Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Ярослав ГРИЦАК УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ, 1914-1923: НОВІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ



Революційні події, що розпочалися вслід за Першою світовою війною і глибоко змінили політичний ландшафт Центральної та Східної Європи, становлять серйозний виклик для кожного історика, який намагатиметься охопити весь складний і багатовимірний характер цього явища. Це особливо стосується української історії. Протягом цього драматичного періоду в Україні відбувалося зразу декілька переплетених і більш-менш одночасних конфліктів:

– до кінця 1918 р. тривала Перша світова війна, й українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після її закінчення тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, пов’язані з повоєнним влаштуванням цих земель, які завершилися лише після Ризького миру 1921 р. та рішення Ради амбасадорів стосовно Галичини у 1923 p.;

– після вибуху революції в Російській імперії у березні 1917 р. Україна була поступово втягнута у конфлікт між російським білим і червоним табором; у певні моменти цього конфлікту воєнні дії на українській території мали вирішальне значення для перебігу російської громадянської війни (як це було під час літньо-осіннього наступу армії Денікіна);

– з розпадом Російської та Австро-Угорської імперій на політичну сцену як самостійний актор виступив український національний рух, який стремів до національного самовизначення української нації по обидві сторони колишнього російсько-австрійського кордону;

– з розгортанням національного руху виникла і набрала гостроти українська громадянська війна між соціалістичним і несоціалістичним табором; хоча за своєю гостротою вона значно поступалася російській громадянській війні, все ж таки в окремі моменти (як-от під час повстання Директорії проти режиму Павла Скоропадського) вона відігравала вирішальну роль у перебігу революції в Україні;

– окремо від цих всіх конфліктів тривала селянська війна проти усіх режимів, які намагалися встановити свій політичний і військовий контроль над українським селом; хоча у цьому селянському русі дуже відчутними були елементи громадянської війни та національної революції, проте його не можна просто звести ні до першої, ні до другої; найсильнішим за своїм розмахом був селянсько-анархістський рух під проводом Нестора Махна.

На жаль, більшості істориків у своїх працях не вдалося відобразити всього складного характеру української політичної кон’юнктури під час революції. Дуже часто історики мають схильність наголошувати або навіть перенаголошувати роль одних конфліктів та ігнорувати значення інших. Наприклад, радянські автори інтерпретували ці події як історію перемоги більшовицького режиму, тобто виключно як частину російської громадянської війни. Відповідно до цього підходу революційні події в Україні розглядалися як просто регіональна версія російської революції. Українська нерадянська історіографія зосереджувалася головним чином на історії українського національного руху, заперечуючи інколи навіть сам факт існування української громадянської війни[1].

Хоча представники кожної з цих шкіл виявляли глибоку ворожість один до одного, однак вони поділяли одну спільну рису: описуючи революційні події в Україні вони зосереджувалися на історії «соціалістично» чи «національно» свідомих еліт, які намагалися мобілізувати «несвідомі» або «малосвідомі» маси під свої політичні прапори. Успіхи чи поразки революції вимірювалися кількістю людей, яких вдалося мобілізувати тій чи іншій еліті. Парадоксально, але такі «мобілізаційні» інтерпретації були широко прийняті і на Заході серед істориків, які формально не належали до жодного табору[2].

Інший спосіб мислення демонстрували ті західні історики, які представляли революцію в Україні як стихійний, анархічний та кривавий бунт мас, що нібито не мали жодної політичної програми і думали тільки про задоволення своїх найбільш безпосередніх соціальних інтересів. Відповідно до такої інтерпретації революція в Україні представлялась як українська версія Жакерії[3]. Цілком очевидно, що ця інтерпретація базувалася на перенаголошуванні останнього з п’яти перелічених конфліктів, тобто селянської війни проти «міських» режимів.

Перебороти такі спрощені підходи та представити історію української революції у всій її складності і цілісності буде дуже складним та амбітним завданням для наступних поколінь істориків. Насамперед це залежатиме від введення у науковий обіг нових історичних джерел і журналів. Однак далеко не останню роль відіграватиме озброєність істориків новими теоретичними підходами та здатність мислити концептуально. Сьогодні неможливо загадувати наперед, якими будуть ці праці. Проте вже тепер можна собі уявити приблизні контури майбутніх інтерпретацій. Ці контури вимальовуються у працях декількох сучасних істориків, котрі закликають до критичного перегляду існуючих парадигм. Ця «ревізіоністська» хвиля у дослідженні революції в Україні появилася наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років і стала особливо відчутною в останні роки.

Існує щонайменше три фактори, відповідальні за появу цієї нової течії. Першим є поява та розвиток на Заході у 1960-1990-х pp. т.зв. ревізіоністської школи у дослідженні російської революції. Представники цієї школи під впливом нових явищ у світовій історіографії (школи Анналів, розвитку соціальної історії, застосування кількісних методів) піддали сумніву вартість старих, традиційних інтерпретацій. Зокрема, вони серйозно підважили вже згадану «мобілізаційну» парадигму, вказуючи, що під час революції маси впливали на політичних лідерів не менше, аніж політичні лідери на маси[4]. Іншим фактором появи ревізіоністської течії в дослідженні української революції: стали нові тенденції у дослідженні національних рухів, які символізують відхід від дуже популярних на Заході у 1960-1980-х pp. «модернізаційних» теорій і пропонують більш постмодернізаційні інтерпретації[5]. Останнім та, мабуть, найважливішим фактором був розпад Радянського Союзу і соціалістичної системи, що привело, серед іншого, до зникнення марксистських та постмарксистських інтерпретацій як на Сході, так і на Заході.

«Ревіозіоністська» хвиля у дослідженні революційних подій в Україні представлена декількома статтями і рецензіями[6], двома дисертаціями (які хоч самі по собі не розглядають революційний період, але є дуже важливими для критичної переоцінки українського руху перед вибухом революції в Російській імперії)[7] та однією незакінченою книжкою[8]. Попри порівняну нечисленність наукових праць цього напрямку, його представники справляють вагомий вплив на сучасний стан досліджень революції в Україні. За останні роки на Заході появилося декілька нових публікацій, які хоч і не є багаті за інтерпретаціями, але багато додали до загального розуміння характеру революційних подій в Україні і підтвердили деякі з попередніх висновків, зроблених представниками «ревізіоністської» школи[9].

У географічному відношенні цей новий напрямок обмежений Північною Америкою та Західною Європою. У Східній Європі він поки ще не знайшов собі прихильників і послідовників. Посткомуністичні українська та російська історіографії досі ще страждають від кількох десятиліть ізоляції від світової науки, що, зокрема, відображається на не надто високому рівні софістикації істориків та незнанні праць своїх західних колег. Окрім того, писання місцевих істориків дуже часто хибують на зрозумілу політичну заангажованість[10]. Однак вони мають одну серйозну перевагу. Нею є доступ до архівних матеріалів, які були в основному закриті у радянський період. Тому більшість з цих публікацій мають безсумнівне наукове значення; зокрема, вони можуть бути дуже корисними для виявлення вартості тих нових інтерпретацій, які в останні десятиліття з’явилися на Заході[11]. Можна сподіватися, що з подоланням штучної ізоляції східноєвропейської історіографи географічне обмеження щодо ареалу поширення «ревізіоністської» хвилі поступово зникатиме.

Й останнє загальне зауваження: хоча ця нова течія й становить собою серйозний прорив у традиціях досліджень революції в Україні, проте існує певна тяглість між старими і новими парадигмами. Особливо варте згадки те, що деякі з цих інтерпретацій використовують як відправний пункт писання покійного українського еміграційого історика Івана Лисяка-Рудницького. Ця тяглість є найбільш очевидною у визначенні самого поняття, «українська революція».