Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Трудове виховання



Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро та ін.) стверджували, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним - вплив домашнього середовища. Тому школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах.

Видатні французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Жан-Жак Руссо (1718-1778), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), Дені Дідро (1713-1784), Поль-Анрі Гольбах (1723-1789) та інші виступали за поєднання навчання з ремісничою працею, активізацію навчального процесу, пропонували спиратись на досвід та спостереження учнів, критикували "зубрячку" та зорієнтованість на оголені книжні знання.

На сторінках журналу "Світло" вона широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить аналітичний огляд педагогічних журналів. Головну увагу дослідниця спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на які б мала спиратися національна система освіти і дошкільного виховання.

 

Педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва Григорій Сковорода (1722-1794) навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Викладав піїтику в Переяславській семінарії, Харківській колегії. Після звільнення з колегії до кінця життя був мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди Г. Сковорода виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Благодарний Бродій", "Убогий Жайворонок", "Байки Харківські". Визначальними в системі його педагогічних поглядів є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності був метою всього його життя, а також і метою виховання. Г. Сковорода був переконаний, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, стверджував, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання полягає у підготовці вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку особистості відводив розумовій освіті, яка допомагає пізнати себе, навколишній світ, сутність щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Г. Сковорода відводив формуванню таких моральних якостей, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття гідності.

Значну увагу приділяв він "тілесному здоров'ю", тобто фізичному вихованню людей, яке повинне починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Естетичне виховання засобами поезії, музики, народної пісні, краси природи, образотворчого мистецтва має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці.

Першими вихователями дитини Г. Сковорода вважав батьків. Зневажливо ставився до тих "напівбатьків" і "напівматерів", які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, обґрунтовував багато дидактичних і методичних положень, стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання, за його твердженнями, необхідно враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Повчальними є його роздуми про читання книжок і виписки з них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував використовувати бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Високо цінуючи працю вчителя, стверджував, що він повинен мати ґрунтовні знання, бути благородним, любити дітей, свою справу. Він має бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати "тихо й без крику".

На початку своєї діяльності Софія Русова виступила із серією статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культури та освіти. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця "Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк", в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г. Сковороди як предтечі української філософської думки.

 

На сторінках журналу "Світло" вона широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить аналітичний огляд педагогічних журналів. Головну увагу дослідниця спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на які б мала спиратися національна система освіти і дошкільного виховання.

Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827), який намагався поєднати дитячу працю на фабриці з навчанням, виступав за те, щоб процес навчання розгортався на основі чуттєвих сприймань, спрямованих учителем відповідно до педагогічних завдань, що має забезпечити розвиток психічних здібностей учнів. На його думку, тільки збагачені вміннями та навичками знання дають змогу використовувати їх на практиці. А глибокі знання можливі лише за умови, що вони набуті в певній послідовності, систематизовані.

Один із найвидатніших представників світової педагогічної думки швейцарський педагог Иоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827) упродовж третини століття керував навчально-виховними закладами, де втілював у практику і розвивав свої педагогічні ідеї. Спочатку у своїй садибі Нойгоф він організував "Установу для бідних" (1770- 1780) - один з перших в історії дошкільних навчально-виховних закладів. З 1798 по 1799 рік створив і утримував притулок для сиріт. У 1800-1804 рр. керував у Бургдорфі інститутом, який готував учителів.

Свій багатий педагогічний досвід Й.-Г. Песталоцці теоретично узагальнив у творах "Лінгард і Гертруда", "Як Гертруда вчить своїх дітей", "Лебедина пісня" та ін. Виступаючи за нову початкову школу, вважав необхідним зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій; створення теорії початкового навчання з опертям на психологічні засади; опрацювання методики початкового навчання.

Виходячи з положення, що тільки власні сили людської природи є основою, яка формує людину, Й.-Г. Песталоцці вважав метою виховання розвиток усіх природних сил та здібностей дитини, причому цей розвиток має бути різнобічним і гармонійним. Педагог не повинен придушувати природного розвитку дитини. Головним принципом виховання має бути його відповідність природі. Властиві кожній дитині від народження задатки треба розвивати, вправляючи у послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини.

Вагому роль у релігійно-моральному вихованні він відводив сім'ї, передусім матері. На його думку, родина - це перший зразок науки життя в спільноті, науки взаємодопомоги. Не менш важливим вважав вправляння дітей у моральних вчинках, які потребують самовладання, формують волю.

Згідно з Песталоцці процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які відтак обробляє свідомість. Будь-яке навчання повинно спиратися на спостереження і дослідження, на підставі яких роблять відповідні висновки та узагальнення. Зорові спостереження, слухові та інші відчуття збуджують думки, зумовлюють формулювання суджень. Здійснити розумове виховання Й.-Г. Песталоцці намагався за допомогою спеціально підібраних для кожного ступеня навчання вправ, які безпосередньо і послідовно розвивають інтелект індивіда. Методика такого навчання має бути настільки простою, щоб нею легко могла оволодіти кожна мати. Виходячи з ідеї про існування найпростіших елементів знання про речі та предмети (число, форма, слово)9 він зводив елементарне навчання до вміння вимірювати, лічити і володіти мовою. Найважливішою засадою навчання вважав наочність, без якої неможливо сформувати правильне уявлення про світ, розвивати мислення і мовлення. Крім уміння мислити, дітям слід прищеплювати практичні навички, бо оволодіння знаннями без уміння користуватися ними є великим недоліком навчання. Для формування цієї якості потрібна система спеціальних вправ, які поступово ускладнюються. Слід ураховувати також фізичні та психічні особливості учнів.

Й.-Г. Песталоцці обґрунтував спеціальні методики початкового навчання, у процесі якого дитина з раннього віку повинна сама вести спостереження і розвивати свої здібності. Прилучаючи дитину до рідної мови, повинен дбати про її словниковий запас, мовні навички. Він обстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо, оскільки в ті часи панував буквоскладальний метод.

Великого значення надавав він фізичному вихованню, вважаючи його найпершим видом розумного впливу дорослих на розвиток дітей, тому мати, годуючи і доглядаючи дитину, вже має дбати про її фізичний розвиток. Фізичне виховання, за його словами, повинно бути тісно пов'язане з моральним і розумовим.

Реформаторська діяльність Й.-Г. Песталоцці була спрямована на те, щоб виховання не тільки давало певні елементарні відомості, а й ураховувало індивідуальність дитини, пробуджувало і зміцнювало її духовні сили, готувало свідомих громадян. У такому напрямі працювали його прихильники та учні з різних країн (Ф. Фребель, Й.-Ф. Гербарт, К. Ушинський).

 

Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827), який намагався поєднати дитячу працю на фабриці з навчанням, виступав за те, щоб процес навчання розгортався на основі чуттєвих сприймань, спрямованих учителем відповідно до педагогічних завдань, що має забезпечити розвиток психічних здібностей учнів. На його думку, тільки збагачені вміннями та навичками знання дають змогу використовувати їх на практиці. А глибокі знання можливі лише за умови, що вони набуті в певній послідовності, систематизовані.

 

Значний внесок у дидактику середини XIX ст. зробив видатний німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790-1866), який вважав, що навчальний процес розвиває пізнавальні можливості учнів, сприяє формуванню в них самостійності та ініціативи. На його думку, здобуття учнями глибоких знань можливе лише за їх активності у процесі навчання. Завдання вчителя - вміло спонукати учня до навчання, допомагати йому пізнавати істину, озброївши його методами пізнання явищ, процесів, фактів.

Історії педагогічної науки відомі різні обґрунтування системи дидактичних принципів і трактування окремих з них. Першу спробу створення цілісної системи принципів навчання здійснив Я.-А. Коменський. Його система спирається на принцип природовідповідності: у навчанні та вихованні слід враховувати природні, вікові та психологічні особливості дітей. Оскільки природа розвивається поступово, у навчанні необхідно дотримуватися принципу послідовності, поступовості й систематичності. Одним із найважливіших принципів він вважав наочність, згідно з яким учитель повинен домагатися, щоб учні все сприймали чуттям.

Ф.-В.-А. Дістервег, прагнучи розкрити дидактичні принципи і правила якомога конкретніше, розглядав їх як вимоги до змісту навчання, до вчителя й учнів.

Найвідомішим його послідовником 9 ПЕСТАЛОЦІ 0 був німецький педагог Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег (1790-1866), якого ще за життя називали "учителем німецьких учителів". У 1848 р. Ф.-В.-А. Дістервега було обрано головою "Всезагальної вчительської спілки", а пізніше - представником від учительства до прусської Палати депутатів. З 1827 р. і до кінця життя він видавав журнал "Рейнські листки для виховання і навчання", опублікував понад 400 статей, а з 1861 р. випускав журнал "Педагогічний щорічник". Написав понад 20 підручників для учнів, кілька посібників для вчителів, зокрема "Керівництво до освіти німецьких учителів" .

Як і Й.-Г. Песталоцці, Ф.-В.-А. Дістервег вважав, що людська природа виявляє себе у задатках. Але, на відміну від свого попередника, гадав, що ці задатки є тільки можливостями для розвитку й освіти, тому завдання виховання полягає у спонуканні і спрямовуванні самодіяльного їх розвитку. Він обстоював ідею загальнолюдського виховання, яка передбачає виховання єдності любові до людства і свого народу. На його думку, головна мета виховання - гармонійний розвиток можливих задатків людини. її можна досягти через самодіяльність. Правильне виховання має ґрунтуватися на принципах природовідповідності, культуровідповідності та самодіяльності. Спираючись на них, він створив дидактику розвивального навчання, збагативши цим ідеї Й.-Г. Песталоцці. Процес навчання, на його думку, включає дидактичні принципи і правила, що стосуються учня; дидактичні положення, що стосуються об'єкта - навчального матеріалу; правила навчання, що стосуються вчителя. Він сформулював 33 правила навчання, згідно з якими навчання має розвивати природні сили і задатки дітей; навчати треба природовідповідно та ін.

Ф.-В.-А. Дістервег запропонував і обґрунтував розвивальний метод навчання, орієнтований на активність і свідомість учнів, який передбачає проведення занять у формі діалогу, коли запитання ставлять і учитель, і учні. Цей метод привчає учнів мислити, самостійно знаходити істину. Щоб знання учнів були ґрунтовними, радив частіше звертатися до вивченого, повторювати пройдене. Міцному засвоєнню знань сприяє також свідоме засвоєння учнями навчального матеріалу. Успішне навчання завжди виховує, воно не тільки розвиває розумові сили дитини, а й сприяє формуванню в неї волі, почуттів, поведінки.

Учитель, за Дістервегом, повинен досконало знати свій предмет, любити свою професію і дітей, бути рішучим, енергійним, мати тверду волю і характер, вести дітей уперед, мати громадянську мужність і власні переконання, постійно самовдосконалюватися, бути носієм високих моральних якостей, взірцем для своїх вихованців.

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. "Тільки та діяльність дає щастя душі, - писав українсько-російський педагог Костянтин Ушинський (1824-1870), - зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед".

Вагому роль у розвитку дидактики XIX ст. відіграв К. Ушинський. Процес навчання він поділяв на три логічні етапи:

1) чуттєве сприймання - вплив предметів зовнішнього світу на учня; перетворення чуттєвого сприймання через свідомість на уявлення;

2) розумове пізнання - перероблення через виявлення істотних ознак предметів, узагальнення, абстрагування уявлень на поняття;

3) ідейне пізнання - формування переконання, світогляду, який впливає на творчу діяльність людини.

Педагогу належить багато важливих думок щодо змісту освіти. Для сучасної школи цінною є вимога вивчення рідної мови і літератури, які мають бути провідними у початковому навчанні. Особливе місце він відводив таким дидактичним принципам, як усвідомленість, систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань.

Предметом дидактики є:

1) визначення мети і завдань навчання;

2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства. Йдеться про зміст наукового матеріалу, який учні мають засвоїти, та певні практичні вміння і навички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі;

3) виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

4) обґрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей навчання;

5) вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами і шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

6) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель у процесі навчання.

Цінними теоретичними положеннями, що збагатили систему принципів навчання та їх трактування, багата педагогічна спадщина К. Ушинського. За його переконаннями, в навчанні слід враховувати зміст і дозування навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність вивчення, розвиток свідомості, діяльності й активності учнів, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін. Дидактичні принципи він розглядав у зв'язку з формами й методами навчання.

 

3. Принцип доступності навчання.

Передумовами успішного, ефективного навчання є відповідність його змісту, форм і методів віковим особливостям, розумовим можливостям учнів. Як стверджував К. Ушинський, тільки система дає цілковиту владу над знаннями. Голова, наповнена безсистемними знаннями, на його думку, подібна до комори, в якій немає порядку, і сам господар не може відшукати потрібну річ. Голова, в якій лише система без знань, подібна до крамниці, в якій на всіх ящиках є написи, а в ящиках порожньо. Реалізація цього принципу передбачає врахування рівня розвитку індивідуальних, вікових особливостей учнів, дотримання правил: від простого - до складного, від відомого - до невідомого, від близького - до далекого.

Самостійне спостереження - безпосереднє сприймання явищ дійсності.

Як стверджував К. Ушинський, "ніщо не може бути важливішим у житті, як уміти бачити предмет з усіх боків і серед тих відносин, в які він поставлений. Якщо ми вникнемо глибше в те, що звичайно називається в людях визначним або навіть великим розумом, то побачимо, що це, головним чином, є здатність бачити предмети в їх дійсності, всебічно, з усіма відносинами, в які вони поставлені. Якщо навчання має претензію на розвиток розуму у дітей, то воно повинно вправляти їх здатність спостереження ".

 

Трудове виховання

Людина розвивається духовно й фізично тільки в праці. Без праці вона деградує. Будь-які спроби уникнути продуктивної праці зумовлюють негаразди для особистості і суспільства. З цього приводу К. Ушинський писав: "Якби люди винайшли філософський камінь, то біда була б ще невелика: золото перестало б бути монетою. Але якби вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини, то самий розвиток людства припинився б: розбещеність і дикість полонили б суспільство".

 

Реформаторська діяльність Й.-Г. Песталоцці була спрямована на те, щоб виховання не тільки давало певні елементарні відомості, а й ураховувало індивідуальність дитини, пробуджувало і зміцнювало її духовні сили, готувало свідомих громадян. У такому напрямі працювали його прихильники та учні з різних країн (Ф. Фребель, Й.-Ф. Гербарт, К. Ушинський).

Важливим етапом у розвитку вітчизняної педагогічної теорії і практики стала діяльність українсько-російського вченого Костянтина Ушинського (1824-1870), який, попри те, що значну частину свого життя провів у Росії (закінчив юридичний факультет Московського університету, працював професором Ярославського юридичного ліцею, служив у Міністерстві внутрішніх справ, викладав словесність і був інспектором у Гатчинському сирітському інституті, інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат), вважав своєю батьківщиною Україну, у приватному листі від 9.12.1863 р. до приятеля, відомого педагога Модзалевського, він називав себе українцем.

До його науково-педагогічної спадщини належать такі твори: "Людина як предмет виховання", "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Про елементи школи", "Проект учительської семінарії", "Праця в її психічному і виховному значенні", "Дитячий світ" та інші. Писав російською мовою, упорядковував посібники для російської народної школи, проте ніколи не цурався свого народу, України.

К. Ушинський розглядав педагогічну науку в тісному взаємозв'язку з філософією, історією, психологією, анатомією та фізіологією людини, а також із педагогічною практикою. На його думку, педагогічна наука може розвиватися тільки на основі передового педагогічного досвіду, а педагогіку він вважав наукою і мистецтвом. Будь-яка практична діяльність, спрямована на задоволення духовних потреб людини, є великим мистецтвом, а педагогіка як наука є найвищим мистецтвом, оскільки вона задовольняє найсуттєвішу потребу людини і людства - прагнення до вдосконалення.

Пристрасно обстоював К. Ушинський ідею народності у вихованні. У статті "Про народність у суспільному вихованні" він високо оцінив усі народи Росії, народність вважав основою виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму, любові до Батьківщини та свого народу. Народ, на його думку, є джерелом усіх надбань матеріальної та духовної культури, тому треба вивчати історію, географію, економіку, мову, літературу, мистецтво та інші науки. Народна творчість, поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво - джерело культури народу. Суттєвою ознакою народності є мова, найкращий виразник духовної культури кожного народу. У статті "Рідне слово" К. Ушинський писав, що мова народу - кращий, нев'янучий цвіт його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина. Висока оцінка ним рідної мови, боротьба за створення шкіл, у яких би діти навчалися рідною мовою, мала не лише педагогічне, а й політичне значення. Його виступи з цього питання використали представники прогресивних сил Росії у боротьбі з русифікаторською політикою царського уряду.

Особливо важливою якістю особистості К. Ушинський вважав моральну вихованість, будучи переконаним, що моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку, здійснювати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності й правдивості, почуття обов'язку і відповідальності, власної гідності, громадського обов'язку, скромності, твердості волі й характеру та ін. Головними методами і засобами морального виховання дітей та молоді є переконання, заохочення і покарання (але в жодному разі не тілесні), власний приклад вчителя, батьків, усіх дорослих людей, правильний режим навчання тощо. Особливе місце у моральному вихованні відводив фізичній праці, яку необхідно правильно поєднувати з розумовою; У статті "Праця в. її психічному і виховному значенні" він наголошував на великому значенні фізичної праці у вихованні дітей та молоді, розвитку суспільства, пропонував залучати дітей до різних її видів, виходячи з практичних потреб школи і сім'ї: самообслуговування вдома і в школі, допомога батькам по господарству, праця в саду й на городі, допомога вчителям у виготовленні наочного приладдя та ін. Прилучаючись до пращ, діти повинні отримувати від неї насолоду.

Як видатний педагог-методист, К. Ушинський висловив цінні міркування щодо організації навчально-виховного процесу в школі. На його думку, для правильної організації навчання, розвитку розумових здібностей дітей потрібно знати їх вікові та індивідуальні особливості, передбачати правильне дозування змісту навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність і систематичність вивчення, розвиток свідомості й активності, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін.

У процесі навчання, стверджував він, необхідно розвивати пасивну (мимовільну) і активну (довільну) пам'ять, використовуючи повторення навчального матеріалу. Однак слід уникати механічного заучування (зазубрювання). Неприпустимими є перевантаження учнів, перевтома. Водночас навчання не може бути й розвагою.

У засвоєнні знань, за К. Ушинським, велике значення має наочність. Діти мислять формами, фарбами, звуками, відчуттями, тому в процесі навчання корисно використовувати всі наочні засоби з тим, щоб органи чуттів брали безпосередню участь у сприйманні навчального матеріалу. Прикладом умілого використання наочності в навчанні можуть бути його книжки для дітей "Родное слово" і "Дет-ский мир".

Значну увагу приділяв К. Ушинський розробці методики роботи вчителя на уроці, радив запроваджувати різноманітні ефективні методи і способи навчання: пояснення нового матеріалу, повторення пройденого, вправи, письмові та графічні роботи учнів, індивідуальні й фронтальні форми роботи на уроці, облік знань учнів тощо. Зосереджувався він і на питаннях реалізації на уроці освітньої та виховної мети навчання. Щоб привчити учнів до самостійної роботи і прищепити їм інтерес до навчання, необхідно допомагати їм у навчанні, розвивати мислення, виховувати працездатність. Він був прихильником поєднання існуючих на той час формальної (розвиток пам'яті, уваги, мислення, мови) і матеріальної (вивчення матеріалу навчальних предметів) освіти.

Особливого значення К. Ушинський надавав вивченню рідної мови, розвитку в дітей дару слова. Для його формування пропонував використовувати усні й письмові вправи, поступово ускладнюючи їх. Навчати дітей рідної мови він радив на кращих зразках народної творчості (билинах, піснях, казках, прислів'ях, загадках та ін.), творах письменників. Мова вчителя має бути граматично правильною і милозвучною. Для учнів молодших класів велике значення мають книжки для читання (взірцем була його книжка "Родное слово"). У навчанні грамоти (читання) він відстоював звуковий (аналітико-синтетичний) метод, за яким подав перші уроки письма і читання в своїй книжці.

Елементи природознавства, географії та історії у початкових класах, на думку К. Ушинського, слід вивчати у процесі пояснювального читання на уроках. Вивчення іноземних мов він радив починати тільки після того, "коли рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини". У процесі вивчення рідної й іноземної мов важливо використовувати художню літературу, підбираючи її відповідно до віку та інтересів учнів.

Складовою частиною гармонійного розвитку людини, за К. Ушинським, є її фізичний розвиток. Оскільки організм дитини розвивається в процесі її повсякденної трудової діяльності та під впливом оточення (природи, сім'ї, суспільства), необхідно створити такі умови життя, праці й навчання дітей, які б сприяли їх фізичному розвитку, починаючи з раннього віку. Чинниками фізичного розвитку, на його погляд, є нормальне харчування, сон, відповідний режим удома і в школі; фізична праця на свіжому повітрі; медичний нагляд; гімнастичні вправи та ігри; гігієнічні умови життя і праці; потенціал природи (повітря, води) тощо. Він намагався обґрунтувати мету, зміст і форми фізичного виховання дітей, виходячи з основ анатомії та фізіології людини, медицини, санітарії та гігієни, приділивши велику увагу зміцненню нервової системи учнів та вихованню в них волі різними засобами фізичного загартування (розділ "Загальні зауваження про фізичне виховання" в книзі."Педагогічна антропологія").

Головною постаттю у навчальному процесі, за переконанням К. Ушинського, є вчитель, який має бути відповідно підготовлений до вчительської роботи. Передусім він повинен бути близьким до народу, знати його мову, жити його інтересами. Вчитель - це високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, яка любить свою професію, постійно вдосконалює свою майстерність, має ґрунтовну практичну підготовку, педагогічний такт, володіє методикою навчання й виховання, є не лише хорошим викладачем, а й добрим вихователем. Він повинен знати психологію дитини, вивчати і добре знати вихованців, бути обізнаним з новими методами у педагогіці й вибудовувати свою діяльність на передових досягненнях педагогічної теорії.

 

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. "Тільки та діяльність дає щастя душі, - писав українсько-російський педагог Костянтин Ушинський (1824-1870), - зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед".

 

Наголошуючи на виховному значенні правильних мотивів навчання, К. Ушинський писав: "Як отрути, як вогню, треба боятися, щоб до хлопчика не добралась ідея, що він учиться тільки для того, щоб як-небудь обдурити своїх екзаменаторів і одержати чин, що наука є тільки квиток для входу в громадське життя, який треба кинути або забути .в кишені, коли швейцар пропустив уже вас у зал, де і той, що пройшов без квитка або з фальшивим чи чужим квитком, дивиться з однаковою самовпевненістю".

 

Цінними теоретичними положеннями, що збагатили систему принципів навчання та їх трактування, багата педагогічна спадщина К. Ушинського. За його переконаннями, в навчанні слід враховувати зміст і дозування навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність вивчення, розвиток свідомості, діяльності й активності учнів, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін. Дидактичні принципи він розглядав у зв'язку з формами й методами навчання.

Письменниця, громадська діячка Софія Русова (1856- 1940) відома і як перша жінка педагог-теоретик в Україні, її педагогічна діяльність розпочалася зі створення разом із сестрою Марією у 1871 р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок української національної культури, збираючи у вечірні годний членів аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова виступила із серією статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культури та освіти. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця "Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк", в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г. Сковороди як предтечі української філософської думки.

У подальшій діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній творчості, пише підручники, видає "Український буквар", "Початкову географію".

На сторінках журналу "Світло" вона широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить аналітичний огляд педагогічних журналів. Головну увагу дослідниця спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на які б мала спиратися національна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті "До сучасного становища народного вчителя" вона стверджувала, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати власну систему навчання на національній основі, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральній Раді в період УНР і пов'язаний з переїздами в Кам'янець, Вінницю та інші міста. У той час вона разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовувала й очолювала практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому номері часопису "Вільна українська школа" від Комісаріату освіти видрукувала програмну статтю "Націоналізація школи". Водночас готує й видає книжки, підручники: "Нова школа", "Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл", "Початкова географія та методика початкової географії", "Дошкільне виховання", "Позашкільна освіта", "Нова школа соціального виховання" та ін.

Концепція національної освіти, за її твердженнями, має вибудовуватися передусім на засадах положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, найдоцільніші для певного віку методи навчання й виховання.

Особливого значення у розвитку дитини вона надавала рідній мові, стверджуючи, що у школах і дитячих садках виховання й навчання мусить здійснюватися рідною мовою.

Переймалася вона і проблемами структури школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4-6 років.

Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала національному і світовому мистецтву. На її думку, все виховання мас бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921-1940), вона працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли її книжки "Теорія педагогіки та основи психології", "Дидактика" та ін.

Справжнє виховання за своєю сутністю є глибоко національним. "Національне виховання, - писала український педагог Софія Русова (1856-1940), - забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів..."

Національне виховання - виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

іл національного виховання найглибше розкрито у : українського педагога Григорія Ващенка (1878- "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Ті-вання як засіб виховання волі й характеру" та ін. ю ідеалу національного виховання, на його погляд, ьнолюдські та національні цінності, які є духовним ням народу. До загальнолюдських цінностей нале-оральний закон творення добра та боротьби зі злом, правди, справедливості, сповідування ідеалів любовей. Водночас людина народжується і живе в кон-ду національному середовищі, що вирізняється мо-льтурою, звичаями. Саме з походження людини по-"ся усвідомлення особливостей свого народу, нації,

Отже, на думку Г. Ващенка, ідеал національного шя ґрунтується на служінні Богові та своїй нації. г,е абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Кра-ія - реальна земна спільнота, в житті якої повинні ватися абсолютні загальнолюдські цінності. В пе-ному значенні виховним ідеалом для українця є , яка служить Богові й Україні. Така орієнтація зу-

категоричне протиставлення Г. Ващенком україн-національного виховання, з одного боку, більшо-і моделі, що ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі, )го - націонал-соціалістичній ідеології фашизму з юм сили і зневаги до людини.

л, за переконаннями Г. Ващенка, не може бути сим, він має вдосконалюватися. "Розв'язуючи пи-іро цілі виховання сучасної української молоді, їмо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й завданнями, що ставить перед нами сучасне і май-а також прийняти до уваги психічні властивості народу, як позитивні, так і негативні. Перші тре-ивати, другі усувати або принаймні ослаблювати", овання підростаючого покоління має враховувати стиви розвитку суспільства, адже, як зазначає О. Ви-кий: "Через десять років життя ставитиме до україн-;ім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна і до аша виховна традиція пристосувалась. Незалежно від гао сформованих виховних поглядів у найближчому ньому нам потрібен буде не мрійник, не емоційна та зереджена істота, а практичний ініціативний діяч, ар з міцним характером, вольовий, цілеспрямований, жою вірою у вартості, яким служить. Не все в цій ха-истиці узгоджується з українською виховною тради-V це означає, що вона повинна зазнати уточнень". нцевою метою виховання особистості є її підготовка конання необхідних для суспільного життя ролей

Ідеал національного виховання найглибше розкрито у працях українського педагога Григорія Ващенка (1878- 1967) "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру" та ін. Основою ідеалу національного виховання, на його погляд, є загальнолюдські та національні цінності, які є духовним надбанням народу. До загальнолюдських цінностей належать моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, сповідування ідеалів любові та краси. Водночас людина народжується і живе в конкретному національному середовищі, що вирізняється мовою, культурою, звичаями. Саме з походження людини починається усвідомлення особливостей свого народу, нації, етносу. Отже, на думку Г. Ващенка, ідеал національного виховання ґрунтується на служінні Богові та своїй нації. Бог - це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса. Нація - реальна земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному значенні виховним ідеалом для українця є людина, яка служить Богові Й Україні. Така орієнтація зумовлює категоричне протиставлення Г. Ващенком українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, що ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі, а з іншого - націонал-соціалістичній ідеології фашизму з її культом сили і зневаги до людини.

Ідеал, за переконаннями Г. Ващенка, не може бути постійним, він має вдосконалюватися. "Розв'язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також прийняти до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або принаймні ослаблювати".

Статеве виховання дітей, за словами Г. Ващенка, має ґрунтуватися на їх моральному вихованні: "...українську молодь треба виховувати в дусі статевої чистоти і стриманості... кожний українець мусить бути моральним у дусі української традиційної моралі, заснованій на засадах християнства. Це потрібне і для особи, і для суспільства... Статева розпуста приводить до розкладу родини, а розклад родини - до розкладу держави ". Важливо зосередити увагу дітей на формуванні моральних "гальм ", які б запобігали відхиленням від норми у статевій поведінці, а також на морально-психологічних питаннях, розв'язання яких сприяло б формуванню правильних взаємин між статями, унеможливлювало статеву розпусту. Передусім необхідно виховувати в учнів повагу до себе, чоловічу та жіночу гідність.

Любов до природи слід виховувати з раннього дитинства. "Дітей, що не вміють ще ходити, - писав Г. Ващенко, - треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи".

Один із творців української освітньо-виховної системи Григорій Ващенко (1878-1967) до революції вчителював у різних середніх навчальних закладах. У 1917 р. викладав у Полтавському вчительському інституті, з 1918 р. був доцентом Українського Полтавського університету, а з 1927 р. - його професором і завідувачем кафедри педагогіки. У1933 р. Г. Ващенка, звинувативши в буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи, а його книгу "Загальні методи навчання" було вилучено з усіх бібліотек. Після війни емігрував до Німеччини, де став професором і завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському вільному університеті в Мюнхені, а згодом - ректором Української богословської академії в цьому ж місті.

Серед його основних наукових праць - підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі йдуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". У своїх педагогічних працях Г. Ващенко обґрунтував українську національну систему освіти, головними елементами якої вважав її ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, учнів Києво-Могилянської академії, твори К. Ушинського тощо); організацію педагогічних досліджень і розбудову педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні. Система національного виховання повинна охоплювати й родинне виховання.

Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);

2) початкова школа (6-14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14-18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 - 22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть сприяти вихованню волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводив релігійному вихованню і церкві.

На думку Г. Ващенка, виховним ідеалом має бути заснований на християнській моралі та українській духовності християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління.

Основні категорії педагогіки

Педагогіка, як і кожна наука, має свій понятійний апарат - систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать виховання, навчання й освіта.

Виховання - цілеспрямований та організований процес формування особистості.

У педагогіці поняття "виховання" використовують у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічному значеннях.

Виховання в широкому соціальному значенні означає формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Стверджуючи "виховує життя", мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до них.

Виховання в широкому педагогічному значенні охоплює формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка ґрунтується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога, спрямованою на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому педагогічному значенні реалізується як спеціально організований процес щодо формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком через взаємодію вихователя і вихованця.

Справжнє виховання за своєю сутністю є глибоко національним. "Національне виховання, - писала український педагог Софія Русова (1856-1940), - забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів..."

Національне виховання - виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Будучи конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного, демократичного виховання, національне виховання забезпечує етнізацію дітей.

Етнізація - наповнення виховання національним змістом, що забезпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Процес етнізації духовно відтворює в дітях народ, увічнює в них як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

"Все, що йде поза рами нації, - застерігав український письменник та громадський діяч Іван Франко (1856-1916) у праці "Поза межами можливого", - се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації".

Правильно організоване національне виховання формує повноцінну, наділену національним характером особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Усе це є важливим чинником соціалізації людини.

Соціалізація людини - перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта- процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання - цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої відбувається засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

У живому педагогічному процесі означені цими педагогічними категоріями феномени взаємопов'язані та взаємозумовлені. І в широкому соціальному, і в широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту, а закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.