Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Єдність і взаємозв'язок завдань виховання дошкільників





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Усі складові частини виховання дітей дошкільного ві­ку в педагогічному процесі здійснюються в єдності. Люди­на не розвивається і не виховується за окремими напряма­ми. Як у теорії, так і на практиці неможливо виділити сфе­ри впливу того чи іншого аспекту виховання на розвиток людини. Платон стверджував: «Ніхто не стає хорошою лю­диною випадково». Усі складові частини виховання об'єднані перш за все метою. Фізичне, розумове, мораль­не, трудове, естетичне виховання мають загальну спря­мованість — формування повноцінної особистості дити­ни, розвиток її індивідуальності, підготовку до навчання в школі. Як зазначав К. Ушинський, єдиних виховних рецептів не буває і не може бути, і неможливо знайти хо­ча б один педагогічний засіб, у якому б не було шкідли­вих і корисних сторін і який не міг би дати в одному ви­падку корисних результатів, в іншому — шкідливих, у третьому — ніяких. Тому педагог має ретельно вивчати природу своїх вихованців, обставини їх виховання, педа­гогічні теорії й на цій основі виробити собі позитивну мету виховання, йти до неї, керуючись набутими знаннями і власною розсудливістю.

Кожен виховний засіб впливає на всі аспекти розвит­ку особистості дитини. Плануючи і організовуючи будь-який педагогічний захід, важливо передбачити всі мож­ливі результати з метою всебічного виховання. Однак не можна змушувати дитину до конкретної діяльності, не зважати на її стан, інтереси і потреби. «Беззмістовне ке­рівництво особистістю дитини ніколи не минає без серйоз­них наслідків і позначається іноді на всьому її житті», — стверджував П. Лесгафт. Вдумливий педагог обов'язково має враховувати всі чинники і обставини виховного про­цесу, вікові, індивідуальні особливості, інтереси й потре­би дітей.

У взаємозв'язках фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання виникають нові його можливості. Йдеться передусім про такі виховні напрями:

— патріотичне виховання. Спрямоване на виховання любові до Батьківщини, рідного народу, в дусі миру і взає­морозуміння з іншими народами;

— екологічне виховання. Мас на меті формування ос­нов екологічної культури дитини, навичок природоохо­ронної діяльності;

— економічне виховання. Покликане прищеплювати повагу до результатів праці дорослих, розвивати бережли­ве ставлення до часу, знарядь праці, формувати вміння планувати власну трудову діяльність, свої доходи, раціо­нально їх використовувати;

— статеве виховання. Його завданнями є формування усвідомленого ставлення до своєї та протилежної статі, на­вичок відповідної поведінки, ознайомлення з елементами статевої гігієни.

Кожен напрям виховання має свої завдання, засоби і методи, які реалізуються в контексті головних складових частин виховання (фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного). Наприклад, формування еколо­гічної культури починається з прилучення дитини до світу природи в процесі її раціонального виховання, завдання якого полягає в ознайомленні дошкільників з навколиш­нім світом. Виховання любові, гуманного ставлення до жи­вого, в тому числі до об'єктів природи, є завданням мо­рального виховання тощо.

Багато є спільного в засобах і методах виховання. На­приклад, головний засіб патріотичного виховання (озна­йомлення дітей із сім'єю, родом, рідною країною) має спільність із засобами морального виховання, у системі якого в ознайомленні з найближчим для дитини оточен­ням полягає виховання гуманних почуттів.

Отже, всі складові частини виховання можуть бути ус­пішно реалізовані лише в єдності та взаємозв'язку. Осо­бистість дитини — не сукупність окремих якостей, а єдине ціле, елементи якого, взаємодіючи, утворюють неповторну індивідуальність.

Необхідність забезпечення взаємозв'язку напрямів ви­ховання визначила поняття системи виховання.

Система виховання — сукупність взаємопов'язаних цілей і прин­ципів організації виховного процесу, методів і прийомів поетап­ної реалізації у межах певної соціальної структури (сім'ї, дитячо­го садка, школи, вузу, держави).

Головна ознака системи — її впорядкованість. Л. Макаренко наголошував на тому, що ніякий засіб неможливо розглядати як окремо взятий від системи; він не може бути визнаний ні поганим, ні добрим, якщо розглядається окре­мо від інших, від цілого комплексу педагогічних засобів.

Загалом, системний підхід до виховання передбачає: двосторонню взаємодію вихователя і дитини; спрямованість на гармонійний розвиток особистості; єдність змістовної та процесуальної складових виховного процесу; взаємозв'язок усіх його структурних елементів (мети, змісту, засобів і ме­тодів); реалізацію розвитку, навчання і виховання дитини.

Єдність завдань і складових частин виховання не озна­чає, що внаслідок їх використання всі діти будуть однако­вими. У кожній особистості поєднуються загальні та інди­відуальні риси. З цього приводу С. Русова зауважувала, що індивідуальність не має бути «придушена загальнолюд­ськими інтересами: ні, кожна дитина усім дошкільним ви­хованням виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя».

Початок XXI ст. ознаменований утвердженням концеп­ції полікультурного виховання, яке передбачає адаптацію людини до різноманітних цінностей в умовах співіснування різнорідних культур, орієнтацію на діалог культур тощо. У світлі цього важливим завданням виховання дітей дошкіль­ного віку в усьому світі є виховання у дусі миру. У межах од­ного з проектів Всесвітньої організації з дошкільного вихо­вання (ОМЕР) у 1982 р. було окреслено такі його напрями:

— формування позитивного і дружнього ставлення до навколишнього світу;

— розвиток самостійності та формування навичок взаємодії з іншими людьми;

— виховання у дусі діалогу, підготовка до діалогічного спілкування;

— виховання почуття національної належності;

— виховання міжнародної солідарності. Важливим завданням є виховання толерантності у ставленні до різних людей (різного віку, хворих, інвалі­дів), різних етнічних, релігійних і соціальних угруповань. Наприклад, у СІЛА створено навчальні програми попере­дження виникнення у дітей соціальних стереотипів і вив­чення культурного розмаїття на основі притаманної до­шкільнятам допитливості та безпосередності поведінки.

Глобальною проблемою людства нині є проблема еколо­гії навколишнього середовища. Урбанізація, зростання промислового виробництва зі шкідливими для здоров'я людини наслідками, недбале ставлення до природи, коли людина забуває, що вона сама є її складовою, висувають на передній план завдання виховання екологічної культури, починаючи з раннього віку. Екологічне виховання у про­мислово розвинутих і густонаселених країнах світу (США, Японії, Німеччині та ін.) має своїм завданням виховання раціональної, доцільної, правильної поведінки дітей не ли­ше в природі, а й у повсякденному житті (культура ведення домашнього господарства, збір сміття, оздоровлення при­родного середовища, доцільне використання води та ін.). У Данії, наприклад, з метою захисту людини від впливу міського середовища створена концепція лісового дитячо­го садка, в якому діти вчаться жити в природі.

У ранньому віці дитина починає усвідомлювати, що во­на є хлопчиком або дівчинкою, що її належність до певної статі є незворотною, постійною, на все життя, тобто вона набуває первинної статевої ідентичності. На цю пору припадає початок її статевого виховання — засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки. Суть його полягає у делікатному поясненні від­мінностей у будові чоловічого і жіночого організмів, опа­нуванні елементарних навичок статевої гігієни, у форму­ванні статевотипізованоі (властивої представникам певної статі) поведінки, а також толерантного ставлення до пред­ставників протилежної статі.

У дошкільному дитинстві розпочинається етап вторин­ної статевої ідентифікації, тобто усвідомлення свого со­ціального призначення як чоловіка або жінки і відповідної поведінки в сім'ї, суспільстві. У цьому процесі особливої актуальності набуває проблема гендерного виховання — засвоєння дитиною знань про соціальні особливості буття статей. Ідеться про розкриття дитині того, що чоловіки і жінки різняться між собою не тільки за біологічними озна­ками, а й за особливостями виконання ролей у сім'ї та су­спільстві. При цьому вихователі мали б з перших днів на­голошувати на рівній суспільній цінності чоловіків і жі­нок (принцип гендерного паритету), тобто рівних їхніх правах і обов'язках, рівній відповідальності у сім'ї, сус­пільстві й одне перед одним.

Очевидно, певної уваги заслуговує ідея виховання ді­тей на принципах андрогінії — поєднання в індивіді жіно­чих (фемінних) і чоловічих (маскулінних) соціальних властивостей, що передбачає допомогу дитині в усвідомленні та прийнятті своєї статевої належності, опануванні й реалізації відповідних до неї соціальних ролей, а також опануванні багатьох соціальних ролей, не обумовлених статевою належністю дитини. Йдеться про те, що хлопчики не повинні цуратися багатьох справ, які за традиційним розподілом соціальних ролей вважаються «жіночими», а дівчатка повинні виховувати в собі здатність до успішного функціонування у сферах, в яких домінують чоловіки (біз­нес, політика тощо). Усе це, на думку багатьох учених, сти­мулює всебічний розвиток особистості, сприяє максималь­ній її реалізації у сім'ї та суспільстві, гармонізує суспільні відносини.

В опануванні цією проблематикою педагогові доведеть­ся долати певні когнітивні (пізнавальні), психологічні бар'єри, виявляти необхідні такт, гнучкість і делікатність. Попри неоднозначне ставлення до цієї проблеми в науці й громадській думці, відвертатися від неї не слід, оскільки це є однією із тенденцій розвитку сучасної цивілізації.

Важливим напрямом є правове виховання дітей, яке полягає у прищепленні їм елементарних правових знань, формуванні найпростіших навичок правової поведінки. Відомі педагоги К. Вентцель, Я. Корчак ще у 30-ті роки XX ст. запропонували декларації прав дитини, в основу яких поклали її право бути тим, ким вона є, — право на ін­дивідуальність, людську гідність, життя, свободу і щастя. Нині прийнято багато міжнародних угод про права дити­ни, що регламентують обов'язки держави, батьків і вихо­вателів стосовно дітей, вимагають виокремлення особли­вого напряму у вихованні, спрямованого на усвідомлення дитиною своїх прав і обов'язків. На необхідність цієї робо­ти вказано ЮНЕСКО у 1974 році.

Правове виховання передбачає ознайомлення дітей дошкільного віку зі змістом їхніх прав, розвиток критич­ного ставлення до спроб їх порушити (використання авто­ритарного стилю спілкування, приниження гідності). Вод­ночас у них повинно утверджуватися усвідомлення, що, реалізуючи свої інтереси, не можна ігнорувати інтереси ін­ших; що стосунки людей регулюються нормами моралі і права, які необхідно знати і яких слід дотримуватися; що свобода — це не вседозволеність, а усвідомлена поведінка і діяльність у конкретному правовому полі.

Пов'язаним із правовим вихованням є виховання у ді­тей здатності запобігати небезпеці та насильству. Цьому має сприяти безпечна організація оточення дити­ни, дозування впливу всього, що може створити загрозу її здоров'ю. З цією метою її знайомлять з поведінкою у кризо­вих ситуаціях (пожежа, повінь, буря тощо), у транспорт­них засобах, під час самостійного перебування вдома і на вулиці, зі способами вирішення конфліктів, захисту від фізичного і морального насильства, в тому числі у сім'ї.

Важлива роль у вирішенні виховних проблем відво­диться взаємодії педагога і дитини, оскільки успіх вихо­вання значною мірою залежить від того, хто вводить дити­ну в життя. Термін «педагогічна взаємодія» найповніше відображає взаємну активність педагога і дитини. Педаго­гічна взаємодія — це єдність педагогічного впливу, його ак­тивного сприйняття та власної активності дитини. Саме пе­дагогічна взаємодія забезпечує самовиховання особистос­ті як результат виховного впливу на дитину. Обов'язком вихователя є довіра до того, що дитина вміє, віра у її мож­ливості, створення умов для цікавої діяльності, розвитку інтересів і здібностей, стимулювання вільного вибору, підтримка самостійної поведінки, прагнення зрозуміти те, що дитину по-справжньому хвилює, чому вона так по­водиться, чого прагне. Саме педагог має бути для дитини еталоном демократичної, незалежної і гідної людської по­ведінки. У виховній роботі батьки і педагоги повинні за­безпечити дитині гармонійний розвиток, не позбавляючи її права на особисте життя, підтримуючи в ній щастя ди­тинства.

Час дошкільного дитинства є найоптимальнішим для розвитку особистості дитини, кожен рік якого є важливою сходинкою її зростання, що дало підстави назвати його «золотою порою життя». У цьому віці дитина особливо потребує повноцінного спілкування з дорослими і одноліт­ками, можливості самовияву, задоволення потреб, турботи про її щастя. Досягнуть успіху у вихованні ті батьки і пе­дагоги, які гуманно, терпляче і вміло пов'язують вирішен­ня завдань виховання дитини з її розвитком.

Література

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. — К., 1999.

Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство в дошкільно­му закладі. — К., 2002.

Болтарович 3. Традиції сімейного виховання // Народна творчість та етнографія. — 1993. — № 2.

Буре Р. С, Островская Л. Ф. Воспитатель и дети. — М., 2003.

Вільчковський Е. С. Критерії оцінювання стану здоров'я, фізичного розвитку та рухової підготовленості дітей дошкільного віку. — К., 1998.

Вільчковський Е. С. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку. — Л., 1998.

Венгер Л. А., Пилюгина Э. Г., Венгер Н. Б. Воспитание сенсорной культуры ребенка от рождения до 6 лет. — М.. 1988.

Виховання дошкільників в праці / За ред. 3. Н. Борисовой — К., 2002.

Воспитание гуманных чувств у детей / Под ред. Л. Н. Проколиенко, В. К. Котырло. — К.. 1987.

Денисенко Н. Впровадження програми з валеології // Дошкільне ви­ховання. — 1998. — № 9.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Ос­віта. — 1993. — № 44—46.

Дитина: Орієнтовний зміст виховання і навчання дітей 3—7 років у дитячих закладах. — К., 1992.

Єфименко М. М. Театр фізичного виховання та оздоровлення до­шкільників. — К., 1995.

Запорожец А. В. Проблемы развития психики // Избранные психо­логические труды. — М., 1986.

Киричук О. В. Філософія освіти і проблеми виховання // Нові техно­логії навчання. — К.( 1997.

Козлова С. А., Куликова Т. А. Дошкольная педагогика. — М., 2002.

Комарова Т. С. Изобразительное творчество дошкольников в дет­ском саду. — М., 1984.

Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні / Наук, ред. О. Л. Кононко. — К., 2003.

Кононко О. Л. Стратегічна мета виховання — життєва компетентність дитини //Дошкільне виховання. — 1999. — № 5.

Концепція безперервної системи національного виховання. — К., 1994.

Концепція дошкільного виховання в Україні. — К., 1993.

Концепция дошкольного воспитания. — М., 1989.

Котляр В. Ф. Изобразительная деятельность дошкольников. — К., 1986.

Котырло В. К. Развитие волевого поведения у дошкольников. — К.. 1971.

Малятко: Програма виховання дітей дошкільного віку. — К., 1999.

Нравственно-трудовое воспитание детей в детском саду /Под ред. Р. С. Буре. — М., 1987.

Основы дошкольной педагогики /Под ред. А. В. Запорожца, Т. А. Марковой. — М., 1980.

Островська Л. Ф. Виховання культури поведінки дошкільників. — К.. 1975.

Парамонова Л. А., Протасова Е. Ю. Дошкольное и начальное образование за рубежом. — М., 2001.

Підкурганна Г. Дитяча творчість. Програма та методичні рекоменда­ції з художнього розвитку дітей дошкільного віку. — К., 2001.

Плохій 3. П. Виховання екологічної культури дошкільників. — К., 2002.

Поніманська Т. І. Моральне виховання дошкільників. — К., 1993.

Приходько Ю. С Формування позитивних взаємин у дитячому колек­тиві. — К., 1987.

Проколієнко Л. М. Формування допитливості у дітей дошкільного віку. — К.. 1979.

Проскура Е. В. Развитие познавательных способностей дошкольни­ка. — К., 1985.

Про дошкільну освіту: Закон України — К., 2001.

Про освіту: Закон України // Освіта. — 1991. — 25 червня.

Русова С. Ф. Ідейні підвалини школи // Світло. — 1913. — Кн. 8.

Сенсорное воспитание в детском саду. — М., 1981.

Сковорода Г. Пізнай у собі людину. — Л., 1995.

Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка. — К., 1996.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. — К., 1986.

Сухомлинский В. А. Хрестоматия по этике. — М., 1990.

Стрелкова Л. П. Уроки сказки. — М., 1990.

Ушинський К. Д. Про народність у громадянському вихованні // Виб­рані твори: В 2-х т. — Т. 1. — К., 1983.

Формирование взаимоотношений дошкольников в детском саду и семье. — К., 1987.

Художественное творчество и ребенок. — М., 1972.

Чабовская А. П. Гигиена детей раннего и дошкольного возраста. — М., 1989.

Шульга Л. М. Розвиток творчих здібностей дітей дошкільного віку на заняттях з малювання. — К., 1995.

Эстетическое воспитание в детском саду. — М., 1985.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.