Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Стаття 46. Учасники навчально-виховного процесу



Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах є:

Ø педагогічні і науково-педагогічні працівники;

Ø особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;

Ø працівники вищих навчальних закладів (категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальними лабораторіями, методисти та інші).

Стаття 47. Педагогічні і науково-педагогічні працівники

Педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю.

Науково-педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю у поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю.

Наукова та науково-технічна діяльність науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації регулюється Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ).

Стаття 48. Основні посади педагогічних і науково-педагогічних працівників

1. Посади педагогічних і науково-педагогічних працівників можуть обіймати особи з повною вищою освітою, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку.

2. Основними посадами педагогічних працівників вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації є:

Ø викладач;

Ø старший викладач;

Ø голова предметної (циклової) комісії;

Ø завідуючий відділенням;

Ø заступник директора;

Ø директор.

Основними посадами науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації є:

Ø асистент;

Ø викладач;

Ø старший викладач;

Ø директор бібліотеки;

Ø науковий працівник бібліотеки;

Ø доцент;

Ø професор;

Ø завідуючий кафедрою;

Ø декан;

Ø проректор;

Ø ректор.

Стаття 53. Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах

Особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, є студенти (слухачі), курсанти, екстерни, асистенти-стажисти, інтерни, клінічні ординатори, здобувачі, аспіранти (ад'юнкти) та докторанти.

Студент (слухач) - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною формами навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Курсант - особа, яка в установленому порядку зарахована до військового вищого навчального закладу і навчається з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Екстерн - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу, має відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень і навчається за екстернатною формою навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Асистент-стажист - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в асистентурі-стажуванні вищих навчальних закладів мистецького профілю з метою удосконалення творчої майстерності.

Інтерн - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста медичного або фармацевтичного спрямування, навчається з метою отримання кваліфікації лікаря або провізора певної спеціальності відповідно до переліку лікарських або провізорських посад.

Клінічний ординатор - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста або магістра медичного спрямування та кваліфікацію лікаря певної спеціальності відповідно до переліку лікарських посад, навчається з метою поглиблення професійних знань, підвищення рівнів умінь та навичок лікаря-спеціаліста.

Здобувач - особа, яка прикріплена до аспірантури або докторантури вищого навчального закладу або наукової установи і готує дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук без навчання в аспірантурі, або особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і готує дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук без перебування в докторантурі.

Аспірант (ад'юнкт) - особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в аспірантурі (ад'юнктурі) вищого навчального закладу або наукової установи для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Докторант - особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і зарахована до докторантури для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук.

57. міжнародні стандарти професійної діяльності юристів

Необхідність закріплення на міжнародному рівні професійних стандартів виникла через важливість для суспільства і держави юридичної діяльності і має за мету встановити її певні нормативи або зразки.

Професійні стандарти є вираженням (втіленням) у сучасному суспільстві у концентрованому вигляді уявлень про місце, роль і завдання юристів певної професії, способи і порядок вирішення завдань, що стоять перед ними. Вироблення стандартів здійснюється з урахуванням ролі юристів у суспільстві, особливостей їх соціального, а відтак, і правового становища.

Під професійними стандартами юристів розуміють закріплену у відповідних актах сукупність вимог, які ставляться до них, покладених обов'язків і наданих юристам прав, що утворює допустимий зразок їх поведінки і діяльності. Іншими словами, такі стандарти — це зразок поведінки і діяльності юристів, відображений у відповідних нормативних приписах.

Міжнародне співтовариство через свої органи (ООН, Раду Європи, Міжнародну асоціацію юристів та інші) розробило і прийняло низку документів, що регламентують професійну діяльність та поведінку юристів. Деякі з цих документів є обов'язковими для впровадження в усіх державах, що є членами даних організацій, інші носять рекомендаційний характер.

Серед головних міжнародних документів слід виді-лити: Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 p.), Основні принципи етики поліцейської служби (1979 p.), Основні принципи незалежності судових органів (1985 p.), Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою (1985 p.), Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності Європейського співтовариства (1988 p.), Стандарти незалежності юридичної професії Міжнародної асоціації юристів (1990 p.), Основні положення про роль адвокатів (1990 p.), Керівні принципи щодо ролі державних обвинувачів (1990 p.), Рекомендація R (94) 12 щодо незалежності, дієвості і ролі суддів (1994 p.), Європейська хартія про статус суддів (1998 p.), Стандарти професійної відповідальності та викладення основних обов'язків та прав прокурорів (1999 p.), Рекомендація R (2000) 19 щодо ролі прокуратури у системі кримінального судочинства (2000 p.), Європейські настанови з питань етики та поведінки прокурорів (2005 p.).

Безумовно, перелік вимог, які вказані у міжнародних документах, є узагальненим. Ці стандарти певною мірою знаходять своє відображення та конкретизацію у конституціях та актах національного законодавства, що регламентують окремі сфери юридичної діяльності. Сьогодні на міжнародному рівні ведуться роботи по приведенню в єдину систему міжнародних вимог щодо стандартизації юридичної діяльності. Вони повинні стати орієнтиром (зразком) для професійної діяльності юристів усіх країн.

Слід звернути увагу на такі принципи професійної юридичної діяльності:

1. Законність діяльності. Професійні обов'язки повинні здійснюватися юристами виключно на підставі закону. Юристи під час здійснення власних функцій зобов'язані чітко виконувати приписи законодавства, дотримуватися прав та основних свобод людини і громадянина, що визначаються як національним, так і міжнародним правом. Незаконні розпорядження та накази не повинні виконуватися.

2. Незалежність юридичної професії. Вона є суттєвою гарантією для здійснення захисту прав людини і необхідною умовою для отримання якісної правової допомоги. Ця вимога полягає у тому, що при здійсненні своїх службових обов'язків юристи завжди повинні діяти вільно, без будь-якого втручання чи тиску з боку влади або суспільства. Незалежність юридичної професії повинна гарантуватися державою і закріплюватися в конституції і законах держави. Крім того, юристи самі повинні піклуватися про свою незалежність.

3. Моральність в юридичній професії. Згідно з міжнародними документами такі моральні якості, як чесність, порядність, справедливість та гуманізм, є обов'язковими для юриста. Правознавці повинні пам'ятати, що вони є об'єктом постійної і пильної уваги з боку громадськості і в цьому зв'язку добровільно брати на себе обмеження, які пересічним громадянам можуть здаватися обтяжливими. Адже бути готовим до підвищеної уваги означає необхідність постійної самооцінки юристами своїх вчинків і дій з позиції додержання моральних принципів та норм.

4. Гласність в роботі. Юридична діяльність повинна здійснюватися гласно. Це в більшості відноситься до роботи адвокатів і суддів, проте стосується певною мірою усіх працівників юридичної сфери. Юрист здійснює свою діяльність гласно, доручає забезпечувати гласність своєї діяльності іншим там і тоді, коли це не заборонено, наприклад, для недопущення розголошення різних видів таємниць (державної таємниці, таємниці особисто життя і т.ін.), або ж для якісного здійснення своєї діяльності.

6. Професійна таємниця. Професійна таємниця єприродним атрибутом не тільки для адвокатів і суддів,але й для усіх юристів, у випадках, коли в силу службових обов'язків вони отримують конфіденційну інформацію.

 

58.Виникнення та становлення юридичної деонтології як науки та навчальної дисципліни(конспект)

"Деонтологія" - як науковий термін у системі етичних знань був вжитий англійським філософом і правознавцем Ієремія Бентамом (1748-1832), працю якого "Деонтологія, або Наука про мораль" було опубліковано в 1834 році. Автор відстоював своє бачення моралі та обов'язку. Мораль, на думку Бентама, може бути математично обрахованою ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей " - Це положення має певну актуальність і сьогодні у розумінні питань законності, правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб'єктивних прав кожного громадянина можна втілити загальну ідею справедливості у функціонування громадянського суспільства та правової держави.

Якщо І.Бентам застосував термін "деонтологія" для позначення вчення про мораль в цілому, то надалі Деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей взагалі. Деонтологія формувалась як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі.

До останнього часу у вузькому розумінні деонтологією називали професійну етику медиків — як систему етичних норм виконання медичними працівниками своїх службових обов'язків. У складі медицини було сформовано особливе вчення - медичну деонтологію. Більш детальне знайомство з цим аспектом розгалуження деонтологічних знань заслуговує уваги тому, що у ході порівняльного аналізу надається можливість більш повного розуміння юридизації деонтології.

Становлення та розвиток юридичної деонтології.

Система юридичних деонтологічних знань склалася значно пізніше, ніж у медицині, а наука "Юридична деонтологія" виникла зовсім недавно.

Історичні передумови

1)суспільна витрибуваніст ьу праці юриста

2)розходження між правосвідомістю звичайних громадян та юристів

3)потреба суспільства в ефективній юридичній праці

Етапи розвитку

1)знайшов прояв в уявленні про те, якою має бути професія юриста.період Стародавнього риму.(Гай,Культіан,Юстиніан)4-3 ст до н.е.

2)період розвитку буржуазних відносин 17-18 ст.розширення віту юридичної практики. Поява з петром1.

3)поч 20ст. поява перших документів щодо стандарті юр професії.перші документи- компоративні. У 70-ті роки в юридичних навчальних закладах викладався спеціальний курс "Вступ до юридичної спеціальності", метою якого була підготовка студентів до включення їх у процес навчання та інформація про майбутню професійну діяльність

4)80-… характерзується міжнародною уніфікацією вимог. Поява юридичних стандартів.

Слід згадати також ім'я професора Горшенєва В.М., який справедливо вважається засновником науки "Юридична деонтологія". У 1988 році авторським колективом було опубліковано з його участю навчальний посібник, де послідовно викладено предмет, функції нової науки, її принципи та роль у системі юридичних знань В 20-х роках НКЮ УРСР затвердив певний порядок атесту-вання працівників суду, згідно до якого передбачалося робити професійний підбір кадрів на посаду судді лише з урахуванням визначеного переліку їх якостей.1' У 1982 році Мінвузом СРСР було затверджено новий документ - Кваліфікаційну характеристику юриста, де визначалася система вимог до знань та умінь юриста.7 Деонтологічні питання не залишилися поза увагою і міжнародного співтовариства. Так у 1979 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (резолюція №34/ 169).8 Існують також інші міжнародні документи, які відображають окремі сторони професійної етики юристів.

Юридична деонтологія як навчальна дисципліна Від юридичної деонтології як системи наукових знань слід відрізняти одноіменну навчальну дисципліну, що виконує дещо інші функції та вирішує свої спеціальні завдання. Якщо в сфері деонтологічного наукового дослідження відбувається вироблення нових знань, то в сфері навчання, а конкретно - в системі юридичної освіти відбувається розповсюдження та опанування науковим досягненням з метою його подальшого використання на практиці.Виходячи із специфіки завдань, що вирішуються юридичною деонтологією як навчальною дисципліною, в окремих навчальних закладах викладається курс, що має назву "Вступ до юридичної спеціальності". По суті, ця назва досить чітко відбиває основні функції та призначення даної дисципліни. Початківців студентів-юристів вводять до бази завдань, що визначатимуть умови та порядок їхньої життєдіяльності на найближчі 4-5 років та на майбутню перспективу, коли вони вже отримають диплом фахівця та візьмуться до самостійної роботи.

Із вступом до навчального закладу практичними стають такі запитання — що і як треба вчити, де отримувати навчальну інформацію, як її обробляти, які якості виховувати в собі відповідно до майбутньої професії, в яких сферах можна використовувати отримані знання, які перспективи просування по службі або зміні свого соціального статусу тощо.

Відповіді на ці запитання повинна давати вступна навчальна дисципліна, яка базується на дослідженнях науки "юридична деонтологія". Таке співвідношення науки і освіти є необхідним і обов'язковим у підготовці майбутніх фахівців.

 

59. Принципи юридичної практичної діяльності — це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права, конкретизують і деталізують їх.

Принципам права притаманна властивість універсального та абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т. ін. Правові принципи є синтезуючими засадами, об´єднавчими зв´язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціо­нування багатьох правових явищ. Ці принципи визначають основи не тільки юридичної практичної діяльності, а й нормоутворюючої і правозастосовної діяльності, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, "цементують" систему права.

До основних принципів юридичної практичної діяльності належать:

• правність (законність) діянь юриста та його рішень;

• рівність суб´єктів перед законом та правом;

• незалежність юриста при веденні юридичної справи від власних інтересів та зовнішнього тиску;

• неупередженість;

• обґрунтованість рішень;

• професіоналізм (компетентність);

• справедливість;

• гуманізм;

• повага до особи, її прав та свобод, права в цілому;

• поєднання гласності та конфіденційності.

Соціальне призначення юридичної практичної діяльності, її місце і роль у правовій системі відображаються в її функціях — основних напрямах впливу юридичної практичної діяльності на інститути права та суспільні відносини. Функції юридичної практичної діяльності поділяють на соціальні й спеціально-правові.

До соціальних функцій юридичної практичної діяльності належать ідеологічна, економічна, політична, управлінська, виховна та ін.

Спеціально-правові функції юридичної практичної діяльності — це напрями її власне правового впливу на суспільні відносини — регулятивного й охоронного, зокрема реалізація регулятивної функції спрямована на забезпечення упорядкування нормальних, позитивних, корисних соціальних взаємодій суб´єктів права, а охоронна функція — на захист позитивних соціальних взаємодій від соціально шкідливих і небезпечних діянь людей, їх об´єднань, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів суб´єктів права.

Так, основними функціями прокуратури є:

• нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами, органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину, а також за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув´язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом; за додержанням законів у Збройних Силах, Прикордонних військах та інших військових формуваннях, дислокованих на території України;

• розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

• підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах;

• участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі з удосконалення та роз´яснення законодавства.

 

Про адвокатуру

Стаття 1. Адвокатура України та її завдання

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Стаття 2. Адвокат

Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. { Частина перша статті 2 в редакції Закону N 355-V ( 355-16 ) від 16.11.2006 }

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління.

Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. { Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 614-VI ( 614-17 ) від 01.10.2008 }

Стаття 3. Правове регулювання діяльності адвокатури

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.

61. Соціальне значення юридичних деонтологічних знань

Юридична діяльність має свою специфіку, що обумовлено її організаційним, управлінсько-розпорядчим та владним характером. Роботу юристів можна спостерігати в різних сферах суспільного життя, на різних рівнях організації соціального організму. Це прийняття законів, організація їх виконання, здійснення правосуддя, захист інтересів громадян, а також участь у вирішенні інших важливих питань. Поступово сфера використання юридичних знань поширюється, що надає відповідного авторитету професії юриста. Це об´єктивний процес, який не треба пов´язувати зі штучною тенденцією юридизації знань (юридична логіка, юридична соціологія, юридична етика). Авторитет юриста зростає одночасно з підвищенням авторитету права. Слід відзначити, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства цей процес так і відбувається. Право все більше проникає в систему соціальних зв´язків, втягуючи все більшу кількість людей у багатогранні правові відносини, завдяки чому підвищується роль захисників права.

У зв´язку з цим чекають свого юридичного вирішення проблеми морального порядку, яких раніше не існувало. Саме юристам у першу чергу доведеться проектувати правовий шлях вирішення цих проблем, як це має бути у правовій державі (за умов, що вони знаходяться у сфері правового регулювання). Наприклад, це проблема офіційного визнання, легалізації сексуальних меншин, проблема визнання особистого права на смерть, проблема застосування смертної кари, питання участі у військових місіях на території іноземних держав тощо. Перш за все — це моральні питання, а потім вже правові. Тому їх вирішення значною мірою залежить від суспільної моралі, від морального вигляду тих, кому доведеться встановлювати відповідні правові заборони, надавати права, наділяти обов´язками.

Багато з перелічених питань необхідно попередньо вирішувати теоретично у межах юридичної деонтології, а точніше — знаходити своє попереднє моральне обґрунтування. Це свідчить про необхідність та важливість деонтологічних знань, їх вирішальне значення у діяльності юристів, а також у діяльності тих, хто має відношення до вирішення юридичних справ. І дійсно, останнім часом майже в усіх навчальних закладах правознавчого профілю викладається навчальна дисципліна "юридична деонтологія", яка готує майбутніх юристів до сприйняття спеціальних юридичних знань, належного виконання своїх професійних обов´язків, виховує їх у дусі шанобливого ставлення до права, до особи.

62. Форми юридичної діяльності

Юридичну діяльність можна розкрити через поняття форми або сфери соціальної діяльності. У першому і у другому випадку це буде виправдано тому, що всяка людська активність спостерігається лише у випадку свого зовнішнього прояву та може існувати, як самостійне явище лише у визначеній системі зв'язків, тобто у певній сфері соціальних відносин. Ці різні аспекти вказують лише на відмінність методологічних підходів та допомагають всебічно розкрити предмет дослідження. Поряд з цим, юридична діяльність може мати свої власні форми здійснення та відбуватися у різних сферах життя суспільства. У даному випадку було б доцільним визначити, які види соціальної діяльності існують поряд з юридичною та якими рисами остання відрізняється від всіх інших. За різними підставами виділяють такі види, як - розумова, предметна, виробнича, політична, організаційна, державно-управлінська, виховна та безліч інших видів діяльності за формою прояву або способом здійснення (це залежить від методології дослідження).

Виділення такої значної кількості видів обумовлено багатогранністю соціального життя, складністю відносин та зв'язків, в які вступають люди для задоволення своїх потреб матеріального або духовного походження. Кожний вид діяльності характеризується конкретними причинними зв'язками, метою, формами, сферою здійснення, суб'єктами, засобами та інше.

Юридична діяльність, як окремий вид соціальної діяльності, також характеризується певними рисами:

1. Відбувається у сфері дії права з використанням правових засобів.

2. Здійснюється спеціально уповноваженими на то суб'єктами, які володіють юридичними знаннями.

3. Її метою є упорядкування, узгодження суспільних відносин по відношенню до вимог права, вирішення конкретних життєвих ситуацій та задоволення на цій основі індивідуальних, групових та загальнолюдських потреб та інтересів.

4. Юридична діяльність має організуючий характер, націлена на організацію дій інших суб'єктів і значною мірою пов'язана з державною діяльністю.

5. Зміст юридичної діяльності у кожній конкретній ситуації складають окремі дії юристів, що націлені на досягнення бажаних правових результатів.

6. Юридична діяльність у багатьох ситуаціях виявляє елементи творчості, індивідуального підходу, винесення конкретного рішення на підставі загальної моделі поведінки.

7. Юридична діяльність своїм правовим впливом пронизує майже всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому регулюванню.

Таким чином, під юридичною діяльністю слід розуміти один з різновидів соціальної діяльності, який здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Іноді вживається термін юридична практика, який по суті відображає поняття діяльності, але включає ще й досвід практичного засвоєння дійсності. Адже всяка діяльність здійснюється з урахуванням існуючого досвіду. Це закономірність соціального прогресу, тому немає потреби вишукувати суттєві відмінності між двома вище згаданими термінами.

63. професіограма судді

Суддя — одна з найскладніших юридичних професій. У діяльності судці реалізується велика кількість спеціальних якостей і навичок, що органічно входять до структури особи судді й визначають його творчий потенціал та індивідуальний стиль діяльності.

Основними аспектами професіограми судді є соціальна, реконструк­тивна, комунікативна, організаційна, засвідчувальна. Розглянемо кож­ний з них.

Соціальний аспект. Суддя повинен не тільки правильно, згідно із за­коном розглядати і вирішувати кримінальну чи громадську справу, а й максимально використовувати судову практику ведення процесів з ме­тою запобігання злочинних проявів та інших порушень законності.

Суддя реалізує ідеї, закладені в законодавстві. Одночасно він вико­нує виховну функцію. Для судді з великим досвідом роботи характерні принциповість, високий рівень відповідальності за власну діяльність,

Реконструктивний аспект. Це поточний і завершуючий аналіз зібраної по справі інформації, результатом якого є винесення справедли­вого вироку чи рішення, що відповідає чинному законодавству. У ре­конструктивній діяльності судці реалізуються загальний і спеціальний інтелект, пам'ять, уява, аналітичне і синтетичне мислення, інтуїція.

Мислення судді повинно бути об'єктивним, всебічним, конкретним і певним; інтуїція та уява беруть участь тільки в оцінюванні інформації на початкових етапах дослідження доказів.

Комунікативний аспект. Передбачає спілкування з людьми під час судового процесу, яке здійснюється в межах кримінально-процесуаль­ного регулювання; суддя є основним його організатором. При цьому ре­алізуються такі особисті якості судді, як чуйність, емоційна врівнова­женість, вміння слухати, говорити.

Організаційна діяльність. Це керування процесом судового розгля­ду головою суду в межах процесуального закону. Як свідчать дослід­ження, у цій діяльності виокремлюють два аспекти: самоорганізо-ваність судді та керування всіма особами, які діють у сфері судового процесу. При цьому реалізуються такі особисті якості судді, як воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість.

Засвідчувальна діяльність. Завершує професіограму судді й спрямо­вана на подання добутої під час процесу інформації у спеціально перед­бачених законом формах (наприклад, протокол, вирок, визначення). У такій діяльності реалізуються загальна і спеціальна культура письмової мови судці, його професійні навички щодо склацання цокументів у письмовій формі.

Розглянемо якості прокурора та його помічника. Для досягнення ус­піху у ціяльності прокурор та його помічник повинні мати певні якості.

Мислення, яке розкриває причини будь-яких явищ, називається при-чинно-насліцковим. Саме такий характер має мислення прокурора, ос­кільки основним змістом його розумової ціяльності є встановлення насліцків.

64. поняття юр деонтології та її принципи

Юридичну деонтологію визначають, як науку про систему етичних вимог до професійної діяльності юристів. Однак, поряд з цим існують також інші визначення. Наприклад, Сливка С.С. пропонує визначення юридичної деонтології, як науки про внутрішній імператив службового обов'язку, який створює передумови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, про формування власних норм для кожної ситуації зокрема. У запропонованому визначенні просліджуються деякі недоліки, що відображають тенденцію до звуження предмету. Автором не взято до уваги такі вагомі компоненти предмету, як відомості (система знань) про правознавство та юридичну практику, їх співвідношення, функції. Він робить акцент саме на правовій культурі юриста, яка обумовлює прийняття індивідуальних рішень як в побуті, так і на роботі.

Дещо інакшою вбачається позиція Горшенєва В.М. Він стверджує, що юридична деонтологія — це галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення у юридичній практиці, тобто наука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого правового статусу.

Найбільш цікавим є визначення, яке запропоновано Шмоткіним О.В., у якому під юридичною деонтологією слід розуміти систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей.

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах - гуманності, справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов´язково правові норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Мова про загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної деонтології причетні до кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового обов´язку за велінням серця та покликом сумління.

Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особистісна норма. Її не може використати інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково, настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика підтверджує, що в житті різні люди навіть за подібних ситуацій чинять по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними, але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень усвідомлення службового обов´язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є її нестандартність. Його суть полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві, - ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці.

Принцип миттєвості характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне рішення. Саме таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні норми.

Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вважається принцип непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий. Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста на відповідні правомірні дії.

Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне рішення.

Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як своєчасність. Не підготовлене (не обгрунтоване) рішення або невелике запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною мірою деталізуються і ніколи не повторюються.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов´язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв´язку, підсилюючи один одного. У деяких правових явищах “спрацьовують” практично всі принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як необхідна умова дії деонтологічних норм.

65. прийоми та засоби юридичної діяльності

Прийоми і засоби, що використовуються в юридичній практичній діяль­ності, об´єднуються поняттям професійної юридичної техніки, яка охоплює:

• прийоми і засоби інтелектуальної діяльності — прийоми професійно­го мислення, понятійний апарат, засоби аналізу й обробки інформації;

• прийоми і засоби предметної діяльності — технічні засоби пошуку, обробки і зберігання інформації, засоби зв´язку (наприклад, документи, ре­чові докази, інформаційно-пошукові системи і т. ін.), правила і прийоми їх використання.

Різноманітні прийоми і засоби юридичної практичної діяльності можна об´єднати в такі групи:

• процедурні — методики, рекомендації, програми, нормативно-правові акти і т. ін., що включають найбільш оптимальні алгоритми здійснення юри­дичної практичної діяльності, її видів та окремих юридичних дій;

• пізнавальні — наукові (теорії, гіпотези, концепції), нормативні (пра­вові принципи, презумпції, визначення та обмеження, що містяться в законі) або прагматичні конструкції (тактичні або інші рекомендації) — системи відповідних юридичних знань або логічно пов´язаних блоків інформації;

• вербальні — понятійний апарат юриста, поширені та визнані мовні обороти і стилістичні прийоми, засоби аргументації і формулювання думки юриста, результатів діяльності;

• регулятивні — правові приписи, в тому числі обмеження, стимули, їх юридична сила (обов´язковість) і офіційність;

• інформаційно-технічні — комп´ютерна техніка, інформаційно-пошу­кові системи, програмні засоби і т. ін.;

• організаційно-технічні — копіювачі, засоби зв´язку і передачі інфор­мації і т. ін.

Використання пізнавальних, вербальних та інших прийомів і засобів про­фесійної юридичної техніки забезпечує:

• синтез широти і варіативності мислення з конкретністю і визначені­стю викладення і формулювання висловлювань (усних і письмових);

• повноту осмислення проблеми, аналіз альтернативних, у тому числі протилежних, варіантів її вирішення, несуперечливість, безпрогальність, обґрунтованість та аргументованість висновків, логічну послідовність ви­кладення, зв´язок між положеннями висловлювань;

• стислість, зрозумілість і компактність висновків та суджень, ясність, простота, доступність і, разом з тим, образність мови їх викладення.

Визначальне та загальне значення серед усіх прийомів і засобів інтелек­туальної діяльності має правильне використання юридичних термінів як словесних позначень певних правових та інших понять.

Юридичні терміни (наукові, нормативні, практично-професійні) є осно­вою, засобами, елементами і формами як мислення, так і формулювання при­писів у нормативно-правових, індивідуально-правових актах і договорах, змісту правових документів, усних висловлювань юристів. Невдалі форму­лювання, неточне вживання термінів, неправильні посилання та інші термі­нологічні помилки породжують додаткові запити, суперечки, необхідність додаткового тлумачення і роз´яснення.

Від загальновживаних (буденних), загальнонаукових, спеціально-науко­вих або професійних термінів юридичні терміни відрізняються офіційністю, формальною визначеністю, обов´язковістю використання, закріпленням у законах та інших нормативно-правових актах та правових документах.

Юридичні терміни мають особливий сенс, зміст і обсяг, тому що познача­ють юридичні поняття, які, у свою чергу, виражають природу, структуру і зміст права, правових норм, юридичних конструкцій і т. ін.

Правильне використання юридичної термінології передбачає необхідність для позначення одних і тих же правових понять використовувати тривалий час єдині терміни, що набули визнання в юридичній науці, юридичній прак­тиці, закріплення в нормативно-правових актах.

Предметом, засобом і формою закріплення результатів юридичної прак­тичної діяльності є правові документи (нормативні й індивідуальні акти, до­говори, заяви, скарги, протоколи, довідки тощо), а також усні висловлюван­ня юристів та інших суб´єктів (консультації, ради, виступи в судах та інших організаціях, опитування свідків, допит правопорушника і т. ін.), що зумов­лює особливі вимоги до професійної мови юриста, її стилю, використання мовних засобів і дотримання правил їх вживання, а також знання загально­го документознавства та особливостей юридичних документів.

До особливостей юридичної мови належать: її офіційний характер, логічність, завершеність і послідовність викладення; навмисна стриманість; відсутність емоційної забарвленості; максимальна точність викладення; фор­малізація мови; ясність та простота формулювання юридичного припису або судження, висновку; економність, лаконічність висловлення думки; від­сутність різко вираженої індивідуалізації стиля. Мовні засоби використову­ються юристом при виконанні ним професійних функцій: при складанні різноманітних постанов та обвинувальних висновків, договорів й угод, при схваленні рішень і вироків.

Основними функціями мови є конструктивна (формулювання думок), комунікативна (функція спілкування, повідомлення), емотивна (виражен­ня ставлення до предмету промови і безпосередня емоційна реакція на ситу­ацію), а також функція впливу на адресата, реалізовані через мовлення як зовнішній прояв мови, послідовність одиниць мови, що організується за її законами і відповідно до потреби інформації, що висловлюється, конкретне говоріння або конкретний письмовий текст. Це потребує певних знань і вмінь використання всіх можливостей професійної юридичної мови. Культура мов­лення юриста передбачає правильність мови або вміння точно, без помилок передавати іншим думки в усній та письмовій формі, а також багатство мови або різноманітність словника і граматичних конструкцій, виразність, до­ступність і логічність мовлення, володіння офіційно-діловим стилем і т. ін.

Особливе значення має культура мови при складанні текстів правових документів як зовнішньої форми вираження правової і професійної інфор­мації, що забезпечує її тривале існування у часі, можливість використання широким колом осіб.

66. професіограма адвоката

Якості адвоката. Успішна діяльність адвоката багато в чому залежить від вміння спілкуватись, від підходу до підзахисного, взаємодїї з суддею, слідчим, прокурором. Велику роль відіграє також організаційна діяль­ність адвоката: підготовка до процесу; складання плану; застосування прийомів та засобів, сформованих практикою і професійним досвідом.

Вчасна підготовка до захисту, обміркована лінія його здійснення, складений план — усе це дає адвокату можливість чітко сформулювати свої погляди в суді, орієнтуватись у різних ситуаціях, помічати неточності у висловлюваннях учасників процесу, а також вносити у складений план поправки при виявленні під час процесу нових обставин. Адвокат повинен грунтовно обміркувати всі питання, які необхідно з'ясувати як під час підготовки до судового засідання, так і у процесі судового слідства.

Адвокат повинен добре знати також особистість підзахисного, його психологію, мотиви злочину, причини та умови скоєння злочину. Тільки вивчивши, проаналізувавши і зробивши висновки про особу підзахисного, логічно обміркувавши власну лінію захисту, адвокат може досягти позитивних результатів.

Захисник повинен мати моральне право брати участь у вирішенні пи­тань правосуддя, оцінювати вчинки людей, розкривати їх психологічний зміст. А це означає, що адвокат повинен бути принциповим, чесним, не­примиренним до порушення прав і законних інтересів підзахисного.

Адвокат повинен не тільки обстоювати інтереси підзахисного, а й виховувати його, утверджувати в нього почуття законності. Успішність діяльності адвоката багато в чому залежить від його вміння знаходити серед великої кількості доказів такі, які б допомогли виправдати підза­хисного чи пом'якшити його вину. А це потребує пошуку, творчого мислення, орієнтації в обставинах справи. Виступаючи на процесі, ад­вокат дотримується певної лінії захисту і чітко визначеної мети, для до­сягнення якої йому необхідно виконувати певні дії, приймати рішення. Тому дуже важливими є такі його риси, як самостійність, воля, вміння протистояти іншим учасникам процесу, наполегливість і рішучість. Дуже небезпечним для адвоката є відсутність власної точки зору, невміння об­стоювати свої погляди, позиції, переконання. У цьому разі адвокат буде пасивний, інертний і захист здійснюватиме на низькому рівні.

Робота адвоката складається з трьох етапів:

Ø формування загальної концепції;

Ø розробка тактики захисту;

Ø застосування (реалізація) захисту.

На першому етапі основне місце займає реконструктивна діяльність адвоката. Такі якості, як пам'ять, мислення (аналітичне і синтетичне), уява, реалізуються і на першому, і на другому етапах діяльності. На третьому етапі діяльності поряд із зазначеними реалізуються також якості комунікативної групи. У комунікативній діяльності адвоката виокремлюються два аспекти:

психологічний контакт з підзахисним, який відбувається в основ­ ному ще до початку судового процесу; під час приватних бесід;

психологічний контакт зі складом суду та іншими учасниками судового процесу; при цьому реалізуються якості адвоката як су­дового оратора.

Як адвокат, так і прокурор повинні подати свої докази суду в обгрун­тованій і визначеній формі, ретельно проаналізувавши особу підсудного, встановивши психологічні причини та мотиви скоєного ним злочину.

Як виправдання підсудного за рахунок применшення соціальної не­безпеки злочину, так і передчасна відмова від боротьби є однаково шкідливі для підсудного зокрема і суспільства загалом.

67. система юридичної діяльності

Система юридичної діяльності має дві складові: зміст і форму.

До змісту юридичної діяльності входять суб'єкти; учасники; об'єк­ти; юридичні дії та операції; засоби і способи їх здійснення; результати юридичних дій.

Суб'єктами юридичної діяльності є юристи, державні та недер­жавні об'єднання юристів, організації, які залежно від виду профе­сійної діяльності, розглядуваних питань мають згідно із законом певні права та обов'язки, професійні юридичні знання, вміння їх реалізувати.

Учасники — це окремі особи або їх групи, які сприяють діяльності суб'єктів у процесі вирішення юридичних справ (свідки, експерти).

Об'єкти — дії суб'єктів права, правові процеси, правові докумен­ти (правопорушення, суперечка про право).

Юридичні дії — це зовнішні акти поведінки суб'єктів юридичної діяльності, які вдосконалюють правові явища.

Операції — сукупність взаємопов'язаних дій, спрямованих на до­сягнення локальних цілей.

Засоби юридичної діяльності — це явища, предмети явищ і дій, які забезпечують досягнення необхідного результату юридичної діяль­ності; юридичні докази, правові норми.

Способи юридичної діяльності — це конкретні шляхи досягнення наміченого результату за допомогою конкретних засобів, обумовле­них юридичною справою. Вони можуть бути гласні та негласні, базу­ватись на наукових чи буденних знаннях, бути обов'язковими чи ба­жаними.

Система певних засобів є юридичною технікою, а система спо­собів — юридичною тактикою.

Результат юридичних дій — це підсумок відповідних операцій і дій, досягнутий за допомогою певних способів і засобів суб'єктами юридичної діяльності.

Складовою системи юридичної діяльності є форма юридичної діяльності. Розрізняють дві групи таких форм:

внутрішню — порядок організації діяльності, який базується на послідовності юридичних процесів і процедур;

зовнішню — засоби зовнішнього прояву юридичної діяльності у вигляді процесуальних документів, юридичних дій, усних ви­ словлювань.

68. фактори формування професійної свідомості юриста

Перед тим, як аналізувати фактори, що впливають на формування про­фесійної свідомості та культури юриста, необхідно визначитись попередньо з тими завданнями, які постають перед ними в ході виховного процесу. Йде­ться про наявність кінцевої мети — абстрактної моделі або теоретичної кон­струкції професійної свідомості юриста. Спробуємо сформулювати деякі по­ложення та вимоги щодо такої моделі:

• у визначенні моделі професійної свідомості юристів фундаментальною основою та складовим елементом є логіко-нормативний блок, до якого нале­жать обсяг та глибина правових знань, рівень юридичного мислення. Знан­ня права становлять конкретну вимірювальну категорію, мають свою струк­туру та поділяються на фундаментальні, галузеві, первинні та вторинні, знан­ня про чинне право та про окремі закономірності його функціонування;

• іншою складовою професійної свідомості, яка має психологічне похо­дження, слід назвати високу повагу до права та глибоку переконаність у не­обхідності свідомого виконання його вимог, сприйняття права як найвищої соціальної цінності;

• установка на активну правомірну і професійно значущу поведінку, яка передбачає готовність до виконання будь-якого професійного обов´язку, точ­не і неухильне застосування вимог правових норм, принциповість у боротьбі з правопорушеннями, прагнення до справедливості, визнання необхідності самовдосконалення та ін.

Ці складові елементи слід вважати визначальними, тому що вони відоб­ражають структурні блоки людської свідомості, мають свій зміст та виступа­ють як характерні риси загальної моделі професійної свідомості юристів. Залежно від спеціалізації юридичної професії, ця модель може зазнавати певних змін з погляду її змісту, але все-таки видається можливим стверджу­вати про наявність системи загальних вимог щодо свідомості юристів, які й утворюють зміст запропонованої моделі.

Процес формування професійної свідомості та культури юристів відбу­вається в певному соціальному середовищі, яке так чи інакше здійснює вплив на всі процеси, що відбуваються в ньому. Соціальне середовище за структу­рою дуже складне явище, в якому крім суб´єктів слід розрізняти засоби, фор­ми, методи, принципи діяльності, причинні зв´язки тощо. Тому доцільним буде розглянути названі фактори в аспекті їх суб´єктивного та об´єктивного впливу.

Серед факторів суб´єктивного порядку слід назвати правове виховання, яке здійснюється у різноманітних формах та має на меті безпосереднє втру­чання в духовний світ особи, внесення корективів до її світоглядних позицій. Характерною ознакою суб´єктивного фактора слід назвати безпосередність та цілеспрямованість впливу. Нагадаємо, що форми правового виховання такі: правова агітація, пропаганда, правове навчання, юридична практика, самовиховання та самоосвіта. На практиці ці форми реалізуються у функціо­нуванні системи юридичної освіти, проведенні науково-практичних семі­нарів, конференцій, організації стажування, підвищенні кваліфікації. До суб´єктивного фактора слід також віднести умови сімейних відносин та відно­син, що склалися в робочому колективі та характеризують моральний мікро­клімат колективу.

Серед факторів об´єктивного порядку — економічний та політичний устрій, правова система суспільства, домінуючі в суспільстві політико-пра-вові ідеали, результати роботи юридичних установ тощо. І об´єктивні, і су­б´єктивні фактори за природою є невід´ємними речами, які тісно взаємоді­ють та доповнюють одне одного.

Висока якість соціальної обстановки, ефективність правового регулюван­ня, належний стан законності в суспільстві створюють надійну основу для здійснення ефективного впливу на свідомість представників юридичної про­фесії. При цьому високий рівень їх професійної свідомості та культури зумов­лює ефективність функціонування права, стабільність правопорядку, стабільність у багатьох сферах соціального життя.

69. професіограма юрисконсульта

Якості юрисконсульта. Вони схожі на якості адвоката, оскільки схожий зміст їх діяльності. Залежно від виду діяльності розрізняють такі якості юрисконсульта:

в організаційній діяльності — вміння завойовувати авторитет у

колективі, організаційні здібності;

у засвідчувальній — акуратність, точність, принциповість;

у комунікативній — доброзичливість, уважність, вміння слухати,

переконувати.

70. предмет юридичної деонтології

Юридична деонтологія, по-перше, вступ до спеціальності, мета якого —

навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями

його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до

прийняття справедливого обґрунтованого юридичного рішення; по-друге —

вступ до філософії права.

 

Юридична деонтологія досліджує проблеми: пізнання сутності внутрішнього

імперативу службового обов’язку у правових ситуаціях; пошук та

встановлення правової істини самим юристом (а не іншими особами,

установами); використання у службовій діяльності, поряд з позитивним

правом, норми природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації.

Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології,

соціології права, юридичної психології, теорії держави і права та інших

наук. Тут виявляється зв’язок юридичної деонтології з іншими суспільними

науками.

 

Отже, юридична деонтологія — це філософсько-правова наука про пізнання

юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, який

створює передумови для формування особистісних норм його професійної

поведінки і мотиви їх вибору. Мета такого вибору полягає у формуванні

внутрішнього переконання, встановлення об’єктивної істини та прийняття

справедливого правового рішення.

 

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити такою залежністю:

“філософія – право – почуттєва норма – професійна дія”. З неї випливає,

що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого

формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом

проявляються у професійних діях.

 

Сучасні дослідники юридичної деонтології часто ідентифікують цю науку з

іншими, зокрема з правовою етикою (юридичною етикою) та професійною

культурою юриста (юридичною культурою). Хоча ці науки тісно пов’язані

між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо

внутрішні аспекти видів культур (субкультур), які стосуються юридичної

деонтології, притаманні правничій деонтології, а зовнішні аспекти цих же

культур — професійній етиці, то обидва аспекти — властиві професійній

культурі.

 

71. соціальні конфлікти та їх прояв у сфері юридичної діяльності

Конфлíкт соціáльний - спроба досягнення винагороди шляхом підпорядкування, нав'язування своєї волі, видалення або навіть знищення супротивника, прагнучи досягти тієї ж винагороди. Від конкуренції конфлікт відрізняється чіткою спрямованістю, наявністю інцидентів, жорстким веденням боротьби.

На відміну від інших соціальних регуляторів право регулює лише ті конфліктні ситуації, які мають правову природу, тобто пов'язані з правовими інститутами, інструментами, засобами, структурами.

Такий зв'язок можуть мати різні елементи конфлікту:

Ø учасники конфлікту - фізичні та юридичні особи, які є суб'єктами правовідносин;

Ø мотивація конфлікту (наприклад, спір ш.од,о спадщини, права власності);

Ø поведінка суб'єктів в процесі розвитку конфлікту (насильство, суспільно небезпечна)

Ø негативні наслідки конфлікту та інші.

 

За соціальними характеристиками юридичні конфлікти поділяються на глобальні і регіональні, групові і міжособові, короткочасні та довгосторокові, казуальні та відновлені, внутрішні та міжнародні тощо.

 

За юридичними критеріями конфлікти поділяються в залежності від галузей права, за допомогою норм яких розв'язуються конфлікти (екологічні, господарські, адміністративні, трудові і т.д.), за класифікацією державних правозастосовчих і правоохоронних органів (конфлікти сфери компетенції та діяльності міліції, прокуратури, суду, арбітражу, внутрішніх військ тощо), за територією розповсюдження - локальні, регіональні, національні, міждержавні.

Юридичний конфлікт за правовими наслідками розглядається як юридичний факт, що тягне за собою виникнення, припинення або зміну правовідносин між учасниками конфлікту, а також між ними та правоохоронними, виконавчими органами держави.

Важливим видом власне юридичних конфліктів є недійсні конфлікти, які виникають внаслідок помилки однієї із сторін, яка вважає що інша сторона здійснює або бажає здійснити агресивні, неправомірні або інші небезпечні дії. Зокрема:

 

сторона вважає що знаходиться з іншою стороною у правовідносинах, але ці правовідносини фактично не існують;

; навпаки, сторона не усвідомлює що знаходиться у правовідносинах з іншою стороною:

 

; сторона вважає, що інші діють неправомірно, але фактично дії їх правомірні і навпаки, вважає дій інших правомірними, а вони неправомірні.

 

Недійсні конфлікти відносяться до юридичної форми суспільних відносин.

 

Стадії розвитку юридичного конфлікту:

 

1. Виникнення у однієї або у двох сторін мотиву юридичного характеру, тобто вступити, змінити або припинити правовідносини.

 

2. Виникнення, зміна або припинення правовідносин.

 

3. Видання правового правозастосовчого акту, який завершує конфлікт.

 

Це найпростіша схема виникнення і розв'язання юридичного конфлікту.

 

3. Юридичні способи розв'язання конфліктів.

 

Розв'язання юридичних конфліктів здійснюється в різних формах: шляхом парламентських або інших конституційних процедур, вирішення кримінальних, цивільних та інших справ у судах та арбітражі, прийняття правозастосовчих рішень міліцією, митною службою, податковою адміністрацією тощо.

 

Основними ознаками юридичного способу розв'язання конфлікту є:

 

конфлікт розглядається і розв'язується уповноваженим на це державним органом, який діє на підставі і на виконання норма права;

 

суб'єкти конфлікту наділяються на період розгляду конфлікту певними правами і обов'язками (як учасники судового процесу);

 

рішення, яке прийняте за результатами розгляду конфліктної ситуації є обов'язковим для сторін конфлікту, його виконання забезпечується примусовою силою держави.

 

Юридичні засоби розв'язання конфліктів поділяються на три основні групи:

 

конституційні процедури, які застосовуються для розв'язання конфліктів, в основному, у політичній сфері (рішення конституційного суду, парламентські дебати, комітет з парламентської етики, регламент Верховної Ради України, узгодження нормативно-правових актів, право вето Президента, імпічмент, дострокові вибори до BP тощо);

 

судовий та арбітражний розгляд справ (цивільне провадження для вирішення майнових спорів, трудових конфліктів, земельних відносин тощо; арбітражний процес - розгляд справ, які виникають між юридичними особами при здійсненні підприємницької діяльності, зокрема'між підприємствами або між ними та органами державної влади, в економічній сфері можливі і інші способи вирішення конфліктів - прямі переговори, звернення до консультантів, посередників, третейських суддів тощо; судове провадження у кримінальних справах - у зв'язку з кримінальними конфліктами - злочинами);

; адміністративні процедури.

72. професіограма прокурора

Розглянемо якості прокурора та його помічника. Для досягнення ус­піху у ціяльності прокурор та його помічник повинні мати певні якості.

Мислення, яке розкриває причини будь-яких явищ, називається при-чинно-насліцковим. Саме такий характер має мислення прокурора, ос­кільки основним змістом його розумової ціяльності є встановлення наслідків.

Ø широта — вміння охоплювати широке коло питань і фактів, зас­тосовуючи знання з різних галузей наук та практики;

Ø мобільність — здібності до продуктивного мислення, мобілізаціїта використання знань у складних та звичайних умовах;

Ø швидкість — вміння якнайшвидше розв'язувати завдання, швид­ко оцінювати обстановку і вживати необхідних заходів;

Ø самостійність — вміння ставити мету і завдання, а також шляхиїх реалізації без сторонньої допомоги;

Ø цілеспрямованість — вольова спрямованість мислення на розв'я­зання певного завдання, здібність тривалий час тримати його усвідомості, а також послідовно, планомірно думати над його роз­в'язанням;

Ø критичність — вміння осмислювати повідомлення, факти, пропо­зиції, включаючи помилки та перекручування, розкривати при­чини їх виникнення;

Ø гнучкість — вміння розглядати явища з різних точок зору, вста­новлювати їх залежність і зв'язки; перебудовувати власну діяль­ність і змінювати прийняті рішення відповідно до нової ситуації.

Комунікативний і засвідчу вальний аспекти діяльності прокурора нерозривно пов'язані з використанням мови в її основних формах — ус­ної та письмової. Для прокурора важливо вміти передавати свої думки так само, як і вміти мислити, слухати, чути, а також говорити. Проку­рор повинен виявляти неабиякі вольові якості; його професійна діяльність часто потребує особистої ініціативи, наполегливості, ціле­спрямованості та організаційних здібностей.

Якості адвоката. Успішна діяльність адвоката багато в чому залежить від вміння спілкуватись, від підходу до підзахисного, взаємодїї з суддею, слідчим, прокурором. Велику роль відіграє також організаційна діяль­ність адвоката: підготовка до процесу; складання плану; застосування прийомів та засобів, сформованих практикою і професійним досвідом.

Вчасна підготовка до захисту, обміркована лінія його здійснення, складений план — усе це дає адвокату можливість чітко сформулювати свої погляди в суді, орієнтуватись у різних ситуаціях, помічати неточності у висловлюваннях учасників процесу, а також вносити у складений план поправки при виявленні під час процесу нових обставин. Адвокат повинен грунтовно обміркувати всі питання, які необхідно з'ясувати як під час підготовки до судового засідання, так і у процесі судового слідства.

74. структура вищого закладу юридичної освіти

Основні структурні підрозділи вищого закладу юридичної освіти такі:

• третього і четвертого рівнів акредитації — інститути, факультети, ка­федри, курси тощо;

• першого і другого рівнів акредитації — відділення.

Кафедра:

• базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу (його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально-виховну і методич­ну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін;

• здійснює наукову, науково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напрямом;

• створюється рішенням вченої ради вищого навчального закладу за умо­ви, що до її складу входить не менше ніж п´ять науково-педагогічних праців­ників, для яких кафедра є основним місцем роботи і не менше ніж три з яких мають науковий ступінь або вчене звання;

• очолюється завідувачем кафедри, якого обирає на цю посаду за кон­курсом вчена рада вищого навчального закладу строком на п´ять років.

Факультет:

• основний організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ вищого навчального закладу третього та четвертого рівнів акредитації;

• об´єднує відповідні кафедри і лабораторії;

• створюється рішенням вченої ради вищого навчального закладу за умо­ви, що до його складу входить не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менше ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання;

• може створюватися поза місцем розташування вищого навчального закладу (такі факультети у вищих навчальних закладах державної форми власності створюються за рішенням Міністерства освіти і науки України, інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпоряд­куванні вищі навчальні заклади).

Відділення:

• структурний підрозділ, що об´єднує навчальні групи з однієї або кількох спеціальностей, методичні, навчально-виробничі та інші підрозділи;

• створюється рішенням керівника вищого навчального закладу, якщо на ньому навчається не менше ніж 150 студентів.

Предметна (циклова) комісія:

• структурний навчально-методичний підрозділ, що проводить виховну, навчальну та методичну роботу з однієї або кількох споріднених навчальних дисциплін;

• створюється рішенням керівника вищого навчального закладу за умо­ви, що до її складу входить не менше ніж три педагогічних працівники.

Філія є відокремленим структурним підрозділом вищого навчального закладу, що створюється з метою забезпечення потреб у фахівцях місцевого ринку праці та наближення місця навчання студентів до їх місця проживан­ня. Філію очолює директор, який призначається у порядку, встановленому статутом вищого навчального закладу.

У структурі вищих навчальних закладів четвертого рівня акредитації можуть створюватися:

• наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та науково-виробничі інститути, керівництво якими здійснюють директори, які обираються на посаду за конкурсом строком на п´ять років;

• навчально-науково-виробничі центри (комплекси, інститути), що об´єднують споріднені фа