Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Соціологія В.Липинського



Соц клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створ держави і нації.

У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.

У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану сусп-ва.

На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з “українською народною масою”, стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес “І єсть собственно українство, Україна”.

Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.

Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю.

3.13. Політика як соціальний інститут, його функції

Політика - це своєрідна сфера відносин між соціальними групами та спільнотами, яка пов'язана з їх боротьбою за владу, з визначенням форм, завдань, змісту діяльності держави. М.Вебер визначає політику як «прагнен­ня до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади, чи то між дер­жавами, чи всередині держави, між групами людей, котрі її складають. За словами Р.Арона, політика - це боротьба за владу та пов'язані з нею переваги».

Політика, як і всі інші сфери соціального життя, має свою специфічну структуру. До неї входять такі складові як політична свідомість, політичні організації та політичні відносини.

Політ організація - це сукупність усіх державних і недержавних закладів і організацій, які реалізують політичну владу, беруть участь у регу­люванні взаємовідносин між соціальними групами. До неї входять органи державної влади і державного управління, заклади, організації, які ставлять політичні цілі. Це — політичні партії, громадські організації, а також такі неформалізовані інституційні форми, як мітинги, демонстрації і т.д.

Політ свідомість - це почуття, настрої, погляди, уявлення, ін­тереси, ідеї, ідеали, цінності, переконання, пов'язані зі ставленням соц груп до політичної влади, шляхів і засобів її завоювання та утримання.

Політ відносини - це стійкі політичні зв'язки і взаємодії, які утво­рюються у зв'язку з функціонуванням політичної влади. Це стосунки полі­тичних діячів, керівників і маси, еліти та електорату (виборців), еліти і контреліти, лідерів і груп підтримки і т.д.

Політика як соціальний інститут виконує ряд функцій:

-ціннісно - орієнтаційну функцію;

-управління і керівництва політ і сусп процесами;

-інноваційну функцію;

-інтегральну функцію;

-функцію виховання і формування особистості.


3.14. Релігія як соціальний інститут, його функції

Релігія як соціальний інститут є сис-ю соціальних норм, ролей, історично сформованим комплексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів поведінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духов­них текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

1) ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігій­них текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, при­роди, черпають інформацію про космос, людину, суспільство.

2) організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китай­ці та ін.).

Е. Дюркгейм у праці «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії» (1912) аргументовано обґрунту­вав висновок, що релігія як чинник соціальної інтеграції виконує в суспільстві певні необхідні для його існування функції.

К. Маркс розумів релігію як важливий соціальний чинник, що виконує досить реальні функції в суспільстві:

-ідеологічну, бо виправдовує існуючі соціальні порядки;

-компенсаторну, бо є «серцем безсердечного світу» (страж­дання на цьому світі не даремні, вони матимуть винагороду в майбутньому житті).

3.15. ЗМІ як соціальний інститут, його функції

Засоби масової інформації займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритості”. Формування громадської думки – найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з’ясування того, що думають громадяни, є чимало й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірності виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять регулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка сформована, різнобічна, відверто висловлена – це значною мірою залежить від якості, відкритості та вільного функціонування засобів масової інформації.