Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Характеристика головних етапів античної філософії



У своєму розвитку антична філософія пройшла кілька етапів: досократівський (7-5 ст. до н.е.), класичний (5-4 ст. до н.е.), елліністичний (4-1 ст. до н.е.), римський (1 в. до н.е. – 5-6 ст. н.е.). Цей розподіл є дещо умовним, але в головному він відбиває особливості еволюції античної філософської думки.

3.1. Досократівський етап

На даному етапі філософія зароджується в грецьких колоніях на Сході, у Малій Азії (Милет, Ефес), і на Заході, в Італії (Кротон, Елєя). Філософів обох напрямків – і східного, і західного – займали питання про буття й устрій світу. Однак у вирішенні спільної проблеми два напрямки досократівської філософії істотно розійшлися. На Сході переважав інтерес до конкретних явищ і процесів, доступних людському сприйняттю; там велися пошуки матеріального початку світу. На Заході чуттєве сприйняття відкидалося як оманне; акцентувалося суто раціональне осмислення світу, вільне від впливу почуттів, що нібито спотворює істину.

Представники східного напрямку: філософи Мілетської школи (Фалес (засновник), Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт Ефеський. До цього напрямку примикає й Демокрит, який жив дещо пізніше, але у своїй творчості розвивав ідеї, характерні для східної досократівської філософії. Західний напрямок представляють піфагорейство (по імені засновника – Піфагора Самоського) і Елєйська школа (Парменід (засновник), Зенон Елєйський, Меліс Самоський).

3.2. Класичний етап

Класичний етап – вершина розвитку античної філософської думки. Центр філософської творчості на даному етапі перемістився в Афіни, з якими були зв'язані головні представники класичної філософії – Сократ, Платон і Аристотель.

До класичного етапу відноситься зародження діалектики Сократа й Платона як пошуку істини в діалозі й формальної логіки Аристотеля, що робить висновки на основі достовірних передумов. Вчення Платона про ідеї (одвічні досконалі прообрази матеріальних речей) стало початком ідеалізму – однієї з головних традицій філософії аж до наших днів. Платон і Аристотель, створивши універсальні філософські системи, що охоплювали всі сучасні їм галузі знання й соціальної практики (знання про природу, політика, право, етика, психологія, педагогіка, естетика та ін.), на багато століть стали носіями вищого авторитету у філософії й науці. Подальший розвиток і філософії, і науки довгий час сприймався тільки як продовження або заперечення ідей цих мислителів.

3.3. Елліністичний етап

В історії античного світу даний етап співпав із кризою самостійних міст-держав, таких, як Афіни, виникненням, а потім розпадом світової держави Олександра Македонського. (Саму свою назву елліністична філософія отримала від епохи, що почалася із завоюваннями Олександра, – епохи еллінізму.)

На елліністичному етапі не створювалося всеосяжних систем, подібних до платонівської або аристотелівської, які включали як філософські, так і наукові проблеми. Мислителі епохи еллінізму головну увагу приділяли питанням етики, що обумовлювалося втратою ціннісних орієнтирів минулої епохи. На перший план вийшли ідеї особистої автономії, незалежності людини від зовнішніх обставин (Епікур, стоїцизм), рішуче заперечення всяких культурних обмежень в ім'я індивідуальної свободи (кінічна школа, або кініки), сумнів у всіх колишніх досягненнях філософії, проголошення неможливості точного знання про світ (скептицизм).

3.4. Римський етап

Близьке знайомство Рима із грецькою культурою, у тому числі й з філософією, почалося в 3 ст. до н.е. А після того як в 2-1 ст. до н.е. Рим захопив Грецію й знищив елліністичні держави в Азії й Африці, Римська імперія із властивими їй особливостями стала загальною «рамкою» подальшого розвитку античної філософії.

Римляни не створили оригінальних філософських вчень, але, запозичивши грецькі, досить плідно їх розвили. Специфіка римського суспільства відбилася у відсутності глибокого інтересу до вивчення природи й інтересі, що водночас проявлявся до питань етики. На римському ґрунті прижилися занароджені в елліністичній Греції вчення Епікура й стоїцизм. Римське епікурейство представлене насамперед Титом Лукрецієм Каром. Найкрупнішими філософами-стоїками римської епохи були Епіктет і Марк Аврелій.

З часом панування римлян в античному світі збіглося виникнення в різних провінціях Римської імперії філософії неоплатонізму. Спираючись на вчення Платона про ідеальний світ, що височіє над світом земним, неоплатоніки роздумували про складну ієрархію різних рівнів світобудови, що сходить до вищого, найдосконалішого рівню. Ідеї неоплатоніків вплинули на християнську філософію, однак сама традиція язичеської античної філософії не могла тривати в умовах, що змінилися із прийняттям Римом християнства. В 529 р. імператор Юстиніан I своїм указом закрив Академію – філософську школу, засновану в Афінах ще Платоном. Закриття платонівської Академії позначило завершення тисячолітньої історії античної філософії.