Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Характеристика країн Африки та Латинської Америки в другій половині XX — на початку XXI ст.: Північна, Тропічна та Південна Африка, країни Карибського басейну, Південна Америка.



Здобуття незалежності народами африканського континенту. Економічний та політичний розвиток країн Африки у 90-х роках. До Другої світової війни формально незалежною країною у Африці була лише Ліберія. Решта територій були колоніями Італії, Франції, Бельгії, Португалії. Однак початок 60-х рр. ознаменувався остаточним розпадом колоніальної системи у Тропічній і Південній Африці (за винятком колоній Португалії). Процес здобуття незалежності став незворотним. На політичній карті світу невдовзі з'явилося понад 40 нових держав. Особливо плідним у цьому відношенні став 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули одразу 17 країн. У 1960 р. звільнилися Конго, Сомалі, Нігерія, у 1963 — Кенія, у 1964 — Замбія.

Частина країн (Нігерія, Замбія, Камерун та ін.) одразу обрали шлях ринкової економіки. Завдяки багатим природним ресурсам, сильній президентській владі вони вийшли на перші місця в Африці за рівнем економічного розвитку. Інші (Конго, Гвінея-Бісау, Танзанія, Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Бенін, Мадагаскар, Зімбабве) довгий час орієнтувалися на планову економіку. Економічний розвиток цих країн залишає бажати кращого, хоча деякі з них (Гана, Конго, Гвінея) мали непогані стартові можливості.

Португальська колоніальна система на півдні Африки також розпалася. Даний процес започатковано здобуттям незалежності Анголою у 1975 р. Цей факт пов'язаний як з національно-визвольним рухом у самій Анголі (Народний рух за визволення Анголи — МПЛА — на чолі з марксистом А. Нето), так і з ліквідацією авторитарного режиму у самій Португалії у 1974 році.

Щоправда, характерним явищем для більшості африканських країн, що отримали незалежність, були довготривалі громадянські війни та економічна залежність від колишніх країн-метрополій та інших розвинутих країн світу.

Країни Північної Африки — Туніс, Алжир, Марокко, що належать до арабського світу і об'єднані історичною арабською назвою Магріб («Захід»), до Другої світової війни були колоніями Франції, а Лівія — окупована Італією.

У тяжкій боротьбі народ Алжиру здобував свою незалежність. На чолі її стояла організація «Північна африканська зоря», утворена ще у 20-ті рр. ХХ століття. У 1947 р. Франція видала закон, згідно з яким алжирцям надавалися права французьких громадян, але без надання державної незалежності їхній батьківщині. Тому створений у 1946 р. Революційний комітет розпочав підготовку до збройного повстання. У 1954 р. Комітет був перетворений на «Фронт національного визволення», створена армія і розгорнуто повстання. У відповідь Франція ввела до Алжиру війська. Збройна боротьба, в якій загинуло понад 1 млн. алжирців, точилася до 1962 р., коли Франція визнала незалежність Алжиру. Після всенародного референдуму він проголошений Народною Демократичною Республікою. Першим головою уряду, а згодом президентом АНДР став Ахмед Бен Белла.

Трохи раніше Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу (1956). Лівія стала незалежною у 1951 р., коли нова конституція проголосила її об'єднаним королівством.

Марокко і Туніс обрали шлях ринкової економіки і демонструють сьогодні рідкісний для країн Африки приклад динамічного економічного розвитку. Алжир до початку 80-х рр. запроваджував планову економіку і орієнтувався на СРСР. Водночас зростала роль армії в суспільстві і державі. На початку 90-х рр. ця країна пережила політичну кризу, коли на виборах перемогли ісламські фундаменталісти. Світський уряд Алжиру був змушений скасувати результати виборів. Політична ситуація в країні залишається напруженою.

Лівія до 1969 р. була монархією. 1 вересня 1969 р. група офіцерів на чолі з 27-річним капітаном М. Каддафі захопила владу у свої руки. Відповідно до теорії «арабського соціалізму», автором якої є Каддафі, у 1977 р. Лівія проголошена Соціалістичною Арабською Народною Джамахірією (джамахірія — влада народу). На чолі держави став сам Каддафі (офіційний титул — лідер лівійської революції) і 4 його соратники по перевороту. Теорія «арабського соціалізму», викладена у «Зеленій книзі» Каддафі, є, з його точки зору, третьою після доктрин капіталізму і соціалізму. Вона включає положення раннього ісламу (ідеї рівності й соціальної справедливості),


чимало марксистських ідей, положення арабського націоналізму і анархо-синдикалізму. Політичні партії тут заборонено. До останнього часу Лівія займала різку антиамериканську позицію, що дало підставу США звинуватити її керівництво в міжнародному тероризмі. У 1986 р. США нанесли ракетний удар з літаків по палацу Каддафі в Тріполі, а у 1992 р. ООН проти Лівії були введені економічні санкції. Незважаючи на певну лібералізацію режиму Каддафі, який з середини 90-х років намагається відмежуватися від міжнародного тероризму і здійснювати сучасну трансформацію лівійського традиційного суспільства, ізоляція Лівії від інших країн світу зберігається. Завдяки експорту нафти загальний рівень життя населення, навіть за умов жорстокого авторитарного режиму, є порівняно високим.

Одне з провідних місць у регіоні займає Єгипет. Ця країна була формально незалежною від Британії ще з 1922 року. 23 липня 1952 р. таємна організація «Вільні офіцери» здійснила державний переворот. Монархія, на чолі якої стояв король Фарук, була ліквідована. У 1956 р. була прийнята нова конституція Єгипту, що проголосила колишню монархію республікою і обрала Г. А. Насера, керівника перевороту, першим президентом країни. На цій посаді він залишався до своєї смерті в 1970 р. Саме з його ім'ям пов'язані значні зміни у єгипетському суспільстві, що висунули цю країну на роль лідера арабського світу.

Насер хоч і був перек онаним націоналістом, проводив прора дянськ ий к урс, зокрема націоналізував Суецький канал, що викликало у 1956 р. англо-французько-ізраїльську інтервенцію. Після втручання у події СРСР війська інтервентів були виведені з країни. З Радянським Союзом було укладено договір про дружбу і співробітництво (1958). Стратегічний курс президента був спрямований на утворення єдиної арабської держави. Тому в 1958 — 1961 рр. Єгипет і Сирія утворили Об'єднану Арабську Республіку, сподіваючись, що згодом до неї приєднаються інші арабські держави. З 1961 р. Єгиптом взято курс на «соціалістичне будівництво»: проведено націоналізацію промисловості (державний сектор склав 70% економіки: до нього увійшли залізниці, автотранспорт, будівельні компанії), аграрну реформу, у політичній сфері робилися спроби запровадити однопартійну систему. Криза прорадянської моделі суспільства, зниження життєвого рівня населення, поразки у конфлікті з Ізраїлем спричинили падіння авторитету Насера і міжнародну ізоляцію країни.

Президент А. Садат після передчасної смерті Насера повів політику «зворотного курсу»: налагодив тісні контакти з США, розпочав лібералізацію економіки і торгівлі, відкрив Суецький канал. Але у відповідь на Кемп-Девідську угоду, підписану ним 1979 р. під час святкування Дня незалежності в жовтні 1981 р. група військових розстріляла з автоматів і закидала гранатами трибуну Садата. Новий президент — Х. Мубарак підтримав курс свого попередника. Відносини з арабськими країнами стабілізувалися, і Єгипет знову зайняв провідне місце у мусульманському світі.

Рух за незалежність в Тропічній і Південній Африці пожвавився відразу після Другої світової війни. Проголошений на У Панафриканському конгресі в 1945 р. антиколоніальний курс пригноблених народів призвів до виникнення в країнах регіону політичних партій і профспілок, активізації їх діяльності з метою мирного здобуття незалежності. Але після проголошення незалежності в багатьох з цих країн загострилися міжетнічні конфлікти й внутрішньополітична боротьба, що нерідко виливалися у криваві сутички і громадянські війни. Через такі випробування пройшли, наприклад, Конго, Нігерія, Кенія, Ангола, Чад, Сомалі та чимало інших держав. Це, звичайно, стрим увало розв'язання ними проблеми подолання екон омічної і культ урної відсталості та гальмувало розвиток закономірних інтеграційних процесів на континенті . Обра ння, за підтримки СРСР, чималою кількістю африканських країн орієнтиром свого самостійного розвитку соціалізму (Гана, Замбія, Ефіопія, Бенін, Танзанія та ін.) та занепад соціалістичних експериментів також не сприяли успішному цивілізаційному розвитку цих держав.

Крах апартеїду на півдні Африки. Найбільш розвинутою в Африці країною з ринковою економікою є Південно-Африканська Республіка (ПАР), — створена у 1961 р. після свого виходу з Британської Співдружності. Протягом тривалого часу там існувала система апартеїду — з 36 млн. населення політичні права мали лише 5 млн. білих, проводилася колоніальна політика щодо окупованої Намібії. В авангарді боротьби за соціальну й політичну рівність виступав Африканський національний конгрес (АНК), створений ще у 1912 р. як перша політична організація не лише в Південній, але й в Тропічній Африці. У 1990 р. Намібія, остання з колоній світу, здобула незалежність. У самій ПАР наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. поступово відійшли від апартеїду за президента Ф. де Клерка. 1994 р. у країні відбулися парламентські вибори, в яких уперше брали участь кольорові громадяни. Президентом обрано лідера АНК — чорношкірого Н. Манделу, який після 23-річного ув'язнення був звільнений у 1990 р. У 1998 р. міністром оборони країни вперше за всю її історію теж став чорношкірий. В економічному відношенні ПАР — розвинута індустріально-аграрна країна, багата на корисні копалини: є світовим лідером у видобутку золота, платини, алмазів тощо.

1993 р. на карті Африки з'явилася ще одна країна — Еритрея (колишня провінція Ефіопії), яка вела боротьбу за незалежність понад 100 років. Ефіопія втратила вихід до Червоного моря. У 1998 між Еритреєю й Ефіопією виник воєнний конфлікт за 400 кв. км землі — вихід до Червоного моря. Конфлікт загострився на початку 1999 року.

Проблеми «Чорного» континенту. Отже, основними проблемами «Чорного» континенту є:

· в політиці: встановлення у переважній більшості країн авторитарних режимів, постійні військові перевороти, етнічні протистояння, що нерідко приводять як до громадянських воєн, так і до воєн між країнами (громадянські війни в Руанді між народами тутсі та хуту, а також у Сомалі, Ліберії, Уганді); племінний сепаратизм;

· в економіці: гостра нестача матеріальних ресурсів, скорочення експорту традиційних сільськогосподарських культур і, відповідно, прибутків; катастрофічно низький рівень життя, постійний голод мільйонів людей; неспроможність африканських країн конкурувати з іншими країнами світу;

· в соціальній галузі: залишки родоплемінного ладу, неписьменність більшості населення, відсутність кваліфікованих кадрів у всіх ділянках господарства та політичного й культурного життя.


Країни Латинської Америки. Прискорення економічного розвитку латиноамериканських країн під час Другої світової війни і в післявоєнні роки. Країни Латинської Америки (Мексика, Центральна та Південна Америка), які значно раніше, ніж африканські держави, отримали незалежність, у роки Другої світової війни надзвичайно прискорили свій економічний розвиток. Причинами цього були:

· віддаленість від фронту воєнних дій;

· потреба воюючих держав у сировині. Через це підвищилися ціни на сільськогосподарську продукцію, що її постачала в Європу Латинська Америка. Це

призвело до солідних валютних накопичень країн регіону. Зросла їхніх частка у світовій торгівлі: у 1949 р., наприклад, на країни Латинської Америки припадало 12% усього експорту капіталістичних країн.

Все це створювало сприятливі умови для здійснення реформ, зокрема проведення т. з. імпортозамінної індустріалізації під поміркованими націоналістичними гаслами. Після війни у провідних країнах цього регіону (Мексика, Аргентина, Бразилія, Чилі, Уругвай, Венесуела) активно формувався державний сектор в економіці, а самі вони переходили з групи аграрних до категорії індустріально-аграрних — понад 50% ВНП вироблялося у них у промисловості.

Позиції європейських країн у Латинській Америці послабилися, посилилася експансія США. Північна Америка висунула ідею міжамериканського співробітництва, що за умови економічної переваги цієї країни призвело до її контролю над багатющими надрами латиноамериканських держав (нафтові промисли Венесуели і Мексики, мідь Чилі й Перу та ін.). Обсяг американських інвестицій зріс з 3,7 млрд. у 1939 р. до 6,3 млрд. доларів у 1949 році. З метою зміцнення миру й безпеки у регіоні, розв'язання спірних питань, організації спільних дій на випадок агресії, сприяння вирішенню політичних, економічних і правових проблем у 1948 р. країни Латинської Америки і США заснували Організацію американських держав. ОАД стала першим воєнно-політичним блоком західних держав після Другої світової війни, спрямованим насамперед проти комуністичної небезпеки в регіоні, створеним з метою протидії проникненню СРСР у Латинську Америку.

Однак сильний вплив США в цьому регіоні поступово зменшувався. На початку 60-х рр. США починають проводити більш гнучку політику щодо країн Латинської Америки. У рамках програми «Союз в ім'я прогресу», укладеної у 1961 р., передбачено допомогу США цим країнам у боротьбі із соціальною і політичною несправедливістю, сприяння їм у ліквідації неписьменності і злиднів. Уже на початку 70-х рр. це дало певні позитивні результати. Проте з 70-х рр. темпи зростання економіки країн цієї групи почали падати. Це пов'язано з тим, що Європа, яка до цього імпортувала з Латинської Америки продукти харчування, забезпечила себе своєю сільськогосподарською продукцією (так звана «зелена революція» 70-х рр.). Частка країн Латинської Америки у св і тов ом у експорті ск ор отилася д о 5 — 6%. Т ем пи з рос тання економ іки особл ив о з низ ил ися у р оки економічної кризи 1980 — 1982 рр. Став заважати великий державний сектор в економіці, зростали інфляція, соціальна напруга.

Вихід було знайдено у модернізації економіки, відході від системи протекціонізму, активнішому включенні у світове господарство, залученні іноземного капіталу, переході до експортноорієнтованої економіки. Держава підтримувала розвиток конкурентоспроможних галузей виробництва, отримані прибутки спрямовувалися на розвиток відсталих галузей і підприємств. Розпочався розвиток наукомісткого виробництва, підприємств по переробці сільськогосподарської продукції. На сьогодні 6 країн цього регіону є достатньо розвинутими (Аргентина, Мексика, Венесуела, Чилі, Уругвай, Бразилія). Лідирує Бразилія, яка з 1995 р. стала вже й космічною країною (запущено власний супутник).

Нестабільність політичного життя країн регіону: втручання іноземних держав, військові перевороти, диктаторські режими. Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в ряді країн регіону. У політичному відношенні Латинська Америка протягом багатьох післявоєнних років становить собою регіон нестабільності, де часто відбувалися воєнні перевороти, панує засилля диктаторських режимів. Процеси демократизації мали тут т. з. «хвильовий» характер:

· 1944 — 1945 рр. — хвиля буржуазних революцій, демократизація Гватемали, Еквадору, Перу; посилення позицій демократії в Аргентині, Мексиці, Бразилії;

· 1944 — 1945 рр. — воєнні диктатури встановлені у 18 країнах регіону: Перу, Венесуелі, Колумбії, Парагваї, Кубі, Гватемалі, Гондурасі, Нікарагуа та ін.;

· кінець 50-х — початок 60-х рр. — ліквідація диктаторських режимів у Перу, на Гаїті, в Гондурасі, Колумбії, Венесуелі, на Панамі, на Кубі, в Сальвадорі та Домініканській республіці;

· друга половина 60-х рр. — встановлення воєнних диктатур у Бразилії, Болівії, Аргентині та ін.;

· 80 — 90-ті рр. — повільна демократизація. Кубинська революція 1959 року. Ф. Кастро. Важливою сторінкою антидиктаторського руху в Латинській

Америці стала революція 1959 р. на Кубі. Група повстанців — націоналістично настроєної молоді на чолі з Ф. Кастро — після трьох спроб захопити владу (1952 р. — штурм казарм «Монкадо», 1956 р. — висадка з шхуни «Гранма», 1 січня 1959 р. — захоплення влади) ліквідувала проамериканський режим диктатора Батісти. Зіткнувшись з активним опором США, які мали на Кубі значну власність, що підлягала націоналізації, Кастро пішов на зближення й ті сне співробітництв о з СРСР і вирі шив б уд увати на Кубі соціалізм за радянським зразком . Це призвело до встановлення комуністичної диктатури самого Ф. Кастро, яка незважаючи на перманентні кризи в кубинському суспільстві, існує і сьогодні.

Інтеграційні процеси в регіоні. Поступово в регіоні ліквідуються воєнно-диктаторські режими, відновився конституційний лад у Гватемалі, на Гаїті та в інших країнах. Процеси демократизації та вирівнювання темпів розвитку економіки сприяли посиленню регіональних інтеграційних процесів. Виникли Латиноамериканська та Карибська асоціація вільної торгівлі (1960), об'єднання країн басейну ріки Ла Плата (1969), Андська група (1969).


Найбільше об'єднання, що утворилося у 1975 р. Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС), куди увійшло 26 держав. У 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створення Спільного ринку країн півдня Америки. У регіоні діє Міжамериканський банк розвитку. З 1994 р. Мексика є членом Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), до якої входять США і Канада.

Економічні труднощі 80-90-х років. Отже, на кінець ХХ ст. країни Латинської Америки становлять собою регіон, досить міцно інтегрований в систему світових господарських зв'язків вже не в якості відсталої сировинної периферії і практично без диктаторських режимів. Протягом цього століття населення Латинської Америки збільшилося майже в 10 разів і становить 500 млн. чоловік, причому найбільшу соціальну групу складають тепер середні верстви міського населення. Водночас складними проблемами регіону залишилися: низький життєвий рівень основної маси населення — понад 40% латиноамериканців, головним чином індійців, перебувають за межею злиденності; проблема зовнішньої заборгованості, яка зросла з 20 млрд. доларів в 1970 р. до 500 млрд. доларів в середині 90-х років; організована злочинність, зокрема нелегальне виробництво наркотиків, діяльність наркомафії та тероризм, що вимагає активізації спільних зусиль міжнародного співтовариства в боротьбі з ними; проблема захисту навколишнього середовища від забруднення й токсичних відходів виробництва, що є актуальним для всього людства.

Провідні країни регіону: Бразилія, Аргентина, Мексика. Найбільшою країною Латинської Америки є Федеративна Республіка Бразилія, що охоплює 40% території та майже одну третину населення (160 млн.) цього регіону. У 1946 р., до влади у Бразилії прийшов маршал Дутра, усунувши Варгаса, котрий перебував при владі з 1930 р. Однак у 1950 р. президентом країни знову обрано Ж. Варгаса, який спробував відродити в бразильському суспільстві свою роль «батька нації», але зазнав невдачі. Втім, чвертьвікова «епоха Варгаса» наклала свій відбиток на всю подальшу історію Бразилії.

Яскравою сторінкою життя Бразилії було президентство Ж. Кубічека (1956—1960). Він проводив політику зміцнення національного суверенітету, прискорення економічного розвитку при збереженні миру в суспільстві. Історичною подією в житті Бразилії стало перенесення в квітні 1960 р. столиці країни з Ріо-де-Жанейро до нового міста — Бразиліа, яке побудоване за проектом всесвітньо-відомого архітектора О. Німейєра.

З 1964 по 1985 рр. — період правління військових, ідеологічну основу режиму яких складала т. з. «доктрина національної безпеки». У цей час придушувалася політична активність населення, особливо підривна комуністична діяльність, зате в економіці впроваджувалася «бразильська економічна модель» розвитку:

· прискорено накопичення капіталу за рахунок посилення експлуатації трудящих;

· створено державний сектор в економіці і проведено техніко-економічну модернізацію країни;

· залучено іноземний капітал. У результаті цих процесів прискорилися темпи економічного розвитку: 1968—1974 рр. — період бразильського

«економічного дива». Так, впродовж цих семи років середньорічний приріст ВНП перевищував 11%, а промислового виробництва — 12%.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. військові під тиском опозиції змушені були піти на деяку лібералізацію політичного життя: оголошено амністію політичним в'язням, послаблено цензуру, дозволена діяльність політичних партій. У 1985 р. на виборах переміг опозиційний Демократичний союз, у 1988 р. прийнята нова, найдемократичніша в історії Бразилії, конституція. Політичне життя поступово нормалізувалося.

За останні десятиріччя країна вийшла на 1-е місце в Латинській Америці по ВНП, на 8-е місце у світі по розвитку промисловості і на 2-е місце у світі по обсягу й експорту сільськогосподарської продукції. Створено державний сектор, що контролює залізничний транспорт, зв'язок, добування і переробку нафти тощо. У 1994 р. проведена грошова реформа, яка призупинила інфляцію. Земля в основному належить латифундистам. З 1985 р. проводиться аграрна реформа. Основні експортні культури — кава, какао-боби, цукор, соя, бавовна. Бразилія — космічна країна, вона запустила у космос власний штучний супутник.

Зовнішня політика змінюється — від активної підтримки США у роки існування військових режимів (підтримали війну у В'єтнамі) до більш поміркованої. Бразилія виступає за перетв орення Південної Атлантики на без'ядерн у зону.

Аргентинську Республіку називають найбільшою «європейською» країною Латинської Америки. І це через те, що майже все її населення — білі: близько третина жителів країни — нащадки європейських іммігрантів, що принесли з собою культурні цінності західної цивілізації.

З 1946 по 1955 р. президентом Аргентини був генерал Х. Д. Перон. Він відіграв головну роль у державному перевороті 1943 р., коли від влади були усунені військові. Лідер т. з. руху хустіалістів («хустія» з іспанської — справедливість) Перон розпочав процес націоналізації економіки та банків. Країна перетворилася з боржника на кредитора, покращилося становище трудящих. У зовнішній політиці Перон намагався проводити незалежний від США курс. Поступово режим Перона став набувати авторитарних рис. Його проголосили «вождем нації». Незадоволена верхівка Аргентини — латифундисти, торгово-фінансові кола, армія — у 1955 р. здійснила військовий переворот.

З 1955 по 1973 р. у країні при владі перебували військові, які не змогли вирішити наболілих проблем розвитку Аргентини. У 1973 р. на загальних виборах знову переміг Перон, який повернувся в Аргентину з еміграції. Здійснення програми широких демократичних реформ перервалося у зв'язку зі смертю президента (1974). З 1976 по 1983 р. при владі знову перебували військові. Для цього періоду характерна часта зміна курсу, прийняття протилежних економічних програм. Тільки за 1981 — 1982 рр. змінилися 6 президентів. За роки правління військових збільшився зовнішній борг Аргентини — він становив 2/3 вартості ВНП, галопувала інфляція, масово порушувалися права людини. З квітня по червень 1982 р. Аргентина воювала з Британією за Фолклендські острова. Поразка у війні та катастрофічний стан економіки призвели до падіння режиму військових. У 1983 р. проведено


загальні вибори. Після цього економічне і політичне життя країни поступово стабілізувалося. Чимала заслуга в цьому належить лідерові найвпливовішої в країні партії пероністів К. Менема, обраного президентом Аргентини у 1989 р. і переобраного на новий президентський термін у 1995 р.

На сьогодні Аргентина в економічному відношенні — одна з найбільш розвинутих країн регіону. Промисловість становить 29%, сільське господарство — 15,4%, фінанси і сфера послуг — 53,4% економіки. Стрімко розвиваються металургія, нафтохімія, машинобудування й електротехніка. На селі земля в основному належить латифундистам, базовим є тваринництво: країна є одним з найбільших у світі експортерів м'яса.

Після Другої світової війни на відміну від переважної більшості країн Латинської Америки характерними рисами розвитку Мексики були:

· економічна стабільність (50 — 80-ті рр. — зростання економіки приблизно 6% на рік. Виняток — економічна криза 1980 — 1982 рр., коли ВНП зменшився на 5%, а промислове виробництво — на 10%);

· політична стабільність (з 1946 р. при владі в країні знаходиться Інституційно-революційна партія (ІРП), мета якої — «мексиканський конституційний соціалізм»).

Індустріалізація проходила поступово, у середині 60-х рр. кількість зайнятих у промисловості перевищила 50%. Основну роль у промисловості відіграють державні підприємства. На державний сектор в економіці припадає 15 — 20% підприємств. Базові галузі (добування нафти і газу, енергетика, нафтохімія, зовнішня торгівля) належать державі на 50 — 90%. Мексика перетворилася на індустріально-аграрну країну, яка за більшістю економічних показників займає перші місця у Латинській Америці.

Важливі позиції в економіці країни займає й іноземний капітал (головним чином — США), однак він не тут є домінуючим. У 1973 р. прийнято закон про «мексиканізацію» економіки — держава примусила продати національному капіталові не менше 51% акцій іноземних підприємств. У сільському господарстві зайнято 35% населення. Мексика однією з перших у регіоні розпочала аграрну реформу. Держава викуповує землю у поміщиків-латифундистів і передає селянам. На селі існує як приватне, так і кооперативне господарство (ехідо).

Партійне життя розвинуте слабко. Крім ІРП існують лівоцентристські партії: Соціалістична народна партія, Партія демократичної революції, права партія — Партія національної дії. Проте вони не становлять серйозної конкуренції ІРП. Велику роль у внутрішньополітичному житті країни відіграють профспілки.

На початку 80-х рр. загострилася політична боротьба у зв'язку з курсом президента М. де ла Мадрида на приватизацію економіки. ІРП розкололася, з неї вийшла Демократична течія на чолі з К. Карденасом. У 1988 р. на виборах ІРП ледь виборола 50,3% голосів, а на останніх парламентських виборах у 1997 р. вона вперше зазнала поразки, отримавши 39% голосів. Суспільно-політичну ситуацію в країні загострило й те, що на початку 90-х рр. на півдні Мексики активізувалися ліворадикальні групи («сапатісти»).

У зовнішній політиці Мексика поступово відходить від проамериканського курсу, виступає за мирне вирішення конфліктів у Центральній Америці, за загальне й повне роззброєння. Країна є активним учасником інтеграційних процесів в регіоні, особливо в Центральній Америці, де вона вже давно займає домінуюче становище.

Українці в країнах регіону. Українська діаспора розвинута в таких країнах регіону, як Аргентина, Бразилія, Уругвай. За чисельністю осіб українського походження Аргентина є др угою, після Бразилії , краї ною Латинської Америки. Так 1997 р. українська громада Аргентини відзначала віковий ювілей початку еміграції до цієї країни: сьогодні в ній проживають від 100 до 250 тис. українців. Основна частина — у столиці Буенос-Айресі, провінціях Місьйонес і Чака. Громадське і культурне життя цієї діаспори різноманітне: є театр імені Т. Шевченка, виходять українські газети тощо. У містах встановлені пам'ятники Шевченку, князю Володимиру. Вулиці міст (у тому числі і столиці) носять імена Шевченка, Шашкевича, Франка, князя Володимира, України.

Українська діаспора в Бразилії налічує 200 — 400 тис. чоловік. Українці проживають в основному у штаті Парана, 85% — у сільській місцевості. Розвинулось їхнє громадське і культурне життя: є українські суботні школи, дитсадки, газети, встановлено пам'ятники Т. Шевченку. Найвідомішою українською поетесою у Бразилії є В. Вовк.

1. Визначте основні етапи розпаду колоніальної системи. Якими шляхами різні країни-метрополії розв'язували свої колоніальні проблеми? 2. Які чинники сприяли японському «економічному диву»? 3. Визначте суть проведених економічних реформ у Китаї та їх наслідки. 4. Визначте причини арабо-ізраїльського конфлікту. Які наслідки для прикордонних держав має арабо-ізраїльський конфлікт? 5. Які чинники сприяли прискоренню економічного розвитку країн Латинської Америки у роки війни і після неї?