Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Чернявська Ю.А.



Шлюб та його види

ІІ курс, група ПЗ-21, спеціальність «Правознавство»,

Інститут права та суспільних відносин, к.тел. (063)-757-46-64

Науковий керівник: Долгий С.А., магістр права, викладач кафедри цивільного та господарського права

 

Незалежно від різних часів і народів, з давніх-давен, люди мріяли про створення своєї сім'ї. Але перш за все, сім'я починається зі шлюбу.

Шлюб в Стародавньому Римі вважався священним таїнством і опорою держави. Більшість шлюбів у багатьох багатих сім'ях Стародавнього Риму полягало за розрахунком: для продовження роду (лат. matrimonium — шлюб, від лат. mater — мати), для об'єднання володінь, а також для зміцнення політичних союзів. Серед бідного населення швидше за все також переважав розрахунок, проте не були винятком шлюби по любові.

Давньоримське суспільство завжди намагалося ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить досконало визначали шлюб. Наприклад, видатний давньоримський правник та державний діяч часів солдатських імператорів Геренній Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права».

В усі часи рабовласницької держави жінка ніколи не займала рівного з чоловіком становища. Вона знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про фактичну чи моральну залежність, а про правову.

У римському праві були відомі два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався з іншими категоріями населення, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. А тепер розглянемо кожен з цих видів докладніше.

Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права та допускався тільки між римськими громадянами. Він в свою чергу поділявся на шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Спочатку домінувала форма шлюбу лат. cum manu — «з рукою», що означало, що жінка, покидаючи рідний дім, ішла з-під влади глави своєї сім'ї, лат. pater familias, і потрапляла під владу (лат. patria potestas) чоловіка або глави сім'ї чоловіка. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка. Його влада при цьому шлюбі фактично була необмеженою. Жінка при цьому не могла розпоряджатися приданим і принесеним багатством. Однак, на відміну від афінських жінок, була значно самостійніша і користувалася великою повагою. Вона могла брати участь у святкових обідах, ходити в театр і на ігри, в терми, мала доступ до мистецтва, освіти і науки. Проте вже Закони ХІІ таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка.

У пізній період Римської республіки поширилася форма шлюбу лат. sine manu — «без руки», при якій дружина не перебувала під владою чоловіка (лат. sine in manum conventione) і залишалася у владі батька або опікуна. Коли шлюб sine manu витіснив всі інші форми, ця опіка стала втрачати своє значення. Так, вже в кінці республіки яким опікувався було достатньо поскаржитися на відлучки свого опікуна, котра тривала хоча б один день, і вона могла вибрати собі іншого за власним бажанням. За законами Августа, жінка, що мала трьох дітей, звільнялася від опіки. Про довічне перебування жінки під владою батька, чоловіка, опікуна Гай писав: «У старовину хотіли, щоб і повнолітні жінки перебували з причин свого легковажності під опікою». Фактично заміжня жінка вже до кінця республіки користується у приватному житті такою же свободою, як і її чоловік: розпоряджається самостійно своїм майном, має волю подати на розлучення.

А тепер докладніше про шлюб між різними категоріями осіб. Шлюби між римськими громадянами, з одного боку, і перегинами (латинами, вільно-відпущениками, колонами), з другого, категорично заборонялися. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб через різне громадянство чи стан поділялися на фіктивний шлюб, заочний та конкубінат.

У фіктивний шлюб вступали, наприклад, бідні чоловіки за плату, і це, можливо, було нерідким випадком в Стародавньому Римі. Такий шлюб укладався, щоб уникнути законів про неодруженість і отримати необмежену свободу. Фіктивний шлюб згадується Сенекою в книзі про шлюб, а Тертуліан пише про терпіння «куплених мужів».

Заочний шлюб. Вийти заміж можна було і під час відсутності нареченого, якщо жінка за його листом або його посланцем буде відведена в будинок чоловіка. Одружитися на відсутній нареченій було неможливо, бо для цього «необхідно введення (дружини) в будинок чоловіка, як би в шлюбне житло, а не (чоловіка) в будинок дружини». Заочний шлюб (так і не став фактичним) зобов'язував жінку оплакувати чоловіка, якщо той загине.

Конкубінат (лат. concubinatus) зустрічався в заможних сім'ях вищого стану, а також в інших верствах населення. Так, жінки в сенаторського стану іноді жили в конкубінаті з вільновідпущеними чоловіками, оскільки в разі укладення шлюбу вона втрачала свій статус (з тієї ж причини сенатори жили з вільновідпущеними жінками в конкубінате). Таку форму «шлюбу» можна було зустріти серед солдатів, рабів, сенаторів і отримавших волю. Сенатор не міг зробити ту, хто отримав волю законною дружиною, що вважалося ганьбою і для нього, і для всієї його родини, однак відносини в конкубінаті не накладали на нього ніякої плями.

До конкубінату були такі ж вимоги, як і до шлюбу: життя з одним партнером, дружина повинна бути вірна партнерові і також виконувати свої обов'язки. Конкубінат і поширений «шлюб рабів» (лат. contubernium), часто заохочувані господарями, визнавалися суспільством як форми співжиття.

Давньоримський юрист Марціана так писав про конкубінат: «Знаходитися в конкубінаті може і та, що отримала волю іншого обличчя, і вільнонародженні, і, головним чином, така (жінка), місце народження якої невідомо або яка продавала своє тіло. Якщо ж хто-небудь вважатиме за краще мати конкубіною жінку чесного життя і вільнонароджену, то це не дозволяється без заяви перед свідками. Але необхідно або взяти цю жінку як дружину, або ж при відмові від цього вступити з нею у позашлюбний зв'язок»

У таких відносини римляни вступали також і за іншими сімейними обставинами, наприклад, у разі, якщо батько сімейства не хотів одружуватися вдруге, щоб не обмежувати права на спадкування дітей з першого шлюбу.

А тепер докладніше про умови і мотиви вступу до шлюбу та припинення шлюбу.

Мотиви для вступу в шлюб:

Батьки займалися пошуками підходящого нареченого вже незабаром після народження дівчинки. Сенека писав про те, що батьки сімейства вибирали іноді невідповідних чоловіків, бо ретельніше вибирають худобу і рабів, а про всі недоліки майбутньої дружини наречений дізнається лише на весіллі.

Однією з важливих причин для вступу в шлюб було укладення політичних альянсів. Так, відомі численні приклади таких союзів в I столітті до н. е., в яких наречена виступала запорукою стабільності політичних об'єднань. Для чоловіка шлюб служив збереженню багатства і статусу та їх передачі законним спадкоємцям. Крім того, поки тривав шлюб, чоловік міг розпоряджатися грошовою складовою приданого і очікувати від сім'ї подружжя фінансування його кар'єри.

Не менш важливим було народження законних спадкоємців, які тим самим зберігали становище в суспільстві з покоління в покоління. Іноді батько нареченого посилав до майбутньої дружини повитух, щоб оглянути її і дізнатися, чи здатна вона до дітородіння.

Умови вступу до шлюбу були такі:

а) вільне волевиявлення подружжя. В ранньореспубліканський період таку згоду могли дати домовладики нареченого й нареченої. Проте якщо з якої-небудь причини вони такої згоди не давали, молоді добивалися дозволу на вступ до шлюбу через магістрат;

б) досягнення шлюбного віку – 14 років для нареченого і 12 років для нареченої;

в) наявність права брати римський шлюб як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого неможливо було вступити до шлюбу. Цим правом були наділені тільки римські громадяни;

г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладання нового шлюбу. Суворий моногамний характер римської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Однак вдова повинна була дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу мало пройти не менш як 10 місяців;

д) відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії в усіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи шлюби між родичами виключно до шостого ступеня не допускались. Ці обмеження були пом’якшені в республіканський і імператорський періоди. Крім того, не допускалися шлюби між опікуном і підопічною, між замужньою жінкою, що допустила перелюбство, та її спільником.

За часів республіки для розлучення були потрібні суттєві підстави, які обговорювалися на сімейній раді. Розлучення в період ранньої республіки зустрічалися рідко, а перший випадок датується 306 роком до н. е. у Валерія Максима (коли Луцій Анній розлучився з дружиною, за що цензорами був виключений з сенату) або 231 (або 227) роком до н. е. у Сервія Сульпіція (коли консул Спурій Карвілій за згодою цензорів розлучився з дружиною через її безпліддя).

До початку нашої ери розлучення стали зустрічатися все частіше. Жінки також розлучалися, проте в більшості випадків ініціатива виходила від чоловіків. Розлучення зустрічалися у вищому стані частіше, ніж у нижчих станах. Розлучення не були винятком і за часів імперії, незважаючи на закони імператора Августа. Найдавніше вимога про розлучення зустрічається в Законах XII таблиць: «наказав своїй дружині взяти належні їй речі і, віднявши ключ, вигнав».

Вже в II столітті розлучення перетворився на засіб позбавлення від набридливої дружини. Валерій Максим пише про наступні причини для «швидкого» розлучення: дружина вийшла на вулицю з непокритою головою (друге розлучення в Римі, Сульпіций Галл); дружина пішла в цирк, не запитавши дозволу чоловіка (третє розлучення в Римі, Публій Семпроній Соф); дружина зупинилася поговорити з вільновідпущеною, про яку йшла недобра слава.

Припинення шлюбу, так же як і укладання, відбувалося за певних умов:

1) У зв’язку зі смертю когось із подружжя;

2) У випадку втрати свободи або громадянства одного із подружжя;

3) У класичний період розвитку римського права розлучення для двох сторін було вільне. Так і за бажанням кожного із подружжя. У період монархії розлучення за обоюдною згодою не допускалося. Одностороння заява мала місце у таких випадках:

а) порушення вірності;

б) замах на життя;

в) здійснення інших свідомо винних дій;

г) допускалося розлучення без вини когось із подружжя, але з поважних причин: нездатність до статевого життя чи бажання когось із подружжя піти у монастир.

У разі виявлення розлучення подружжя без поважних причин накладався грошовий штраф.