Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Франція в 20—30-ті рр. XX століття. Діяльність уряду Народного фронту: суть та наслідки.



Наслідки Першої світової війни для Франції. Соціальні конфлікти. Франція на початку XX ст. була парламентською республікою та мала колоніальні володіння (найбільші колонії — Західна Африка, Мадагаскар, Індокитай в Південно-Східній Африці). Столиця — м. Париж. Політичні партії Франції не мали чітких організаційних структур, постійно змінювалися, осн овні боротьба за владу йшла між партіями консервативного, республіканського та соціалістичного напрямків (на парламентських виборах у 1919 р. переміг «Національний блок» правих партій, головна мета якого — захист країни від більшовизму). Впливовою внутрішньополітичною силою був робітничи й р ух. Так у післяв оєнний пері од зросла з 0, 7 до 2, 4 млн. чолові к найбільша профспілка — За гальна конфедерація праці. В економічному відношенні специфікою країни було те, що значну частину її населення складали дрібні селяни і підприємці, концентрація виробництва і капіталу біла меншою, ніж у США, а французькі монополії займалися експортом капіталу — надавали позики менш розвиненим країнам.

Франція — країна-переможниця у Першій світовій війні. Однак тяжкі людські втрати (загинули 1,325 млн. чоловік, поранено 2,8 млн.), знецінення на 60% франка, спустошення індустріальних північно-східних департаментів погіршили економічну ситуацію в країні. Матеріальні збитки сягнули 200 млрд. франків, а борги 238,5 мільйонів. Це призвело до зростання кількості страйкуючих — у 1919 р. їх було 1,16 млн. чоловік. Уряд Ж. Клемансо пішов на деякі поступки: введено 8-годинний робочий день, узаконено колективні договори на підприємствах, запроваджено пенсії інвалідам, вдовам і дітям загиблих фронтовиків. Правими партіями, що перебували при владі у повоєнний період, зменшено втручання держави в економіку, уряд намагався уникати соціальних реформ.

Країна в період стабілізації (1924-1929). Стабілізація економіки почалася у 1924 р., коли на повну потужність запрацювали підприємства Ельзасу і Лотарингії, стали поступати репарації з Німеччини, вугілля Саарського басейну. Щорічний приріст у промисловості становив 5%, рівень її розвитку перевищив довоєнний. Франція перетворилася на індустріальну країну з розвинутою важкою промисловістю, автомобіле- і літакобудуванням, електро- і радіотехнічною промисловістю. Особливо великі прибутки давали цінні папери, розміщені в інших країнах, — приблизно 30 млрд. франків, що втричі перевищувало прибутки у промисловості.

Посилення демократичних тенденцій, робітничого руху зумовили перемогу на парламентських виборах 1924 р. лівого блоку з Радикальної і Соціалістичної партій на чолі з лідером радикалів Е. Ерріо. Проведено політичну амністію, державним службовцям дозволено об'єднуватися у пр офспілки, встановлено дипломатичні відносини з СРСР, запроваджено прогресивний прибутковий податок, посилено контроль держави над провідними галузями економіки, зроблено спробу запровадити податок на капітал монополій. Невдача останнього кроку спричинила падіння уряду Ерріо. До влади прийшов уряд «національної єдності» на чолі з Р. Пуанкаре. У 1928 р. прийнято новий виборчий закон, за яким вибори у країні стали проводитися за мажоритарною системою, що дало змогу правим знову виграти на виборах.

Прихід до влади і політика уряду Народного фронту. Особливістю економічної кризи кінця 20-х рр. у Франції стало те, що вона розпочалася пізніше, ніж в інших країнах, — восени 1930 р., і тривала найдовше — до 1937 року. Найбільше постраждали легка промисловість і сільське господарство (обсяг промислової продукції та національний прибуток зменшилися майже на 30%, сільськогосподарської — зменшилося на 40%), до 2 млн. чоловік зросло безробіття, почалося масове розорення селян, скоротилася зовнішня торгівля.


Економічна криза супроводжувалася політичною нестабільністю — тільки за 1931 — 1932 рр. змінилося 7 урядів, було навіть вбито президента38. Ліві — радикали і соціалісти — прийшли до влади у 1932 році і уряд знову очолив Е. Ерріо. Франція відмовилася від репарацій з Німеччини, уклала пакт про ненапад з СРСР (1932).

Загроза поширення фашизму — активізація організацій «Вогняні хрести», «Французька дія» (усього близько 400 тис. чол.) викликала утворення Народного Фронту. 6 лютого 1934 р. французькі фашисти здійснили спробу перевороту. У відповідь на це у липні 1935 р. три ліві партії — радикали, соціалісти і комуністи — спільно провели антифашистську демонстрацію, а їх оргкомітет перетворився на Національний комітет Народного Фронту. Народний Фронт, який включав до себе представників 48 партій та організацій лівого спрямування, переміг на виборах39 і перебував при владі у 1936 — 1938 рр. Головою уряду став соціаліст Л. Блюм.

Було прийнято 133 закони, що реалізували програму Народного Фронту. За ними, було:

· заборонено діяльність фашистських організацій;

· встановлено 40-годинний робочий тиждень;

· введено 2-тижневу оплачувану відпустку, право на колективний договір;

· зросло виділення коштів на громадські роботи;

· частково націоналізовано військову промисловість, залізниці;

· поставлено під державний контроль Французький банк;

· підвищено на 7 — 15% зарплату робітникам та службовцям. Широкі соціальні видатки призвели до “втечі” французьких капіталів за кордон, посилилися кризові явища в

економіці. Проте головний політичний здобуток уряду Народного Фронту незаперечний — у Франції вдалося не допустити фашистів до влади.

Неузгодженість дій комуністів і соціалістів в уряді, падіння темпів економічного розвитку призвели у 1938 р. до розпаду Народного Фронту. Головою уряду став правий радикал Е. Даладьє (квітень 1938 — березень 1940 р.).