Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Колізійні питання права власності. Виникнення та припинення права власності та інших речових прав.



Історично сформованим для вирішення більшості колізійних питань речового статуту в міжнародному приватному праві є використання колізійного принципу lex reі sіtae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до нього визначаються, зокрема, коло й зміст речових прав, умови їхнього виникнення, зміни, момент переходу та припинення, суб’єктний склад власників і інших осіб та об’єм їхніх прав (наприклад, дієздатність[193]), охорона права власності і т.п.Практично в усіх країнах світу колізійна формула lex reі sіtae є основною при вирішені питань щодо прав і обов’язків на нерухоме майно. Відповідно до цього ж принципу в правопорядках і вирішується проблема кваліфікації, яка виникає при визначені майна до категорії рухомого і нерухомого. Як вже вище було зазначено в попередньому розділі, поділ майна на рухоме та нерухоме здебільшого ґрунтується на національних правових традиціях і тому відрізняється у законодавствах світу. Стаття 40 Закону України „Про міжнародне приватне право” закріплює правило про те, що до права власності та інші речові права на нерухомі речі, а також до об’єктів на які може бути застосовано цей режим (повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти), а саме підлягають державній реєстрації, застосовується право країни, де це майно зареєстроване. Це пов’язано з особливим характером цих нерухомих речей та значимістю їх для краї, що зумовлює встановленню спеціальних вимог щодо форм та порядку укладання угод з ними. Так, наприклад відповідно до вимог ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно викладені в Закон України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004 року №1952-IV[194]. Кодекс торговельного мореплавства України містить спеціальні колізійні норми стосовно права власності на судна, що будуються, і судна, що перебувають за межами України (ст. 19 КТМ України[195]). Так. право власності на судно, що будується, регулюється законодавством держави, на території якої перебуває таке судно, якщо договором на будівництво судна не встановлено інше. Що ж стосується суден, що перебувають за межами України, то права власності на них, а також виникнення, зміна та припинення цих прав регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно. Визначений в ст.40 Закону України „Про міжнародне приватне право” варіант формули прикріплення для визначення права власності та інших речових прав на майно, відомості про які підлягають внесенню до держаних реєстрів є відомим у світовій колізійній практиці (ст. 1207 ЦК РФ, ст. 45 Ввідного Закону до Германського цивільного уложення[196]). Поширення прив’язки lex reі sіtae на суспільні відносини, що виникають у сфері речових прав як на нерухоме, так і на рухоме майно, характерно, наприклад, для законодавства таких країн, як Вірменія (ст.1276 ЦК Вірменії[197]), Білорусь (ст. 1119 ЦК Республіки Білорусь[198]), Казахстан (ст. 1107 ЦК Республіки Казахстан[199]) Німеччина (ст.43 Ввідного закону до Германського цивільного уложення[200], Італія (ст. 51 Закону №218 1995р. про реформу італійської системи міжнародного приватного права[201]), Ліхтенштейн (ст.ст. 31, 32 Закону „Про міжнародне приватне право”[202]), Австрія (§31 (1) Закону „Про міжнародне приватне право Австрії[203]), Греція (ст.27 Цивільного кодексу Греції[204]), Туреччина (ст.23 Закону „Про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес Туреччини №2675[205]), Швейцарія (ст. 99 Федерального Закону „Про міжнародне приватне право Швейцарії[206]) та ін.Разом з цим проблема в застосуванні цього колізійного принципу полягає в тому, що сфера дій та правовідносин, для яких його необхідно застосувати в різних правих системах може не співпадати. Так, наприклад, щодо рухомого майна (цінні папери, транспортні засоби, особисті речі й т.д. ) це правило не є безспірним, оскільки воно може переміщуватись або пересуватись по території різних країн. Для цього може бути використані ряд спеціальних колізійних положень. Так, якщо особа правомірно придбала за кордоном будь-яку річ, то при переміщенні її в іншу державу за нею зберігається право власності на цю річ навіть у тому випадку, якщо в останній країні неможливий подібний порядок придбання речей у власність. Крім того, обсяг правомочностей власника буде у всіх випадках визначатися на підставі закону тієї держави, у якій на цей момент ця річ перебуває. При цьому не має значення, які права належали власникові цієї речі до її переміщення в іншу країну. З подібного правила виходить як законодавство України (ст. 39 Закону України „Про міжнародне приватне право”) так і іноземне право (п. 1 ст. 1206 ЦК РФ[207]) визнаючи речові права на майно, що виникли або припинились в іноземній країни на підставі норм іноземного права. Але зі зміною місцезнаходження майна буде змінюватись і обсяг повноважень власника, хоча його статус повинен визнаватися і в інших країнах. Для стабілізації правового регулювання таких відносин ч.2 ст.39 Закону України „Про міжнародне приватне право” передбачає можливість реалізації принципу автономії волі сторін, не зачипаючи при цьому права третіх осіб. До загальновизнаної норми , в усіх країнах, як правило, встановлюється і спеціальна норма на підставі якої вирішується питання про застосування відповідного закону до виникнення права власності внаслідок набувальної давності. Так, згідно з положеннями ч.3 ст.39 Закону України „Про міжнародне приватне право” виникнення права власності та інших речових прав на майно в силу набувальної давності визначається правом держави, у якій це майно знаходилось на момент спливу набувальної давності. Цим же правопорядком визначається умови виникнення права власності в силу набувальної давності, перелік майна, що підлягає набуттю та строки такої набувальної давності. Виникнення права власності на підставі набувальної давності можливо, як правило, у випадку тривалого, відкритого й безперервного володіння річчю як своїм власним майном (ст. 344 ЦК України, ст. 234 ЦК РФ[208], §900 Германського цивільного уложення[209]) або на підставі рішення суду, яке підлягає внесенню у відповідний реєстр (ст.725 ЦК Перу[210]). Переміщення рухомого майна з однієї країни в іншу можу привести до зміни строку набувальної давності (зменшення або збільшення), але таке переміщення не перериває перебіг строку набувальної давності, а строк який сплинув за законодавством однієї країни, буде враховуватись у країні нового місцезнаходження майна (ст. 35 Закону Ліхтенштейну „Про міжнародне приватне право” (1996р.)[211]). Країни „загального” права та деякі держави Латинської Америки поширюють дію принципу lex reі sіtae головним чином на відносини, що пов’язані з речовими правами на нерухоме майно. Стосовно ж до рухомого майна в цих країнах прийнято використовувати особливу групу прив’язок, основною з яких є прив’язка lex personalіs (особистий закон власника). Однак у загальному й статутному праві цих країн намітилася тенденція переходу від принципу особистого закону до принципу місця знаходження речі.Деяка специфіка у визначенні застосовного права при регулюванні відносин майнового характеру властива законодавству Франції. У цій країні в більшості випадків процедура переходу права власності на рухоме майно визначається законом місця знаходження речі. Однак в галузі спадкових правовідносин, авторського права й права на товарний знак, при встановленні права власності на майно ліквідованого підприємства з іноземним капіталом або філії закордонної компанії перевага щодо цього віддається особистому закону автора, спадкодавця або відповідної юридичної особи.Досить цікавим в є питання про перехід ризику випадкової загибелі або псування майна з відчужувателя до набувача в тих випадках, коли придбання права власності відбувається за договором (зокрема , за договором купівлі-продажу). Проблема полягає в тому, що законодавство різних країн по-різному визначає момент такого переходу. У правових системах одних держав використовується принцип римського цивільного права, відповідно до якого ризик переходить із продавця на покупця в момент укладання контракту, незалежно від того, чи здобуває покупець у цей момент право власності на проданий товар (perіculum est emptorіs). Це правило, зокрема , зафіксовано в законодавстві Швейцарії, Голландії, Японії, деяких країн Латинської Америки.Нормативні правові акти багатьох країн світу, у тому числі і України (ст. 323 ЦК України), пов'язують момент переходу ризику безпосередньо з моментом переходу права власності (res perіt domіno - ризик несе власник). При цьому, сам момент переходу права власності визначається не однозначно. Так, наприклад, у відповідності зі ст. 1138 ЦК Франції перехід права власності й ризиків з продавця на покупця речі визначається моментом укладання контракту, а згідно § 446 Германського цивільного уложення з передачею речі до покупця переходить право власності на неї а також всі ризики і обтяження. Стаття 334 ЦК України визначає, що „право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом”. Разом з цим, момент переходу права власності та момент переходу ризику є різними цивільно-правовими категоріями. Перший має пряме відношення до речових прав, другий - до зобов’язальних правовідносин. Тому й колізійні проблеми, що виникають у зв’язку із цими категоріями, будуть вирішуватись на підставі різних колізійних норм.Колізійні питання відносин, що випливають із права власності, регулюються також і окремими міжнародними угодами. В двосторонніх угодах про правову допомогу в цивільних справах укладених з Литовською Республікою (1993р.)[212], Республікою Молдова (1994р.)[213] , Латвійською Республікою (1995р.)[214], Республікою Польща (1993р.)[215], Республікою Грузія (1995р.)[216], Республікою Узбекистан (1998р.)[217], Чеською Республікою (2001р.)[218], Румунією (2002р.)[219] та ін. колізійні питання права власності регулюються як правило у такий спосіб:- правові відносини, що стосуються права власності на нерухоме майно, визначаються за законодавством тієї країни, на території якої воно знаходиться;- право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається по законодавством тієї країни де знаходиться орган, який здійснив реєстрацію транспортного засобу (виключення із правила „закон місцезнаходження речі”;- виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається по законодавству місця укладання угоди, якщо інше не передбачено угодою сторін.Стаття 38 Конвенції про правову допомогу й праві відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993р.[220] містить подібні положення та вирішується питання про порядок віднесення того, чи іншого майна до нерухомого. В деяких конвенціях, що уніфікують колізійне право, що діє в сфері міжнародних комерційних контрактів, вирішуються питання розмежування переходу права власності й переходу ризику випадкової загибелі, та порядку застосування зобов’язального або речового статутів. Так, ці питання відображені , Гаазькій конвенції про право, що може бути застосоване до міжнародної купівлі-продажу товарів (1955р.)[221], Конвенції про закон, що може бути застосовний до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів (1958р.)[222], Конвенції про право, що може бути застосоване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1986р.)[223]. Характерною рисою Конвенції 1958р. є те, що вона вирішує більшість питань, пов’язаних з переходом права власності, не на підставі принципу lex reі sіtae, а на підставі зобов’язального статусу. В Конвенції 1986р. передбачене, що право, яке застосовне до договору купівлі - продажу товарів, регулює, зокрема : момент придбання покупцем права на продукти, плоди й доходи, пов’язані з товарами; момент переходу на покупця ризику відносно товарів; дійсність і юридичну чинність положень щодо права власності на товари у відносинах між сторонами (ст. 12 „Сфера дії застосовного права”). Конвенція не визначає право, застосовне до передачі права власності (за винятком питань, прямо зазначених у ст.12).