Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Значення висновку від протилежного для правотлумачення і правозастосування



За допомогою висновку від протилежного виявляється принаймні половина юридичного змісту актів законодавства, що обумовлює значення цього висновку для правотлумачення і правозастосування та диктує необхідність тлумачення і застосування норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, з урахуванням їх специфіки.

1. Викладена тут думка не спростовується тією обставиною, що, можливо, у багатьох випадках судженням, отриманим за допомогою висновку від протилежного, не можна надавати значення правової норми. Про випадки, коли судженням, отриманим за допомогою висновку від протилежного, не можна надавати значення правової норми, мова буде йти в одному із наступних параграфів цієї глави. Все ж значна частина суджень, що виявляються за допомогою висновку від протилежного із положень чинного законодавства України, — це правові норми, які текстуально в положеннях нормативно-правових актів не закріплені. Вони закріплені у таких положеннях лише логічно. Інша справа, що за відсутності колізій у законодавстві часто потреби у виявленні за допомогою висновку від протилежного правових норм, текстуально в положеннях актів законодавства не закріплених, але закріплених у них логічно, не буває. Так, відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦПК «головуючий роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки...». Із цього законодавчого положення можна зробити висновки про те, що головуючий не зобов'язаний роз'яснювати права та обов’язки іншим особам, що присутні в залі судового засідання, що головуючий не зобов’язаний роз’яснювати особам, що беруть участь у справі, інші складові порядку судового розгляду. За допомогою цих висновків виявляються правові норми, але за відсутності колізій у законодавстві і конфліктів у процесі розгляду справи зазвичай не буває необхідності в тому, щоб робити такі висновки та виявляти відповідні правові норми. Тому на практиці такі законодавчі положення читаються «оптом», без виокремлення текстуально закріплених правових норм, які не потребують спеціальних логічних засобів для їх виявлення, і правових норм, які текстуально в положеннях актів законодавства не закріплені, закріплені в них лише логічно і виявляються при тлумаченні за допомогою, зокрема висновку від протилежного. Проте може виникнути конфлікт і тоді може виникнути потреба у виявлені глибинного змісту нормативних положень, у виявленні логічно закріплених у них правових норм, у тому числі за допомогою висновку від протилежного.

2. Висновок від протилежного можна робити із гіпотези, диспозиції правової норми, із окремих умов, що входять до змісту гіпотези, із окремих слів і словосполучень, що входять до змісту диспозицій правових норм і розкривають зміст прав та обов’язків учасників відповідних відносин, із зазначення на суб’єктів, яким надаються права чи на яких покладаються обов’язки, із положень, що встановлюють правовий режим правових конструкцій і об’єктів правовідносин. Проте є певні особливості нормативних положень, які необхідно врахувати при їх логічному опрацюванні за допомогою висновку від протилежного, інакше цей висновок не буде відповідати закону несуперечності.

Якщо висновок від протилежного робиться із гіпотези правової норми, її частини чи слова, що входить до її змісту, то зміна значення гіпотези, її частини чи певного слова на протилежне вимагає зміни на протилежну і диспозиції. Так, відповідно до ст. 392 ЦК «власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності». Висновок від протилежного із гіпотези правової норми, що встановлена цією статтею, буде таким: «Якщо немає фактів оспорювання або невизнання права власності чи факту втрати документа, що засвідчує право власності...». Для повної побудови правової норми, що логічно закріплена в ст. 392 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, такий висновок слід зробити також із диспозиції цієї правової норми: «власник не може пред’явити позов про визнання права власності». У такий спосіб ми отримали нову правову норму. Можливо, ця правова норма і не буде застосовуватись, але юридичне значення вона має, бо використовується, зокрема для вирішення колізії між ст. 392 ЦК і ч. 5 ст. 376 ЦК («на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб»). Правові норми, текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, є сумісними. Можливість визнання права власності у випадках, передбачених ст. 392 ЦК, логічно не виключає такої можливості у випадках, передбачених ст. 376 ЦК. Проте певна невизначеність у їх співвідношенні існує. Вона усувається, якщо із ст. 392 ЦК зробити висновок від протилежного і виявити у такий спосіб правову норму, гіпотеза і диспозиція якої вище наводились. Ця правова норма є несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в п. 5 ст. 376 ЦК. Колізія між цими несумісними правовими нормами віршується на користь правової норми, текстуально закріпленої в ч. 5 ст. 376 ЦК.

Подібно до цього із гіпотези правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1166 ЦК («особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини») можна зробити висновок від протилежного і отримати таку гіпотезу: «якщо особа не доведе, що шкоди завдано не з її вини...». Для повної побудови правової норми, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 1166 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, висновок від протилежного слід зробити і із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1166 ЦК. У такий спосіб отримуємо наступну диспозицію: «Особа, що завдала шкоди, не звільняється від її відшкодування». Ця правова норма має юридичне значення, оскільки вносить більшу визначеність у відповідні правовідносини.

3. Із диспозицій текстуально закріплених правових норм можна робити висновок від протилежного також незалежно від висновку від протилежного із гіпотез тих же норм або разом з висновком від протилежного із гіпотез цих норм. Так, із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 274 ГК («за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом») можна зробити висновок від протилежного і виявити у такий спосіб правову норму, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні, без логічного перетворення за допомогою висновку від протилежного гіпотези правової норми, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 274 ГК: «За тих же умов виробник іншої відповідальності не несе». Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 274 ГК, є спеціальною у відношенні до правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено»), але їх диспозиції є сумісними. Проте належну ясність у співвідношення цих правових норм вносить тільки правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 274 ГК: ця правова норма не може застосовуватись усупереч, хоч і загальній, але текстуально закріпленій у ч. 1 ст. 224 ГК правовій нормі.

4. В інших випадках виявлення логічно закріпленої правової норми за допомогою висновку від протилежного із диспозиції текстуально закріпленої правової норми потребує такого ж висновку із гіпотези відповідної текстуально закріпленої правової норми. Так, за допомогою висновку від протилежного із диспозиції правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 220 ГК («якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків») виявляється диспозиція такого змісту: «кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків». Але разом із гіпотезою правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 220 ГК, диспозиція, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із цього законодавчого положення, порушує закон несуперечності. У той же час, диспозиція, що виявлена за допомогою висновку від протилежного разом з гіпотезою, виявленою у такий же спосіб, утворює правову норму, що не порушує закон несуперечності. Ця правова норма має такий зміст: «Кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, якщо боржник прострочив виконання зобов’язання, але виконання не втратило інтерес для кредитора». Ця правова норма, оскільки вона закріплена в законодавчому акті лише логічно і виявляється за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 366 ЦК за відповідних умов кредитор боржника, що має частку у праві спільної часткової власності, має право вимагати «переведення на нього прав та обов’язків співвласника — боржника з проведенням відповідного перерахунку». Слова «з проведенням відповідного перерахунку» складають частину диспозиції правової норми, що текстуально закріплюється у цьому законодавчому положенні. Із цих слів можна зробити висновок від протилежного, але він буде відповідати закону несуперечності тільки за умови, що і із решти слів, що складають диспозицію цієї правової норми, також буде зроблено висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, що не порушує закон несуперечності. Вона має такий зміст: «За умов, визначених в абзаці другому ч. 2 ст. 366 ЦК, кредитор не вправі вимагати переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника без проведення відповідного перерахунку».