Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Василь УЛЬЯНОВСЬКИЙ

СИН УКРАЇНИ (ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ: ГРОМАДЯНИН, УЧЕНИЙ, ЛЮДИНА)

...Ми, українська інтелігенція; досі не сповнили свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любови і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований.

Михайло Грушевський

Володимир Боніфатійович Антонович
історик, археолог, етнограф, археограф
6.(18).01.1834 – 8.(21).03.1908. 
Володимир Боніфатійович Антонович народився в містечку Махнівка Бердичівського повіту, Київської губернії, (тепер с. Комсомольське Козятинського району) в шляхетсько - польській сім’ї. Батьки його жили нарізно. Мати, Моніка Гурська, жінка вольова, сувора, змалку ставилася до сина вимогливо, навіть, жорстоко. Батько, який мешкав у маєтку шляхтичів Абрамовичів у с.Гущинцях Вінницького повіту (тепер Калинівського району), не втручався у виховання. Якби не бабуся Кароліна Гурська, хлопчик у дитинстві не зазнав би родинного тепла. 
Початкову освіту Володимир здобув з шести років під наглядом матері, яка найнялася гувернаткою до шляхтичів Цибульських у с. Горишківка поблизу Тульчина і забрала його з собою. Провчившись 4 роки у такий спосіб, він готується до вступу у гімназію, спершу з гувернером, а згодом з батьком. Влітку 
1844 р. хлопчика віддали до пансіонату при Рішельєвській гімназії в Одесі, пізніше – до 2-ої Одеської гімназії. Там він зазнав впливу демократичних ідей, які викликали його інтерес і співчуття до поневоленого українського селянства. 
Закінчивши гімназію, син за вимогою матері вступив у 1850 р. на медичний факультет Київського університету, де навчався до 1855 р. З дипломом лікаря він більше року практикує у Бердичеві та Чорнобилі. Після смерті матері у 1856 р. Володимир вдруге вступає до Київського університету, цього разу на історико-філологічний факультет. В 1860 р. він одержує звання кандидата. За університетських часів Антонович потоваришував з «хлопоманами» - групою демократично-настроєної польської молоді, яка також цікавилася життям українського народу. «Хлопомани» вивчали історію, етнографію та фольклор рідного краю, подорожуючи під час літніх канікул дорогами України.
Внаслідок доносів з боку шляхти, Антоновича було викликано на суд дворянства Бердичівського повіту, до якого він належав. Йому вдалося спростувати безглузді політичні звинувачення, але поліція встановила таємний нагляд за «хлопоманами». Незабаром Володимир Боніфатійович публікує в журналі «Основа» «Мою сповідь», в якій пояснює, що перейшов у православ’я та зрікся шляхетських традицій з любові до українського народу, з почуття свого обов’язку перед ним.
Протягом 3-х років після університету, Володимир Антонович викладав історію у І-й Київській гімназії та кадетському корпусі. Та вже у 1863 р. за рекомендацією професора М.І. Іванишева, засновника Центрального історичного архіву, Володимира Боніфатійовича запрошено до Київської археографічної комісії. Згодом він обіймає посаду головного редактора цієї комісії, вивчаючи та готуючи до друку документи з історії України. 
Вісім років самовідданої праці позначилися видатними досягненнями вченого-археографа. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», з яких 9 містили матеріали зібрані та опрацьовані особисто ним. Загальний обсяг тільки давніх актів, опублікованих Антновичем перевищує 400 друкованих аркушів. Ним видані також «Мемуари, относящиеся к истории Южной Росии» - двотомна праця, яка знайшла широку громадськість з історичними джерелами. 
У 1870 р. Володимир Боніфатійович Антонович виступає з археографічним рефератом про українські могили в історичному товаристві Нестора Літописця. Від того часу починається його праця на терені археології, збирання та вивчення пам’яток давніх культур.
Зокрема, оглядаючи Вінницю в 80-х роках, він знайшов городище на лівому березі Бугу. Дослідження Антоновича-археолога відіграли визначну роль у становленні української археологічної науки. До речі, дружина Катерина Мельник-Антонович була однією з найвидатніших археологів кінця минулого та початку ХХ століття. Того ж 1870 р. Володимир Боніфатійович Антонович починає викладати історію в Київському університеті. За дисертацію «Останні часи козацтва на Правобережжі» він дістав ступінь магістра і посаду доцента, а 1878 р. після захисту праці «Нарис історії Великого князівства Литовського» - посаду дійсного професора, яку обіймав до 1890 р. Він створив так звану Київську школу істориків, до якої належали Д.І. Багалій, М.С. Грушевський, О.С. Грушевський, М.В. Довнар-Запольський, І.А. Линниченко, В.Г. Ляскоронський,Н.В. Мончановський та ін. Його учнем вважав себе також визначний історик Поділля Ю.Й. Сіцінський. 
У цей період Володимир Боніфатійович об’єднує діячів культури та освіти в «Громаду», яка ставить перед собою наукові та просвітницькі завдання. Антонович читає приватний курс лекцій з історії України та української етнографії, видає разом з М.П. Драгомановим двотомне дослідження «Історичні пісні українського народу», спрямовує діяльність молодих українознавців. 
Він активний співробітник (у 1881-1887 рр.) і голова історичного товариства Нестора Літописця, бере безпосередню участь в організації (1882 р.) журналу «Киевская старина». Його працею позначені майже всі тогочасні починання, які мали на меті розвиток культури та свідомості України.
В 1895 р. йому присвоїли звання Св. Володимира за 25-річну викладацьку діяльність в університеті, звання заслуженого професора. У «Моїй сповіді» він писав: «Сподіваюсь, що працею і любов’ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу – оскільки я все готовий розділити з ним». Ці слова виявились пророчими. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом Св. Станіслава.
У 1897 р. у Антоновича значно погіршився стан здоров’я, і він переїздить на лікування до Італії. Після повернення до Києва, вчений постійно хворів і уже не мав сил викладати. Помер Володимир Боніфатійович Антонович на 74-му році життя. 

Праці В.Б. Антоновича:

Последние времена казачества на правой стороне Днепра: По актам с 1679 по 1716 год. Извлечено из 2-го тома ІІІ части Архива Юго-Западной России, изданного Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.:, 1868.-191 с.

Колдовство: Документы – процессы - исследование. – Спб, 1877. - 139 с.

Киев, его судьба и значение с XIV по XVI ст. (1362-1569). // Киев.старина. -1882.-Т.І.-янв. - С. 1- 48. 

Паны Ходыки, воротилы городского самоуправления в Киеве в XIV-XVII ст. // Кие. старина. - 1882. - февр. - С. 233-261. 

Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. - С. 451. 

История Великого княжества Литовского / В. Антонович, Д. Іловайський. – Тернопіль, 1887.- 207 с.

Литературные силы провинции // Ефименко А. Южная Русь. – Спб., 1905. - Т. 2. - С. 297-315. З колишнього: [Вірш] // Україна. - 1989. - № 45.- С.15.

Петро Конашевич-Сагайдачний // Україна. - 1990. - № 1. - С. 24.

Юрась Хмельницький // Украна. - 1990. - № 10. - С. 24.

Іван Виговський // Україна. - 1990. - № 14. - С.24. // Патріот Батьківщини. - 1991. - 27 квіт.

Павло Тетеря // Україна. - 1990. - № 21. - С. 24. 

Демко Многогрішний // Україна. - 1990. - № 26. - С. 24.

Петро Дорошенко // Україна. - 1990. - № 33. - С.24. 

Коротка історія козаччини. – К.: Україна, 1991. - 158 с. 

Про козацькі часи на Україні / Післямова Слабошпицького; комент. О.Д. Василюка та І.Б. Гиміча. – К.: Дніпро, 1991. - 238 с.

Виклади про козацькі часи на Вкраїні: Запорожці, до історичної козацької культури. – К., 1993. - С. 37-42.

Сказання про невільників, що звільнилися із турецької каторги (1643) / Пер. з рос. В. Шевчука // Самійло Кішка. – К., 1999. - С. 115-119.

Література про В.Б. Антоновича: 

Дорошенко Д. Володимир Антонович: його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. - 168 с.

Брайчевський М. Європеєць рідної історії // Україна. - 1989. - № 44. - С. 8-9.

Римка В.М., Смолій В. А. В.Б. Антонович, як історик українського козацтва // Укр. істор. журн. - 1990. - № 9. - С. 109-115. 

Петрівський С. Слово про історика // Жовтн. зорі. - 1991. - 25 квіт. 

Киян О. Життєвий і творчий шлях В.Б. Антоновича // Укр. істор. журн. - 1991. - № 2. - С. 64 - 72.

Щербань Т. Лицар вільного українства // Вісн. АН України. - 1992. - № 9. - С. 83-94. 

Середяк А. «Діячі «Просвіти» : Нарис історії «Просвіти». – Львів; Краків; Париж, 1993 .- С. 118-119.

Станович М, Пам’ятник Великій Людині, на який вдячні нащадки так і не спромоглися // Подолія.-1994.-15 січ. 

Колесник В. Наукова спадщина В.Б. Антоновича в оцінці М.С. Грушевського // Київ.старовина. - 1995.- № 3. - С. 78-83. 

Катренко А. Українські молодіжні гуртки і організації 80-90 років ХІХ ст. // Історія України. - 2000. - черв. - № 23-24. - С. 10-18. Із -змісту: Є фото молодого В. Антоновича.

Антонович В.Б. Моя сповідь: вибрані історичні та публіцистичні твори / Упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський. – К.: Либідь, 1995. - 816 с. 

● ● ●

Антонович Володимир (1834-1908) // Енцикл.народознавства. -К., 1993. - Т.1. - С. 50 – 5. 

Володимир Боніфатійович Антонович // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1994 року: Біобібліогр. покажч.. – Вінниця, 1994. - С. 18-21.

З - над Божої ріки: Літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / Упоряд. і заг. ред. А.М. Подолинного. - Вінниця: Континент - Прим, 2001. - С.11-12.
Останнє оновлення на Вівторок, 27 липня 2010 10:26