Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Якщо А то С

Висновок в суто умовному умовиводі ґрунтується на правилі “наслідок наслідку є наслідок підстави”.

Суто умовний силогізм дає змогу від одного факту або явища перейти до другого, причинно пов’язаного з першим, а від другого – до третього і, таким чином, встановити умовну залежність третього факту або явища від першого висхідного явища.

Ця особливість широко застосовується в слідчій практиці для виявлення, аналізу й оцінки доказових фактів та джерел доказів. За висхідне (причину, основу) береться якийсь факт, повідомлений свідком, потерпілим, обвинувачуваним, експертом, або факт, установлений слідством. Із нього за формою суто умовного силогізму виводять інші факти. Умовивід має такий вид:

Якщо існував факт А, то мав бути і факт В.

Якщо існував факт В, то має існувати факт С.

Отже, якщо існував факт А, то має існувати факт С.

Умовно-категоричним називається умовивід, в якому один із засновків є умовним судженням, а другий засновок і висновок - категорічні судження:

Якщо А то В p® g, p

А g

В

В умовно-категоричному силогізмі діє така аксіома: ствердження підстави неодмінно приводить до ствердження наслідку, а заперечення наслідку – до заперечення підстави. Це положення виражає об’єктивно існуючий зв’язок між причиною і наслідком:

1.Певна причина неодмінно викликає певний наслідок.

2.Наслідок не може виникнути без причини.

Отже, якщо існує причини, то має існувати і наслідок; якщо гаданий наслідок не існує, то це означає, що не існує й причини, яка викликає цей наслідок.

Залежно від того, який хід руху думки - від ствердження підстави до ствердження наслідку або від заперечення наслідку до заперечення підстави, розрізняють 2 модуси умовно-категоричного силогізму: стверджуючий або заперечуючий.

Стверджуючий модус (modus ponens) – це такий умовно-категоричний силогізм, в якому у меншому засновку стверджується підстава, а у висновку – наслідок більшого засновку, міркування в ньому спрямовано від ствердження підстави до ствердження наслідку.

Якщо А, то В, А. Отже, В

Символічний запис: А® В, А p® g, р

В g

Наприклад:

Якщо рішення суду оскаржено в касаційному порядку, то воно не вступає в законну силу.

Рішення суду оскаржено в касаційному порядку.

Отже, рішення ще не вступило в законну силу.

Інший модус, який дає достовірний висновок, є заперечуючий модус (modus tollens). Міркування в ньому спрямовано від заперечення наслідку до заперечення підстави. Це умовно-категоричний умовивід, в якому у меншому засновку заперечується наслідок, а у висновку – підстава більшого засновку. Формула має вигляд:

Якщо А, то В, Не – В. Отже, Не - А

Символічний запис: А® В ┐В p® g, ┐g

┐А ┐p

Наприклад:

Якщо рішення суду оскаржено в касаційному порядку, то воно не вступило в законну силу.

Рішення суду вступило в законну силу.

Отже, рішення суду не може бути оскаржено в касаційному порядку.

Два інших модуси дають ймовірні висновки:

p® g, ┐рp® g, g

┐g р

Це пояснюється тим, що зв’язок причини і наслідку є неоднозначним. Один і той же наслідок може мати декілька причин, а одна й та ж причина може привести до багатьох наслідків.

Отже, в умовно-категоричному умовиводі існує 4 правила:

1. Ствердження підстави веде до ствердження наслідку.

2. Заперечення наслідку веде до заперечення підстави.

Це дає достовірні висновки: modus ponens, modus tollens.

3. Неможливо йти від заперечення підстави до заперечення наслідку.

4. Неможливо йти від ствердження наслідку до ствердження підстави.

Це дає лише ймовірні висновки.

Розподільні силогізми: розподільно-категоричні, умовно-розподільні, суто розподільні.Розподільними називаються умовиводи, в яких хоча б один із засновків є розподільним (диз’юнктивним) судженням. В залежності від характеру іншого засновку розрізняють 3 види розподільних умовиводів: розподільно-категоричні, умовно розподільні, суто розподільні.

Розподільно-категоричний умовивід - це умовивід, в якому один із засновків є розподільне судження, а інший засновок і висновок - категоричні судження.

Розрізняють два модуса розподільно-категоричного силогізму:

- стверджувально-заперечний (modus ponendo-tollens) – від ствердження одного з засновків до заперечення іншого:

А або В, А. Отже, не-В А V В, А ┐В рÚg, p g

Наприклад:

Підпис на розписці від імені А міг бути виконаний або А, або В, або С.

Експертиза встановила, що підпис належить А.

Отже, підпис не міг бути виконаний ні В, ні С.

- заперечно-стверджувальний (modus tollendo-ponens) – від заперечення одного до ствердження іншого:

А або В , не-А. Отже, В А V В, ┐А В рÚg, ┐p g

Наприклад:

Цей злочин міг здійснити О., або П., або Р.

Злочин не могли здійснити ні П., ні Р.

Отже, злочин здійснив О.

Аксіомарозподільно-категоричного силогізму:

Якщо думка знаходиться в розподільному (альтернативному) відношенні, то, стверджуючи одну думку, ми заперечуємо другу, і, навпаки, заперечуючи одну - стверджуємо другу.

Правила розподільно-категоричного силогізму:

1.У більшому засновку мають бути перелічені всі можливі предикати, всі випадки, всі факти.

2.Члени розподілу (предикати) мають виключати один одного, тобто засновок має бути судженням строго розподіленим..

В юридичній практиці дотримання цих правил має важливе значення:

1. В криміналістиці це закріплено в спеціальному положенні про те, що з кожної розслідуваної справи необхідно вишукувати всі об’єктивно можливі версії.

2. Під час розслідування достовірність однієї версії обґрунтовується спростуванням усіх інших можливих версій.

3. Заперечно-стверджувальний модус використовується для висунення і доведення судових версій, але не може використовуватися в криміналістиці.

4. Стверджувально-заперечний модус не може використовуватися для судових версій, але використовується в криміналістиці.

Існують також умовно-розподільні умовиводи, різновидами яких є проста і складна конструктивна і деструктивна дилеми.

Дилема складається з таких елементів: засновок – умовне або розподільне судження, висновок – категоричне або розподільне судження.

За кількістю наслідків, що встановлюються в більшому засновку, існують не тільки дилеми, але й трилеми, полілеми. У практиці мислення найчастіше користуються дилемами.

Розрізняють 2 види дилем: конструктивну і деструктивну.

Конструктивна дилема: думка йде від ствердження варіантів у підставі до ствердження наслідків:

Якщо А, то С, якщо В, то С ,А або В Отже, С

(А® В) ^ (В® С), А V В, С

Наприклад:

Якщо філософ визнає первинність матерії і вторинність свідомості, то він матеріаліст.

Якщо філософ визнає первинність свідомості, духу, а природу розглядає як продовження свідомості, то він – ідеаліст.

Але філософ може визнавати або первинність матерії і вторинність свідомості, або вторинність матерії і первинність свідомості.

Отже, філософ може бути або матеріалістом, або ідеалістом.

Деструктивна дилема - думка йде від заперечення наслідку до заперечення підстави:

Якщо А, то В і С, не-В або не-С, Отже, не-А

(А® В) ^ (А® С), , ┐В V ┐С , ┐А

Наприклад:

Якщо дії П. є суспільно-небезпечними, то він або стане перед судом, або буде визнаний неосудним

П. не було засуджено або визнано осудним.

Отже, дії П. не є суспільно-небезпечними.

Дилема має такі особливості:

1.Вона містить всього 2 альтернативних рішення, тому можна вибирати тільки між ними.

2.Дилема ставить перед особою невідворотність вибору.

Дилема широко використовується в науці, політиці, повсякденному житті для розкриття суперечностей у міркуванні, в судових промовах.

Суто розподільний умовивід– це умовивід, у якому засновок і висновок є розподільними судженнями.

Наприклад:

Політичні інститути є державні та недержавні.

Недержавні – це партійні та непартійні організації.

Отже, всі політичні інститути є або державними, або партійними, або непартійними.

4.1.5. Скорочені та складно-скорочені умовиводи

Скороченими силогізмами є ентимема, полісилогізм, сорит, епіхейрема.

Ентимема – це скорочений силогізм, у якому пропущено один із засновків або висновків. Ентимема у перекладі з грецької означає “у думці”, “в умі”. Тобто та чи інша частина силогізму не висловлюється, але мається на увазі.

Є 3 види ентимем за способом утворення:

1) ентимема з пропущеним більшим засновком.

Наприклад: Н. здійснив злочин і тому притягається до кримінальної відповідальності. Пропущено:Людина, що скоїла злочин притягається до кримінальної відповідальності.

2) ентимема з пропущеним меншим засновком.

Наприклад: Особа, що скоїла злочин, притягається до кримінальної відповідальності, отже Н. притягається до кримінальної відповідальності. Пропущено: Н. здійснив злочин.

3) ентимема з пропущеним висновком.

Наприклад: Особа, що скоїла злочин, притягається до кримінальної відповідальності, а Н. скоїв злочин.

Ентимема використовується тоді, коли пропущені засновки або висновок включають відомі дані або маються на увазі.

Форму ентимеми можуть приймати і такі умовиводи, засновками яких є умовні і розподільні судження:

1) Умовно-категоричний силогізм з пропущеним більшим засновком.

Наприклад: Кримінальна справа не може бути порушена, бо факт злочину не мав місця. Пропущено: Якщо факт злочину не мав місця, кримінальна справа не може бути порушена.

2) Розподільно-категоричний силогізм з пропущеним більшим засновком.

Наприклад: У даній справі не може бути виправдувального вироку, він має бути звинувачувальним. Пропущено: У даній справі може бути винесений або виправдувальний, або звинувачувальний вирок.

3) Розподільно-категоричний силогізм з пропущеним висновком.

Наприклад: Одне з двох: або нові обставини справи не нові або несуттєві і тоді відновлення справи є зайвим, або ці обставини нові і суттєві для справи, отже суд має відновити справу.

В процесі мислення прості силогізми створюють логічний ланцюг, в якому висновок попереднього силогізму стає засновком наступного. Полісилогізм – це складний силогізм, який об’єднує декілька простих силогізмів найрізноманітнішими способами та за різними фігурами, в ньому виділяють просилогізм – це силогізм, висновок якого становиться засновком наступного силогізму та епісилогізм – це силогізм, у якому засновком виявляється висновок попереднього силогізму.

Просилогізм: Епісилогізм:

Всі В суть А Всі Д суть С

Всі В суть СВсі Д суть А Всі С суть А Всі С суть А

Розрізняють прогресивний та регресивний полісилогізми:

1) прогресивний, коли здійснюється перехід від більш загальних понять до менших, висновок просилогізму стає більшим засновком епісилогізму.

Наприклад: Суспільно-небезпечне діяння (А) карається законом (В). А-В

Злочин (С)–суспільно-небезпечне діяння (А) С-А

Злочин (С) карається законом (В) С-В

 

Крадіжка (Д) – злочин (С) Д-С

Крадіжка (Д) карається законом (В) Д-В

2) регресивний, коли обсяг понять збільшується, висновок просилогізму стає меншим засновком епісилогізму:

Посадові злочини (А) – суспільно-небезпечні діяння (В). А-В

Халатність (С) – посадовий злочин (А). С-А

Халатність (С) - суспільно-небезпечне діяння (В). С-В

 

Суспільно-небезпечне діяння (В) карається законом (Д) В-Д

Халатність (С) карається законом (Д) С-Д

Сорит – це складноскорочений умовивід, полісилогізм з пропущеними деякими засновками. Є 2 види сориту: прогресивний та регресивний.

Епіхейрема – це вид складноскороченого силогізму, у якому засновками є ентимеми. Кожна епіхейрема може перетворитися в сорит, якщо її висновки перетворити у повні силогізми та розмістити певним чином. Наприклад:

Поширення брехливих, ганебних для іншої особи домислів кримінально карається, оскільки є наклепом.

Дії обвинуваченого є поширенням брехливих, ганебних для іншої особи домислів, оскільки вони виразилися у навмисному перекрученні фактів у заяві на громадянина Н.

Дії обвинуваченого кримінально караються.

Пропущена 1 ентимема: Наклеп (М) кримінально карається (Р).

Поширення брехливих, ганебних для іншої особи домислів (S) є наклепом (М).

Поширення брехливих, ганебних, для іншої особи домислів (S) кримінально карається (Р).

Пропущена 2 ентимема: Навмисне перекручення фактів у заяві на громадянина Н.(М) є поширенням брехливих, ганебних для іншої особи домислів (Р).

Дії обвинуваченого виразилися у навмисному перекрученні фактів у заяві на громадянина Н.

Дії обвинуваченого (S) є поширенням брехливих, ганебних для іншої особи домислів (Р).

Висновок отримано із висновків 1 і 2 ентимем:

Поширення брехливих, ганебних, для іншої особи домислів (М) кримінально караються (Р).

Дії обвинуваченого (S) є поширенням брехливих, ганебних для іншої особи домислів (М).

Дії обвинуваченого(S) кримінально караються (Р).

Складні та складно-скорочені силогізми – полісилогізми (просилогізм, епісилогізм), ентимема, епіхейрема, сорит – широко застосовуються в правовій діяльності та юридичній практиці.

Питання для самоконтролю

1. Чим умовиводи відрізняються від інших форм мислення?

2. Чим відрізняються безпосередні умовиводи від опосередкованих?

3. Які умовиводи називають безпосередніми?

4. Що називається перетворенням судження?

5. Які труднощі виникають при оберненні судження?

6. Яка операція називається протиставленням предикату?

7. Яке значення мають безпосередні умовиводи?

8. Що таке дедукція?

9. Що характерно для дедуктивного умовиводу?

10. Що таке категоричний силогізм?

11. Як встановити структуру силогізму?

12. Як формулюється аксіома силогізму?

13. Чим відрізняються фігури силогізму?

14. Що таке модус? Скільки правильних модусів має перша, друга, третя, четверта фігура?

15. Що таке сорит? Які ви знаєте його різновиди?

16. Що таке епіхейрема? Яким чином можна епіхейрему перетворити у сорит?

17. Дайте характеристику суто умовних суджень.

18. Що таке умовно-категоричний умовивід? Назвіть його правильні модуси.

19. Дайте характеристику розподільно-категоричного умовиводу.

20. За яких умов висновок у розподільно-категоричному силогізмі буде достовірним?

Завдання для самостійної роботи

Практикум №4.1, тест №4.1

Змістовий модуль 4.2. Індуктивні умовиводи

Основні питання лекції та семінарського заняття

4.2.1. Види індукції: повна і неповна індукція.

4.2.2. Види неповної індукції: популярна, через відбір фактів, наукова.

4.2.3. Методи наукової індукції.

Основні поняття: індукція, повна і неповна індукція, популярна і наукова індукція, канони Мілля, причина і наслідок.

4.2.1. Види індукції: повна і неповна індукція

Індуктивні умовиводи - це принципово іншій, ніж дедуктивні, вид умовиводів, який дає висновки різного ступеня ймовірності. Поняття “індукція” вживається в широкому значенні (метод пізнання, метод мислення, за яким думка рухається від знань про одиничне до знань про загальне) та вузькому розумінні (якформа провдоподібного умовиводу, в якому на основі знань, відображених у засновках про окремі предмети певної множини, приходять до висновку про всю множину предметів). Наприклад:

S1 має ознаку Р

S2 має ознаку Р

Sn має ознаку Р

S1S2…Sn належать класу К

Ймовірно, кожний елемент класу К має ознаку Р.

Структура індуктивних умовиводів: засновки є одиничними судженнями, висновок – загальним.

Індукція поділяється на повну та непову. Повна індукція – це умовивід, в якому загальний висновок про клас предметів робиться на підставі вивчення всіх предметів даного класу:

S 1 –Р

S 2 - Р

S 3 - Р

S 1 S 2 S 3 S п.....всі S цього класу

Отже, всі S – Р

Умовивід у формі повної індукції може бути істинним і хибним. Істинним, якщо: 1) всі засновки істинні за змістом, 2) якщо між засновком і висновком є відношення логічного слідування.

Приклади повної індукції: Всі планети Сонячної системи рухаються навколо Сонця. Деякі метали – тверді тіла. У статистиці: динаміка і чисельність населення, співвідношення чоловіків і жінок тощо.

В юридичній практиці прикладами повної індукції є: статистика злочинів, збір матеріалів по факту злочину, судова практика, експертиза.

Неповна індукція – це умовиводи, у яких загальний висновок виводиться із засновків, які не охоплюють усіх предметів даного класу.

S 1 –Р

S 2 - Р

S 3 - Р

S 1 S 2 S 3 S п..... складають частину цього класу

Отже, всі S – Р

Розрізняють такі види неповної індукції: популярна, через відбір фактів та наукова.

4.2.2. Види неповної індукції: популярна, через відбір фактів, наукова

Популярна індукція - це такий умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на тій підставі, що серед спостережуваних фактів не трапляється жодного, який би суперечив узагальненню. Така індукція дає нам ймовірні висновки. Ступінь ймовірності висновків залежить від кількості вивчених фактів: висновок, зроблений на основі вивчення малої кількості фактів, що потрапили першими, буде завжди малоймовірним. Тут діє принцип: щоб висновок мав більше ймовірності, необхідно розглянути якомога більше фактів.

Популярна індукція не може використовуватися у науці як форма доказовості. Але популярна індукція має широку сферу застосування. Наприклад, у слідчому пізнанні суперечливий факт може мати різну природу: 1.Факт може бути спеціально створений як суперечливий до об’єктивно правильної версії. 2.Факт може лише на перший погляд виглядати суперечливим, а насправді не бути таким. 3.Той чи інший факт, який сприймається як суперечливий для узагальнення, може бути нейтральним, тобто не пов’язаним із злочином і не бути ознакою злочину. 4. Факт може бути дійсно суперечливим щодо узагальнення.

Отже, популярна індукція може бути використана лише на початку судового дослідження для висування версій і різноманітних пропозицій. Для здобуття остаточних висновків ця індукція не застосовується.

Індукція через відбір фактів, що виключають випадкові узагальнення, – це вид індукції, в якій висновки ґрунтуються на повторюваності фактів, відібраних за певною системою чи випадкового збігу обставин.

Індукцію через відбір фактів часто застосовують при визначенні якості або сортності різних товарів, виробів, продуктів.

Наукова індукція – це умовиводи, в яких загальний висновок про всі предмети класу робиться на підставі знання необхідних ознак або причинних зв’язків частини предметів класу.

Наукова індукція дає висновки не тільки ймовірні, але й достовірні. Кількість вивчених предметів або фактів для висновку не має значення. Висновок може бути зроблений на основі дослідження усього одного явища або факту.

При доборі засновків для наукової індукції часто вдаються до методів виявлення причинних зв’язків між явищами.

4.2.3. Методи наукової індукції

В науковій індукції важливе місце посідають методи встановлення причинних зв’язків, їх ще називають канони Мілля (на честь англійського логіка Дж. Ст. Мілля (1806 – 1873)). Канони Мілля – це методи, за допомогою яких стає можливим зробити висновки про наявність причинного зв’язку між явищами, процесами, предметами.

Існує п’ять методів виявлення причинних зв’язків:

1. Метод єдиної схожості;

2. Метод єдиної відмінності;

3. Об'єднаний метод схожості і відмінності;

4. Метод супутніх змін;

5. Метод залишків.

Метод єдиної схожості

Щоб застосувати метод єдиної схожості попередньо необхідно виконати наступні кроки:

1. Виявити всі випадки, в яких мало місце явище D.

2. Виявити всі обставини, пов'язані з виникненням явища D.

3. Виявити спільну для всіх випадків обставину, вона й буде причиною явища

Необхідно пам’ятати, що обставина повинна бути єдиною. Якщо виявляють декілька обставин, то тоді буде невідомо, яка з них є причиною даного явища.

Міркування за методом єдиної схожості відбувається за наступною схемою:

АВС спричиняє D

MFB спричиняє D

ІBK спричиняє D

Ймовірно, В є причиною D.

Загальне правило методу єдиної схожості:Якщо обставина Х постійна при зміні всіх інших обставин і завжди викликає явище х, то вона, ймовірно, є причиною цього явища.

Метод єдиної відмінності

Щоб застосувати метод єдиної відмінності, необхідно виконати наступне:

1. Розглянути два випадки. У першому явище хнастає, у другому – не настає.

2. Порівняти ці випадки, виявити обставини, які їм передували.

3. Виявити спільні обставини і обставину, відсутню у випадку, коли явище хне наступає. Вона, ймовірно, і є його причиною.

Схема мислення за методом єдиної відмінності наступна:

ABCFEM спричиняють D

ACFEМ не спричиняють D

Ймовірно, що В є причиною D.

Загальне правило методу єдиної відмінності:якщо обставина Хмає місце в випадках, коли виникає явище х, і відсутня, коли цього явища немає, а всі інші обставини залишаються незмінними, то обставина Х, ймовірно, є причиною явища х.

Об'єднаний метод схожості і відмінності

Для підвищення ступеню вірогідності індуктивного умовиводу застосовують об’єднаний метод схожості і відмінності. При цьому необхідно виконати наступні дії:

1. Розглянути певну множину в усьому відмінних і лише за однієї обставини схожих випадків, коли настає явище х.

2. Розглянути певну множину випадків, у яких явище хне настає і які відрізняються від попередньої множини випадків тим, що в них немає спільної для цих випадків обставини.

Схема мислення за поєднаним методом схожості і відмінності відбувається за такою схемою:

ABC спричиняють D

MFB спричиняють D

MBC спричиняють D

AC не спричиняють D

MF не спричиняють D

BC не спричиняють D

Ймовірно, B є причиною D.

Загальне правило об’єднаного методу схожості та відмінності:якщо певна кількість випадків, коли виникає явище х, схожі лише за однією обставиною Х, і водночас відрізняються від попередніх, коли явище х не виникає, лише відсутністю обставини Х, то вона, ймовірно, є причиною явища х.

Метод супутніх змін

Щоб застосувати метод супутніх змін, необхідно виконати наступні дії:

1. Розглянути випадок, коли виникає явище х і з'ясувати обставини, які йому притаманні.

2. Змінивши декілька разів одну з обставин вияснити, чи відбувається зміна явища х.

3. Якщо буде встановлено, що при кожній зміні цієї обставини відбувається зміна явища х, можна зробити висновок, що саме ця обставина є причиною явища х.

Міркування за методом супутніх змін відбувається за схемою:

ABC1 спричиняють D1

ABC2 спричиняють D2

ABCn спричиняють Dn

Ймовірно, C є причиною D

Загальне правило методу супутніх змін: якщо зі зміною обставини Х змінюється явище х, при цьому всі інші обставини залишаються незмінними, то, ймовірно, обставина Х є причиною явища х.

Метод залишків

Цей метод застосовують тоді, коли мають справу з складними обставинами, які породжують складні наслідки.

Міркування відбувається за наступною схемою:

ABC спричиняють abc

A спричиняє a

B спричиняє b

Ймовірно, C спричиняє c

Існує також схема модифікованого висновку за методом залишків:

ABC спричиняють abcd

A спричиняє a

B спричиняє b

С спричиняє с

Ймовірно, існує D, яка спричиняє d

Загальне правило методу залишків:якщо складні обставини зумовлюють складне явище і встановлено, що частина обставин спричиняє певну частину цього явища, то ті обставини, що залишилися, ймовірно, викликають ту частину явища, що залишилася.

Правила побудови індуктивних міркувань.

Головна мета цих правил – підвищення рівня ймовірності висновків, які отримують за допомогою індукції:

1. Необхідно вивчити і проаналізувати якомога більшу кількість випадків, які розглядають під час побудови індуктивних міркувань. Чим їх більше, тим правдоподібнішим буде висновок.

2. Необхідно розглянути якомога більше різнотипових та різноманітних випадків, на підставі яких будується індуктивне міркування.

3. Особливу увагу слід приділити характеру і типу зв’язків предметів, явищ, процесів та їхніх ознак, встановленню невипадковості цих зв'язків та ознак. Виявлення причин, що породжує цю регулярність, значно посилює правдоподібність індуктивного умовиводу.

Помилки в індуктивних міркуваннях.

Найпоширенішими логічними помилками є:

1. "Поспішне узагальнення" – логічна помилка, яка виникає в процесі індуктивного міркування при узагальненні без достатніх на це підстав.

2. "Після цього, отже, з причини цього" – логічна помилка, яка виникає в процесі індуктивного міркування, коли просту послідовність подій приймають за причинно-наслідковий зв'язок.

Слід пам’ятати, що оскільки висновок індуктивного міркування завжди є загальним судженням для певної області дослідження, то після практичної перевірки він стане засновком майбутнього дедуктивного міркування. Дедукція та індукція – це дві взаємозв’язані сторони процесу міркування людини.

Необхідно звернути увагу на те, що при дослідженні причинних зв’язків розглянуті методи застосовуються не ізольовано один від одного, а в сполученні між собою і з різними формами умовиводів і засобами пізнання.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте характеристику індуктивних умовиводів.

2. Дайте характеристику висновків, які можна отримати за допомогою індуктивних міркувань.

3. Чим відрізняються популярна та наукова індукція?

4. Як використовуються в юридичній практиці різні види індукції?

5. Які методи використовуються в науковій індукції?

6. Наведіть приклади помилки "поспішне узагальнення".

7. Наведіть приклади помилки "після цього, отже, з причини цього".

 

Завдання для самостійної роботи

Практикум №4.2, тест №4.2-3

Змістовий модуль №4.3. Аналогія

Основні питання лекції та семінарського заняття

4.3.1. Аналогія, види аналогії

4.3.2. Аналогія властивостей та відносин.

4.3.3. Аналогія закону і права.

Основні поняття: аналогія, традукція, традуктивний умовивід, властивість, відношення.

4.3.1.Аналогія, види аналогії

Аналогія - одна з найдавніших логічних операцій, яка виникла з об’єктивної суперечності між потребами пізнання навколишнього світу та наявними знаннями про нього. Будь-яка аналогія являє собою умовивід, за допомогою якого із подібності предметів в одних ознаках виводяться подібності інших ознак. Відмінність від дедуктивних та індуктивних умовиводів в тому, що думка в аналогії йде від одиничного до одиничного, від часткового до часткового і від загального до загального.

Аналогія має структуру, яка подібна до структури інших умовиводів: засновки, висновок, логічний зв’язок.

Символічно аналогію можна записати:

М(а, b, с…)

Р (а, b …)

Ймовірно, Р(…с…)

Тут М– відносно добре вивчений предмет, який має властивості а, b, с і т.д., Р– відносно мало вивчений предмет, який має спільні з Мвластивості – а, b. Тоді с – властивість, яка переноситься. Перенесення її на предмет Рдає нове знання. Воно має гіпотетичний характер, оскільки зв'язок засновків і висновку є ймовірним. В зв'язку з цим аналогія є засобом висунення гіпотез, які потребують подальшої перевірки або доказу. Виступати засобом доведення аналогія не може.

Аналогія поділяється на види. За характером подібності предметів аналогія поділяється на аналогію властивостейта аналогію відносинміж предметами.

За ступенем подібності предметів аналогія може бути сильною і слабкою(суворою і несуворою).

4.3.2. Аналогія властивостей та відносин

Аналогія за властивостями предметів характеризується тим, що 2 предмети або 2 групи мають деякі подібні властивості. На цій підставі робиться висновок про те, що вони можуть бути подібними і в інших властивостях. Прикладом міркування за аналогією може слугувати міркування щодо можливості існування життя поза Землею: для того, щоб існувало життя потрібні вода, атмосфера певного складу, температура, магнітне поле, певне тяжіння. Таким чином, якщо ми знайдемо планету з такими властивостями, то, по аналогії, можемо припустити, що там, ймовірно, теж є життя.

Аналогія відносинзаснована на тому, що порівнювані предмети можуть не мати подібних властивостей, але у них є подібні відносини з іншими предметами. За цією ознакою можливо побудувати відповідний умовивід. Так, природній магніт і електромагніт не мають подібних природніх властивостей (один – камінь, інший – метал), але мають одинакові відносини з металами: вони їх притягують. Звідси можна зробити умовивід, що електричний струм має властивість створювати магнітне поле.

Подібність між предметами за властивостями або відносинами між предметами може мати різну ступінь і бути сильною або слабкою.

Сильна (сувора) або наукова аналогія має необхідний зв’язок переносимої ознаки з ознакою подібності. В такому випадку можна отримати достовірний результат. Приведені вище приклади можуть слугувати прикладами наукової аналогії, оскільки базуються на суттєвих властивостях і відносинах.

Слабка(несувора) або популярна аналогія – це така подібність, коли залежність між подібними та переносимими ознаками мислиться як необхідна з більшим чи меншим ступенем ймовірності. Така аналогія широко застосовується в повсякденному житті, наприклад, якщо ви купили товар певної фірми і він виявився високої якості, то купляючи інший товар цієї ж фірми ви сподіваєтесь, що і цей товар буде такої ж якості. Ви переносите властивість попереднього товару – якість – на новий.

Умовами, які підвищують ступінь правдоподібності висновків за аналогією є наступні:

1) подібність суттєвих ознак – чим більша подібність суттєвих ознак і чим більше подібних суттєвих ознак, тим більш правдоподібним є висновок;

2) відсутність істотної різниці між подібними предметами;

3) знання про залежність між подібними ознаками та тими, що переносяться;

4) необхідно, щоб спільні ознаки порівнюваних предметів були одночасно якомога різноманітнішими і однотиповими.

Як і інші види умовиводів, аналогія може бути повною або неповною. Подібно до силогізму, аналогія може бути розгорнутою або скороченою.

4.3.3. Аналогія закону і права

Аналогія широко використовується в юридичній практиці як аналогія закону і аналогія права. Аналогія закону використовується в тих випадках, коли потрібне правове регулювання тих чи інших відносин, які не передбачені законом або передбачені неповністю, але існують правові норми, які регулюють подібні відносини. Така система існує, наприклад, в Англії, де немає однотипових покарань за однотипові правопорушення, а міра покарання встановлюється за аналогією подібного правопорушення.

Аналогія права використовується в тих випадках, коли немає подібних правових норм. Тоді приходиться керуватися загальними началами і змістом відповідної галузі права або законодавства країни в цілому. Аналогія права широко застосовується в судовому процесі.

В слідчій практиці широко застосовується аналогія при окресленні кола підозрюваних, коли маємо справу з однотиповими обставинами злочину.

 

Питання для самоконтролю

1.Що таке аналогія?

2.На які види поділяється аналогія?

3.Чим відрізняються аналогія властивостей і аналогія відносин між предметами?

4.Яку аналогію називають науковою?

5.Яку аналогію називають популярною?

6.За яких умов підвищується правдоподібність аналогії?

7.Які види аналогії застосовуються в юридичній практиці?

 

Завдання для самостійної роботи

Практикум №4.3, тест №4.2-3

Заліковий модуль 2. Основи аргументації та полеміки

Змістовий модуль №5. Основи теорії аргументації

Основні питання лекції та семінарського заняття

5.1. Поняття аргументації та її структура.

5.2. Сутність доведення та його структура.

5.3. Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики.

5.4. Правила й помилки в доведенні та спростуванні.

5.5. Софізми і парадокси.

5.6. Загальна характеристика гіпотези.

5.7. Види гіпотез. Поняття версії.

5.8. Способи підтвердження і спростування гіпотез.

Основні поняття: пропонент, опонент, аудиторія, теза, антитеза, аргумент, демонстрація, критика, апорема, софізм, парадокс, гіпотеза, версія.

5.1.Поняття аргументації та її структура.

Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, який складається з доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора, так і в опонентів.

Розкриваючи проблему аргументації, слід зазначити, що знання людини про навколишній світ – це не ізольовані, самостійно існуючі висловлювання про ті чи інші предмети, а певні системи доведених і перевірених на практиці положень. Існують два способи аргументації – безпосереднійспосіб, який здійснюється за допомогою органів чуття в процесі діяльності людини (експеримент, спостереження тощо) та опосередкований спосіб доведення, який полягає в обґрунтуванні тих чи інших висловлювань за допомогою раніше встановлених правил, законів, загальних положень, істинність яких вважається незаперечною (твердження, гіпотези, концепції, теорії). В формальній логіці вивчають саме опосередкований спосіб аргументації.

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різних сферах людської діяльності, при цьому переконуючий вплив комунікативних суджень залежить не лише від логічних факторів (правильно побудованого доведення), але і від позалогічних факторів – лінгвістичних, риторичних, психологічних та ін. Отже, в аргументації поряд з логічними застосовуються також мовні, емоційно-психологічні та інші методи, що впливають на переконання людей.

Теорія аргументації – це комплексне вчення про найбільш ефективні в комунікативному процесі логічні та позалогічні методи, що впливають на переконання.

Суб’єктами аргументації є: пропонент (S 1) – це учасник, що відстоює певне положення – особисте чи колективне; опонент ( S 2) – це учасник, що виражає незгоду з пропонентом (він може приймати участь в обговоренні або може не бути присутнім); аудиторія ( S 3) – це основний об’єкт аргументативного впливу – аудиторія підтримує або не підтримує пропонента або опонента.

За формоюаргументація є:

а) демонстративною (дедуктивною);

б) ймовірною або правдоподібною (індуктивною, традуктивною).

Дедуктивну аргументацію будують, як правило, на підставі тих аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдається дедуктивно обгрунтувати якесь положення, то воно набуває статусу вірогідності як і аргументи, з яких його виводять.

Правдоподібна аргументація будується за схемами правдоподібних міркувань, індукції та традукції. Характерною рисою такої аргументації є те, що положення, яке стверджується, тут завжди ймовірне і вимагає подальшої перевірки. Істинність доказів у такій аргументації ще не гарантує істиності самого положення.

5.2. Сутність доведення та його структура

Поняття доведеннявживається в широкому та вузькому значеннях. В широкому розумінні доведення означає будь-яку форму обґрунтування істинності висловлювання, як логічну так і поза логічну.

Доведення у вузькому розумінні означає особливу логічну форму обґрунтування істинності суджень – дію, в процесі якої істинність певного судження обґрунтовується за допомогою інших суджень, істинність яких доведена. Доведення є центральною процедурою логіки. У ході доведення ми не просто встановлюємо істинність якогось положення, але примушуємо свого співрозмовника визнати цей факт.

Структура доведення складається з:

· тези;

· основи доведення (аргументів);

· способу доведення (демонстрації).

Теза - це положення, істинність якого треба довести. Логічною формою вираження тези є судження. Однією з основних властивостей тези є те, що вона повинна бути істинною. Хибне положення, яке висувається як теза, не може бути обґрунтоване ніяким доведенням.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним, отже виділяють основну тезу і підлеглі, часткові тези. Часткова теза - це таке положення, котре стає тезою лише через те, що за її допомогою доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи – це положення, істинність яких доведена, які є достатньою підставою для підтвердження істинності тези. Аргументами можуть бути: факти, закони, теорії, постулати, аксіоми тощо. Аргументація звернута, перш за все, до розуму людини. Вона має наступні суттєві моменти:

1) виражена завжди мисленнєво, тобто має форму висловлених, або написаних тверджень;

2) аргументація є цілеспрямованою діяльністю, завдання якої полягає в посиленні або послабленні деяких переконань;

3) аргументація є соціальною діяльністю, оскільки спрямована на іншу людину або людей; вона передбачає діалог;

4) аргументація передбачає розумність тих, хто її сприймає, їх здібність раціонально оцінювати аргументи.

У сучасній логіці відбувається становлення нової теорії аргументації, що створюється на зрізі багатьох наук: логіки, лінгвістики, психології, філософії, герменевтики, риторики, евристики. У сучасних умовах постмодерну характерна поліваріантність аргументацій.

Демонстрація – логічне міркування, в процесі якого з аргументів з логічною необхідністю виводиться істинність чи хибність тези. Демонстрація може приймати форму будь-якого умовиводу: індуктивного, дедуктивного, за аналогією. Аналогія і індукція дають ймовірні висновки, тому як методи доведення вони мають обмежене застосування.

Найчастіше обґрунтування істинності судження відбувається в формі дедуктивного умовиводу. Але абсолютно “чистих” дедуктивних, індуктивних і традуктивних міркувань не існує. Як правило, застосовується “змішаний” спосіб доведення.

Аргументація в правовому пізнанні відіграє першочергову роль. Будь-який юридичний факт чи обвинувачення повинні бути не суперечливими, а аргументованими. Це дає гарантію його неспростовності. Доказ і переконливість - важливі вимоги, яким повинні задовольняти рішення суду.

Проблема співвідношення логічного доведення і судового доказу.

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній науці і практиці відбувається термінологічне розмежування понять “доведення” і “судовий доказ”. Судовий доказ – це специфічна форма пізнання, яка здійснюється під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судовий доказ і логічне доведення – не тотожні поняття. Судовий доказ ширший за обсягом, ніж поняття логічного доведення.

Логічне доведення – це розумова діяльність, розумовий процес обґрунтування одного положення за допомогою інших положень, що доведені раніше.

Судовий доказ – це не лише логічний процес, а складна діяльність, яка складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки, оцінки доказів, а також практичної діяльності. Логічне доведення відбувається за законами і правилами лише логіки. Судовий доказ підлягає також і юридичним законам, він має юридичний характер. Це означає, що суб’єктом судового доказу може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, суддя; факти дійсності стають доказовими у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права. Отже, логічне доведення – це складова судового доказу.

Види доведення: пряме та непряме.

Види доведення поділяються в залежності від: мети доказу, способу доказу і ролі фактичних даних як основи доказу. За способом доказу доведення поділяють на прямі і непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези безпосередньо випливає з аргументів. Наприклад, у результаті аналізу обставин однієї справи слідчий прийшов до висновку, що постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані. Аргументація слідчого мала такий вигляд:

Аргументи:

1.Якщо навколо вогнепальної рани знаходять сліди пороху, що не згорів, то постріл був зроблений з близької відстані.

2.Навколо вогнепальної рани на тілі Н. знайдено сліди пороху, що не згорів.

Теза:

Постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані.

Схема такої аргументації:

А 1

А 2

Т

А 1 і А 2 – аргументи, Т –теза.

Непряме доведення – це доведення, в якому істинність тези визначається через доведення хибності суперечного їй судження (антитези).

Непряме доведення буває двох видів: апагогічне і розділове. Апагогічнедоведення – непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Міркування в даному випадку відбувається за наступною
схемою:

Висувається теза – Т, а також антитеза ù Т. Антитезу визнають істинною, з неї виводять наслідки (С) ù Т ® С.

Наслідки С співвідносять з фактами дійсності (встановлюється, що наслідки суперечать фактам дійсності):

СÚF, F

ùC

Із хибності наслідків С витікає хибність тези (міркування у формі заперечувального модусу):

ùТ® С,ùС

ù ù Т

Із хибності антитези витікає істинність тези:

ù ù Т

Т

Існує ще один вид непрямого доведення розділове доведення, яке полягає в тому, що з розподільного судження, до складу якого входить теза, послідовно виключають всі альтернативи крім однієї - тези.

Міркування відбувається в формі заперечувально-стверджувального модусу розділово-категоричного умовиводу:

ТÚВÚС, ùВ, ùС

Т

Наприклад, в ході слідства висувається версія, що злочин скоїв Н. Формулюється розділове судження, в якому перераховуються всі підозрювані: “Злочин могли скоїти або М., або Т., або Н.” На основі матеріалів слідства стає відомим, що ні М., ні Т. не були причетні до злочину. Отже, злочин скоїв Н.

Термін “непряме доведення” ми зустрічаємо в кримінальному процесі. Але тут у цей термін вкладається інший зміст. У логіці непряме доведення – це спосіб встановлення істинності тези, а в кримінальному процесі під непрямим доведенням розуміють характер зв’язку певного факту з певною подією. Наприклад, у справі про крадіжку свідчення про те, що звинувачений виходив із квартири, де сталася крадіжка, з краденими речами є прямим доказом, а такі факти, як те, що у звинуваченого знайшли крадені речі або, що звинувачений висловлював наміри здійснити крадіжку, це буде непрямий доказ.