Цінності в праві і право як цінність

Теорія цінностей (аксіологія) застосовується і у сфері права. У будь-якому суспільстві система правового регулювання містить у собі різноманітні цінності, оцінки, оцінні критерії, норми, соціаль­ні інститути. Загальновизнано, що правові цінності і оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення.

Однак їм не можна дати точного і повного пояснення, не вдаючись до понять аксіології. Поняття «цінності» вперше з'являється у філосо­фії І. Канта, який протиставив сферу моральності (волі) сфері природи (необхідності). Цінності самі по собі не мають буття, у них є тільки значущість; вони суть вимоги, звернення до волі, мети, поставленої перед нею. В історії філософії ми виявляємо декілька підходів в об­ґрунтуванні цінностей. Так, представники баденської школи неокантинства стверджували, що загальні цінності породжує «чиста воля», носієм якої є надіндивідуальна воля, а не індивідуальний суб'єкт.

В. Вундт, Ф. Йодль, Ф. Пауельсон вважали почуття (і відповідно цінності) чимось суб'єктивним. На противагу цьому Брентано і М. Шелер намагалися довести об'єктивний характер самого почут­тя і загальнозначущість та об'єктивність цінностей.

За Віндельбандом, цінностями визнаються Істина, Добро, Краса, а наука, правопорядок, мистецтво і особливо релігія розглядаються як цінності - блага культури, без яких людство не може існувати. У XX ст. аксіологічну проблематику активно розробляли представ­ники феноменології, герменевтики, екзістенціалізму, теорії соціальної дії. Лінія розмежування філософських шкіл проходить через пробле­му раціональної, чи моральної (ціннісної), визначеності світу.

Як робоче визначення поняття «цінності» пропонуємо таке: цін­ність - це те, що почуття і розум диктують визнати особливо зна­чущим із усього, що є, в ім'я чого проживається життя, а не заради чогось іншого. Спрямованість установки суб'єкта і його дій на певну цінність називається ціннісною орієнтацією, процедура вибору на основі цінності - оцінкою.

Між цінностями, оцінками та нормами існують зв'язки. Тому в на­уках, що мають предметом мораль, право, мистецтво, необхідні їхнє взаємопов'язане вивчення і пояснення, а поряд із цим і розмежування.

Правотворчість і реалізація права являють собою сфери людської діяльності яскраво вираженого оцінного характеру. Внаслідок цьо­го філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей, оцінки у сфері права тощо. Так, у філософії права (зокрема, в загальній теорії права) утворився певний теоре­тичний напрям - правова аксіологія. У свою чергу вона спираєть­ся на поняття загальної аксіології, теоретичні положення про цін­ності взагалі.

Право, на думку деяких дослідників, у своєму аксіологічному ви­мірі виступає як чітко визначена форма правових цінностей, як спе­цифічна форма правової повинності, відмінна від усіх інших (мораль­них, релігійних і т. д.) форм повинності та ціннісних форм. Розглянемо ці цінності і, з'ясуємо, як вони пов'язані між собою, а також у чо­му полягає цінність права.

У найбільш загальному вигляді під правовими цінностями розу­міються властивості (ознаки) права, істотно значущі для людей. До них належать передусім невід'ємні атрибути права - свобода, рів­ність, справедливість. У своєму конкретному виразі правові цінності з'являються як юридичні нормативні акти, як правосвідомість соці­ального суб'єкта, його вчинки, значущі і для самого суб'єкта, і для інших.

В основі правових цінностей лежать правові ціннісні відносини між соціальними суб'єктами. У перебігу (і в результаті) правовідносин між людьми виникають правові вимоги, формуються соціально зна­чущі норми та ідеали. Дія, що відповідає правовим вимогам, нормам та ідеалам, є законною і виступає як цінність і для суб'єкта діяльності, і для суспільства. У процесі відносин, що породжують явища, які мають індивідуальну і соціальну значущість, формуються ціннісна правова оцінка, ціннісна правова орієнтація та ціннісна правова уста­новка.

Ціннісна правова оцінка - це судження про значення для людей або окремої людини правової події, правової норми, правового ідеалу. Правове судження, а отже, і оцінка можуть бути як вірними, так і не­вірними, а оцінне судження істотно відрізнятися від пізнавального судження.

Право як цінність вимагає в першу чергу сприйняття свого прак­тичного призначення. Саме тому для соціального суб'єкта дуже важ­ливою є його ціннісна правова орієнтація.

Ціннісна правова орієнтація - це особиста перевага правових ідеалів і вчинків, особиста спрямованість на світ правових цінностей, побудова їхньої індивідуальної ієрархії, включення їх до мети і мо­тивів діяльності. Ціннісні правові орієнтації, з одного боку, залежать від багатьох чинників - життєвих умов, виховання, досвіду та ін., а з другого - вони не завжди пов'язані лише з індивідуальним до­свідом, оскільки не тільки визначаються самим суб'єктом, а й висту­пають об'єктом виховання, маніпулювання та ідеологічного впливу.

Ціннісна правова установка - спрямований вплив соціальної групи, класу, партії, держави на формування правової орієнтації осо­бистості, мас. У цьому впливі провідне місце посідає правова норма. Вона містить у собі ціннісну установку, що виражається у двох функ­ціях відбиття дійсності.

Сучасне суспільство не існує поза ціннісними політико-правовими установками держави. Ухвалений закон завжди виступає вже як пев­на правова ціннісна установка.

Історія і сучасна практика показують, що найчастіше право озна­чає «волю панівного класу, зведену в закон». Ця теза підтверджуєть­ся й тим, що право за своїм ціннісним сенсом - проявляє себе неод­наково при різних політичних режимах - консервативному, лібе­ральному, авторитарному, тоталітарному та демократичному. Разом з тим відзначимо, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність. По-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інструмента щораз визначається як конкретне іс­торичне явище. По-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб'єктів права, організаційних сил, що відповідають ін­ститутам по створенню і реалізації права.

Найзагальнішим чином власну цінність права можна визначити як вираз соціально організованої форми, проходження якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого на­роджуються нові можливості і свобода для саморозвитку людини та розвитку суспільства. Як таке право може надавати людям, різним суб'єктам права у вигляді суб'єктивних прав новий простір і людські можливості розвитку. При цьому метою права як соціально організо­ваної форми є те, щоб воно не допускало підстав для гноблення та нещастя інших людей і могло протистояти цьому, погоджуючи по­ведінку з мораллю і справедливістю.

Характеристика права як цінності порушує питання про місце цієї цінності в класифікації цінностей взагалі. Розглянемо основні форми буття цінностей в їхньому співвідношенні.

Фундаментальним з теоретичної точки зору є поділ цінностей на предметні та духовні, що утворюють два полюси всієї сфери цінніс­ного ставлення людини до світу. Право належить до других, тобто є духовною цінністю поряд з такими, як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності в рам­ках духовних є відносно самостійними.

Правові цінності являють собою вид духовних цінностей, що задо­вольняють потреби соціальних груп суспільства в регулюванні соці­альних відносин і вчинків людей. Вони призначені для створення, під­тримання та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормально­го функціонування суспільства. Правові цінності становлять елемент системи соціального (соціально-політичного) управління суспільством.

При цьому вони є деонтичними цінностями, тобто відрізняються чітко вираженим характером, що наказує та зумовлює їх належність до сфе­ри належного. На відміну від інших деонтичних цінностей вони за­кріплюються формально і охороняються державою та її органами.

В аксіології права можна виділити три основні форми буття цін­ностей: суспільні цільові цінності та ідеали, предметно втілені цін­ності, особисті (чи екзистенціальні) цінності.

Розглянемо ці форми буття цінностей докладніше.

Суспільні цільові цінності та ідеали.Вихідною формою право­вих цінностей є їхнє існування у вигляді цінностей, вироблених сус­пільною і правовою свідомістю. Вони присутні в правовій свідомості у вигляді узагальнених уявлень про справедливість, волю, рівність у різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов'язків, тобто деонтичних правових цінностей.

Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагнемо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, найбільш розробленій формі.

І. Кант і И. Фіхте зазначали, що ідеал - це вища, кінцева мета на шляху поступового «морального самовдосконалення», поступового усвідомлення гідності людини як вищого і єдиного принципу «іде­ального» законодавства. За твердженням І. Канта, право являє собою мету суспільства, що перебуває в громадянському стані. Право ви­ступає для людей вищим принципом, з якого повинні виходити всі максими, що стосуються суспільства.

У той же час право є лише моментом духовного ставлення до сві­ту, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного та ідеалу духовного життя, до складу якого входять Істина, Добро. Краса. Вищі цінності наповнюють люд­ське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Та­ким чином, право для людей, їхні життя і доля є основою самовдос­коналення особистості, формами реалізації активності, творчості людини, гарантією волі та захисту від зла і несправедливості.

Основною темою вчення про суспільний і правовий ідеал має бу­ти не пошук кінцевої формули суспільної досконалості, а вказівка на ті дійсні шляхи і засоби, за допомогою яких можна поліпшити усякий можливий правопорядок.

Предметно втілені цінності.Самі правові ідеали не залишають­ся лише фактом пануючої правосвідомості, а закріплюються в нор­мативних актах, конституціях і законах. Вони входять у правову нор­мативність як провідний елемент. Отже, правові ідеали реалізуються у системі правових відносин - у вигляді взаємовідносин формально рівних, вільних та незалежних один від одного суб'єктів права, у пра­вових процедурах і механізмах, що закріпляють норми і закони в куль­турі.

Із зміною суспільних та правових відносин відбувається переоцін­ка цінностей: багато чого з того, що вважалося абсолютним і непо­рушним, знецінюється, і навпаки, нові паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, переоцінюються і предметно втілені цінності.

Особистісні (чи екзистенціальні) цінності.У кожної людини здитинства під впливом оточуючого середовища і на основі психо­логічного типу особистості складається певна система життєво важ­ливих цінностей. Життєвими цінностями їх робить не предметний зміст, а їхня реальна роль і значущість у системі життєвих орієнтацій людини.

Особисті цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі їх прагнення, пов'язані з її схильностями та бажаннями, і виступають певною мірою як авторитетні і обов'язкові установки свідомості особистості.

Одні правові цінності в тому чи іншому ступені реальні в змісті наявних, засвоєних у вигляді правил норм поведінки суб'єктів права, інші є їхніми цілями та ідеалами. Але те, що люди вибирають собі як цінність свого життя, у чому вони бачать сенс свого існування, не є обов'язково чимось високим, шляхетним; воно може бути спрямо­ване і проти інших людей. Те, що обирають люди, і те, що вони ро­блять, залежать від духовного рівня людини.

Таким чином, правові цінності є похідними від поняття особис­тості. Ідея цінності людини вистраждана всією історією філософії та культури Заходу, хоча вона і пройшла різні етапи власної дискреди­тації.

Право в життєдіяльності суспільства і людини виступає і як осно­ва його самотворення в історії, і як форма реалізації творчості люди­ни, і як гарантія свободи та відмежування від варварства і несправед­ливості. Аналіз природи правових цінностей ієрархії, а також вияв­лення цінності права дозволяють перейти до обґрунтування ідеї пра­ва як ідеї волі і розгляду права як форми волі.

2 Справедливість як основна правова цінність

Слово «справедливість» походить від слова «право» (правий, прав­да), а в латинській мові означаєjustita(справедливість) - від іjus(право). Від своїх джерел, від Вед і Упанишад, Гесіода і Гомера спра­ведливість тлумачилася як «сущий світопорядок», духовна основа історії. В цьому розумінні справедливість витлумачувалася як якась матриця природних процесів і людських здійснень. У понятті спра­ведливості, узятої в її світоглядному відношенні, як би закладене за­питання: чи може світ і суспільство бути бездоганними? Справедли­вість в очах давніх виступала як міра, закон та принцип. Богиня Діке була носієм права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руй­нування порядку. Коли справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських стосун­ків, свідомість її не фіксує. 1 в цьому плані вона співзвучна свободі.

Право є мірою реалізації свободи і у той же час нормою політич­ної справедливості. Іншими словами, право є нормативно закріплена справедливість.

Звичайно античні філософи відносили справедливість до високих моральних якостей людини. Платон в «Державі» пов'язував справед­ливість з ідеєю блага, оскільки через нього осягається корисність справедливості, що сама є благо. Справедливість, на думку Платона, є не окрема чеснота, а співвіднесення чеснот та їхня гармонія і про­порція. Чеснота є справедливістю, коли вона в співвіднесенні, у про­порції. Окремо справедливості не існує.

З часів Аристотеля виділяють два види справедливості: розпо­дільчу і врівноважуючу. Розподільча справедливість як принцип озна­чає розподіл загальних благ за гідністю, відповідно до пропорційно­го внеску і внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почес­тями, грошима). Критерієм врівноважуючої справедливості є ариф­метична рівність. Сфера застосування цього принципу - цивільно-правові правочини, відшкодування збитків, покарання та ін. Принцип справедливості говорить: не всім те саме, а кожному своє (за гідніс­тю), тому що для нерівних рівне стало б нерівним.

Дж. Локк в творі «Два трактати про державність правління» ви­словив свою концепцію права і суспільного договору, де розділяв справедливість як договір, підпорядкування закону і як досягнення гармонії між особистими і суспільними інтересами.

Кант наголошував на розходженні етичної та правової справедли­вості і на основі цих розходжень робив такий висновок: «суд справед­ливості» містить у собі суперечності і складається як би із двох судів: «суду совісті», що належить до етичної справедливості, і «суду права», який виражає правову справедливість. Французький філософ Пьер Жозеф Прудон вважав справедливість основним поняттям моральності. У роботі «Про справедливість у церкві і у Революції» він відзначав, що першою ознакою справедливості та її початком слугують почуття гід­ності людини, взаємоповаги, гармонії особистих інтересів.

К. Маркс і Ф. Енгельс у тлумаченні поняття справедливості ви­ходили з матеріалістичного розуміння історії. Вони розглядали со­ціальну справедливість як складне моральне, соціально-економічне, правове та політичне явище, їх цікавила проблема залежності спра­ведливості від розвитку суспільного буття і суспільної свідомості, у справедливості вони вбачали і ідеал, і реальність.

У теперішній час поширення одержали ліберальні концепції спра­ведливості. Так, американський філософ Дж. Роулс у книзі «Теорія справедливості» наводить два змістовних принципи справедливості:

1) кожна особа повинна мати разом з іншими правами право на більш широку свободу; 2) соціальна і економічна нерівність повинна бути відкритою для всіх на умовах чесної рівності можливостей. Роулс підкреслює, що справедливість фіксує в першу чергу реальне стано­вище особистості в суспільстві, свідчить про неможливість нормаль­ного життя в суспільстві без задоволення елементарних економічних, політичних, духовних, правових потреб його членів, без охорони їхніх прав і свобод.

У сучасній філософській думці загальновизнані такі властивості справедливості.

1. Справедливість не буває однозначною. Пов'язана з різними суспільними відносинами (економічними, соціальними, політичними, моральними, правовими), вона змінює свій зміст не тільки в різні історичні епохи, а й у рамках одного історичного періоду; справед­ливість як реальність існує лише в діях соціального суб'єкта. Без суб'єкта в суспільних явищах немає властивості «справедливості», вона проявляється лише у відносинах «суб'єкт-суб'єкт» або «суб'єкт-суспільний інститут». Від того, в які відносини вступають із людиною держава, класи, соціальні групи, церква та інші інститути, виникає їхня оцінка як «справедливих» або «несправедливих».

2. Співіснування людей на ґрунті взаємного визнання прав і сво­бод становить такий порядок їхнього співіснування, що може бути названий справедливим, або «справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї, виражає її сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому.

3. Справедливість є й мірою відносного достоїнства цінностей, мірою їхньої рівноваги та субординації. Справедливість виступає осо­бливим механізмом, що підтримує міру рівноваги правових цінностей і одночасно визначальний момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.

4. Зміст справедливості як реальності полягає в трьох основних аспектах: мірі віддачі, мірі вимоги та правомірності оцінки. Універ­сальну справедливість характеризує насамперед визнання таких пра­вових цінностей, як життя, власність, добре ім'я («гідність»), які можна знайти вже в давньому карному праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні вті­лення ідеї справедливості, полягає в тому, що стосовно один одного люди мають право на певний відносний стан рівності або загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і від­мова від привілеїв та імунітетів, пов'язаних з національними і релі­гійними ознаками, або нерівності, відповідно, до якої розподіляють­ся блага.

Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції спра­ведливості. Сучасні її концепції містять у собі образ людини як іс­тоти, здатної до самовдосконалення, тобто гідної, так й істоти авто­номної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш підходящим буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації і автономії особистості, міру спів­відношення свободи і рівності.

Інституційний захист людини як суб'єкта ґрунтується на визнанні людської гідності і забороняє принижати її гідність як невід'ємне право людини.

5Аксіологічний аспект право творення

У наш час доволі гостро постає проблема формування національної правової системи. Це насамперед обумовлено ціннісним (аксіологічним) визначенням сучасного світового і національного правового руху, його напрямів, трансформаційних процесів у сфері права. Також, важливим стає усвідомлення сутності і пріоритетності загальнолюдських цінностей при формуванні і реалізації державної правової політики.

Зростання в суспільному житті ціннісного виміру реальних соціальних явищ і процесів обумовлене насамперед підвищенням їх ролі в сучасній соціальній взаємодії, в процесах державно-правового розвитку України та суспільної трансформації взагалі. Трансформація сучасних суспільних відносин стосується глибинних якісних економічних, політичних, юридичних, ідеологічних, культурних та інших змін. Тобто, вона зачіпає як матеріальні так і нематеріальні духовні аспекти суспільних відносин, які становлять собою певні складові системи цих взаємодій. Успішна соціальна трансформація неможлива без взаємопов'язаних кардинальних змін у всій цій структурі, а також неможливе підвищення адаптивної здатності українського суспільства до нових історичних умов. Розглядаючи суспільство як організм стає логічним, що духовно-культурні та ціннісні чинники відіграють важливу роль у процесі впливу на соціум в цілому, та на правову систему зокрема.

Суспільна трансформація, це не просте переймання західних моделей державно-правового розвитку. Окрім того, світова інтеграція, створення загального правового суспільства неможливі без національно-духовної ідентичності, сформованої на власних соціальних цінностях. При цьому не можна об'єднати суспільство, якщо цього не буде прагнути кожна людина, доки об'єднуюча ідея не пройде через свідомість і волю кожного індивіда. Тільки коли внутрішнє визнання об'єднуючої ідеї опанує все більшою і більшою частиною громадськості, тоді будуть зменшені політичні протиріччя. Тому з урахуванням прогресивних здобутків всесвітнього соціального руху і, безумовно, свого власного необхідно розробляти свою національну побудову правового руху.

Конкретний історичний процес, в тому числі і правовий, - це не завжди прогрес в усвідомленні свободи, а отже – не завжди соціальний розвиток. Також, історичний правовий рух – це розвиток певного правопорядку, основаного на цінності індивідуальної свободи, який можливий лише на основі збалансування індивідуальної і колективної свободи, приватних і публічних суспільних інтересів.

Дійсно, цей процес складається з історично спадкоємних елементів, але якісно різних. Як доводить всесвітній історичний досвід, зміни, зокрема в праві, законодавстві, управлінні, за певних умов можуть перетворити якість будь-якого соціального явища у свою протилежність – істинне стає хибним, корисне – шкідливим і навпаки [11, 83]. Зміни можуть бути пов'язані як із соціальним прогресом, розвитком, так і з регресом, хаосом, безладом, у певному розумінні рухом назад від досконалішого до менш досконалого. Тому і діапазон дії соціальних , в тому числі і правових, цінностей дуже широкий – від пріоритету публічних інтересів, суспільного блага, колективності на основі раціонального до панування приватноправових засад, пріоритету індивідуальної свободи волі, ірраціонального в пізнанні і перетворенні соціальної дійсності.

І до цього, мабуть доречною буде думка Гегеля, що "кожна епоха породжує такі специфічні обставини, становить собою таку індивідуальну якість, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають саме з цієї якості, яка проймає даний історичний стан" [2, 75].

Поиск по сайту: