Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Умови розробки і прийняття універсалів та інших конституційних актів УНР.



10 червня 1917 р. світ побачив “Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по за Україною сущого”, що згодом почали називати Першим Універсалом. Автором Універсалу був відомий письменник та один з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії В.Винниченко. Прилюдно його вперше було оголошено на ІІ Всеукраїнському Військовому з’їзді.

Своїм Універсалом Центральна Рада фактично ультимативно й однобічно проголосила автономію України, проте не лише із певними застереження щодо юридичних обмежень її автономного статусу, але й із можливими подальшими перспективами: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори. Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті”5.

В Універсалі Центральна Рада позиціонує себе представником трудового українського народу, а джерелом влади в Україні – український народ. Крім того управління в Україні мали здійснювати невдовзі обрані Всенародні українські збори – Сойм. І саме ці збори мали б видавати усі закони, “що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні”, а “ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті”6. Все це складало неабияку загрозу для ідеї хоч і демократичної, проте неподільної Росії. Думаю подібне цілком усвідомлювалося провідниками Центральної Ради і саме тому, гадаю, оголошення Універсалу не дарма було здійснено на з’їзді вояків-українців.

Так само не просто так до Універсалу було включено й перелік “домагань” Центральної Ради до російського Тимчасового уряду, відхиливши які “Тимчасове російське правительство… одіпхнуло простягнену руку українського народу”7. Серед цих домагань основними були: видання Тимчасовим урядом прилюдного акту щодо прийняття права українського народу на автономію; запровадження при центральному російському уряді окремого комісара з українських справ; щоб уся місцева (крайова) влада в Україні була зосереджена в руках одного представника від центрального російського уряду – комісара в Україні, й, що не менш важливо, обраного самими українцями; щоб певна частина коштів, які збиралися до центральної скабниці Росії з українських земель (“з нашого народу”), поверталася в розпорядження його представників (очевидно – Центральній Раді) “на національно-культурні потреби”8.

Відтак Центральна Рада, говорилося в Універсалі, змушена була піти на його видання й тим самим стати самій до наведення ладу на своїй землі, організації шкіл та освіти та закликала, що з того часу “кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною радою”9. Було також висловлено надію, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

Центральна Рада звертається до українського народу також із надією на розуміння ним потреби у коштах, в яких відмовив їй Тимчасовий уряд на організацію автономного ладу в Україні: “Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народної праці. А для успіху той праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До сього часу український народ всі кошти свої оддавав у Всеросійську центральну казну, а сам не мав, та немає й тепер від неї того, що повинен би мати за се. І через те ми, Українська Центральна рада, приписуємо всім організованим громадянам сіл і городів, всім українським громадським управам і установам з 1 числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної ради”10.

Крім того, Універсалом закликалося перебирати на виборні посади неприхильних українській справі людей на її симпатиків, а також зазначається, що Всеукраїнські Установчі збори мають затвердити лад, встановлений в Україні, та закони, ухвалені Українською Центральною Радою чи Українським Соймом.

Відтоді відбулася справді колосальна трансформація українського національно-культурницького руху на національно-визвольний рух, який виокремився із загальноросійської революційно-демократичної конгломерації й набув ознак національного політичного автономізму. Фактично ж саме з дня проголошення Центральною Радою свого І Універсалу й розпочався новий виток Української революції, який де-факто тривав до 7 (20) листопада 1917 р., коли було проголошено Українську Народну Республіку (УНР), а де-юре – до 9 (22) січня 1918 р., коли IV Універсалом Центральна Рада проголосила державну самостійність УНР.

Після прийняття І Універсалу, що проголошував автономію України, Комітет Центральної Ради 15 червня 1917 р. ухвалив “організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються”11. Тоді ж було обрано вісім перших його членів.

26 червня 1917 р. V сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, де Генеральний секретаріат іменувався “найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою”. Проте така оцінка щодо виконавчого органу викликає сумніви, бо і “де-юре”, і “де-факто” не відповідала дійсності. Створення Генерального секретаріату знаменувало початок розмежування владних функцій. Центральна Рада зосереджувалася більше на стратегічно законодавчій діяльності, дедалі набувала рис парламентської інституції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу і поступово перетворювався у справжній український уряд. Остаточний же склад Генерального секретаріату у грудні 1917 р. становив 18 осіб.

Перше засідання Генерального секретаріату відбулося вже 16 червня, “на якому обговорювались питання, що торкаються організації роботи Секретаріяту”12. В. Винниченко вказував, що очолюваний ним щойно створений виконавчий орган Центральної Ради не був міністерською інституцією в звичайному розумінні, “але це була рада міністрів для української свідомої організованої демократії. Це був уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили”. Відтак, додавав він, “Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайний уряд”13. Невдовзі, 27 червня 1917 р., у своїй першій декларації Генеральний секретаріат заявив про себе як про виконавчий орган Центральної Ради і поставив собі за мету “перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами”14.

 

Прийняття І Універсалу та створення Генерального Секретарату змусили Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів М. Терещенка та І. Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції А. Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців – I Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у “зраді”, “сепаратизмі”, “прориві фронту” та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів.

З свого боку провідники Центральної Ради виробили текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день.

Після бурхливих дебатів, 3 (16) липня 1917 р. російський уряд своєю постановою офіційно затвердив Генеральний секретаріат як підпорядкований йому крайовий виконавчий орган Центральної Ради в Україні15. Україну було визнано окремою територіально-адміністративною одиницею Російської республіки із своїм представницьким і виконавчим органом. Про це Центральну Раду було повідомлено телеграфом.