Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Формування латиноамериканського права





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Біля витоків латиноамериканського права стояли погляди і звичаї корінного населення — індіанців, які проживали на території Латинської Америки, — позначилися на його правових процесах.

У більшості держав Латинської Америки правові системи сформувалися на основі чотирьох правових культур: індіанської, іспанської, французької та англо-американської. Великий арген­тинський письменник Хорхе Луїс Борхес писав: «Самі аргентинці визнають, що знаходять свою подібність, швидше в гаучо (етнічна група, що утворилася в XVI—XVII ст., займається скотарством1), ніж у військовому, і цим відрізняються від північноамериканців і багатьох європейців. Для аргентинців держава — абстракція, вона безособова, вони відчувають себе індивідами, а не громадя­нами, що несуть обов'язки. Нерідко крадіжка суспільного навіть не здається злочином, бо воно нічиє»2.

Засновник філософії «латиноамериканської сутності» Л. Сеа, прагнучи осмислити специфіку латиноамериканської цивілізації в загальносвітовому контексті й у ряді споріднених із нею цивілі­зацій, виділяє проблему ідентичності як центральну для народів, що усвідомлюють своє маргінальне становище. Мексиканський філософ бачить визначальні риси цього цивілізаційного типу в тому, що соціокультурні спільності відносяться до нього, зай­маючи периферійне становище в структурі «світової» історії, поданої західним світом, всіляко прагнуть відстояти свою само­бутність і право на історичну творчість перед лице «центрів» цього світу3. Породженням цієї цивілізації і є латиноамериканське право.

В історії становлення і еволюції права в Латинській Америці необхідно виділити три періоди:

— перший період пов'язано з формуванням правових засад, що заклали основи латиноамериканського права (X—XV ст.);

— другий період пов'язано з колонізацією території Латинської Америки (XV — початок XIX ст.);

— третій період пов'язано з формуванням національних пра­вових систем після завоювання незалежності (початок XIX ст.
— до теперішнього часу).

Перший період формування латиноамериканського права пов'язано із зародженням правових засад, основою яких висту­пила соціонормативна система корінного населення — індіанців, що збереглася частково до цих пір, особливо у сфері організації і діяльності сільських громад.

Темп розвитку соціальних відносин у племен, що проживали на території Латинської Америки, був повільнішим, ніж в Європі. Суспільство і, відповідно, право у племен майя, інків, ацтеків і деяких інших народів, що проживали на території Латинської Америки до колоніального завоювання європейцями, нагадувало ранньорабовласницькі, де велику роль відіграла община і общинне виробництво. До XVI ст. процес відмирання родоплемінного ладу в деяких суспільствах ще не завершився (наприклад іспанські колонізатори застали на Юкатані глибоку соціальну диферен­ціацію). Але в цілому суспільний розвиток р»ізних племен (напри­клад розташованих у долині Мехіко) відбувався украй нерівно­мірно, і багато з них зберігали в основному родоплемінний устрій. До моменту своєї появи в долині Мехіко в другій половині XIII ст. ацтеки зберігали ще такий устрій. У 1325 р. під час заснування Теночтітлана, що став згодом столицею ацтекської держави, в ацтеків були численні роди, які об'єднувалися в чотири фратрії і склали одне плем'я. Тобто до моменту колонізації в цих племен склалося ранньорабовласницьке суспільство, в якому зберігалися пережитки родоплемінних відносин.

Після X ст. на Юкатані існували окремі міста-держави. Деякі з них (Майяпан, Уксмал, Чичен-Іца) змогли добитися панування над іншими містами-державами, але ця влада була неміцною. Міжусобні війни, що посилилися в XV ст., призвели до її роз­паду.

Система управління в різних містах-державах в основному була однотипною. На чолі кожної держави в майя стояв вождь (халачвінік), в інків — верховний інка (сапа-інка), в ацтеків — правитель (тлакатекухтлі), в руках яких було зосереджено всю верховну владу, яка була спадковою і після смерті вождя переходила до старшого сина (якщо померлий не мав сина або він був молодий, то правління в державі здійснював його брат. Якщо ж не було брата, то жерці і знать обирали нового прави­теля).

Держава інків була розташована на величезній території і, підпорядкувавши безліч різних племен, при слабких еконо­мічних зв'язках між окремими її частинами було суто політичним об'єднанням. Сама держава інків називалася Тауантінсуйу, що в перекладі означає: чотири сполучені області.

Найважливішим джерелом права в цих племен у період ста­новлення їх державних засад були правові звичаї. Разом із тим, розвиток суспільства вимагав також закріплення нових відносин за допомогою державних настанов. Зокрема формування монар­хічної влади супроводжувалося поступовим розвитком законо­давчих повноважень верховного правителя, а також правотвор-чістю підлеглих йому посадових осіб.

Необхідно відзначити, що право в цих суспільствах було тісно переплетене з моральними і релігійними нормами й уявленнями, які нерідко відставали від соціального розвитку та не дозволяли законодавству вносити різкі зміни до усталеної системи правових відносин. Відсутність розвиненого і всеосяжного законодавства, з одного боку, і недостатня гнучкість звичаєвого права, з іншого, призвели до того, що з розвитком судових функцій державної влади самі судді, виходячи з конкретної ситуації, керуючись суд­дівським розсудом, створили правові норми.

Для розуміння суті найдавнішого права Латинської Америки найбільший інтерес викликають норми, що регулюють власність, договірні і шлюбно-сімейні відносини. Розвиток приватної влас­ності і майнової нерівності в майя, ацтеків і інків було закріплено в праві. У цих суспільствах, крім приватної власності, існувала державна, громадська власність на землю.

Договірні відносини, пов'язані з розвитком обміну і майнової нерівності, також знайшли закріплення в правових нормах.

Мінова торгівля свідчить про значну поширеність договору міни і купівлі-продажу. Як одиниця обміну часто виступали зерна какао, пір'я тощо. В ацтеків при продажі раба була необхідна присутність двох свідків і згода самого раба, якщо він не мав особливого ошийника за втечу або непокору.

Регулювання шлюбно-сімейних відносин у цих суспільствах не було одноманітним. Сім'я в цих суспільствах була переважно моногамною. В ацтеків чоловік міг мати декілька дружин і на­ложниць, але перша дружина вважалася старшою. В інків багато­женство допускалося тільки для верховного правителя і знаті.

Шлюб укладався після досягнення певного віку (в ацтеків 20 років для чоловіків, 16 — для жінок) у вигляді урочистої про­цедури, що мала і юридичне, і релігійне значення. При укладенні шлюбу визначався посаг нареченої, а наречений робив подарунки майбутньому тестеві.

Кримінально-правові відносини в стародавніх державних утво­реннях Латинської Америки відрізнялися простотою і суворістю, що виражалися в тому, що правопорушення спричиняло визна­чене і дуже суворе покарання. Покарання тісно перепліталися з етично-релігійними санкціями.

Основними видами злочинів в ацтеків були: богохульство, чак­лунство, зрада, бунт проти влади, привласнення відмітних знаків посадових осіб, викрадання вільних людей, пияцтво, наклеп та ін. В інків злочинами (крім указаних вище) вважалися повстання, зрада, непокора адміністрації, зокрема, наказам старости, зни­щення мостів, подорож без дозволу, аборт, лжесвідчення, пи­яцтво і ін.

Наступний період розвитку латиноамериканського права був пов'язаний з колонізацією Латинської Америки Португалією і Іспанією. Цей процес супроводжувався знищенням їхніх правових засад і правових звичаїв. Основу колоніального права в Латинській Америці склало феодальне право Іспанії і Португалії.

Після відкриття Америки в 1492 р. Іспанія і Португалія стали сильними державами Західної Європи і аж до XVII ст. утримували першість у колонізації цього континенту. У супер­ництві між цими двома католицькими монархіями сфери впливу у світі ділилися за посередництва Ватикану і закріплювалися серією договорів. Для долі Нового Світу вирішальне значення мав тордесильяський договір 1494 p., який встановив кордон між майбутніми іспанськими і португальськими володіннями таким чином, що відкрита пізніше Бразилія дісталася Португалії. Решта Південної Америки, уся Центральна Америки і Карибський басейн, значна частина південних штатів сучасних США опини­лися під владою Іспанії. У XVII ст. зміцнілі Голландія, Франція та Англія почали тіснити іспанських і португальських колонізаторів1.

Таким чином, протягом чотирьох століть з XV до початку XIX ст. територія Латинської Америки була колонією Іспанії, Португалії і частково Франції, і, відповідно, на цій території діяло колоніальне право. Зокрема з 1537 р. в Іспанській Америці було поширено за­конодавство Кастилії — найбільшої історичної області Іспанії, що включало безліч збірників, які переважно походили з римського права і законодавства вестготів. Так королівська седула 1530 р. вказала, що на Іспанську Америку поширюються закони Кастилії.

У 1567 р. було видано зібрання законів у дев'яти томах — «Новий звід», — що регулювало основні галузі права в Іспанії і на території колоній. Колоніальні судові органи часто виносили ухвали, посилаючись на доктрини римського і канонічного права.

На території Бразилії, колонізованої Португалією, діяли збір­ники законів португальських королів — ордонанси королів Альфонсів III і IV кінця XIV — початку XV ст.ст., ордонанси Філіпа 1603 р.

Установивши в Латинській Америці новий соціальний і пра­вовий порядок, колонізатори зіткнулися зі стійкістю деяких тра­диційних інститутів (громада і громадське землекористування і т. ін.). У результаті вони були вимушені санкціонувати чинність індіанських правових і до правових норм. Деякі з них були вклю­чені в колоніальне право. Наприклад було узаконень подушну подать з індіанців — трибуто.

У спеціальному акті іспанського короля 1555 р. наказува­лося дотримувати закони і добрі звичаї, які з давніх часів ін­діанці використовували для свого управління, але за неодмінної умови, що вони не суперечать священній релігії і законам. У колоніальній Мексиці норми, що діяли в цей період, —іспанське і новоіспанське законодавство, «індіанське право» і право індіанців — поступово склали єдиний правовий корпус1. Це було характерне для всієї Латинської Америки.

У XVI ст. у зв'язку з нагромадженням у колоніях величезного правового матеріалу, почали з'являтися компіляції законів, що мали неофіційний характер. У 1556 р. було підготовлено збірник законів, що діяли в Новій Іспанії.

Таким чином, у колоніальний період поступово існуючі раніше звичаї і традиції стародавніх народів, що населяли Латинську Аме­рику, видозмінювалися і обмежувалися колоніальним правом.

Наступний етап розвитку латиноамериканського права пов'язано з формуванням самостійних національних правових систем, зумовленим проголошенням незалежності держав. Так Чилі стала незалежною в 1810 г.; Бразилія була проголошена незалежною імперією в 1822 р., а в 1889 р. — незалежною рес­публікою. Після визвольної війни проти колонізаторів у 1889 р. було утворено Федеральну Республіку Аргентина.

У цей період колоніальне право за допомогою кодифікації замінювалося національним правом. Кодекси складалися на ос­нові європейських моделей, з одного боку, а з іншого — врахо­вувалися особливості латиноамериканського суспільства. Процес кодифікації тривав достатньо довго, але його початкові моменти пов'язані з двома найважливішими документами нормативного і доктринального характеру.

По-перше, це Цивільний кодекс Чилі, який був підготовлений за дорученням уряду відомим венесуельським юристом А. Белло. Робота над цим документом почалася в 1846 р. і завершилася в 1855 р. Його автор розробив унікальну модель кодифікації, яка полягала в тому, що за основу було взято положення римського права, іспанської середньовічної кодифікації 1263 р. і Французь­кого цивільного кодексу, а також було враховано національні особливості політичного, економічного і культурного життя не тільки Чилі, але всієї Латинської Америки.

Чилійський цивільний кодекс, що використав разом із фран­цузьким і іспанським правом німецьке законодавство (Германське цивільне уложення), був найповнішим і всесторонньо розробленим кодексом цивільного права другої половини XIX ст. Він складався зі вступу і чотирьох книг. Перша книга присвячувалася особам і питанням сімейного права. На відміну від кодексу Наполеона, ЦК Чилі передбачав уже поняття юридичної особи (два види: това­риства з метою наживи і корпорації, або установи, що не пере­слідували корисливих цілей) і присвятив деякі статті визначенню їхнього правового статусу. ЦК Чилі на декілька років раніше ЦК Італії висунув принцип рівності в цивільних правах чилійських громадян і іноземців. Вплив канонічного середньовічного права виявлявся в тому, що шлюб розглядався не як договір, а як церковне таїнство. Розірвання шлюбів практично не допускалося. Головуючу роль у сім'ї відігравав чоловік і батько. Повноліття у галузі цивільних прав під впливом іспанського права наставало лише з 25 років. Друга книга «Про майно» закріплювала право приватної власності та інші речові права. Власність визначалася як реальне право на тілесну річ із метою користування і роз­порядження нею на свій розсуд, але за умови, що це право не суперечить законам або праву іншої особи. Третя книга кодексу присвячувалася спадкуванню, яке значно спрощувалося в порів­нянні зі старим іспанським режимом спадкування. Четверта книга була присвячена регулюванню питань зобов'язального права.

По-друге, це класична праця бразильського вченого-юриста Тексейра де Фрейтаса про кодифікацію і систематизацію права, в якій було викладено латиноамериканську концепцію кодифі­кації, побудовану, з одного боку, на підставі сприйняття євро­пейської основи кодифікації, а з іншого — на сприйнятті власних правових традицій.

Вищезгадані розробки законодавчого і доктринального харак­теру послужили класичною моделлю подальшої кодифікації на ла­тиноамериканському континенті. Зокрема, були прийняті цивільні кодекси Аргентини, Еквадору, Колумбії, Панами, Нікарагуа та ін.

Слідом за кодифікацією цивільного права відбулося ухвалення кодексів в інших галузях права. Так у 1874 р. було прийнято Кримінальний кодекс Чилі за зразком Кримінального кодексу Іспанії 1870 р. з максимальним урахуванням національних особ­ливостей. У 1859 р. в Аргентині було прийнято Торговий кодекс, а в 1886 р. — Кримінальний кодекс.

Сильний вплив на формування правових систем держав Ла­тинської Америки у XX ст. справило становлення військових диктаторських режимів. Це характеризується, перш за все, ослабленням процесу кодифікації і посиленням ролі делегованого законодавства, яким сильно обмежується правотворча діяльність парламентів, відбувається обмеження основних прав і свобод людини і, нарешті, встановлюється жорсткий державний конт­роль над політичною, економічною і соціальною сферою життя суспільства.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.