Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Ця стадія є початковою і має своїм призначенням ство­рення процесуальних умов щодо реалізації завдань проваджен­ня відповідно до чинного адміністративно-деліктного законо­давства.



Чинний КУпАП доволі активно оперує терміном «справа про адміністративне правопорушення», який використовує у назвах розділів, глав, статей, а нормами ст. 250 «Прокурорський нагляд за виконанням законів при провадженні в справах про адміністра­тивні правопорушення» наділив прокурора правом «порушувати Провадження в справі про адміністративне правопорушення». Звідси випливає таке: а) адміністративно-деліктне провадження порушується, а не виникає якимось іншим чином; б) процесу­альною формою здійснення такого провадження є справа про адміністративне правопорушення (проступок).

Утім, КУпАП не розкриває змісту понять «справа про адміні­стративне правопорушення (проступок)» і «порушення справи про адміністративний проступок». Більш того, він не фіксує мо­мент, з якого вона має вважатися порушеною, і не визначає процесуального документа, яким порушення справи оформ­люється. Але КУпАП вказує на матеріальну обставину, за наяв­ності якої справа має бути порушена. Цією обставиною є озна­ки адміністративного проступку в діях певних осіб.

Цей термін («ознаки адміністративного проступку») законо­давець використовує один раз у ст. 38 КУпАП «Строки накла­дення адміністративного стягнення» у такому контексті: «У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримі­нальної справи, але при наявності в діях порушника ознак ад­міністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про ЇЇ закриття».

З фрази «при наявності в діях порушника ознак адміністра­тивного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено...» випливає, що законодавець не розмежовує (або вважає за недоцільне чітке розмежування) понять, які містяться У статтях 38, 245, 251, 252, 283: а) ознаки адміністративного правопорушення; б) докази в справі про адміністративні право­ порушення; в) фактичні данні щодо правопорушення; г) обста­вини справи. Це дає підстави вважати, що порушення справи про адміністративний проступок пов'язано з моментом вста­новлення його ознак і їх документальної фіксації.

Такі ознаки встановлюються: а) особою, яка уповноважена складати протокол про адміністративне правопорушення (ст. 255 КУпАП); б) особою, яка уповноважена застосовувати заходи за­безпечення провадження в справах про адміністративні право­порушення (ст. 260 КУпАП), а саме: адміністративне затриман­ня особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів; в) особою, яка уповноважена здійснювати достав­лення порушника (ст. 259 КУпАП); г) особою, яка уповноваже­на здійснювати відсторонення водіїв від керування транспорт­ними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп'яніння (ст. 266 КУпАП); д) особою, яка уповноважена накладати стягнення (штраф, попередження) на місці вчинення проступку без складання протоколу (ст. 258 КУпАП).

Серед названих осіб законодавець чітко і однозначно називає лише тих, що уповноважені складати протокол про адміністра­тивне правопорушення і застосовувати заходи забезпечення про­вадження у справах про адміністративні правопорушення.

Виконання цих функцій супроводжується обов'язковою фіксацією у визначених законодавцем процесуальних докумен­тах, якими є: а) протокол про адміністративне правопорушення; б) протокол про адміністративне затримання; в) протокол про особистий огляд; г) протокол про огляд речей; д) протокол про вилучення речей та документів. Утім, закон дозволяє замість складання протоколу про особистий огляд, огляд речей, вилу­чення речей та документів зробити відповідний запис у прото­колі про адміністративне правопорушення.

З урахуванням того, що адміністративне затримання засто­совується як захід, коли вичерпані інші можливості щодо безпе­решкодного здійснення провадження у справі про адміністра­тивний проступок, здійснюється чітко визначеним колом поса­дових осіб за вчинення перелічених у законі діянь (ст. 262 КУпАП) і фактично є крайньою мірою впливу на правопоруш­ника — єдиним процесуальним документом, який складається по всіх адміністративно-деліктних справах, виявляється прото­кол про адміністративний проступок.

З огляду на зазначене, в адміністративно-деліктній теорії набула поширення точка зору, що саме цей документ необхідно розглядати як процесуальне оформлення факту порушення спра- да про адміністративний проступок.

Протокол, пише Л. В. Коваль, — це початок провадження в адміністративній справі. Ю. П. Битяк дійшов висновку, що стадія порушення справи про адміністративний проступок по­лягає у складанні протоколу. На думку 3. С. Гладуна, про пору­шення справи свідчить лише наявність протоколу про адміні­стративний проступок. З ним фактично погоджується Н. В. Хо- рощак. Вона вважає, що провадження починається з виявлення факту вчинення адміністративного проступку і його фіксації у процесуальному документі, яким виступає протокол про ад­міністративне правопорушення. Аналогічний погляд на пробле­му процесуальної фіксації факту порушення адміністративно- деліктної справи підтримується і російськими вченими. р Ця позиція знаходить підтримку у законодавця, який у ст. 358 «Порушення справи про порушення митних правил» МК Ук­раїни 2002 р. зазначає, що справа вважається розпочатою з мо­менту складення протоколу про порушення митних правил.

Зазначеному підходу, на нашу думку, бракує врахування су­часного стану осмислення адміністративно-деліктної сфери і роз­витку законодавства про адміністративні проступки. Його від­битком є спроба об'єднати стадію порушення справи і стадію розслідування в одну — першу стадію провадження. До такого висновку підштовхують особливості протоколу як процесуаль­ного документа.

Він є документом комплексним. У ньому не тільки фік­сується факт проступку, а й містяться відомості про особу по­рушника, висновок щодо кваліфікації діяння за відповідною статтею Кодексу, дані про свідків і потерпілих, пояснення по­рушника, а також інші відомості, необхідні для вирішення спра­ви і відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.

На практиці складання протоколу фактично і юридично виглядає адміністративним розслідуванням, а з огляду на те, що саме він у багатьох випадках виступає первісним документом Щодо порушення справи, то стають зрозумілими труднощі з розмежування зазначених стадій.

У такому контексті виникає питання про потребу (теоретич­ну або практичну) у розведенні по різних стадіях дій, які одно- Моментно реалізують дві функції адміністративно-деліктного Провадження: а) порушення справи і б) розслідування її об­ставин.

На наш погляд, сьогоднішня адміністративно-деліктна прак­тика є першим і найголовнішим замовником щодо вирішення зазначеного питання не тільки з огляду на сучасний стан від­повідних матеріальної і процесуальної підгалузей адміністра­тивного права, а більш за все — внаслідок урахування тенденцій їх розвитку.

Аналіз матеріальної частини КУпАП свідчить про наявність значної кількості статей, в яких сформульовані склади, що по­требують для їх встановлення відповідного перебігу часу. У та­ких випадках юридично коректно вести мову про первісне ви­явлення ознак проступку, а тому складання протоколу відповід­но до вимог статей 254 і 256 можливо лише після з'ясування всіх обставин і отримання висновків про виконання особою відповідного складу, передбаченого законом.

Такими є порушення антимонопольного законодавства, за­конодавства про рекламу, валютного законодавства, законо­давства про захист прав споживачів, у галузі податків і зборів, митної справи, охорони навколишнього середовища, прова­дження і обороту етилового спирту, алкогольної продукції, по­жежної безпеки, дорожнього руху і на транспорті тощо.

Вони вимагають проведення розслідування, а потім — скла­дання протоколу. Втім, для здійснення початкових дій щодо встановлення обставин проступку необхідна фіксація моменту виявлення у діянні ознак правопорушення у процесуальному документі.

Іншим запереченням щодо визнання протоколу універсаль­ним документом, який виконує функцію порушення справи, на наш погляд, є розбіжності у правовому статусі осіб, яким нада­но право на його складання. Відповідно до ст. 255 КУпАП «Особи, які мають право складати протоколи про адміністра­тивні правопорушення» цей документ мають право складати, по-перше, посадові особи державних органів; по-друге, поса­дові особи органів місцевого самоврядування; по-третє, пред­ставники громадських організацій (об'єднань громадян) і ор­ганів самоорганізації населення; по-четверте, позаштатні і гро­мадські інспектори державних органів; по-п'яте, власники підприємств; по-шосте, адміністрація підприємств.

Як бачимо, із шести видів суб'єктів, яким надано право складати протокол, державний статус мають лише ті, що вхо­дять до першої групи. Наданням права складання протоколу власникам підприємств законодавець фактично дозволив вико-

НЯННЯ цієї процесуальної дії іноземцям і особам без громадянс- 18», адже за чинним законодавством підприємство може бути засновано на власності фізичної особи (приватне підприємс­тво), а суб'єктами права власності в Україні є «громадяни інших держав та особи без громадянства».

по. Таким чином, іноземці та особи без громадянства, пред­ставники громадських утворень і адміністрації підприємств, по­заштатні і громадські інспектори опиняються у числі суб'єктів з Юрисдикційними функціями, що мають право порушувати справи про адміністративні проступки, здійснювати від імені держави офіційну кваліфікацію певної групи протиправних діянь, а також інші процесуальні дії (встановлювати дані про особу правопорушника; опитувати правопорушника і свідків; оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням на під­ставі дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, керую- адсь закономі правосвідомістю; роз'яснювати порушникові його права і обов'язки, передбачені ст. 268 КУпАП; надсилати протокол органові (посадовій особі), уповноваженому розгляда­ти справу про адміністративне правопорушення тощо).

Ми вважаємо, що зазначені положення ст. 255 КУпАП не відповідають правовим реаліям українського сьогодення і по­требують перегляду. Важливим компонентом удосконалення адміністративно-деліктного процесу, на наш погляд, є чітке визначення стадії порушення адміністративно-деліктної справи Ш за фактом (приводи і підстави порушення справи), так і за формою (фіксація цієї процесуальної дії у законодавчо встанов­леному документі).

Про доцільність введення у КУпАП відповідних норм ішло­ся ще до його прийняття — при аналізі Основ законодавства €оюзу РСР і союзних республік про адміністративні правопору­шення (1980 р.) та обговоренні проектів республіканських ко­дексів, але законодавець обрав інший варіант вирішення про­блеми структуризації провадження у справах про адміністратив­ні правопорушення.

Наші пропозиції з цього приводу зводяться до такого. ^ По-перше, надати право складання протоколу про адміні­стративний проступок лише представникам органів публічної Мади і відповідно до цього внести зміни до ст. 255 КУпАП.

По-друге, додати до КУпАП статтю «Порушення справи про адміністративний проступок» такого змісту: «Справа про адміністративний проступок порушується посадовими особами органів, що уповноважені розглядати справи про адміністратив­ні проступки. Підставою порушення справи про адміністратив­ний проступок є наявність ознак адміністративного проступку. Про порушення справи посадова особа виносить мотивоване рішення, яке оформлюється окремим документом або відповід­ним записом у першому за терміном складання документі про виявлення ознак адміністративного проступку».

Акцентувавши увагу на ознаках проступку як підставі щодо порушення справи, необхідно зупинитися також на понятті «привід порушення справи».

Порушенню справи передує одержання інформації про діян­ня, що має ознаки проступку. Така інформація, одержана у будь-якій формі, є приводом до порушення справи про адміні­стративний проступок.

Правове значення приводу до порушення справи полягає у тому, що він спричиняє публічну діяльність повноважних ор­ганів, тобто вимагає від цих органів відповідної реакції на сиг­нал про вчинення діяння.

Приводами для порушення справ можуть бути заяви грома­дян, повідомлення представників громадськості, установ, під­приємств і організацій, преси та інших засобів масової інфор­мації, а також безпосереднє виявлення проступку уповноваже­ною особою.

Останній привід відрізняється від інших перш за все тим, що питання про порушення справи вирішується за власною ініціативою осіб, які здійснюють адміністративний нагляд. Тут немає зовнішнього спонукаючого початку, поштовху до того, щоб ці особи зайнялися вирішенням питання.

Цей привід має характерні особливості, а саме: а) безпосе­редній розсуд ніде не фіксується, а тому не завжди піддається контролю; б) припущення щодо проступку виникає лише у сві­домості уповноваженої особи, і в разі непідтвердження такого припущення немає потреби офіційно спростовувати його вине­сенням будь-якого спеціального документа; в) безпосереднє ви­явлення уповноваженою особою адміністративного правопору­шення не є перешкодою для подальшого його розслідування цим суб'єктом.

Тут виникає питання про доцільність або недоцільність нормативної фіксації приводів порушення справи про просту­пок. Принаймні, така фіксація здійснена у кодексі про ад­міністративні правопорушення Російської Федерації (ст. 28.1) На нашу думку, такий крок не є достатньо обгрунтованим. Фік­сація у законі приводів щодо порушення адміністративно-де- ЛІктної справи фактично виглядає переліком можливих носіїв інформації про проступок, але він повинен бути або вкрай ве- диким або абстрактним. І в першому, і в другому випадку вико­нання ним своєї функції буде вимагати уточнень і коректив, що ускладнить роботу правозастосувача.

Стадія друга: адміністративне розслідування

Ця стадія провадження у справах про адміністративні Правопорушення становить комплекс процесуальних дій, спря­мованих на встановлення обставин проступку, їх фіксування і кваліфікацію. На цій стадії створюється передумова для об'єктивного і швидкого розгляду справи, застосування до вин­ного передбачених законом заходів впливу.

Вона починається з етапу доказування (доведення) факту проступку. Доказування полягає у виявленні, процесуальному оформленні і дослідженні доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КУпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встанов­лює наявність або відсутність адміністративного правопорушен­ня, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопору­шення, поясненнями особи, яка притягається до адміністратив­ної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей та доку­ментів, а також іншими документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані у встановленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили. Йдеться про передбачений КУпАП поря­док провадження у справі про адміністративне правопорушен­ня. Наприклад, протокол, у якому фіксується вчинення право­порушення, має бути складений за певною формою уповнова­женою на те посадовою особою чи представником громадськості (ст. 255 КУпАП).

Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необхідних до­казів здійснюються компетентним органом або посадовою осо­бою, правомочними вирішити таку справу (ст. 252 КУпАП).

Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягається до від­повідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або поса­довою особою, яка розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасни­ків процесу чи за власною ініціативою.

Встановлений законом порядок збирання, одержання до­казів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Пору­шення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обгрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що являють собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомогою яких вона залучається до сфери прова­дження у справах про адміністративні правопорушення. Водно­час слід зазначити, що у правовій науці і на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відо­мостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наявність або від­сутність адміністративного правопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обставини, шо мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачу­вальні та виправдувальні. Проте для розв'язання завдань ад­міністративного провадження найбільш значущим є їх групу­вання залежно від джерела відповідних відомостей.

По-перше, це дані, що їх одержують від різних осіб, здебіль­шого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосе­редньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевид­цями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися і в усній формі.

Другим різновидом даних, що їх одержують від людей у формі слів, цифр, графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційного впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про проведення експертизи приймається суб'єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання Й призначення і проведення експертизи законом не регламентуються Тому на практиці рішення про провадження експертизи оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки І експертів, свідоцтва спеціалістів широко використовуються, на­приклад, для визначення стану сп'яніння, належності речовини до наркотичних речовин, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднення довкілля.

По-друге, це речові докази, документи, які є матеріальними ■ носіями інформації. Основні способи знаходження та залучен­ня джерел матеріальних доказів — огляд, вилучення та їх надан­ня заінтересованими особами. Формами, якими вони представ­лені у процесі доказування, є протокол про адміністративне порушення, протокол вилучення речей, довідка про вартість речі ТОЩО.

, і Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди правопорушення (вм'ятини на автомобілі, зіпсований паспорт), або які своєю формою, змістом свідчать про правопо- ('. рушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять інформацію у чистому - вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна віднести і по- | казання технічних засобів. Вони досить широко використовуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху автомобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану У' сп'яніння водія. У документах інформація міститься у вигляді

Йслів, цифр, креслень, схем місць подій тощо. По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати адміністративні проступки. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень використовує як

докази в розслідуванні, яке сам і проводить. | У кримінальному процесі такий вид доказів не допускаєть- ° якщо особа була очевидцем злочину, вона стає свідком, 'й в адміністративно-деліктному процесі використання таких Доказів забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ, Держмисливнагляду та іншим інспекціям було б набагато складніше виконувати свої правоохоронні функції, своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спрощеного провадження, фіксуються безпосередньо у прото- Колі про адміністративне правопорушення. Уповноважений ор ган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власним переко­нанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він керується законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів слід розуміти висновок органу або по­садової особи, яка розглядає справу, про достовірність або не- достовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Оцінка має бути дана не тільки кожному доказу окремо, а й усім зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно ви­рішити питання про те, чи дає можливість сукупність зібраних доказів зробити достовірний висновок про наявність або відсут­ність адміністративного правопорушення, про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають значення для розв'язання справи. Тільки оцінка доказів у їх сукупності дає підстави дійти достовірних, таких, що не викликають сум­ніву, висновків з цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає перш за все неприпустимість некритичного ставлення до окремих до­казів, відсутність будь-яких переваг доказів одного виду над ін­шими або заздалегідь встановленої сили певної кількості до­казів. Орган або посадова особа під час оцінки доказів підко­ряється тільки закону. Крім того, внутрішнє переконання — це і результат доведення, оцінки доказів, що виражає переко­наність відповідно або невідповідно до тих чи інших обставин, важливих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов'язана із з'ясуванням питан­ня про додержання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів (складання протоколу про правопорушення, провадження особистого огляду, огляду речей тощо).

Докази оцінюють також особи, які беруть участь у прова­дженні у справі (особа, яка притягується до відповідальності, потерпілий та ін.). Це виявляється в їх клопотаннях, пояснен­нях тощо. Висловлені ними думки допомагають органу або по­садовій особі, що розглядають справу, всебічно повно та об'єктивно оцінити докази.

Наступний етап — встановлення даних про особу правопо­рушника. Такі дані встановлюються шляхом опитування правопо­рушника, вивчення його документів, а у необхідних випадках — зверненням до органів, що здійснюють облік громадян.­ Етап процесуального оформлення результатів розслідування починається з аналізу зафіксованих у перелічених документах усіх обставин у справі та завершується складанням протоколу про адміністративне правопорушення. Саме протокол є проце­суальним документом, що фіксує закінчення розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків, прямо передбачених законодавством (ст. 258 КУпАП).

Протокол про адміністративне правопорушення не нале­жить до документів щодо вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон (ст. 256 КУпАП) встановлює обов'язковий перелік відомостей та атрибутів, які мають у ньо­му міститися. Вони поділяються на три групи.

По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчинення адміністративного правопорушення. У протоколі зазначаються місце, дата і суть вчиненої провини. В обов'язковому порядку наводиться стаття Кодексу, шо передбачає адміністративну від­повідальність за це правопорушення. У разі вилучення у поруш­ника предметів або документів до протоколу заноситься від­повідний запис.

По-друге, це відомості про особу правопорушника: прізви­ще, ім'я, по батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце проживання і роботи, документ, що посвідчує особу (пас­порт або інший документ).

По-третє, це відомості, що стосуються форми протоколу. Тут зазначаються дата і місце його складання, прізвище і посада працівника, який оформив протокол (відсутність відомостей про нього робить його дефектним, оскільки невідомо, складе­ний він повноважною на те особою чи ні); прізвище і адреса свідків і потерпілих, якщо вони є.

Протокол скріплюється кількома підписами. Насамперед він має бути підписаний особою, яка його склала, та правопо­рушником. За наявності свідків і потерпілого протокол підпису­ють також ці особи.

Особі, яка притягується до відповідальності, необхідно роз'яс­нити її права та обов'язки, передбачені ст. 268 КУпАП, про що робиться відмітка у протоколі. Вона має право ознайомитися зі змістом протоколу, занести власні пояснення, підписати його або відмовитися від підпису та зазначити мотиви відмови, нада­ти пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до нього додаються. Відмова правопорушника підписати протокол не зупиняє подальшого руху справи, але цей факт має бути за­фіксований спеціальним записом.

У разі вчинення проступку групою осіб протокол складаєть­ся на кожного порушника окремо. Складання одного протоколу на всіх правопорушників не дає змоги конкретизувати звинува­чення, що висувається до кожного з них, позбавляє можливості прямо у протоколі дати свої пояснення щодо сутності проступ­ку, обмежує право особи на захист у разі притягнення її до ад­міністративної відповідальності.

Завершальним етапом першої стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого розглядати відповідну категорію справ (ст. 257 КУпАП).

Стадія третя: розгляд справи

Згідно зі ст. 213 КУпАП справи про адміністративні пра­вопорушення розглядаються: адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, се­лищних та сільських рад; виконавчими комітетами селищних сіль­ських рад; районними (міськими) судами (судцями); органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими орга­нами (посадовими особами), уповноваженими на те КУпАП.

Конкретні повноваження суб'єктів адміністративної юрис­дикції зафіксовані у статтях 218—2447 КУпАП (глава 17 «Підві­домчість справ про адміністративні правопорушення»).

Значення стадії розгляду справ про адміністративні право­порушення визначається тим, що саме тут приймається акт, в якому компетентний орган офіційно визнає громадянина вин­ним або невинним і визначає міру відповідальності. Відповідно, і всі етапи цієї стадії набувають важливого юридичного значен­ня і регламентовані статтями 278—286 КУпАП.

На етапі підготовки справи до розгляду орган (посадова особа) зобов'язаний вирішити такі питання: 1) чи належить до його компетенції розгляд даної справи; 2) чи правильно скла­дені протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; 3) чи оповіщені особи, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду; 4) чи затребувані не­обхідні додаткові матеріали; 5) чи підлягають задоволенню кло­потання особи, яка притягається до адміністративної відпові­дальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Етап заслуховування справи починається з оголошення складу колегіального органу і представлення посадової особи, що його розглядає. Головуючий на засіданні колегіального ор­гану або посадова особа, які розглядають справу, оголошують, яка справа підлягає розгляду, хто притягується до адміністра­тивної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права та обов'язки. Після цього оголошуєть­ся протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, до­сліджуються докази і дозволяються клопотання. У разі участі у розгляді справи прокурора заслуховується його висновок.

У процесі заслуховування орган (посадова особа) зобов'я­заний з'ясувати: чи було вчинене адміністративне правопорушен­ня, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адмі­ністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують відповідальність, чи завдано майнової шкоди, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадськості, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Стадія четверта: винесення постанови

За результатами заслуховування виноситься одна з таких постанов (ст. 284 КУпАП): І) про накладення адміністративно­го стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24і КУпАП (заходи впливу, шо застосовуються до непов­нолітніх); 3) про закриття справи.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення має містити найменування органу (посадової особи), шо виніс постанову, дату розгляду справи, відомості про особу, щодо якої розглядається справа, викладення обставин, встановлених під час розгляду справи, посилання на нормативний акт, шо перед­бачає відповідальність за це адміністративне правопорушення, прийняте у справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення водночас вирішується питання про відшкодування винним май­нової шкоди, то в постанові у справі зазначається розмір шко­ди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова у справі має містити вирішення питання про ви­лучені речі та документи, а також вказівки про порядок і строк її оскарження. Постанова колегіального органу приймається прос­тою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення підписується посадовою особою, яка розглядала справу, а пос­танова колегіального органу — головуючим на засіданні та сек­ретарем цього органу.

Постанова виконавчого комітету селищної, сільської ради у справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

На заключному етапі стадії розгляду справи виконуються такі дії: постанова доводиться до відома суб'єктів провадження, шо мають особистий інтерес у справі, а також до відома осіб або організацій, яким вона адресована (шляхом оголошення одразу після закінчення розгляду справи). Про прийняте рішення над­силається повідомлення адміністрації або громадській організа­ції за місцем роботи, навчання чи проживання правопорушни­ка, вносяться пропозиції щодо ліквідації причин та умов право­порушень.

Копія постанови протягом трьох днів вручається або надси­лається особі, у справі якої вона винесена. На прохання потер­пілого йому теж має бути видана така копія.

Стадія п'ята: перегляд постанови

Важливою гарантією законності та обгрунтованості за­стосування адміністративних стягнень є наявність стадії пере­гляду постанов. Під переглядом розуміють розгляд справ орга­нами, на які покладено контроль за законністю постанов у справах про адміністративні правопорушення.

Перегляд — це новий розгляд справи суб'єктом, наділеним правом скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін. Перегляд слід відрізняти від повторного розгляду спра­ви, який провадиться у тому разі, якщо прийняту раніше поста­нову скасовано і справу направлено на новий розгляд.

У першому випадку діє постанова у справі, законність та обгрунтованість якої перевіряється, у другому — стару постано­ву скасовано і у справі необхідно прийняти нову постанову.

Стадія перегляду є факультативною, необов'язковою. Лише певна кількість справ розглядається у порядку контролю, але вже сам факт існування такої можливості має велике превен­тивне значення, дисциплінує тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення.

Чинне законодавство передбачає можливість перегляду пос­танови про накладення адміністративного стягнення у трьох випадках: 1) оскарження; 2) опротестування; 3) за розсудом ви­щестоящого органу.

Суб'єктами оскарження є, по-перше, особа, щодо якої ви­несено постанову; по-друге, потерпілий. Суб'єктом опротесту­вання є прокурор. Розсуд вищестоящого органу об'єктивується у рішенні його керівника.

Оскарження. Оскаржити можна постанову будь-якого ком­петентного органу, крім постанови суду. У ч. 2 ст. 287 КУпАП «Право оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення» з цього приводу зазначено, що постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є ос­таточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає.

Законодавець встановив порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення (ст. 288 КУпАП). Відповідно до нього може бути оскаржено:

2.279. постанову адміністративної комісії — у виконавчий комі­тет відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним;

2.280. рішення виконавчого комітету сільської, селищної, місь­кої ради — у відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним;

2.281. постанову іншого органу (посадової особи) про накладен­ня адміністративного стягнення — у вищестоящий орган (ви­щестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним.

Постанову про одночасне накладення основного і додатко­вого адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибо­ром особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стяг­нення.

Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс пос­танову у справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, шо надійшла, протягом трьох діб надсилається разом із справою до органу (посадовій особі), правомочному її розглядати. Особа, яка оскаржила постанову про адміністративне правопорушен­ня, звільняється від сплати державного мита.

Скаргу на постанову у справі про адміністративне правопо­рушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесен­ня постанови (ст. 289 КУпАП «Строк оскарження постанови по

справі про адміністративне правопорушення»), В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин він може бути поновле­ний органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу. Для цього особа, щодо якої винесено постанову, повин­на звернутися із заявою по суті.

Подання у встановлений строк скарги зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до роз­гляду скарги (винятками з цього правила є постанови про за­стосування заходів стягнення, передбачених статтями 26 «Попе­редження» і 32 «Адміністративний арешт» КУпАП, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення).

Скарга має бути розглянута у десятиденний строк з дня її надходження. При розгляді скарги перевіряється законність і обґрунтованість винесеної постанови. За результатами розгляду орган (посадова особа), що здійснював перевірку, приймає одне з чотирьох рішень: 1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; 4) змінює за­хід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, од­нак, щоб стягнення не було посилено.

Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд до компетентного органу (посадової особи).

Рішення у скарзі на постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором (ст. 297 КУпАП «Опротестування рішення по скарзі»). Протест на рі­шення по скарзі вноситься у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) стосовно органу (посадової особи), який прий­няв рішення у скарзі.

Опротестування. Опротестуванню з боку прокурора підлягає постанова будь-якого органу без винятків. Це зафіксовано у ст. 290 КУпАП «Опротестування постанови по справі про адмі­ністративне правопорушення», яка сформульована таким чи­ном: «Постанову по справі про адміністративне правопорушен­ня може бути опротестовано прокурором».

Принесення прокурором протесту зупиняє виконання пос­танови до розгляду протесту (винятками з цього правила є пос­танови про застосування заходів стягнення, передбачених стат­ тями 26 «Попередження» і 32 «Адміністративний арешт» КУпАП, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення).

Протест на постанову у справі про адміністративне право­порушення розглядаються правомочними органами (посадови­ми особами) в десятиденний строк з дня його надходження.

Орган (посадова особа) при розгляді протесту на постанову у справі про адміністративне правопорушення перевіряє закон­ність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень: 1) залишає постанову без зміни, а протест без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; 4) змінює за­хід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, од­нак, щоб стягнення не було посилено.

Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд до компетентного органу (посадової особи).

Ні суд (суддя), ні інший суб'єкт, який виніс постанову, не вправі відмовити у прийнятті протесту прокурора навіть у тому випадку, коли прокурор не брав участь у розгляді справи про адміністративне правопорушення. Копія протесту прокурора з повідомленням про час і місце його розгляду направляється особі, стосовно якої винесено постанову, а також потерпілому, їх законним представникам, адвокату, який брав участь у роз­гляді справи. Зазначені особи мають право давати пояснення, але їх явка на розгляд протесту не є обов'язковою. Неявка про­курора також не є перешкодою для розгляду протесту1.

Перегляд постанови вищестоящим керівником. Право пере­глядати в порядку контролю постанови нижчестоящих органів надано лише двом суб'єктам. Це голова вищестоящого суду і начальник вищестоящого органу внутрішніх справ. При цьому в останнього це право поширюється лише наст. 173 КУпАП.

Зазначене положення регламентовано ст. 294 КУпАП «Пов­новаження судці, начальника органу внутрішніх справ, голови вищестоящого суду і начальника вищестоящого органу внут­рішніх справ щодо перегляду справи».

 

Ця стаття встановлює, що постанову судці у справі про ад­міністративне правопорушення може бути скасовано або зміне­но самим суддею за протестом прокурора, а також незалежно від наявності протесту прокурора — головою вищестоящого суду, його першим заступником або заступниками.

Постанову начальника органу внутрішніх справ у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 173 КУпАП, може бути скасовано або змінено за протестом прокурора са­мим начальником органу внутрішніх справ, а також незалежно від наявності протесту прокурора — начальником вищестоящо­го органу внутрішніх справ.

Завершуючи розгляд питання про перегляд постанов у спра­вах про адміністративні проступки, необхідно звернути увагу ше на два положення.

По-перше, копію рішення по скарзі або протесту на постано­ву по справі про адміністративне правопорушення протягом трьох днів надсилають особі, щодо якої її винесено. В той же строк копія постанови надсилається потерпілому на його прохання. Про результати розгляду протесту повідомляється прокуророві.

По-друге, скасування постанови із закриттям справи про адміністративне правопорушення веде до повернення стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, пов'язаних з цією постано­вою. У разі неможливості повернення предмета повертається його вартість.

Відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незакон­ним накладенням адміністративного стягнення у вигляді ад­міністративного арешту або виправних робіт, провадиться в по­рядку, встановленому законом.

Стадія шоста: виконання постанови

Виконання постанови — завершальна стадія проваджен­ня у справах про адміністративні проступки. Її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, яке призна­чено правопорушникові юрисдикційним органом (посадовою особою).

Виконання постанови здійснюється у два етапи. Перший етап — звернення постанови до виконання; другий — безпосе­реднє виконання постанови.

Зазначимо, що чинний КУпАП цю діяльність по етапах не розподіляє, але їх наявність випливає із змісту норм розділу V «Виконання постанов про накладення адміністративних стяг­нень». У них чітко виокремлюється і регламентується як діяль­ність зі звернення постанови до виконання, так і з безпосеред­нього виконання постанови.

Так, ст. 299 має назву «Звернення постанови до виконання» і містить важливі положення, які визначають сутність і зміст першого етапу. Вона називає суб'єктів, які наділені компетен­цією звернути постанову до виконання. Такими суб'єктами є органи (посадові особи), які виносять постанову. Визначає, що постанова підлягає виконанню з моменту її винесення. У ви­падках, коли постанову оскаржено або опротестовано, її вико­нання здійснюється після залишення скарги або протесту без задоволення (за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накла­дення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністратив­ного правопорушення).

Принципові положення щодо звернення постанови до ви­конання містить ст. 298 «Обов'язковість постанови про накла­дення адміністративного стягнення». Вона встановлює, що пос­танова про накладення адміністративного стягнення є обов'яз­ковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими осо­бами і громадянами.

Таким чином, звернення постанови до виконання полягає у діяльності органу (посадової особи), який виніс постанову щодо створення необхідних умов для виконання передбачених поста­новою стягнень. Такі умови створюються шляхом своєчасного направлення постанови органу-виконавцю; здійснення контро­лю за правильним виконанням постанови; вирішення всіх пи­тань, які пов'язані з виконанням постанови.

Сутність і зміст другого етапу (безпосереднє виконання пос­танови про накладення адміністративного стягнення) розкрито У подальших статтях цього розділу.

Так, ст. 300 «Порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення» називає суб'єктів, які компетент­ні безпосередньо виконати постанову про накладення ад­міністративного стягнення. Такими є спеціально уповноважені на те органи. Це, наприклад, органи внутрішніх справ, які без­посередньо виконують постанови про адміністративний арешт (ст. 300 КУпАП); державні виконавці (пункти 2 і 6 ст. З Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р ст. 311 та інші статті КУпАП); посадові особи органів мисливсь­кого господарства (ст. 317 КУпАП) та ін. Ця ж стаття передба­чає, що у разі винесення кількох постанов про накладення адмі­ністративних стягнень щодо однієї особи кожна постанова ви­конується окремо.

Таким чином, безпосереднє виконання постанов полягає у діяльності спеціально визначених компетентних органів (поса­дових осіб) щодо реалізації адміністративних стягнень, шляхом здійснення законних дій, які завдають покараному втрат і пра- вообмежень у встановлених постановою межах.

До основних положень виконання постанов про накладення адміністративних стягнень законодавець включає норми, які регламентують відстрочку (ст. 301 КУпАП), припинення (ст. 302 КУпАП) і давність (ст. 303 КУпАП) виконання постанов, а також вирішення питань, пов'язаних з їх виконанням (ст. 304 КУпАП), та здійснення контролю (ст. 305 КУпАП).

Рішення про відстрочку виконання постанови про накла­дення адміністративного стягнення може бути прийнято суб'єк­том, який виніс постанову. Застосовується відстрочка лише у випадках, коли накладено стягнення у вигляді: а) адміністра­тивного арешту, б) виправних робіт, в) штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці вчинення адміністративного право­порушення).

Виконання адміністративного арешту і виправних робіт може бути відстрочено не більше ніж на один місяць. Відстроч­ка виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу здійснюється в порядку, встановле­ному законом.

Підставами для прийняття рішення про відстрочку законо­давець визнає обставини, що ускладнюють виконання постано­ви про накладення адміністративного стягнення або роблять її виконання неможливим. Законодавець не дає переліку (або будь-яких пояснень) щодо вищезазначених обставин. Не визна­чаються також форма відповідних клопотань і суб'єкти, які мо­жуть звертатися з ними. Виходить, що оцінка таких звернень за формою і змістом (сутністю) є прерогативою органу (посадової особи), що виніс постанову. Практика свідчить, шо такими об­ставинами можуть визнаватися хвороба, надзвичайні ситуації, сімейні обставини тощо.

Припинення виконання постанови про накладення адміні­стративного стягнення також є компетенцією суб'єкта, який виніс постанову. Підставами прийняття такого рішення закон визнає: а) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністра­тивного стягнення; б) скасування акта, який встановлює адміні­стративну відповідальність; в) смерть особи, щодо якої було роз­почато провадження у справі (пункти 5, 6 і 9 ст. 247 КУпАП).

Під давністю виконання постанов законодавець розуміє за­кінчення встановленого законом строку, протягом якого поста­нова повинна бути звернена до виконання. Відповідно до ст. 303 КУпАП зазначений строк дорівнюється трьом місяцям. Таким чином, не підлягає виконанню постанова про накладення ад­міністративного стягнення, якщо її не було звернуто до вико­нання протягом трьох місяців з дня винесення.

У разі зупинення виконання постанови у зв'язку з поданням скарги або принесенням протесту (відповідно до ст. 291 КУпАП) перебіг строку давності зупиняється до розгляду скарги або протесту. У разі відстрочки виконання постанови (відповідно до ст. 301 КУпАП) перебіг строку давності зупиняється до закін­чення строку відстрочки.

У той же час КУпАП (ч. 2 ст. 303) передбачає, що Законами України можуть бути встановлено й інші, більш тривалі строки для виконання постанов у справах про окремі види адміністра­тивних правопорушень.

Важливе значення для забезпечення законності при вико­нанні постанов про накладення адміністративних стягнень ма­ють положення статей 304 і 305 КУпАП. Відповідно до ст. 304 усі питання, пов'язані з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, вирішуються органом (посадовою особою), який виніс постанову. Відповідно до ст. 305 контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накла­дення адміністративного стягнення здійснюється органом (по­садовою особою), який виніс постанову, та іншими органами державної влади в порядку, встановленому законом.

У главах 26—33 КУпАП регламентуються провадження з ви­конання постанов щодо конкретних видів адміністративних стягнень.

Постанова про накладення адміністративного стягнення у виглядіпопередження (ст. 306) виконується органом (посадовою особою), який виніс постанову, шляхом оголошення постанови порушнику.

Якщо постанова про накладення адміністративного стяг­нення у вигляді попередження виноситься під час відсутності порушника, йому вручається копія постанови в порядку і стро­ки, передбачені ст. 285 КУпАП (протягом трьох днів).

При винесенні адміністративного стягнення у вигляді попере­дження на місці вчинення порушень, передбачених статтями 116 «Порушення правил по охороні порядку і безпеки руху на річко­вому транспорті і маломірних суднах», 1162 «Порушення правші, що забезпечують безпеку експлуатації суден на внутрішніх водних шляхах», 117 «Порушення правил користування річковими і мало­мірними суднами», 125 «Інші порушення правил дорожнього руху», ч. 1 ст. 127 «Порушення правил дорожнього руху піїпохода- ми, велосипедистами, водіями та іншими особами» КУпАП, воно оформляється способом, встановленим Міністерством внутріїпніх справ України або Міністерством транспорту України.

Провадження у виконанні постанови про накладенняштра­фу регламентовано статтями 307 «Строки і порядок виконання постанови про накладення штрафу»; 308 «Примусове виконан­ня постанови про стягнення штрафу»; 309 «Виконання поста­нови про накладення штрафу, який стягується на місці вчинен­ня адміністративного правопорушення»; 310 «Закінчення про­вадження по виконанню постанови про накладення штрафу».

Відповідно до них штраф має бути сплачений порушником не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня вручення йому поста­нови про накладення штрафу, а в разі оскарження або опротес­тування такої постанови — не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без за­доволення. У разі відсутності самостійного заробітку в осіб ві­ком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили ад­міністративне правопорушення, штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють. Штраф, накладений за вчинення ад­міністративного правопорушення, вноситься порушником в ус­танову Ощадного банку України, за винятком штрафу, що стя­гується на місці вчинення правопорушення, якщо інше не вста­новлено законодавством України.

У разі несплати штрафу у зазначений строк постанова про його накладення надсилається для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання чи роботи порушника або за місцем знаходження його майна.

При стягненні штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення (відповідно до ст. 258 КУпАП) порушникові видається квитанція встановленого зразка, яка є документом суворої фінансової звітності.

Постанова про накладення штрафу, за якою стягнення штрафу проведено повністю, з відміткою про виконання повер­тається органові (посадовій особі), який виніс постанову.

Провадження по виконанню постанови прооплатне вилу­чення предмета регламентовано статтями 311 «Органи, що вико­нують постанови про оплатне вилучення предмета» і 312 «Вико­нання постанови про оплатне вилучення предмета».

Відповідно до них постанова про оплатне вилучення предме­та, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, виконується державним ви­конавцем. Вилучені предмети здаються державним виконавцем для реалізації в порядку, встановленому законом. Суми, виручені від їх реалізації, передаються колишньому власникові з відраху­ванням витрат, пов'язаних з проведенням виконавчих дій.

Провадження у виконанні постанови проконфіскацію пред­мета, грошей регламентовано статтями 313 «Органи, що викону­ють постанови про конфіскацію предмета, грошей»; 314 «Поря­док виконання постанови про конфіскацію предмета, грошей»; 315 «Порядок реалізації конфіскованих предметів, грошей»; 316 «За­кінчення провадження по виконанню постанови про конфіска­цію предмета, грошей».

Відповідно до них постанови про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом ад­міністративного правопорушення, та грошей, одержаних унас­лідок вчинення адміністративного правопорушення, викону­ються державними виконавцями в порядку, встановленому за­коном.

Виконання постанови про конфіскацію здійснюється шля­хом вилучення конфіскованого предмета і примусового безоп­латного звернення цього предмета у власність держави. Реаліза­ція конфіскованих предметів провадиться в порядку, встанов­люваному законами України.

Постанова про конфіскацію предмета, грошей з відміткою про виконання повертається до суду, який виніс постанову.

Провадження по виконанню постанови пропозбавлення спе­ціального права регламентовано статтями 317 «Органи, що вико­нують постанову про позбавлення спеціального права»; 318 «По­рядок виконання постанови про позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном»; 319 «Порядок виконання постанови про позбавлення права по­лювання»; 320 «Підстава і порядок скорочення строку позбав­ лення спеціального права»; 321 «Обчислення строків по­збавлення спеціального права».

Відповідно до них постанова про позбавлення права керу­вання транспортними засобами виконується посадовими особа­ми органів внутрішніх справ, зазначеними у п. 2 ч. 2 ст. 222 КУпАП. Це начальник або заступник начальника відділення (відділу, управління, Головного управління) Державної автомо­більної інспекції, начальник або заступник начальника відділу (управління. Головного управління) дорожньої міліції, командир або заступник командира окремого підрозділу дорожньо-пат- рульної служби. В разі відсутності у районному, міському, район­ному у місті відділі внутрішніх справ відділення (відділу) Дер­жавної автомобільної інспекції постанова виконується началь­ником або заступником начальника відділу внутрішніх справ.

Постанова про позбавлення права керування річковими і маломірними суднами виконується начальником Головної дер­жавної інспекції України з безпеки судноплавства та його за­ступниками, капітаном річкового порту.

Постанова про позбавлення права полювання виконується посадовими особами органів мисливського господарства, зазна­ченими у ч. 2 ст. 242 КУпАП. Це керівник спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади в галузі мисливсь­кого господарства та полювання і його заступники, начальник управління мисливського господарства спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади в галузі мисливсько­го господарства та полювання і його заступники, керівники, го­ловні лісничі, головні мисливствознавці територіальних органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої вла­ди в галузі мисливського господарства та полювання, державні районні мисливствознавці, керівники, головні лісничі, лісничі, головні мисливствознавці, мисливствознавці держлісгоспів, ін­ших державних лісогосподарських підприємств, а також держав­них лісомисливських та державних мисливських господарств.

У разі винесення постанови про позбавлення права керу­вання транспортним засобом, річковим або маломірним судном вилучене відповідно до ч. 5 ст. 265 КУпАП посвідчення водія (свідоцтво, диплом) особі, щодо якої застосовано даний захід адміністративного стягнення, не повертається.

Дія виданого замість вилученого посвідчення водія (свідоц­тва, диплома) тимчасового дозволу на право керування транс­портним засобом, річковим або маломірним судном продов­ жується до закінчення строку, встановленого для подання скар­ги, або до прийняття рішення по скарзі.

Якщо в результаті розгляду скарги буде прийнято рішення про скасування постанови і закриття справи або про заміну позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном іншим заходом стягнення (пункти 3 і 4 ч. 1 ст. 293 КУпАП), вилучене посвідчення водія (свідоцтво, диплом) повертається особі, в якої його було вилучено.

Виконання постанови про позбавлення права полювання провадиться шляхом вилучення посвідчення мисливця.

У разі ухилення особи, позбавленої права полювання, від здачі посвідчення мисливця органи мисливського господарства вилучен­ня посвідчення мисливця провадять у встановленому порядку.

Порядок вилучення посвідчення мисливця встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі лісового господарства.

При сумлінному ставленні до праці і зразковій поведінці особи, позбавленої на певний строк права керування транспор­тним засобом, річковим маломірним судном або права полю­вання, орган (посадова особа), який наклав стягнення, може після закінчення не менш як половини призначеного строку скоротити за клопотанням громадської організації, трудового колективу строк позбавлення зазначеного права.

Водії транспортних засобів, судноводії і особи, що поруши­ли правила полювання, вважаються позбавленими спеціального права з дня винесення постанови про позбавлення цього права. Якщо зазначені особи, які позбавлені спеціального права, ухи­ляються від здачі документа, що посвідчує це право, то строк позбавлення їх спеціального права обчислюється з дня здачі або вилучення такого документа.

Після закінчення призначеного строку позбавлення спе­ціального права (а також у разі його скорочення відповідно до ст. 320 КУпАП) особі, щодо якої застосовано даний захід ад­міністративного стягнення, повертаються в установленому по­рядку вилучені у неї документи. Вилучене посвідчення водія транспортного засобу повертається особі, яку було позбавлено права керування транспортними засобами, після проходження нею перевірки знань правил дорожнього руху у Державній авто­мобільній інспекції.

Провадження по виконанню постанови про застосування виправних робіт регламентовано статтями 322 «Виконання пос­ танови про застосування виправних робіт»; 323 «Обчислення строку відбування виправних робіт»; 324 «Обов'язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним орга­ну за місцем відбування порушником виправних робіт»; 325 «На­слідки ухилення особи від відбування виправних робіт, застосо­ваних за вчинення дрібного хуліганства».

Відповідно до них (а також ст. 31 КУпАП) виправні роботи відбуваються за місцем постійної роботи порушника. Постанова суду (судді) про застосування виправних робіт надсилається орга­ну Державного департаменту України з питань виконання пока­рань на виконання не пізніше наступного дня після її винесення.

На підставі постанови про виправні роботи із заробітку по­рушника здійснюються відрахування в дохід держави протягом строку відбування адміністративного стягнення в розмірі, ви­значеному постановою.

Відбування виправних робіт обчислюється часом, протягом якого порушник працював і з його заробітку провадилось відра­хування.

Кількість днів, відпрацьованих порушником, має бути не меншою за кількість робочих днів, що припадають на встанов­лений календарний строк стягнення. Якщо порушник не від­працював зазначену кількість робочих днів і відсутні підстави для зарахування невідпрацьованих днів у строк стягнення, від­бування виправних робіт триває до повного відпрацювання по­рушником належної кількості робочих днів.

У строк відбування стягнення зараховується час, протягом якого порушник не працював з поважних причин і йому від­повідно до закону виплачувалась заробітна плата. До цього строку також зараховується час хвороби, час, наданий для до­гляду за хворим, і час проведений у відпустці по вагітності і пологах. Час хвороби, спричиненої сп'янінням або діями, пов'язаними з сп'янінням, до строку відбування виправних робіт не зараховується.

На власника підприємства, установи, організації або упов­новаженого ним органу за місцем відбування порушником ви­правних робіт покладається: а) правильне і своєчасне прова­дження відрахувань із заробітку порушника в дохід держави і своєчасний переказ відрахованих сум у встановленому порядку; б) трудове виховання порушника; в) повідомлення органів, що відають виконанням даного виду стягнення, про ухилення по­рушника від відбування стягнення.

 

У разі ухилення особи від відбування виправних робіт, засто­сованих за вчинення дрібного хуліганства, постановою судді не- відбутий строк виправних робіт може бути замінено штрафом від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на п'ятнадцять діб.

Провадження по виконанню постанови про застосування адміністративного арешту регламентовано статтями 326 «Вико­нання постанови про застосування адміністративного арешту»; 327 «Порядок відбування адміністративного арешту»; 328 «Тру­дове використання осіб, підданих адміністративному арешту».

Відповідно до них постанова суду (судці) про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесен­ня. Осіб, підцаних адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту арештовані піддаються особистому оглядові.

Строк адміністративного затримання (ст. 263 «Строки ад­міністративного затримання») зараховується до строку ад­міністративного арешту. Відбування адміністративного арешту провадиться за правилами, встановленими законами України.

Особи, піддані адміністративному арешту за правопорушен­ня, передбачені ч. 1 ст. 44 «Незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах», ст. 173 «Дрібне хуліганство», ст. 1732 «Вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису», ч. З ст. 178 «Розпи­вання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громад- ських місцях у п'яному вигляці», ст. 185 «Злісна непокора за­конному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця», ч. 2 ст. 185і «Пору­шення поряцку організації і проведення зборів, мітингів, вулич­них походів і демонстрацій» і ч. 1 ст. 1853 «Прояв неповаги до суцу» використовуються на фізичних роботах.

Організація труцового використання осіб, підцаних адміні­стративному арешту, покладається на виконавчі органи сільсь­ких, селищних, міських рад. Особам, підданим адміністратив­ному арешту, за час перебування під арештом заробітна плата за місцем постійної роботи не виплачується.

Провадження по виконанню постанови в частинівідшкоду­вання майнової шкоди регламентовано статтями 329 «Порядок строк виконання постанови в частині відшкодування майнової шкоди» і 330 «Наслідки невиконання постанови в частині від­шкодування майнової шкоди».

Відповідно до них постанова по справі про адміністративне правопорушення в частині відшкодування майнової шкоди є виконавчим документом. Майнова шкода має бути відшкодова­на порушником не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня вру­чення йому копії, а в разі оскарження або опротестування такої постанови — не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня повідом­лення про залишення скарги або протесту без задоволення. У разі невиконання постанови в частині відшкодування майнової шкоди у зазначений строк вона надсилається для стягнення збитків у порядку виконавчого провадження.

Таким чином, зміст виконання постанов полягає у діяльності двох видів суб'єктів: а) тих, що здійснюють звернення постанови до виконання; б) тих, що безпосередньо виконують постанови. Ця діяльність складається із своєчасного направлення постанови органу-виконавцю; прийняття її цим органом до виконання; здійснення органом-виконавцем дій, що завдають покараному втрат і правообмежень у встановлених постановою межах; здійс­нення контролю за правильним виконанням постанови; вирі­шення всіх питань, які пов'язані з виконанням постанови.

Завдання для поглиблення знань за розділом 6 «Провадження у справах про адміністративні проступки (адміністративно-деліктне провадження)»

ДД ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ

• Кодекс України про адміністративні правопорушення: Введений в дію Постановою Верховної Ради Української РСР від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1984. - Додаток до № 51. - Ст. 1122.

2.282. Судова практика Верховного Суду України у справах про адмі­ністративні правопорушення / За заг. ред. П. П. Пилипчука. — К.: Ін Юре, 2007. - 328 с.

2.283. Кодекс Украиньї об административньїх правонарушениях: Науч.-практ. комментарий. — 5-е изд. с изм. и доп. по состоя- нию на 16 июня 2004 г. — X.: ООО «Одиссей», 2004. — 912 с.

 

2.284. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Наук.- практ. коментар / Р. А. Калюжний, А. Т. Комзюк, О. О. По­грібний та ін. — К.: Правова єдність, 2008. — 781 с.

2.285. Баб'як А. В. Процесуальні строки в адміністративному процесі: процедурні та юрисдикційні провадження: Монографія. — Львів: Атлас, 2006. — 192 с.

2.286. Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Під­ручник для вищих навч. закл. — рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. - 336 с.