довів усьому світові, що українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови. Він забезпечив українській мові право громадянства в науці [212, с.189].

Питання творення, вживання та розвитку термінолексики становить один із вагомих аспектів науково-соціальної, естетичної концепції І.Франка. У праці “Із секретів поетичної творчості” сформульовано методологічні засади творення мови науки, досліджено логіко-психологічні основи термінологічної роботи [392]. І.Франко вбачав специфічність термінології порівняно із загальновживаним словом в тому, що вона повинна бути мовою не абстрактною, а звичайною, витвореною історично і, водночас, здатною точно і однозначно викладати здобутки науки. І.Франко вважав, що розширення і систематизація знань викликає потребу переглянути поняття певної науки, які до цього склалися. До системи термінів він підходив як до результату діяння людської свідомості і з урахування того, що одні і ті самі явища індивіди можуть трактувати по-різному. Суб'єктивізм в термінотворенні перешкоджає об'єктивному поглядові на наукові явища. Тому необхідно підбирати і творити такі терміни, які б зосереджували увагу на головній течії аргументації.

Погляди І.Франка на природу терміна викладено у збірці “В наймах у сусідів”, яка містить суспільно-політичні статті, опубліковані спочатку в німецьких і польських журналах, а згодом перекладені автором українською мовою [393]. Оцінюючи певні політичні події, автор намагається кожне поняття назвати певним терміном. Творення нових суспільно-політичних термінів та розширення сфери їх функціювання зумовлене розвитком суспільно-політичних теорій, які породжує політичне та економічне життя. Точність, зрозумілість, наукова вмотивованість, емоційна нейтральність, зв'язок з життям – ось критерії, яким повинен відповідати термін.

На думку І.Франка, національне та інтернаціональне знаходиться в діалектичній єдності. І національна література, і національна мова не можуть бути відокремленими, адже вони є надбанням не тільки тієї нації, якій служать і якою створені, але й результатом загальнолюдської цивілізації. Термінологія є національною, бо кожен компонент інтернаціонального характеру асимілюється відповідно до структури національної мови. І.Франко відкидав будь-які спроби мовного пуризму, оскільки крайній пуризм свідчить про нерозуміння вільного розвитку мови, що реалізується в багатогранних зв'язках і взаємних впливах. Пріоритет повинен належати питомим словам, однак вони еволюціонують і за рахунок новотворень (на основі відомих в мові коренів і словотворчих афіксів), і на основі різних за структурою та походженням запозичень. І.Франко вважав, що те, що з'являється на одному національному грунті і йде в руслі потреб іншого народу, сприймається і веде до прискорення соціального прогресу. Запозичення з іншої мови повинне бути об'єктивно обгрунтованим. Те, що мова вбирає, стає надбанням її розвитку. Термінологія кожної мови є національною, запозичення асимілюються відповідно до структури національної мови.

Термінологія документознавства у першій половині XIX ст. ще не набрала чітких рис розвитку, але її подальше становлення ґрунтувалося на термінології попереднього етапу. Визначальними чинниками її розвитку на цьому етапі були процеси формування української національної бібліографії та бібліотечної справи, бібліотечно-бібліографічна діяльність товариства "Просвіта", НТШ та інших культурно-просвітніх товариств.

Термінотворчий процес здійснювався шляхом добору із загальновживаної лексики тих слів-термінів, що найбільш повно і вмотивовано розкривали сутність народжуваних практикою понять. Характерною рисою термінотворення була орієнтація на рідномовний ґрунт та уникнення іншомовних слів та їх компонентів згідно з популярними народницькими традиціями у термінології як на Галичині, так і на Наддніпрянщині.

Появі нових понять та їх науковій номінації сприяли критико-бібліографічні праці М.Ф. Комарова, І.О. Левицького, І. Калиновича, В.Л. Левицького (псевдонім В. Лукич), І. Франка, М. Павлика, Б. Грінченка (псевдонім В. Чайченко та ін.), які публікувалися в львівських журналах "Зоря", "Друг", "Світ", "Народ", "Життє і слово" [135; 187; 394; 403].

Термінологічний словник науковців охоплює уже, крім українських слів, іншомовні запозичення. Чітко окреслюється тематичне спрямування термінів: назви видів видань – заграничні журнали, послідні видання, книжка, збірник, додаток, перекладні твори, том; назви бібліографічних, видавничих процесів: згруповані появи (нові видання), добір статей (книг), вийти з печати, вийти накладом, друк, передплата, впорядкування книг, згуртування у хронологічному порядку; назви видів критико-бібліографічної, оглядової продукції: покажчик, огляд, бібліографічна вказівка, фактична інформація, критичний розбір, рецензія, систематичний зміст журналу, стаття, замітка; назви властивостей бібліографії: пильність бібліографії, повна бібліографія; назви професій, амплуа: книгар, писатель, белетрист, автор, читач; назви закладів: читальня, бібліотека, редакція; назви жанрів літератури: белетристика, критика, драма, поезія.

Одні з перших українських документальних джерел з питань бібліотечно-бібліографічної методології, що фіксували певні поняття, терміни та їх лексикографічне опрацювання, пов'язані з іменем основоположника української бібліографії, видатного лексикографа М. Комарова.

У передмові до "Бібліографічного покажчика нової української літератури", опублікованого на сторінках альманаху М. Старицького "Рада" (Київ, 1883), М. Комаров відтворює уживану в усному мовленні бібліографічну термінологію групування бібліографічних матеріалів, бібліографічного опису книг і статей із журналів та збірників: азбучний порядок, систематичний порядок (по речам), хронологічний порядок та ін. Вперше в українській бібліографії описує новий бібліографічний прийом, що згодом буде названо терміном персональне гніздо[134, с.3-5].

Укладаючи "Словарь російсько-український" (Львів, 1893-1898), М.Комаров поряд із загальновживаною українською лексикою вмістив і терміни, що вживалися у ті часи у книгознавчій, бібліотечно-бібліографічній діяльності [385]. Про належність цілого ряду слів саме до документознавчої термінології свідчать наведені у словнику приклади вживання слів: обзор – огляд(зробивши огляд письменства); каталог – список, реєстр (до реєстру книжок чомусь не заведено Гомерової Одісеї); заголовок – заголовок(Заголовок цілої книжки або одділа); компактный – стислий, щільний(книжка надрукована стислим друком); брошюра – книжечка, метелик (краще б видати метеликами кожну частину книжки нарізно); гравюра – куншт, кунштик, візерунок, малюнок (і книжечок з кунштиками в Ромні накупила); экземпляр – примірник (розійшлося тієї книжки більше тисячі примірників); расстановка – розстановлювання; расставлять – розставляти(порозстановляв книжки).

Словник М. Комарова, відтворивши базові книгознавчі терміни, з одного боку, засвідчив зародковий стан фахової термінології, що відповідав рівню розвитку книгознавчої теорії і практики, а з іншого, був першою лексикографічною спробою узагальнити і поширити уніфіковану українську термінологію цієї галузі. У ньому найповніше відтворено тематичні групи термінів з теорії класифікації видань: видання, книжка, книга, книжчина, книжечка, часопись, журнал, письмо, газета, брошура, метелик, альбом, примірник, список, реєстр;з читачознавства: читання, читальник, читатель, читець, чительник, читака, бесіда; з бібліографування: заголовок книги, покаж(з)чик, список, реєстр, огляд, цитувати;з книгознавства та видавничої справи, книжкової торгівлі: видавець, видавник, видавничий, видавницький, видавництво, гражданка, друкування, друкар, друкарня, книгарь, книгарня, книгарський.

М. Комаров, наслідуючи тогочасну традицію західнослов'янських мов, замінював чужомовні запозичення греко-латинського походження українськими словами або наводив їх паралельно: абонемент - передплата, абонироваться - передплачувати; абонент - передплатник; брошюра - книжечка, метелик; каталог - список, реєстр; коллекция - збір, збірка; нумеровать - перезначати; копия - копія, випис; редактор - редактор, впорядник. Запозичення, до яких не вдалося дібрати українські відповідники в усній народній чи писемній мові, навіть такі широко вживані, як бібліотека, бібліографія, автор, у словнику випущені.

Термінологічна діяльність товариства "Просвіта" та інших просвітницьких товариств Галичини пов'язана із виданням ряду інструктивно - методичних матеріалів, призначених на допомогу практичній діяльності, фаховому підготуванню бібліотекарів. Видання "Просвіти" відтворили тогочасну термінологію бібліотечної роботи з питань комплектування, обліку, опрацювання та розміщення книг, ведення каталогів, обслуговування читачів, ведення статистики, підтвердивши орієнтацію на національні традиції у слововживанні і словотворенні та засвоєння міжнародних термінів: випозичальня, читальня, книгозбірня, бібліотека, народна бібліотека, прилюдна бібліотека, попит читачів, рух книжок, число випозиченої книжки, каталог, белетристика, дублікат.

Процес термінотворення як наслідок розвитку та теоретичного узагальнення поняттєвого апарату позначений рисами індивідуалізму, неконсолідованості зусиль бібліотекознавців і бібліографів. Нечисленність науково-теоретичних праць, розрізненість та епізодичність термінологічної діяльності ускладнювали процес унормування термінології документознавства на поняттєвому та лексичному рівні. Розробляючи методику роботи певної бібліотеки або їх мережі, укладачі інструкцій чи інших матеріалів поряд із усталеними бібліотечними термінами вводили в обіг авторські новотвори. Так, лише у праці М. Коця зафіксовані терміни книга конт(прообраз читацького формуляра), виказка(читацький квиток).

Документація бібліотеки НТШ засвідчує термінолексику окремих учасників термінотворчого процесу – бібліотекарів-практиків, які запозичували терміни з польської мови. Наприклад, реверс (лат. reversus, п. rewers) - боргова розписка, гарантійний лист про умови взаємного обміну літературою, попереднє надсилання грошей за оплату посилки [256]; регулямін (лат. regula, п. regulamin) - правила [305]; порто(іт. porto, п. porto) - поштові витрати [305]; евіденція (п. еwidencia) - відомість, запис, облік [304].

Невизначеність меж понять була притаманна навіть таким поширеним термінам, як бібліографія, бібліологія, вчення про книгу, каталог, опис книг[179].

Специфіку термінотворення документознавства визначив взаємний вплив та взаємодоповнення зусиль культурних діячів та вчених Галичини і Наддніпрянщини. За висловом О. Горбача, "заборони царського уряду на українську друковану книжку з 1863 та 1876 р. примусили перенести україномовну видавничу діяльність до підавстрійського Львова, де цей факт знову ж вплинув на усунення діялектних відмінностей місцевої різноманітності літературної мови, а з другої сторони – сама ця наддніпрянська мова увібрала в себе низку лексико-фразеологічних галичанізмів" [54]. Зокрема, до словника Б. Грінченка увійшли запозичення з польської літературної мови, що широко вживалися на Західній Україні: штука у значенні "мистецтво" (друкарська штука, красні штуки), офірувати, офіра – "пожертва", "дарунок" (офірувати книжки), наклад- "кошти" (видані накладом).

Виявом багаторічного взаємного впливу можна також вважати поширення в бібліотеках Галичини уже в 20-х роках терміна абонементна позначення поняття "форма обслуговування читачів". В архівних документах бібліотеки НТШ зафіксовані терміни абонемент, абонементна книга читачів, користування абонементом, що свідчить про поступове витіснення традиційно вживаного власномовного терміна випозичальнята його похідних [1]. Поширення терміна абонемент підтверджує думку про орієнтацію вчених НТШ на міжнародну термінологію, а також прагнення до створення загальноукраїнської термінології.

Отже, засади термінотворення і терміновживання аналізованого періоду охоплювали широкий спектр принципів: відбір готових слів, творення нових термінів, запозичення іншомовних термінів. Здобутки термінотворців у ці десятиліття, дозволяють вважати цей період формування української термінології визначальним у процесі вироблення загальноукраїнського термінологічного усного та писемного мовлення. За роки свого існування НТШ у Львові практично створило хімічну, географічну, математичну, біологічну, медичну термінологію, видану у словниках або систематизовану у збірниках НТШ. Не всі тогочасні терміни, що подавалися як нормативні, увійшли в сучасну українську терміносистему, але вчені НТШ заклали наукові засади термінотворення і терміновживання, які полягають у таких положеннях:

– термін повинен відповідати духові мови;

– кований термін повинен бути коротким і вмотивованим;

– синонімія в термінології можлива, але небажана; апробація терміна в функційному плані зменшує кількість синонімів;

– термінологія повинна бути всеукраїнською;

– підходи до термінотворення повинні враховувати потреби не тільки науки, але й освіти;

– у формуванні терміносистем треба логічно поєднувати національне і міжнародне.

На процес творення військових термінів значний вплив мали військові гуртки «Січ», «Соколи», які почали створюватися в різних містах Західної України в кінці ХІХ ст. Фахову термінолексику того часу відтворює «Словарь росийсько-український М.Уманця і А.Спілки» (Львів, 1893), в якому відтворено українську загальнонародну лексику і військові терміни: артилеристъ – гармаш, пушкар; артилерія – армата, гармаші, пушкарі, наука арматна; бронник – панцерник; атака – напад; генерал – генерал.Особливо активно розпочалося творення військової терміносистеми із сформуванням легіону Українських Січових Стрільців (УСС) під час Першої світової війни. Військові терміни творилися на взірець тогочасних німецьких та польських з широким використанням козацької ретротермінології. Назви Січ, січовий, січовикпов’язані з традиціями ХVІ-ХVІІ ст. Про те, що функціональний статус військових термінів зростав, свідчить поліглотне видання «Словник разом: російсько-українсько-німецько-польсько-румуно-болгарсько-турецько-есперантський», який охоплює близько 7000 необхідних назв для військово-торговельних зносин та при мандруванні (Умань). Вміщені у словнику українські відповідники засвідчують тенденцію до поєднання міжнародних елементів з надбаннями рідної мови: артилерія – гармата, артилерист – гарматник, броненосець – панцирник, генерал – атаман, пушка – гармата, солдат – жовнір, флот – сльота[336].

На початку XX ст. у Східній Україні було обмежено дію законів про заборону вільного розвитку української мови, що спричинило пожвавлення інтересу української інтелігенції до термінологічної діяльності, зокрема до збирання діалектної термінологічної лексики.

У цей період термінологічною діяльністю займалася низка наукових, просвітницьких товариств, студентських організацій, зокрема гурток натуралістів при Київському політехнікумі, Харківське товариство ім. Г.Квітки-Основ'яненка під керуванням О.Янати, Київське товариство шкільної освіти, Агрономічний гурток Московського сільськогосподарського інституту та ін. При шкільнолекційній секції Київського товариства «Просвіта» (до заборони в 1910 р.) і Харківському товаристві ім. Г.Квітки-Основ’яненка були створені термінологічні комісії. До їхніх завдань входило збирання термінологічної лексики з літературних джерел і шляхом записів з усних джерел.

У відозві Київського гуртка натуралістів до українського громадянства вказувалося, що «майбутні агрономи, техніки й інженери прийшли до думки, що, не знаючи термінології, не можна ні науку вперед посувати, на передавати її здобутки народові». Гурток натуралістів при Київському політехнічному інституті працював над українською ботанічною, сільськогосподарською та науково-технічною термінологією.

У 1913 р. утворилося Київське наукове товариство, у 1918 р. – Луганське наукове товариство. Вони починають друкувати наукові праці українською мовою. Медична секція Київського наукового товариства почала працювати над медичним українським словником. Природничо-технічна секція у кожному томі своїх «Записок» вміщувала термінологічні покажчики до опублікованих в них статей.

Проте до 1917 р. у Східній Україні було опубліковано лише невеличкі збірники з питань термінології, низку термінологічних словників з біології, діловодства, метеорології, природознавства і географії, медицини, хімії і фізики, техніки, укладених ентузіастами наукових товариств та різноманітних гуртків. За характером ці словники – перекладні, лише деякі з них – тлумачні.

І.Огієнко зазначав, що ці словники написані з великим патріотизмом, але малим фаховим знанням [212, с. 334].

І.Туркало у спогадах про термінологічну роботу у ті роки пише, що перед Першою світовою війною майже по всіх вищих школах Києва були українські громади, а при них – термінологічні секції. У громаді, якою він головував, було кілька тисяч, якщо не десятки тисяч термінологічних карток. Пізніше ці матеріали перейшли до Київського наукового товариства, а звідти – до Інституту української наукової мови. Те саме було і по інших вищих школах. На думку вченого, Інститут української наукової мови спромігся випустити кілька десятків словників термінів, бо була основа, на якій можна було розпочати інтенсивну наукову працю, чого б не можна було б зробити, якби все довелося починати з першої картки [370].

Із проголошенням Української Народної Республіки (1917 р.) було скасовано всі заборони українського слова. Відкривалися українські видавництва, школи, друкувалися українські підручники, словники, періодичні видання. У Києві відкрито першу українську гімназію. "Товариство шкільної освіти" намагалося відкрити курси для вчителів, на яких вони змогли б отримати певні консультації з термінології, що сприяло 6 виданню підручників. До укладання словників, довідників залучалися термінологічні гуртки, секції, комісії, приватні особи. Проблемами формування національної термінології займалися Київське наукове товариство під головуванням М.Грушевського, Кам’янець-Подільський університет (заснований у 1918 р., ректор – І.Огієнко), Українська Академія Наук (заснована 1918 р., президент – В.Вернадський), Інститут економічної кон’юнктури (створений у 1918 р., директор – автор теорії світової економічної кон’юнктури М.Туган-Барановський), кафедри української мови в університетах України.

За дорученням Генерального секретаріату освіти Олена Курило почала впорядковувати матеріали для шкільної термінології, насамперед з фізики, хімії, медицини, що згодом вийшли окремими словниками.

Із проголошенням УНР, створенням національної армії пов’язана друга спроба відновити військову термінологію козацької держави ХVІІ ст. Було видано військові статути, інші нормативні документи. Основу термінології складала відроджена козацька термінологія ХVІІ ст. та запозичення з російської. У 1918 році було проголошено Гетьманат, а Павла Скоропадського – гетьманом. Військові ранги розпочиналися з ройового,далі –чотовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман.Звернення до термінологічних надбань козацької доби було зумовлено бажанням створити національну термінологію. Те, що більшість із названих термінів тюркського походження, до уваги не бралося. Важливою була традиція їх використання в часи української державності, віковий зв’язок з народною мовою і тими лексемами, що були узвичаєні в українському самостійному війську [114].

Робота над створенням національної термінології набувала великої ваги, тому дедалі гострішою ставала проблема спрямування її в якесь широке русло. Виникла нагальна потреба у виробленні єдиної української нормативної термінології, необхідної перш за все для школи, державного управління, засобів масової інформації тощо. Ці питання хвилювали прогресивну українську інтелігенцію, яка докладала всіх зусиль для розв'язання названої проблеми. Всі розуміли, що виконувати таку роботу роз'єднаним товариствам і гурткам не під силу. Для плідної роботи на термінологічній ниві потрібні були кошти й об'єднання всіх товариств у єдину організацію.

Таким чином, в XIX – на початку XX ст. розпочалося цілеспрямоване формування української науково-технічної термінології; характерною рисою термінотворення цього періоду була орієнтація на лексику рідної мови.