Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним у частині першій цієї статті, застосовується право їхнього спільного особистого закону.



Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одер­жати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою цієї статті, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

1. Коментована стаття і наступна ст. 68 конкретизують колізій­ні норми, які визначають право, що підлягає застосуванню до зобов'язань щодо утримання, які виникають із сімейних відносин

міжнародного характеру. У відповідності з приписами цієї статті зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відно­син, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання (Іех сіотісіїіі). Відсилання в ч. 1 ст. 67 до права держави, у якій особа, яка має право на утриман­ня, має місце проживання викликає необхідність у кваліфікації цього поняття, яку за загальним правилом необхідно здійснювати у відповідності з українським правом (див. коментар до ст. 16).

Під утриманням слід розуміти встановлений законом певний комплекс правових заходів і способів забезпечення порядку реаліза­ції механізму захисту інтересів більш уразливої сторони у сімейних відносинах шляхом покладення обов'язку з надання матеріальної і моральної підтримки на інших осіб, які перебувають з нею у цих відносинах. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті не-майнові та (або) майнові відносини між членами сім'ї, визначеними у ньому: між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком (ст. 2 СК). СК України містить п'ять груп правових норм, які визначають порядок реалізації зазначеними особами права на утримання: 1) норми, які встановлюють права та обов'язки подружжя по утриманню (глава IX); 2) норми, які виз­начають обов'язок матері, батька утримувати дитину до досягнення нею повноліття (глава XV); 3) норми, які обумовлюють обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина (глава XVI); 4) норми, які закріплюють обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання (XVII); 5) норми, які передбачають обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів (XXII).

Стаття 67 містить важливий виняток із правила щодо визначення права, яке підлягає застосуванню до даного виду сімейних відносин. Під сферу регулювання права держави, у якій має місце проживан­ня особа, яка має право на утримання, не підпадають відносини, що виникають у випадках, передбачених приписами ст. 66 цього Закону (а саме, зобов'язання щодо утримання між батьками і дітьми). Систематичне тлумачення норм ст. ст. 66—68 Закону України про МПП та ч. 4 ст. 2 СК України, згідно із якою цей Кодекс не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням, дозволяє зробити висновок, що зазначені суб'єкти також не можуть бути учасниками зобов'язань щодо утримання, в тому числі і за участю іноземного елементу.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, виз­наченим у частині першій цієї статті, застосовується право їхнього спільного особистого закону (Іех регзопаїік). Слід зазначити, що зарубіжне законодавство та договори про правову допомогу також приділяють увагу питанням, що регулюють відносини, які вини­кають із зобов'язань щодо утримання, при цьому встановлюючи як спільні, так і окремі колізійні норми щодо батьків та окремо

для їх дітей. Так, наприклад, ст. 18 Ввідного закону до НЦУ щодо обов'язків надавати утримання передбачає застосування норм матеріального права, яке є чинним у місці звичайного перебу­вання особи, яка має право отримувати утримання. Стаття 20 польського закону про МПП при визначенні права, що підлягає застосуванню щодо питань взаємного утримання батьків і дітей виходить з того припису, що визначальним визнається право де­ржави, громадянином якої є особа, яка претендує на одержання утримання. ЦК Алжиру (ст. 14) підпорядковує аліментні обов'язки батьків особистому закону боржника. В останньому випадку, якщо у шлюбнорозлучному процесі мати пред'являє позов про стягнення аліментів на свою користь і на користь дітей, вимоги підпорядковуються двом різним законам — особистому закону чоловіка, який є чинним на момент подання позову, щодо позову про стягнення коштів на утримання колишньої жінки; і закону чоловіка, що діяв в момент укладення шлюбу, щодо позову про стягнення аліментів на користь дітей1.

Договори про правову допомогу передбачають застосування до аліментних обов'язків закону громадянства дитини (ч. 1 ст. 28 договору з Молдовою, ч. 1 ст. 28 з Польщею), закону держави, на території якої проживає особа, яка має право на утримання (ст. 29 договору з Латвією, ст. 31 з Македонією, ч. 4 ст. 32 з Узбекистаном, ст. 34 з Чехією). Відповідно до ст. 32 Мінської конвенції 1993 р. зобов'язання батьків по утриманню дітей визначаються законодав­ством договірної сторони, на території якої вони мають постійне спільне місце проживання, а за відсутності постійного спільного місця проживання батьків та дітей їх взаємні права та обов'язки визначаються законодавством договірної сторони, громадянином якої є дитина. На вимогу позивача в аліментних зобов'язаннях застосовується законодавство договірної сторони, на території якої постійно проживає дитина. Аліментні зобов'язання повнолітніх дітей на користь батьків, а також аліментні зобов'язання інших членів сім'ї визначаються законодавством договірної сторони, на території якої вони мали спільне місце проживання. При відсутності спільного місця проживання такі зобов'язання визначаються зако­нодавством договірної сторони, громадянином якої є позивач.

3. Інакшим чином вирішуються колізійні питання щодо даного виду відносин у разі, якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою цієї статті. Закон встановлює, що у випадку, коли зобов'язання щодо утримання не може бути виконане шляхом застосування права держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання або права їхнього спільного особис­того закону, підлягає застосуванню право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

1 Див.: Иссад М. Международное частное право: Пер. с фр. / Ред. и пос-лесл. М.М. Богуславского. — М.: Прогресе, 1989. — С. 148.

Належному сприянню реалізації зобов'язань щодо утримання у сфері міжнародного спілкування покликані сприяти ряд між­народних конвенцій та угод за участю України. Серед найбільш важливих можна назвати Конвенцію про право, що застосовується до аліментних зобов'язань (Гаага, 1973 р.), Конвенцію про виз­нання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання (Гаага, 1973 р.), Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном (Нью-Йорк 1956 р.), Угоду про гарантії прав громадян у сфері виплати соціальних допомог, компенсаційних виплат сім'ям з дітьми та аліментів (Москва, 1994 р.) та ін. Наприклад, згідно із ст. 5 Московської конвенції 1994 р. встановлення та стягнення (виплата) аліментів громадян сторін здійснюється у порядку, пе­редбаченому національним законодавством сторони, на території якої вони проживають.

Стаття 68. Утримання родичів та інших членів сім'ї 1. Вимога про утримання родичів та інших членів сім'ї (крім батьків та дітей) не може бути задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утримання, такого зобов'язання про утримання не існує.

1. Коментована стаття передбачає виняток із загальних пра­вил виконання зобов'язань щодо утримання, передбачених цим розділом. Закон встановлює, що вимога про утримання родичів та інших членів сім'ї не може бути задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утри­мання, такого зобов'язання про утримання не існує. Оскільки чинне сімейне законодавство (глава 22 СК України) передбачає обов'язок щодо утримання не тільки стосовно родичів найбли­жчого ступеня споріднення (батьків і дітей), то під сферу дії цієї норми підпадають усі зобов'язання щодо утримання будь-яких осіб, які перебувають у родинних відносинах (баба, дід — онуки, прабаба, прадід — правнуки, брат — сестра тощо) або відносинах свояцтва (мачуха, вітчим — падчерка, пасинок) чи визначених знаходженням дитини на вихованні в іншій сім'ї (вихованець — вихователь) із боржником, який зобов'язаний надавати таке утримання. У виконанні вимоги щодо утримання зазначених осіб може бути відмовлено, якщо законодавством країни місця проживання боржника, який зобов'язаний надавати утримання, не врегульовано той вид утримання, на який претендує кредитор. Так, наприклад, щодо громадянина України, який був одружений на громадянці Алжиру навряд чи можуть бути застосовані приписи норм ст. 37, 38 СК Алжиру, які зобов'язують чоловіка надавати утримання родичам колишньої дружини (так звана — паГака).

Зазначений виняток не поширюється на родичів першого ступеня споріднення, якими є батьки та діти, а тому звернена до боржника вимога про утримання зазначених осіб підлягає задо­воленню у будь-якому разі. До кола питань, які вирішуються у

відповідності з обраним правопорядком, включаються питання щодо підстав виникнення зобов'язання щодо утримання, його видів, розмірів, строків стягнення утримання, зміни розміру утримання або звільнення від його сплати та ін. Наприклад, якщо падчерка виховувалася вітчимом протягом восьми років, то компетентний орган може обмежити її аліментний обов'язок щодо вітчима таким же строком тощо.

Стаття 69. Усиновлення

Усиновлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та особистим законом усиновлювача. Якщо уси-новлювач — подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу.