Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Шевченко — ляхам



Промова на вечорі у 43 роковини смерті Шевченка у Львові д[ня] 15 марта 1904

Сорок третій раз отеє з приводу смерті великого Кобзаря України лунає з сього місяця слово, яке має доказати, що пам 'ять його серед вас не загибла, що його пісня не перестала бути тим огняним стовпом, який

невпинно, безпохибно веде нас через велику пустиню занепаду до далекої обітованої землі, до вільної, самостійної України.

Скільки перемін та духових течій пережили ми затих 43 роки, скільки різних поглядів висловлювано в тім часі про Шевченка, про вартість його творів для потомства! Від ентузіастичних славословій, від признання Шевченка нашим пророком і месією але до пристрасно сердитого вислову Куліша про його п 'яну Музу та антикультурне гайдамацтво і до холодні­шого та не менше рішучого вислову Драгоманова, що з ідейного погляду для нас, себто для чільної верстви українського народу, Шевченко — еіп иЬепуипаепег Зіапарипк^. А проте можемо сказати сміло, що Шевчен-кове слово не стратило досі своєї чародійської сили. що його думи не уронили нічого зі свого панування над нашими серцями, а його геній, не притемнений пізнішим розвитком нашої літератури, ясніє в повнім блиску, сам для себе і зворотна точка в історії нашого письменства, і ціла одна її епоха. Навпаки, чим ближче придивляємося йому, чим чуткіше вслухує­мося в кожде його слово, тим більше красоти і сили і глибини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральності.

Має се до себе кождий правдивий геній так, як і щире золото, що час не покриває його ржею, а тільки наволікає дивною патиною, що додає йому краси й коштовності.

Сорок три роки по смерті, та й ще до того роки, повні таких соціаль­них, національних та культурних змін, як ті, що ділять початок р. 1861 від початку?. 1904, се вповні досить часу, щоб утворити для письменни­ка те, що називаємо історичною перспективою. Скільки-то письменників, навіть голосних за життя, за такий протяг часу западають у другу, страшнішу могилу — забуття! Та для Шевченка, можна сказати, поде­куди ще не зовсім настала історична перспектива. Питання і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова, ще не перестали ворушити пристрастей та збуджувати ілюзій. Отим-то противники й прихильни­ки однаково з жахом оминають такі вислови нашого Кобзаря: одні, щоб не ворушити болючого місця і не договорюватися до лютості; другі, щоб не знайти в них чогось такого, де б довелося справді признати рацію противникові з ущербом для честі, а може, лише для непомильності до­рогого національного поета.

Та я думаю, що для нас, виплеканих і викоханих Шевченковою піснею, у яких Шевченкове слово нерозривно зіллялося з усім найкращим і найви­щим, що дає нам новочасна наука і новочасна культура, — що для нас давно настала супроти Шевченка ота історична перспектива. Ми мо­жемо спокійно слідити за кождим розмахом його орлиного крила, може­мо розбирати критично його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості, коли нам доведеться признати якийсь його погляд хибним або думку якусь неясною. Ми знає­мо, що наш поет був чоловік, значить — міг і мусив помилятися. Його «Кобзарю для нас не Коран і не Євангеліє і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, і виказання одної-другої помилки нічогісінько не вхибить його вартість у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і лібераль­них програм, лишається безсмертним, хоч іяк би змінилисяпобудованіна нім логічні програмові конструкції.

Після такогопредставлення Тараса Шевченка як національно­го генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич провідника нації, Іван Франко переходить до проблеми помилковості чи непомильності поета і до того, як зміст його творчості відповідав тодішньому життю нації, тобто наве­дений вище текст промови Івана Франка «Шевченко — ляхам» є класичнимвступом, в якому грунтовно, широко підготовлено слу­хачів до основного змісту промови.

А основний зміст промови починається з запрошення І. Фран­ка до аналізу поезії Т. Шевченка «Ляхам» в контексті «вічно пеку­чого питання українсько-польських відносин».

Оголошення теми промови:

Отим-то я й не жахаюся просити у вас кілька хвиль терпеливостітадухового співробітництва, щоб ми разом придивилися невеличкій поезійці Шевченка «Ляхам». Поезійка доторкає дразливої, але многоваясної теми — польсько-українських відносин. Тема дразлива, особливо у нас у Галичині під теперішню пору, та я не буду тривожити тіні великого поета, вживаючи його слів як оружжя против одної або другої спорячої сторони. Вірний правилу історичної перспективи я хочу зовсім холодно, сухо, як то кажуть, науково розібрати Шевченків вірш, зовсім без огляду на теперішні польсько-руські диференції. Письмо святе велить шукати правди і обіцяє, що правда освободить нас. Шукаймо ж правди без огля­ду на те, чи вона моментально приємна нам, чи ні.

Шевченків віршик «Ляхам» був написаний 1858 р. д[ня] 14 марта, в Москві, коли Шевченко вертав із заслання. Вірш був присвячений і, певно, й переданий Броніславові Залеському, полякові родом з України, братани-чеві великого польського поета Богдана Залеського. Сей Броніслав За-леський разом з громадкою інших поляків за конспірації був засланий у солдати до Оренбурга, пізнався і заприязнився тут з Шевченком і вів з ним переписку та робив йому деякі дрібні послуги й пізніше, коли нашого поета загнано в тяжку неволю в Новопетровську кріпость, де він провів сім найтяжчих літ свого життя.

У результаті такого представлення І. Франком предмета промови постаєтеза: Сей вірш був, очевидно, відгуком приятельських роз­мов нашого поета з польськими патріотами, засланими в Орен­бург, а особливо з Залеським.

У світлі цієї тези І. Франко аналізує поезію «Ляхам», виділяючи початок-позитив:

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата, Пишалася синами мати, Синами вольними.

Далі йдеконтраст:

...іменемХристаПрийшликсьондзи і запалилиНаш тихийрай. І розлилиШироке моресльоз і крові...

Потім«апель» — звернення до ляхів:

Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.

Таке композиційне членування змісту поезії «Ляхам» нагадує Франкові тріаду Гегеля: теза, антитеза, синтез: теза — первісний згідний і свобідний стан ляхів з козаками, антитеза — закаламу-чення сього стану ксьондзами і синтез — поворот до первісного стану згоди вже в ім 'я вищої ідеї, в ім'я Христове.

Далі І. Франко шукає, де взявся мотив вини ксьондзів — він був уже в «Гайдамаках», і кривава українсько-польська історія не є іди­лією Шевченка. Вперше ідея її з'явилася у вірші «Не знаю, як те­пер ляхи живуть з своїми вольними братами», написаному в заслан­ні, де були й поляки.

З контексту і таких послань І. Франко робитьвисновок: Уявля­ючи собі контекст сього вірша, ми мусимо міркувати так: під впливом свіжих розмов з поляками або якогось свіжого добро­дійства з їх боку Шевченко доходить до думки, що все-таки ті ляхи — добрі люди і жити з ними на волі — •мо1пі 2 ^оіпуті, го'мпі 2 горнуті1 — було б дуже гарно.

І. Франко знову шукає, звідки взяв Шевченко погляд на первісну козацько-польську ідилію. І сам відповідає на це питання; Се ж був основний погляд славного Богдана Залеського, основний погляд його «Золотої думи», погляд, вироблений не на основі історії, навіть не на основі живої традиції, а на основі філософії Руссо про всесвітню ідилію, якою починалася історія людського роду, про повне щастя чоловіка в стані природнім і про дисгармонію, яку в те щастя внесла пізніша цивілізація.

Знайшовши відповідь на попереднє питання, І. Франко ставить наступне: ...наскільки ж та ідилія має під собою дійсний, фак­тичний грунт? І відповідає: Ану, стільки ж, як і погляд Руссо про первісну ідилію людського роду в стані природи, т. є. — ніякогісінького.

Далі він використовує демонстрацію, тобто конкретні факти, які є неспростовними доказами (аргументами): Неправда, буцімто аж

ксьондзи, чи єзуїти, чи інші внесли розлад між козаків і ляхів, бо ж унії ще зовсім не чуть було, коли на львівськім ринку покотилася козацька голова Івана Підкови, і не против унії піднімався Косин-ський та не в обороні унії православний гетьман Острозький велів косити голови козачі; не против унії піднімався й Наливайко і не задля релігійних мотивів його мучено й стято у Варшаві.

Знову — питання всіх питань: А що ж поможе? Ось тут ми входимо на грунт третьої точки Шевченкового посланія, тої його синтези, що має випливати з його тези й антитези. Поет кличе ляха, щоб подав козакові руку з чистим серцем і щоб оба вони Хри­стовим іменем, яким колись була розпочата братовбійча війна, відновили колишній, первісний рай. Поет, мабуть, вірить, що се можливе, що для відновлення того раю треба тільки доброї волі і чистого серця. Поет не міркує, що коли вперед роз 'єднання по­встало не через брак доброї волі, а через «неситих ксьондзів та магнатів», то чи й тепер обі сі сили не мають ще деякого впливу? А коли сей вплив ще не зовсім пропав, то, очевидно, що й його ре­цепт — чисте серце та добра воля — може показатися невідпо­відним.

Заключна частина містить висновок, до якого прийшов І. Фран-ко і якого не оминув у свій час і Тарас Шевченко:

Ситий голодному не брат, — каже справедливо народна приповідка,і для того романтичні поклики до братання в нинішню пору безпредме-тові, коли українці й ляхи бідні, темні, безрадні в житті та позбавлені навіть смислу самодіяльності. Романтики — а до них в отсьому питанні мусимо зачислити й нашого Тараса, бодай яко автора поезій, писанихпідвпливом розмов з польськими засланцями в Оренбурзі, — бачили перед собою далеко на обрію осяяні сонцем шпилі гір, що чарували їх своєю кра­сою, і вони кликали своїх сучасників летіти туди простою воздушною лінією. Але лет не вдався. Ті Ікари, що зривалися до такого лету, попада­ли й порозбивалися; пізніше покоління вибрало дальшу дорогу — по землі, круту, тернисту й кам 'янисту. Великі ідеали, вказані геніями слова й чут­тя, не перестають і нам світити, але крім тих ідеалів, що вказують нам дорогу, нам для далекої подорожі потрібний великий багаж матеріаль­них засобів, життєвого досвіду й енергії, духовної сили та широкого знан­ня. Поки сього не маємо, поти всяке балакання про згоду, про збратання і високі ідеали не заслуга, а деморалізація. Збратання двох народів, злуче­них і роз 'єднаних тисячолітньою історією, — се як будова моста між двома берегами. Коли наш міст має бути порядний і тривкий, мусять наші береги вперед бути виразні, сухі, тверді і міцні, бо інакше наш міст буде опертий на багні і пропаде. І коли люди нетерпеливі або нетямущі або злої волі з тамтого берега з докором або з притаманою гукають нам «Брат! Брат!» — не забуваймо відповісти їм нашою приповідкою: «Брат братом, а бриндза за гроші».

Як уже зазначалося, стилістика виросла з риторики, зокрема з розділу «Елокуція». Нині це дві окремі лінгвістичні науки. Маючи

спільний об'єкт (мовлення) і певні зони спільних інтересів, вони виокремлюються кожна своїм предметом, завданням і метою'.

Це слід враховувати при риторичному аналізі промов. Він близь­кий до стилістичного аналізу конкретних текстів, але відрізняється своїм аспектом, підходами й акцентами.Стилістичний аналіз по­казує, до якої сфери мовної практики належить текст,яким він с (яка стильова своєрідність, засоби вираження, їх функції у тексті тощо).Риторичний аналіз повинен показати,яким чином текст (підготовлений, виголошений) діє на слухача,як вінпобудованийзаради цієї дії, яка його композиція і як налаштована на досягнен­ня мети, яким є фоновий контекст спілкування, як при спілкуванні володіти аудиторією, якими засобами впливати.

Все те, що підлягає стилістичному аналізу тексту, входить і в риторичний аналіз (стилістичні значення і засоби їх вираження, стилістеми, ключові слова, мовні фігури, стилістичні прийоми ко­мізму, контрасту, тропи і фігури, функціональні й індивідуальні стилі). Однак при риторичному аналізі вони всі оцінюються з погля­ду того, наскільки ефективновпливають на слухача, бо це голов­на мета риторики. Тому при риторичному аналізі враховуються соціально-політичні, суспільно-культурні, історико-національні елементи змісту (ідеологеми, міфологеми, події, факти, оцінки, контрасти й антитези). Обов'язковою єриторична інтерпретація образу оратора (автора — адресанта) іобразу аудиторії слухачів (адресатів). Важливо знати, наскільки знаковою для нації, держа­ви, культури, суспільства є постать промовця і як на нього реагу­вало чи реагує суспільство в цілому чи представники окремих його сфер. Від цього залежатиме оцінка і важливість мовних засобів, якими він апелює до громадської думки, народу, слухачів у конк­ретній соціальній ситуації, прийоми організації їх у надфразні єдності і композиційні частини. Риторика прагматичніша за сти­лістику.

Риторичний аналіз має показати, наскільки логічно, послідовно і доцільно вибудована і виголошена промова, чи дотримувався оратор основних законів, риторичних правил і вимог, застережень і порад, висвітлених в інвенції, диспозиції, елокуції і акції.

Дуже важливо для вдосконалення власної риторичної підготов­ки звернути увагу в процесі риторичного аналізу на те, як оратор сформулював тему, мету, представлення предмета, концепцію, на­скільки доцільно вибрав закон і стратегію. Важливо відзначити, як сформульовані тези, наскільки вдало вибрано тип аргументації і види доказів, чи спростовано опозиційні думки, чи вміє автор уза­гальнювати і робити висновки.

Аналіз кращих промов відомих ораторів на відповідність їх ка­нонам риторики і використання текстів промов як взірців для наслі­дування, складання аналогічних промов та їх виголошення — це були основні види роботи під час процесу підготовки фахових ри­торів у школах та університетах.

Нижче подаються тексти промов для самостійного риторичного аналізу, які можуть знадобитися тим, хто прагне до вдосконалення свого публічного мовлення. Проте слід пам'ятати, що автори про­понованих текстів не належали з різних причин до офіційно визна­них, титулованих риторів. То українська мова була забороненою, то риторика вилучалася з навчального процесу і не культивувала­ся в суспільстві. Однак при уважному аналізі неважко помітити, що автори-промовці дотримувалися основних постулатів ритори­ки і дух українського красномовства незнищенний.

ТЕКСТИ ПРОМОВ ДЛЯ РИТОРИЧНОГО АНАЛІЗУ