Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Української документознавчої термінології



 

Виникнення та розвиток наукової термінології зумовлено існуванням цілого ланцюга взаємопов'язаних мовних і позамовних чинників.

Серед мовних чинників формування національної термінології можна виділити: структурний розвиток мови, розбудову функціональних стилів.

Еволюція української документознавчої термінології безпосередньо пов'язана із дією позамовних чинників: виробничо-технічного, історико-політичного та соціально-комунікативного, що у своєму діалектичному взаємозв'язку зумовлювали хід та особливості певних періодів розвитку термінології.

Виробничо-технічний чинник визначається рівнем розвитку науки і техніки, виробництва, культури, освіти. Так, науково-технічний прогрес сприяв становленню та розгортанню друкарської, видавничої справи, поширенню мережі бібліотек, бібліографуванню друкованої продукції, розвитку науково-інформаційної діяльності. Він зумовлював формування відповідної системи понять документознавчої сфери, їхніх чітких наукових визначень, що закріплювали результати пізнавальної діяльності людей.

У формуванні української термінології визначальними були ідеологічно-політичні обставини різних періодів історії України та існування її державності, особливості формування української наукової думки. Саме піднесення державотворчих процесів, утвердження державності України активізовували термінологічну і термінографічну роботу у 20-х роках та з початку 90-х років ХХ століття.

Розвиток термінолексики українського документознавства, навіть використання її у документальних джерелах, функціонування у професійному мовленні, у сфері споживачів, залежали майже безпосередньо від історичних умов.

Початок процесу свідомого творення термінології документознавства сягає 60-70-х років ХІХ ст. У цей час територія України була розчленована і належала різним державам, особливості національної мовної політики яких визначали статус української мови та літератури. Соціально-політичні зміни в Австро-Угорщині (1848 р.) і Росії (1861 р.) створили сприятливі обставини для розширення функціонування української мови. Остаточне утвердження у попередні десятиліття гражданського друку у книговидавництві, виникнення в Україні перших спроб бібліографування нової української літератури зумовили формування національної бібліографії, розвиток бібліотечної справи та вироблення на цій основі УДТ.

Розвиткові української термінології на початку ХІХ ст. сприяло створення бібліотек, спеціальних та технічних шкіл, привілейованих навчальних закладів: Кременецького ліцею, Рішельєвського ліцею в Одесі, Гімназії вищих наук князя І.А. Безбородька в Ніжині. Особливу роль в розвитку національної культури відігравали бібліотеки Харківського, Київського, Одеського (Новоросійського), Чернівецького університетів. Формувалися значні для свого часу зібрання книг у бібліотеках духовних семінарій та академій, в спеціальних бібліотеках. Розпочався процес створення публічних бібліотек (1829 р.- в Одесі, 1866 р. - в Києві, Житомирі, Кам’янець-Подільському, 1886 р. - у Харкові).

Розвиток української літератури на Наддніпрянщині і в Галичині зумовили необхідність її бібліографування. Одна з таких спроб вміщена у передмові до галицького альманаху "Русалка Дністровая" (1837 р.), яка, за мемуарами Я. Головацького, належить М. Шашкевичу, а друга - в тексті анонімної рецензії на упорядкований П. Лукашевичем збірник "Малоросийские и червонорусские народные думы и песни", автором якої на думку бібліографа М. Гуменюка, був Є.П. Гребінка. Укладання багатоаспектних за тематикою та призначенням бібліографічних покажчиків української літератури створювали підґрунтя для розбудови в майбутньому класифікації видів бібліографії та бібліографічних посібників.

Однак із прийняттям Валуєвського (1863 р.) і, особливо, Емського (1876 р.) указів, які М. Грушевський розцінив як "нечуване насильство над найсвятішими потребами людського духа", було заборонено видавати будь-які оригінальні та перекладні твори, довозити українські книжки з-за кордону, тримати їх у шкільних бібліотеках.

Це спричинило опублікування творів письменників, бібліографів Східної України у періодичних виданнях Галичини, де з прийняттям ліберальної австрійської Конституції 1867 р. українська громадськість дістала змогу розвивати науку рідною мовою, засновувати українські періодичні видання, у зв’язку з чим деякі галицькі журнали набули загальноукраїнського значення. Українські вчені друкувалися в галицьких журналах, що сприяло певній нормалізації морфологічних форм, стабілізації орфографії, вдосконаленню синтаксичної структури речень, збагачення мови абстрактно-науковою лексикою.

Так, "Словарь російсько-український", укладений в Одесі основоположником української бібліографії М.Ф. Комаровим та іншими діячами культури Наддніпрянщини, був опублікований під псевдонімом М.Уманець та А.Спілка у Львові додатком до часопису "Зоря" у 1893-1898 рр. і став лексикографічною працею, що відтворює усталену на той час документознавчу термінологію, зібрану з різних кутків "Української, Галицької, Буковинської і, навіть, Угорської Русі" [385].

У кінці ХІХ ст. на процес становлення україномовного бібліотекознавства та бібліографознавства мало безпосередній вплив протиборство двох партій української галицької інтелігенції - народовської та москвофільської. Москвофіл І. Левицький, подібно до Я. Головацького, вважав західних українців частиною російського народу, а українську мову - всього лише діалектом російської. Свою працю "Галицко-русская библиография ХІХ столетия" він розцінював як поповнення російської бібліографії і тому передмова до покажчика була написана російською мовою, де-не-де "зіпсованою язичієм" [173].

Неодноразово наголошуючи на значенні бібліографії для розвитку літературного та мовного процесу, І.Франко, зокрема, визначаючи роль "Галицко-русской библиографии ХІХ столетия", вказував: "Саме цей період бурхливих суперечок, які розгортались в основному з приводу обряду, літературної мови, суті української національності і характеру правопису, охопили майже повністю видані досі зошити бібліографії п. Левицького, таким чином полегшуючи майбутньому історикові Галицької Русі наукове опрацювання цієї надзвичайно цікавої епохи" [391, с. 256].

Критикуючи намагання І.О. Левицького приписати москвофілам вирішальну роль у розвитку літератури в Галичині, Іван Франко в одній із своїх рецензій зазначав, що факти, нагромаджені у праці Левицького, засвідчують, що не москвофільський, "схоластично-клерикальний літературний напрям був рушієм національного розвитку Галицької Русі, а що тільки з виплекання нового національного, українофільського напряму почалось пожвавлення української літератури, ця література набрала актуального національного значення, якого перед тим не мала" [391, с.253].

У 80-х роках із втратою москвофільською партією підтримки у колах інтелігенції і витісненням москвофілів народовцями на книжковому ринку, українська мова утвердилася у культурологічних, бібліотекознавчих виданнях "Просвіти", НТШ та інших українських культурно-просвітницьких організацій, що дало поштовх до розвитку національної книгознавчої термінології.

Відносно сприятливі суспільно-політичні умови на Галичині спричинили пожвавлення дії виробничо-технічного чинника формування УДТ, що безпосередньо пов'язаний із діяльністю заснованого у 1868 р. товариства "Просвіта", у 1873 р. - Наукового Товариства ім. Шевченка та інших культурно-просвітницьких товариств: Українського педагогічного товариства, Українського студентського союзу, під егідою яких засновувалися друкарні, бібліотеки, створювалися бібліографічні посібники, розроблялися інструктивно-методичні матеріали з питань поширення книги, закладалися основи усного та писемного термінологічного мовлення українською мовою [98].

Із заснуванням Наукового товариства ім. Шевченка та створенням при ньому за участю М. Грушевського 21 листопада 1909р. Бібліографічної комісії як органу історико-філософічної, філологічної та математично-природописно-лікарської секції відбулося об’єднання бібліографічних сил для укладання повної бібліографії української літератури, доповнення наявних бібліографій, систематичного ведення поточної бібліографії. Бібліографічна комісія при НТШ розпочала у 1914 р. видання критико-бібліографічного журналу "Бібліографічний вісник", однак жодного номера не збереглося. На сторінках "Записок НТШ" та інших журналів поряд із бібліографічними матеріалами друкувалися статті І. Франка, А. Кримського, І. Левицького та інших діячів, присвячені питанням розгортання книжкової справи та бібліографії української літератури. Проте, за свідченням М. Ясинського, "в ділянці теорії й методології загальної бібліографії важко відзначити щось значне в літературі передреволюційних часів. Бібліографічна комісія НТШ у Львові зупинила свою увагу на питаннях української бібліографії і лише поширювала традицію українських бібліографів попереднього часу” [428].

Визначний внесок у розбудову української мови науки зробили М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський. Завдяки дотримання наукових засад до використання термінів, їх переосмислення, створення номінацій нових понять, урахування загальноєвропейських тенденцій термінотворення, духу та сутності української мови вони не тільки вплинули на вибір перспективних шляхів подальшого розвитку національної термінології, але й значною мірою визначили ці шляхи.

На жаль, за час свого існування з 1906 до 1910 р. київська "Просвіта", одним із фундаторів якої був Б. Грінченко, "звужувана наскільки можна повсякденними заборонами та перешкодами", а також засноване в березні 1911 р. Одеське бібліографічне товариство не змогли розгорнути термінологічну діяльність і суттєво вплинути на становлення УДТ [109]. За словами М. Ясинського, "... перед революцією ми не мали на Наддніпрянській Україні жодного осередку, в якому проводили би працю над організацією і розвитком бібліографії на Україні”. Для дореволюційної термінології книгознавства була характерною нерозробленість теоретичних питань. Важливі в теоретичному відношенні висловлювання окремих діячів культури про місце і значення бібліографічної справи були розкидані по окремих статтях, рецензіях, листах і не могли впливати на загальний рівень розвитку термінології [426; 427].

Вплив соціально-комунікативного чинника на формування УДТ визначається соціальним, професійним, психологічним, мовленнєвим складом учасників процесу термінотворення. До становлення і розвитку УДТ долучилися широкі кола патріотично зорієнтованої української громадськості: діячі наукових та просвітницьких товариств, вчені, літератори, учительство, студентство, духовенство. Практична книгознавча, бібліографічна діяльність [61; 134; 173] та спроби її теоретичного осмислення та узагальнення [160; 172; 391] цілою плеядою діячів науки, культури (М.Шашкевича, М.Комарова, І.Левицького, І.Франка, А.Кримського, М.Павлика, Б.Грінченка, І.Калиновича та ін.) були зумовлені їх усвідомленням ролі книги у розвитку української мови і літератури як важливого чинника пробудження національної свідомості, поширення національно зорієнтованих світоглядних та мовознавчих ідей серед української інтелігенції.

Характерною рисою тогочасного мовленнєвого стану суспільства Галичини був значний вплив говірок на мову інтелігенції, незважаючи на певні зусилля вживати загальноукраїнську мову. Оскільки вся інтелігенція була двомовна (мови українська і польська) або тримовна (українська, польська, німецька), бібліотечна термінологія була відкрита запозиченням і калькуванням, зокрема з польської мови, про що свідчить документація бібліотеки НТШ початку ХХ століття [1; 181; 256; 303].

На традиційну багатомовність української інтелігенції ще у ХVІ ст. вказує І.Свенціцький: "...ті з освічених верхів, що потребували книжок спеціяльних - спокійно користувалися відповідними виданнями польськими або латинськими" з огляду на нечисленність української друкованої книжки [316, с.38-39].

Через нестачу або недосконалість свого, прогалини в українській мові і культурі заповнювалися термінами з розвиненіших мов і культур. У свою чергу, східноукраїнська інтелігенція значною мірою користувалася російською мовою [418]. Процес українізації сфери книгознавчої роботи зумовив необхідність знання не тільки української мови, але й української літератури, культури. Однак, за свідченням Л. Чухрая, "ні того, ні другого, ні третього як раз ми й не маємо. Українською мовою з усієї маси бібліотечних працівників володіє лише 15-20 відсотків, а з них добра половина цілком не знає української книжки" [411]. Мовленнєві проблеми одеських бібліотечних працівників зумовили створення української секції у складі Одеського бібліотечного об’єднання, якою з метою надання допомоги в оволодінні фахової термінології було укладено російсько-український словник бібліотечних термінів. Із засвоєнням бібліотекарями української мови подальше існування української секції було визнане зайвим [320].

Діяльність українських книгознавців різних поколінь засвідчує розуміння і сприйняття українською інтелігенцією ідей єдності мовного і літературного процесів на Наддніпрянщині і Галичині, її відчуття спільності мети у служінні своєму народові, у турботах "про рідну мати Україну", незважаючи на кордони, що поділяли територію [41; 134, с.5; 136; 141; 313].

У передмові до "Бібліографічного покажчика нової української літератури", який поклав початок українській національній бібліографії, Михайло Комаров писав, що він "мав на думці зібрати якомога більше звісток про все, що було надруковано по українські, як нашими писателями, так і земляками нашими галичанами, починаючи від того, коли наша словесність обернулася вже до щирої народної мови. ... На превеликий жаль, Галичина й досі край для нас мало відомий і літературні зв’язки геть усі малі ... Настане краща година, коли зв’язки з Галичиною будуть вільні і дужі" [134]. М.Возняк так прокоментував ці рядки: "Вже те, що наведеними словами уважав Комаров за потрібне розпочати свою передмову, стверджує, що в своїй діяльності він стояв на всеукраїнському становищі" [41; 42].

Праця українських діячів науки і культури у галузі бібліотечної справи (кінець XIX – початок XX ст.) була зумовлена їх усвідомленням ролі книги та бібліографії для поширення національно зорієнтованих світоглядних, мовознавчих ідей, пробудження національної свідомості народу і засвідчує сповідування ними ідей єдності, спадкоємності літературного та мовного, зокрема термінологічного, процесів на Наддніпрянщині та Галичині.

У часи українізації Богдан Михайлович Комаров, торкаючись у своїх листах власних бібліографічних праць, з гордістю підкреслював: "У своїх нечисленних працях з Української бібліографії я намагався йти за настановами мого батька, Михайла Федоровича Комарова, основоположника української бібліографії" [116].

У 20-х роках М. Сагарда, визначаючи завдання бібліографії української періодики, вказував, що "паралельну роботу для України закордонної, Наддністрянської України, мусить організувати Бібліографічна комісія та Бібліотека наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові – вони мають зв’язатися з закордонними українськими бібліотечними та бібліографічними осередками - близькими й далекими, закликавши їх до спільної великої роботи як у створенні репертуару української періодики, так і взагалі цілого українського бібліографічного репертуару" [313; 314].

Коливання інтенсивності дії виробничо-технічного чинника в термінотворчому процесі повністю збігається із сприятливістю історико-політичних умов існування української державності чи активізації окремих її ознак, що знайшло своє найповніше відтворення у 20-х роках, коли процеси українізації зумовили ті якісні зміни, що відбувалися в українському книгознавстві, бібліотекознавстві і бібліографії. Цей період став "справжнім ренесансом у бібліотечній справі України" [373, с.2].

Розгортання діяльності Всенародної (Національної) бібліотеки України та Бібліографічної комісії, утворених при ВУАН, а також Головної книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства, що уособлювало надання книжковій справі державної підтримки, закладало науково-теоретичні основи для розроблення термінології українського книгознавства як комплексу наук про книгу. Науково-теоретичній роботі надавалося особливе значення, оскільки вона в усіх основних напрямках знаходилася у стадії зародження. У цей час вперше з’являються окремо видані праці науковців Києва, Харкова з усіх найактуальніших напрямків книжкової справи, на відміну від яких менш чисельні галицькі видання були просвітницького, популяризаторського змісту.

У 20-х роках розвиток термінології зумовлювався розв’язанням таких основних науково-теоретичних питань, як розроблення методології створення репертуару української книги; створення каталографічної інструкції, запровадження децимальної системи класифікації друкованих творів; класифікація видів бібліографії.

Термінологія наукових дисциплін документно-комунікативного циклу у 20-ті роки мала тенденцію до інтегрування у міжнародну термінологію, на що вказують такі чинники:

– співзвучність з європейською традицією теоретичних та практичних засад українського бібліотекознавства, що формувалося під впливом світового, російського дореволюційного бібліотекознавчого досвіду, а також явищ поширення функції мови як державної за часів УНР, Гетьманату. Активними носіями такого підходу були С.Сірополко, Ю. Меженко, Л. Биківський та інші;

– зорієнтованість на нові міжнародні технології, що забезпечувало зв’язок з міжнародним бібліографічним репертуаром та входження до міжнародної бібліографічної кооперації: міжнародна каталографія; авторські Кеттерові таблиці; міжнародний формат бібліотечної картки; міжнародна децимальна класифікація друкованих творів, яка вперше в колишньому СРСР була запропонована в Україні Головною книжковою палатою, директором якої у 1919 р. був Ю. Меженко;

– наукова співпраця із зарубіжними бібліографічними інститутами, зокрема, Українським товариством прихильників книги та його друкованим органом "Книголюб" у Подєбрадах (Чехія).

На думку Ю.Меженка, "якби розвиток бібліотекознавства і бібліографії пішов самостійним шляхом, то наша теорія і практика тяжіла б до міжнародної, в т.ч. західної, традиції, а не російської".

Наукові праці Ю.Меженка, Ю.Ковалевського, М.Годкевича, М.Сагарди, Д.Балики та інших українських науковців та практиків, у яких розроблялися як загальнотеоретичні проблеми, так і методологія окремих питань, закладали наукову школу книгознавства і бібліографії, сприяли унормуванню української термінології. Процес українізації позначений розширенням сфери вживання української мови у фаховій літературі. Термінологічному процесові сприяло заснування фахових науково-методичних збірників, журналів: "Книжковий вісник" (1919), "Голос друку" (1922), "Бібліологічні вісті" (1923-1930), "Праці УНІК" (1923-1930), "Бюлетень Одеського бібліологічного об’єднання" (1924-1926), "Бібліотечний журнал" (1925-1926), "Бібліотечний збірник" (1926-1927), "Журнал бібліотекознавства і бібліографії" (1927-1930), "Праці Одеської центральної наукової бібліотеки" (1927), "Радянський книгар" (1928-1932). Чільне місце у створенні термінології належить журналу "Бібліологічні вісті", що видавався Науково-дослідним інститутом книгознавства за редакцією Ю.О.Меженка, який зазначав, що об’єднавши навколо себе 200 бібліологів цілого світу, УНІК досяг того, що журнал його "Бібліологічні вісті" став всесоюзним органом, де друкувалися російські книгознавці, вважаючи його, не дивлячись на українську мову, за свій орган [242].

Вітаючи появу у 1923 р. у Харкові українського бібліографічного журналу "Книга" та підкреслюючи факт, що минуле українських бібліологічних журналів не дуже багате назвами, "Бібліологічні вісті" констатують: "Насамперед ми абсолютно не розуміємо і не поділяємо погляду редакції щодо вживання двох мов в українському бібліографічному журналі. Російська бібліологічна література далеко багатша від української своїм минулим і сучасним і тому з цього висновок, що український бібліографічний журнал повинен базуватись щодо мови та змісту на ґрунті української культури" [209, с.45].

Із середини 20-х, у 30-х роках відбувалося скерування науково-теоретичної книгознавчої роботи на повне підпорядкування ідеологічним стереотипам і догмам, що випливало із рішень Першої конференції наукових бібліотек (1925 р., Київ), всеукраїнського з'їзду бібліотечних працівників (1926 р., Харків), виступів у пресі. "Ми ведемо нашу бібліотечну роботу не науково-виробничими методами, а сліпо виконуючи індивідуальні інструкції того чи іншого керівника. Ми тільки догадуємось з російських переказів, що Рубакінська теорія не для нас, не для радянських бібліотек, але самої теорії ми не знаєм", - з гіркотою констатував Ю.Меженко [292].

Незважаючи на появу у 20-х роках цілої низки окремих наукових праць, періодичних видань, що сприяли формуванню термінології, становище української мови як мови фахової літератури було далеко не стабільним. Ю.Меженко вказував на штучне обмеження друку наукових праць українською мовою: "Сумне явище – повна неможливість віддрукувати навіть написані добірні наукові розвідки. Можу навести факти, коли автори, що працюють в українських бібліотеках, широко використовуючи специфіку української мови та українську практику ... переписують свій рукопис російською мовою, бо українські видавництва, не переглядаючи рукописа, не могли прийняти, бо в ньому аж 12 аркушів. Чи це не загроза нашій науковій роботі?" [209, с.45].

Тенденція до витіснення української мови з науки, з практики викладання у навчальних закладах, що призводила до втрати мовного специфічно-емпіричного матеріалу для формування термінів, досягла повного свого довершення в період з 1931 до 1954 року, коли не було видано жодної теоретичної праці, підручника українською мовою і лише нечисленні інструкції, методичні поради утверджували українську книгознавчу термінологію, що була максимально наближеною до російської термінології.

Сприятливіші суспільно-політичні умови 60-80-х років спричинили пожвавлення української наукової думки, що дало новий поштовх до розбудови фахової термінології. Безпосередніми чинниками, що вплинули на термінотворчий процес, були:

– розроблення у 58-68 рр. Бібліотечно-бібліографічної класифікації – вітчизняної класифікації, призначеної для універсальних та спеціальних наукових бібліотек;

– запровадження з 1963 р. Універсальної десяткової класифікації – міжнародної класифікації як єдиної для природничих і технічних наук у технічних, медичних, сільськогосподарських бібліотеках та органах науково-технічної інформації;

– заснування та розвиток з 1978 р. єдиної системи стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи (СІБВС);

– поглиблення міжнародної співпраці з питань стандартизації термінології бібліотечної справи, інформації та документації;

– розвиток інтеграційних процесів між бібліотекознавством, бібліографознавством і суміжними науками, перш за все інформатикою, видавничою справою, психологією, педагогікою.

Поповнення УДТ унормованими і стандартизованими термінами відбувалося під впливом російської термінології [175].

Проголошення незалежності України, прийняття Закону про мови, надання Конституцією українській мові статусу державної зумовили перехід науки і виробництва на національну термінологію, дали могутній поштовх розбудові української термінології [95]. Національне законодавство закладає правову базу наукового, виробничого, освітнього розвитку галузей. Закон України про бібліотеки і бібліотечну справу засвідчує державну політику у галузі бібліотекознавства, основним напрямом якого є "сприяння науковим дослідженням, розробці та здійсненню цільових програм розвитку бібліотечної діяльності". Національна програма збереження документальних фондів України одним із пріоритетних завдань передбачає розроблення національних та міжнародних стандартів [26].

Наукова громадськість, зважаючи на роль документа та документно-комунікаційної, інформаційної діяльності в сучасному соціокультурному контексті, визнає за необхідне створення серії довідкових видань: енциклопедії книгознавства, бібліотекознавства, бібліографознавства, а також інтеграції категоріально-поняттєвого апарату документознавчої науки, вдосконалення на цій основі термінології документознавства, створення міжнародного термінологічного словника [306].

Таким чином, визначальним чинником розвитку української документознавчої термінології були ідеологічно-політичні умови існування української державності; активізація позитивного впливу історичних обставин на термінотворчий процес збігається з пожвавленням виробничо-технічних чинників ( кінець XIX ст. в Галичині; 20-ті роки XX ст.; 90-і роки); зміна напрямку державної політики, позбавлення пріоритетності україномовної науки спричиняє занепад української термінології (30-50-ті роки); унормування та розвиток термінології відбувається майже винятково шляхом наслідування та калькування з російської мови (60-80-ті роки).