Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Українська преса поза українськими землями в Росії



3 початком 1906 р. появляється українська преса і поза українськими землями в Росії – в Москві і Петербурзі. Першими з її органів були журнали „Зоря" і „Вільна Україна". „Зоря" почала виходити у Москві наприкінці березня 1906 р. Був це тижневий журнал, що виходив за редакцією адвоката Ів. Опокова з гаслом: „Українці! Єднайтеся у братерській згоді!" Крім творів красного письменства часопис під проводом Кримського почав практичний курс для вивчення українського слова. Тут же, на його сторінках, давалися ілюстрації. Були це фотографії образів таких малярів, як С. Васильківський, М. Маковський, М. Гармашів та інших. Всього появилося вісім чисел у чотирьох зшитках.

У лютому того ж року в Петербурзі почав виходити місячник „Вільна Україна", літературний, політичний і науковий журнал за редакцією А. Шабленка.

Перші числа принесли твори Л. Українки („Одне слово"), Хр. Алчевської, М. Чернявського, М. Вдовиченка, А. Шабленка, опові-дання I. Личка та інших. Із статтей К. Не-я (К. Арабажин): „Дещо про націоналізм і соціялізм", Ів. Сташенка: „Український національно-громадський рух і 1906 р.", Л. Бича: „Революція и органи самоуправи"; далі стаття П. Смутка (П. Стебницького): „Краєва автономія України". Стаття ця викликала деяку полеміку з російськими соціял-демократами і відповідь їм М. П. (Порша) – „Краєва автономія України в світлі „соціял-демократичної критики", що була опублікована в ч. 4 „Вільної України". 3 третьего числа журнал прийняв виразний напрямок українських соціял-демократів. Склад редакції та співробітників змінився, при чому редакція устами М. П. Порша знімала з себе відповідальність за першу книжку та особливо за статтю П. Смутка про автономію України.

Довго протриматися журналу не пощастило. По конфіскаті чч. 3 та 5-6 редакція примушена була припинити видання, звернувшись до читачів на сторінках „Громадської Думки" з таким характеристичним для часу повідомленням:

,,Редакція місячника „Вільна Україна" сповіщає своїх передплатників і читачів, що дякуючи тяжким репресіям „ліберального" міністерства д. Столипіна проти вільного, незалежного слова друкарського, вона не має можливости випускати в світ у свій час чергових чисел журналу. Книжка „Вільна Україна" за май-юнь „в

свій час" була сконфіскована. Редакція місячника сподівається при першій умові озватися з своїм словом до читачів".

Сподівання не здійснилися. А тим часом вже в березні того ж 1907 р. в Петербурзі почала виходити газета, присвячена інтересам міського і сільського робітництва п. н. „Наша Дума". Був це орган петербурзької організації Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, що почав виходити за редакцією Д. Донцова. Два числа, що появилися, присвячені були справам Другої Державної Думи. Виступив він із критикою праці Думи, захищаючи інтереси робітництва („бюджет в Думі", „Безробіття" тощо), давав фейлетони на думські теми та перебіг засідань. Утриматися цьому часопису так само не пощастило. По виході другого числа 25.III. 1907 р. газету було владою заборонено.

Трохи довше протрималася „Рідна Справа" – Думські Вісті". Почала вона виходити в Петербурзі з 12.ІУ. 1907 р. двічі на тиждень. Був це орган української фракції Другої Думи (Українські Громади – радикал-демократичного напрямку); видання якого популяризував був між послами студент-медик, пізніш відомий журналіст В. Піснячевський. На фактичного редактора запрошено Вас. Доманицького, а офіційним видавцем-редактором став посол С. Нечитайло.

„Наша газета – писалося тут – буде тим телеграфічним дротом, що з'єднуватиме український нарід з його депутатами для спільної праці і боротьби за землю і волю".

Співробітниками були члени Першої і Другої Думи та дехто з петербурзької колонії. Подавано тут перебіг думських засідань, промови послів та статті і фейлетони на актуальні теми. Тут м. ін. була опублікована серія фейлетонів П. Смутка (п. Стебницького), що потім вийшли відомою книжкою п. н. ,,Під стелями Думи".

Зустрінуто було „Рідну справу" прихильно, особливо на українських землях. Серед селянства мала успіх, чому чимало прислужилася добра мова і популярний виклад.

На початку червня (3.VI.1907 р.) розв'язано було Думу. Мусіла припинити свое існування і „Рідна Справа". Останнє 12 число вийшло 12.VI. 1907 р. з останнім словом до читачів, в якому редакція висловлювала надію знову появитися, коли збереться Третя Дума. Сподівання не здійснилися. Політичні умови, що запанували з приходом Третьої Думи, тому не сприяли.

Популярно-народні органи на українських землях під Росією. ,,Село", ,,Засів ", ,,Маяк".

Щойно більше як за два роки при найактивніший праці М. Грушевського починає в Києві виходити популярний народній ілюстрований тижневик п. н. „Село". Перше число появилося 3.IV. 1909р. Своїм завданням ,,Село" ставило: „подавати відомості, новини і всяку науку в справах, потрібних нашому селянинові або робіт-никові, і про всякі важніші справи з життя українського, російського и заграничного, цікаві для всіх, про які кожному треба знати".

До співробітництва запрошено було визначніші сили. Були тут О. Олесь, В. Самійленко, Гр. Чупринка, Я. Щоголів, що містили тут свої поетичні твори, як також В. Винниченко („Кузь та Грицунь" та інші), Арх. Тесленко („Страчене життя" та інші), С. Черкасенко („Земля" тощо). Тут же твори західньоукраїнських письменників, як: О. Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Т. Бордуляк з його популярним оповіданням „Дай, Боже, здоровля корові" і тут же вперше з'явилися оповідання Виборного Макогоненка (Мод. Левицького) про мову в школі, у суді тощо, що потім здобули широку популярність.

Огляди світових подій та внутрішнього життя, як також літературно-критичні замітки давав Микита Шаповал. Крім нього подібні ж статті містив тут Ю. Сірий (Т-о, Тищенко). Але найбільш звернено було увагу на популярні статті з життя світу, природи, з життя села та його культурно-просвітної праці.

Регулярно подавав огляди з діяльности Думи та уряду П. Смуток. Про українське культурно-наукове та громадсько-політичне життя на західньоукраїнських землях писав до ,,Села" М. Залізняк. На господарські теми писали А. Терниченко (пізніш редактор „Ріллі"), А. Гиленко, В. Королів-Старий, О. Мицюк (гром, землеволодіння та переселения).

Врешті, добре поставлена була хроніка. Все це робило часопис цікавим і поважним органом. Здобув він собі глибоку симпатію серед широких кіл, став вітаним гостем під селянською стріхою.

В легкій, приступній формі, формуючи и організуючи думку читана, провадив цей часопис його до лав українського суспільства вже як свідомого його члена. I читач це цінив. Були села з цілими гніздами передплатників – до десять і більше. Заходило „Село" в найдальші закутки, де трудно було навіть припустити, щоб там коли була газета.

Але все це дуже добре оцінила и адмінстрація. Тому не дивно, що по півторарічному існуванню з'явилися на сторінках „Села" слова М. Грушевського до читачів, що характеризують умови, в яких доводилося цьому часопису існувати.

„Жадне українське видавництво не було так високо отаксоване: крім явних репресій і кар, часом заборонювано „секретно" всяким начальством та відомствами, на ріжні і всякі способи, включно до наказу з волостей не видавати його адресатам, а відсилати до канцелярії губернатора... Тяжко видавати тепер справедливу часопись взагалі, а ще тяжче українську, а ще гірше – селянську українську. Не знають люди, як тяжко... Нема ні одній газеті такої тісноти, як нашій. I тому припиняємо її – може на час тільки, може и завсіди як полегшає".

Не полегшало. I „Село" ніколи вже не появилося. Наступником його став з 4.III. 1911 р. ілюстрований тижневик п. н. „Засів". Почав він виходити за тієї ж самої редакції та з тим самим складом співробітників і тією самою програмою, як і „Село", зміна назви однак не змінила становища до нового часопису з боку адміністрації. Кари і заборони продовжували робити своє діло. За якийсь час ведення часопису перейшло до інших людей, гуртка письменників. Нова редакція не порвала зв'язків з колишніми співробітниками і керманичами. Бажаючи якнайліпше забезпечити часопису існування та поширити його, редакція задумала зробити низку реформ. А в зв'язку з цим вирішила перевести серед передплатників анкету. Анкета дала дуже цікавий матеріял. Показала вона обличчя читача та його оцінку і становище до часопису.

Особливо цікавими були відповіді на питання: „Чому передплачуєте „Засів"? 3 низки відповідей згадаємо декілька. – „За її святу правду". – „Тому, що ми з неї тільки чуємо правду по селах". До них прилучалися інші: – „Тому, що вона при своїй дешевій ціні дає відповіді на різні питания і написана гарною і простою мовою" писали одні. – „За її щиро народній напрямок" – відповідав другий. Секретар одного хліборобського товариства відповів за всіх членів:

– „Того, що на неї великий спрос (попит), як на підходящу газету для малоросів."

А от відповідь передплатників із робітників:

– „Тому, що ця газета українська, глибоко народня, обстоює рідний край убогих селян і робітників. Я ж сам тілом і душею українець... шукаю кращої долі, як і „Засів". Ось чому я виписую „Засів" і лічу його своїм вірним другом-порадником". Так писав один з них.

„Тому, що це цілком народня газета, як по кошту, так і по змісту, хоч усього потроху в ній пишеться, але все, що неодмінно потрібно для робітників". – писав другий.

„Тому, що бачу в ній щирий погляд робітника." – подавав третій і т. д.

А дехто просто відповідав: „Бо вона нам по нутру". Червоною ниткою проходить у цій анкеті думка, що передплачувався „Засів", як свій орган, міцними зв'язками зв'язаний з народом. Та не зважаючи на все це, пощастило „Засіву" проіснувати лише трохи довше року. Року 1912 мусів припинити своє існування. Причини – матеріяльне виснаження постійними грошовими карами та іншими витратами, що не могли покритися низькою передплатою, а також і всі інші умови, в яких доводилося редакції часопису працювати.

,, ...Не легко було нам провадити діло своє – писала редакція за півроку праці. Шлях до народу поріс тернами та бур'янами, перепони та заборони стоять на ньому. Багато митарств проходить друковане слово, поки дійде в руки читача... Штрафи, кари цензурні та адміністративні завжди висять над головою редакторів та співробітників. А тут ще кругом добровільні темні сили завивають вовками, скиглять щоб припинити наше діло".

Приблизно за рік після „Засіву" почав виходити новий популярний літературно-громадський тижневик. п. н. „Маяк", перше число якого появилося 20.XII. 1912 р. Виходить за редакцією В. Шевченка і А. Терниченка. Склад співробітників був дещо відмінний від попередніх. Багатьох не було. їх місце зайняли молодші і нові, які щойно виступали на сторінках преси. Присвячений, головно, сільській та робітничій інтеліґенції, зустрів він серед неї не меншу увагу і симпатію. Натомість в журналістичних колах оцінка була розбіжна.

Деякі органи зустріли появлення цього часопису виразно неґативним, ба, ворожим відгуком („Дзвін"). Інші, навпаки, дали прихильну оцінку появленню часопису.

„...Числа нового журналу, що появився, вказують, що навколо видання згуртувалася низка осіб, які ясно уявляють завдання народнього журналу і вміло їх виконують", – писала в спеціяльній статті за підписом В. С. „Украинская жизнь". Вказавши на деякі хиби та піддавши доброзичливій критиці зміст журналу, закінчувала вона свій відгук такими словами:

,,В цілому новий журнал робить корисне вражіння, і не підлягає жадному сумніву, що, коли йому пощастить побороти адміністративні Сціли і Харібри, він знайде свого читана... Рекомандуючи увазі кіл близьких до має новий журнал, ще раз бажаємо „Маяку" існування довшого і щасливішого, як те було в його попередників".

Прихильною оцінкою відгукнувся також і „Літературний Вістник", зазначивши, що „Маяк", широко розходячись між селянством і робітництвом, „робить своє важливе діло поширення національної свідомости"...

Не пощастило. Напередодні світової війни 1914 р. на ч. 28 було цей часопис, як і всю іншу українську пресу того часу, владою заборонено.

Популярно-народні та інші часописи на провінції: ,,Дніпрові Хвилі" ,,Світова Зірниця" та інші.

Крім згаданих органів, що мали на увазі масового читача і виходили в Києві, в ті ж часи виходило кілька подібних органів і на провінції. Одні з них протрималися довше, інші коротше, а ще інші припинили своє існування на перших числах, не знайшовши відгуку серед має.

До перших належав ілюстрований тижневик „Дніпрові Хвилі". Почав він виходити у Катеринославі (тепер Дніпропетровське) з ініціятиви М. Богуславського. Перше число появилося І.Х. 1910 р. Фактичним редактором був Дм. Дорошенко, а на відповідального редактора запрошений був К. Котов (поміщик і домовласник). Згадуючи про це запрошення, Д. Дорошенко, м. і. розповідає, що К. Котов згодився взяти на себе відповідальність з умовою, що будуть друкуватися його вірші бодай двічі на рік.

„Звичайно він – оповідає Дорошенко – давав вірші на новий рік і на Великдень. Розуміється з тими віршами було багато мороки, доводилося їх прати і гладити, і тут було не мало і редакторської творчости"...

Під досвідченою рукою Д. Дорошенка стали „Дніпрові Хвилі" одним з поважніших органів подібного роду, на сторінках якого, крім статтей інформаційного характеру, з'являлися твори визначніших письменників і цінні праці на історичні теми.

Літом 1913 р. Д. Дорошенко покинув Катеринослав, і „Дніпрові Хвилі" мали припинитися, але до кінця року довів їх В. Біднов за допомогою своєї дружини і д-ра Ю. Павловського.

Користувалися „Дніпрові Хвилі" симпатією і популярністю не тільки на Катеринославщині, але і далеко за її межами.

Популярним тижневиком була також „Світова Зірниця", що почала виходити 1906 р., змінившись пізніш на двотижневик.

Видавав ЇЇ гурток польських поміщиків під проводом I. Волошиновського. Виходила спочатку в Могилеві-Подільськім, а потім у с. Пеньківка і вкінці з 1911 р. перейшла до Києєєва.

Побіч з інформаційним матеріялом звертала увагу на сільське господарство і кооперацію. Року 1913 перестала виходити і відновилася була з початком революції 1917 р.

Робилися спроби видавати и інші часописи, але вони не зустрілися з прихильним відгуком і підтримкою, а тому хутко заникали. До таких належить, напр., „Порада", перше число якої появилося у Харкові в 1906 р., офіційним російським правописом („ярижкою"), і досить чудернацькою мовою з не менш дивним змістом, за редакцією М. Лободовського. Після першого числа часопис цей вже не появлявся.

Теж саме сталося з виразно соціяльно-реакційним часописом, що його в тому ж 1906 р. почав видавати у Хотині, як місячник, п. н. „Хата" доктор I. Немоловський.

 

Літературно-наукові органи „Нова Громада". Перехід до Киева „Літературно-Наукового Вістника"

На початку 1906 р. появляється у Києві літаратурно-науковий орган п. н. „Нова Громада". Був це місячник, історія якого тісно в'яжеться з особою Є. Чикаленка та виходом „Громадської Думки". Прохання на дозвіл подано було разом з проханням на „Громадське Слово", при чому назву журналу було подано, як ,,Нове Життя". Дозволу не одержано. Після того В. Леонтович, подаючи проханням на „Громадську Думку ", разом з тим просив дозволу і на літера-турно-науковий журнал на цей раз вже п. н. „Нова Громада", який і дістав. Таким чином спочатку 1906 р. появилося перше число за редакцією Б. Грінченка і В. Леонтовича. Впродовж року, у наслідок різних внутрішніх непорозумінь, редакція мінялася тричі. По Б. Грінченкові перейшла вона до С. Єфремова, а потім до Є. Чикаленка. Проте ці зміни, як щодо програми, так і змісту, завдяки вмілому поводженню Є. Чикаленка, майже не відчулися.

Вже з перших чисел „Нова Громада" виявила себе речником національно-культурних змагань. На її сторінках почали з'являтися найновіші твори В. Винниченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, М. Вороного, В. Самійленка (В. Синенького), С. Черкасенка, Хр. Алчевської. Л. Українка дає тут свої драматичні шкіци („Три хвилини", „В дому роботи, в країні неволі"), та цікаву розвідку „Утопії в белетристиці". Тут же статті та огляди на теми поточного життя (Б. Грінченко, С. Єфремова), рецензії, бібліографія. 3 журналістів західньоукраїнських земель взяли тут участь М. Лозинський і В. Кушнір.

Не зважаючи на те, що була „Нова Громада" в цей час єдиним літературно-науковим органом на українських землях під Росією, не пощастло ш викликати ширшого зацікавлення. Впродовж року придбала вона лише 400 передплатників, що не могли забезпечити видання. Наприкінці року Є. Чикаленко порушив справу необхідности з нового 1907 р. сполучення „Нової Громади" з „Літературно-Науковим Вістником", який з цього року мав розпочати свое видання вже в Києві. Думку цю було реалізовано. 3 нового 1907 р. „Нова Громада" перестала виходити. її місце зайняв „Літературно-Науковий Вістник", який у збільшеному форматі під ведениям М. Грушевського та його ближчих співробітників (В. Гнатюк, Ол. Олесь, Ю. Тищенко, – П. Лавров) числив на ширшу підтримку. Але на перших часах зустрівся він із застереженням та неохотою деяких частин суспільства. Одною з причин такого явища було те, що в ньому вбачали вплив т. зв. галицизму, що виявлявся у правописі. Але більша частина української інтеліґенції зустріла „Літературно-Науковий Вістник" з глибокою симпатією, а подекуди навіть з ентузіязмом.

Сприяло тому, з одного боку, вже усталена традиція журналу, з другого – той прекрасно підібраний зміст і багатство матеріялу, що охоплював інтереси і потреби всіх українських земель.

„Органом, в котрім відбивається спільнота цілого нашего народу по сім і по тім боці кордону в теперішніх обставинах, – писало того часу „Діло" – є один-одинокий „Літературно-Науковий Вістник". До цього мусить звернутися кожний, кому залежить на збе-реженню і скріпленню національної свідомости, хто хоче користати з найсерйозніших творів української літератури і публицистики та вдержати контакт з українською пауковою творчістю. „Літературно-Науковий Вістник" є тепер справді единим всеукраїнським органом..."

Сповняючи свої завдання, „Літературно-Науковому Вістнику" довелося поборювати чимало перешкод, як з боку самого суспільства, так и адміністрації. Серед суспільства – за його поступовість і „вільнодумство". Були і такі, що вважали сабе навіть ображеними в своїх „моральних почуваннях" через деякі вміщені в ньому літе-ратурні твори. Доходило навіть до заклику бойкотовання. Наслід-ком цього було те, що на всю Наддніпрянщину не міг цей орган зібрати навіть тисячі передплатників. За свідченням завідувача ре-дакційними справами Ю. Тищенка (П. Лаврова – Ю. Сірого) на всіх східньоукраїнських землях знайшлося в ці часи лише 812 од-чайдухів, що передплачували цей журнал. Приблизно стільки ж передплатників давала Галичина.

В 1912р. створено було редакційну комісію, до складу якої ввійшли крім самого М. Грушевського – О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська та Ю. Тищенко, якого, як завідувача редакційними справами, заступив потім I. Лизанівський та інші.

Так проіснував „Літературний Вістник" до світової війни 1914 р. У жовтні того року вийшла ще остання, подвійна книжка за дозволом військової цензури.

 

Спадкоємці,, Киевской Старини": ,, Україна", „Записки Наукового Т-ва" у Києві та його журнал ,, Україна"

Разом із долею „Нової Громади" наприкінці 1906 р. важилася доля і „Киевской Старини". Стара Київська Громада, вже ослаблена на цей час, хотіла зняти зі себе видання цього журналу. Користаючи з того, що припадало саме 25 років існування „Киевской Старини", Громада вирішила припинити її на цьому ювілейному році. Але не хотіла залишатися без органу. Виникла була думка злучити „Киевску Старину" із „Записками НТШ" у Львові, але цей проект не знайшов підтримки. Видавати журнал українською мовою Гро­мада не рішилася, бо для багатьох членів і співробітників не легко було відразу перейти на українську мову. Побоювалися також загубити читачів та передплатників, яких і так було не багато (щось коло 300). Ці вагання і породили спадкоємця „Киевской Старини", яким з 1907 р. став журнал „Україна", журнал переходового часу, документ переходу української інтеліґенції і наукових сил на нові шляхи.

Був це місячник в 10-12 аркушів друку, що складався з двох частин: наукової и інформативно-публіцистичної, друкованих у двох мовах: українській і російській. Продовжував він традиції „Киевской Старини". Красне письменство, однак, було тут відсутнє. В передмові редакція заповідала поширити зміст журналу, „не обмежуючись історією минувшего, а розглядаючи критично і всі події в біжучих хвилях суспільного життя", та надати йому „більш національний характер".

Однак впродовж року виявилося, що в такій переходовій формі журнал зустрівся з малим відгуком і не знайшов грунту в українському суспільстві. Це привело до того, що вже восени 1907 р. заявив він про своє припинення.

Тим часом розвинуло вже діяльність Українське Наукове Т-во у Києві. Мало воно приступити до видання свого органу. Серед його членів були прихильники того, щоб Т-во перебрало традицію „Киевской Старики" і приступило до видання журналу її типу, одначе більшість членів відхилила цей проект з огляду на те, що „Киевска Старина" мала ширший характер, не цураючись популяризації науки і белетристичної творчости, тоді як Наукове Т-во мусить дати суспільству журнал суто наукового характеру.

По довших дебатах на Загальних Зборах Т-ва, а потім на Раді вирішено приступити до видання наукового органу п. н. „Записки Українського Наукового Товариства в Києві". Спочатку неперіодично – коло 10 аркушів кожної книжки.

Перша книжка появилася 1908 р. за редакцією М. Грушевського, Гр. Павлуцького і В. Перетця. Охоплювала вона собою розвідки, критичні статті, матеріяли з різних галузей знания, а передовсім - з українознавства, огляди та інше. Деякі поодинокі випуски присвячені були пам'яті визначніших діячів української науки і національно-громадського життя: (П. Житецькому, В. Антоновичу та іншим). П'яту книжку присвячено М. Гоголю з працями М. Грушевського, П. Петровського, К. Невірової.

Старшій українській письменності київського періоду присвячені були праці Сушицького, Шахматова; середньої доби української літератури торкається праця В. Адріянова. Чимало праць торкаються ХУІ-ХУІІ ст. (М. Петров, В. Перетць, Ів. Франко, С. Гаєвський, Л. Карпович та інші).

3 історії української мови – праці Е. Тимченка, Ів. Огієнка, К. Михальчука. Дослідам українського фолкльору присвячені були праці М. Грушевського, Б. Грінченка, I. Каманіна та інших. 3 історії українського мистецтва появилися праці Н. Біляшевського, А. Но-вицького та інших. Спеціяльно історії та археологи присвячені були праці М. Грушевського, Ол. Грушевського, Ор. Левицького, Васи-ленка та інших.

Крім того з питань економіки і статистики були тут праці М. Стасюка („Економічні відносини України до Великобританії і Польщі"), С. Драгоманова, М. Порша та інших.

Таким, в загальних рисах, був зміст „Записок".

3 початком 1914 р. Т-во приступило до видання другого науко-вого органу, призначеного для ширших кіл суспільства. Був ним квартальник, названий: „Україна", як орган українознавства. Почав він виходити під безпосереднім проводом М. Грушевського. В 1914 р. появилося чотири книжки, після чого журнал було припинено. Відновився він в 1917 р., коли появилися дві подвійні книжки, а р. 1918 – одна подвійна.

Доцільно бодай, коротенько згадати про зміст цього органу того часу, щоб побачити, наскільки цінним було його появления.

Крім М. Грушевського, який дав тут довгу низку своі'х праць (згадати хоч б такі, як: ,,Український рух на Схід: Розселення за московською границею до 1648 р.", „Історія Хмельниччини, списана Силуаном Мугжилтським", „Велика, Мала і Біла Русь", „Сполучення України з Московщиною", ,,Новий хозарський текст про войни Олега" та інші), появилися тут праці Ол. Грушевського (,,з настроїв і думок Кирило-Мефодієвців", „Сучасне архивознавство", „3 початків нової української історіографії", Шевченківська література за останні роки" та інші), Ор. Левицького, П. Житецького, О. Бо-гумила („Начерк історії літератури української мови до Ів. Котля-ревського "), С. Возняка („Початки української комедії та інші), В, Степового (В. Біднова) – (,,До історії задунайської Січи"), Е. Перфецького („Угорська Русь-Україна в першій половині XVII ст.", „До питания про Нестора Печерського" та інші), К. Жироцького з українського мистецтва, В. Перетця, М. Василенка та інших. Тут же вперше опубліковано записки В. Білозерського: ,,3 ідеології Кирило-Методіївців, що була відома в Переказах. Окреме місце займає відділ матеріялів і заміток, де було подано низку цінних розвідок, оглядів, критичних заміток тощо (В. Міяковський, I. Каманін, Е. Онацький, К. Широцький та інші). Року 1918 видання „України" знову припи-нилося, щоб відновитися вже при інших обставинах і умовах. Ста-лося це 1924 р., коли по повороті М. Грушевського з еміґрації до Ки­ева стала вона органом історичної секції Української Академії Наук.

 

Ідеологічна диференціяція та її органа. ,, Українська Хата"

Ідеологічна диференціяція політичної думки, що виявилася вже з початком революцїі (1905), вимагала, крім часописів, розрахованих на широкого читана, також ідеологічно-провідних органів. Першу спробу до певної міри в цьому напрямі робить петербурзька „Вільна Україна". Після того щойно в 1909-13 рр. появляються журнали, що приносять розроблення ідеологічних основ визвольного руху та національного і соціяльного світогляду.

Року 1909 з'являється журнал, що займає в цьому питанні виразно радикальне становище. Був ним місячник молодих сил п. н. „Українська Хата" – за редакцією П. Богацького і при найближчій участі Микити Шаповала, що був душею того напрямку, який цей орган зайняв. Виникнення журналу в'яжеться з альманахом ,,Терновий Вінок" та гуртком, що коло нього скупчився. Були тут крім згаданих (П. Богацького та М. Шаповала) -- Ол. Коваленко, В. Скрипник, Ю. Будяк, Ю. Сірий, (Тищенко) та інші. В наслідок полеміки, що в 1908 р. розгорнулася між цим гуртком та передплатниками поміркованих напрямків, речником яких у першу чергу була „Рада", постало питання створення свого друкованого органу. Спочатку була думка обмежитися альманахом. Потім вирішено використати дозвіл на видання тижневого журналу, що його вже мав С. Коваленко. Зміну періодичности та назви пощастило пере­вести без великих перешкод. 24.III. 1909 р. появилася перша книжка журналу п. н. „Українська Хата".

Становище журналу щодо українського визвольного руху визначено було оцими словами М. Шаповала (М. Сріблянського):

„Національність, – писав він – до якої прагнемо, має величез-ний етичний зміст. Ми повинні казати не тільки „так-так", ,,ні-ні", що ми українці та и годі. Ні, треба, щоб українство було ще и цінністю загальною,... Українство наше мусить виступити, як вічна цінність. Українство... в етичному розумінні мусить стати і на оборону істини... Українство, як житьова течія, – це еманципація від всіх сторонніх моральних, розумових, соціяльних і інших впливів. Воно мусить мати свої подібні елементи в собі, ними жити, їх переформовувати, відкидати, творити і в своєму життьовому процесі мусить спиратися само на себе, в собі мусить знайти ту силу, яка двигає вперед і дає опору в житті... мусить видвигнути виразно свою індивідуальність... "

Виходячи з цього, „Українська Хата" виступила з гострою критикою традицій дрібних діл та психологи решток т. зв. українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховним демократизмом, льояльністю, угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість висувала вимогу поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціяльного і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершениям цього погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій мусіли б знайти свою синтезу соціялізм і індивідуалізм.

Найгарячіші виступи проти „Української Хати" були на сторінках газети „Рада" та її колах. Пізніш, часом, відгукувався „Дзвін" та інші. Між „Радою" та ,,Українською Хатою" розвинулася гостра і жива полеміка, що не вгавала впродовж всього часу, витворивши два кола прихильників: „радян" і „хатян".

Навколо „Української Хати" гуртувалася переважно молодь, нимало народніх учителів, подекуди дрібні урядовці. Були це ті, що в перший же рік дали журналу до 400 передплатників, не рахуючи дрібного продажу (до 300 примірників).

3 молодих сил склався і перший кадр співробітників. Побіч Мик. Шаповала та П. Богацького були тут: літературний критик М. Євшан (Федюшка), публіцист А. Товкачевський, а далі такі, як: О. Олесь, Гр. Чупринка, О. Коваленко, Галина Журба. Тут же роблять свої перші виступи М. Рильський та П. Тичина. Книжка за книжкою і журнал міцніє. А в новий рік вступає він вже цілком скріпшим. На його сторінках з'являються такі імена, як О. Кобилянська, В. Винниченко, М. Вороний, С. Черкасенко; стають до співробітництва и ті, що ще не так давно поборювали його початки. Зі сторінок журналу линув бадьорий, молодий голос. Літературна і публіцистична праця розгорталася і росла, здобуваючи симпатиків. Але світова війна 1914 р. що так боляче вдарила по всій українській пресі, не минула и „Українську Хату", обірвавши її існування.

 

,,Дзвін"

Тоді ж, на шестому числі II річника з наказу Начальства київської військової округи припинено и другий літературно-науковий і мистецький ілюстрований журнал, що ставив заеданиям поширення ідеологічних підстав захисту інтересів робітничих верств суспільства. Був ним місячник „Дзвін", що почав виходити у Києві з 1-го січня 1913 р. за редакцією В. Левинського. Тут, побіч із статтями ідеологічного та тактичного характеру, відведено було поважне місце добре підібраному відділу красного письменства з творами ліпших українських авторів. Позбавлений тенденційности ней відділ разом з тим гармонізував з цілістю ідеологічних основ світогляду, який журнал заступав. Зміст його складався з творів таких письменників, як: Леся Українка („Оргія" та інші), В. Винниченко („По – свій", „Божки", „Молода кров"), Гр. Чупринка (спроба драматичного етюду – „Самогубець"), С. Черкасенко („Казка старого млина"), М. Вороний, Петро Стах (С. Черкасенко), Хр. Алчевська (поезії), Ю. Сірий (ескізи) та інші.

Публіцистичний відділ давав чимало матеріялу, що ставив широку програму, висвітлюючи ідеологічне становище в поточному суспільному житті, літературні питання, питання мистецтва тощо. На теми національного і робітничого питання публікувалися тут статті Л. Юркевича (Л. Рибалки), В. Садовського, К. Миргородського та інші. В. Левиський провадив постійний огляд галицько-української політики і робітницького руху в інших країнах. Тут же статті та огляди Дм. Донцова („3 українського життя", „Українське студентство і аполітизм").

Свое становище в українському суспільстві визначив „Дзвін" словами Л. Юркевича. Виступаючи проти погляду української одноцілости, що був поширений серед суспільства, підкреслював він, що „ми що дуже мало думали і говорили про себе, як про головного ворога всяких змагань помирити все суспільство і... зв'язати спільною ідеєю, в тім випадку ідеєю національною".

Виходячи з цього, „Дзвін" звертав увагу на прояви „міщанської ідеології" в українській пресі („Рада", „Літературно-Науковий Вістник", „Українська Хата"), на її характер та вказував на її не-безпеку.

Це становище не могло лишитися без відповіді. Почулися в пресі критичні відгуки, почалася полеміка, але в цілому появления нового органу зустрінуто було, як факт додатній. Зокрема було це підкреслено „Літературно-Науковим Вістником", який писав про тих, що згуртувалися навколо „Дзвону", що вони „мають за собою певні здобутки в нашему громадянстві, налічують чимало видатних своїх робітників, тому і появу їхнього культурного органу можна привітати" (А. Ніковський).

Іншими словами привітали російські журналісти, а в першу чергу марксистсько-большевицького напрямку на чолі з В. Леніним. Головне вістря його виступів проти „націоналістично-шовіністичного органу", як був ним охрещений „Дзвін", скеровано було в напрямі основної ідеологічної його сили і провідника Л. Юркевича.