Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Етапи становлення філософсько-правової думки.



Виходячи з викладеного матеріалу про розвиток філософії права в епоху античності, можна зробити такі висновки.

 

1. Грецькі натурфілософи поклали початок природно-правовій філософії. Але вивчення права ще не виділяється в особливу галузь наукового знання.

 

2. Подальший розвиток проблема праворозуміння знаходить у Платона (ідеальне право - прагнення до належного; природне і позитивне право - лише тіні ідеального права) і Аристотеля, який визначив політичний характер права, розподіл його на природне та умовне (волевстановлене).

 

3. Найважливіший етап у процесі перетворення правознавства на самостійну науку - це епоха еллінізму (договірно-правова концепція права, обов'язковість і рівність для всіх природного права, ідея правової рівності, розходження природного і писаного права, поділ писаного права на приватне і публічне).

Епоха середньовіччя:

1. Філософське осмислення права пройшло тривалий шлях у своєму розвиткові від змішування проблем моралі і права у вченнях античних натурфілософів до появи положень про загальність моральних і правових норм, про природне право, політичний характер права, політичну природу людини і т. д.

 

2. Природно-правова доктрина античності знайшла свій подальший розвиток в епоху Середньовіччя і Нового часу: договірний характер права, проблема свободи, правової рівності та ін. Вона важлива і для сучасних інтерпретаторів теорії природного права.

 

1. Значення філософії права епохи Відродження полягає, крім іншого, в тому, що в цілому вона, власне, створила підґрунтя для філософії Нового часу. Період філософії Ренесансу являє собою необхідний і закономірний перехід від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.

 

2. Реформація виходить за межі релігійно-теологічних проблем, відбувається перетворення моральних, соціальних і правових орієнтацій, започатковуються проблеми політичної свободи, свободи совісті, прав людини і громадянина.

 

3. Для філософії права Нового часу характерним є висунення на передній план прикладної, практичної цінності наукового юридичного знання. У цю епоху історична і правова наука перетворилася на практично значущу політичну і суспільну дисципліну.

 

4. Просвітителі XVIII ст. своїми науковими працями створили теоретичне підґрунтя, на основі якого сьогодні розвиваються соціальні науки, включаючи філософію права. Головним інструментом політичних і суспільних доктрин Просвітництва була правова наука. Саме на цей історичний період припадає значне підвищення інтересу до філософії політики і права.

 

1. Методологічне розроблення Кантом проблеми категоричного імперативу має величезну цінність для обґрунтування сутності природного права. Це свідчить про те, що принципи права і моралі ті ж самі. Вони лише набувають різних форм виразу, оскільки мораль є сферою внутрішніх мотивів індивіда, а право - галуззю практичних дій відповідно до зовнішнього стандарту, встановленого законом.

 

2. Філософія права Гегеля становить інший варіант природно-правового мислення, що ґрунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи за багатьма позиціями лінію Канта, Гегель прагне реалізувати принцип суб'єктивності, шукаючи джерела права і його критерії в людській свідомості, сфері духу. Він створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка ступінь розвитку духу як волі має у нього поняття права: абстрактне право, мораль, моральність.

 

3. Перехід від ідеалізму до об'єктивізму починається з історичної школи права (Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта). За цією концепцією право виникає спонтанно з надр народного духу, адже воно є невід'ємною частиною цілісної культури народу.

 

4. У філософії права К. Маркса і Ф. Енгельса вплив соціальних умов на суб'єкта, що констатував правопорядок, набув причинно-детермінованого характеру. Слушно вказуючи на глибоку зумовленість суспільних, насамперед економічних, відносин, марксистська теорія разом з тим не порушує питання про наявність особливої сутності права, зводиться до його соціально-економічної сутності.

 

1. Протягом другої половини ХІХ-ХХ ст. ст. відбулося формування некласичної моделі праворозуміння як протесту проти панування моделі формальних норм, підтримуваної владою, що заважали людині реалізовувати свою екзистенцію. В контексті розвитку природничих та суспільних наук відбулися суттєве оновлення юридичної науки, вдосконалення її понятійного апарату, прийомів і методів правознавчого аналізу, розширення методологічних підходів до права, філософських тлумачень співвідношення права і закону, оцінок позитивного права та ін.

 

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався в нео- та постпозитивізм. У межах «чистої теорії права» Г. Кельзена та аналітичної концепції X. Харта набули поширення нові підходи до розуміння права: лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський та ін.

 

3. Посилилася тенденція звернення до природного права в значенні його розуміння як частини соціальної реальності. В контексті становлення і дискурсу феноменологічних теорій ейдостичного права та «природи речей», неокантіанства, нео-гегельянства, екзистенціалізму, онтологічної філософії права народжується природна-правова думка інтерсуб'єктивістського типу. В сучасних концепціях природного права увага акцентується на ціннісно-ідеальній реальності права, що є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу гармонійного поєднання всіх цінностей.

 

4 Сучасна пост(мета)некласична філософія права основою існування права визначає інтерсуб'єктивність. У її руслі здійснено спроби подолання світоглядно-методологічної односторонності як позитивістських і об'єктивістських, так і суб'єктивістських способів осмислення правової реальності. В її межах сенс права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи у зовнішньому соціальному світі, а розглядається як результат зустрічі (комунікації) двох суб'єктів, занурених у життєвий світ толерантної взаємодії. В рамках парадигми інтерсуб'єктивності розвиваються концепції екзистенціальної феноменології (М. Мюллер, В. Майгофер та ін.), правової герменевтики (А. Кауфман, П. Рікьор та ін.), комунікативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас) тощо.

 

5. Ключовою для сучасної філософії права залишається концепція справедливості, яка є досить складною за ідейно-філософською структурою. В ній поєднуються ідеї неокантіанства, природничо-правові ідеї минулого та сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, ідеї екзистенціалізму та ін. Ідея справедливості значною мірою сприяє формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберально-демократичного характеру, передусім постмодерністської пост(мета)некласичної нормативної соціальної філософії О. Гьофе.

 

 

6. Філософія права в Україні: виникнення, основні ідеї
Філософсько-правова думка в Україні прошла в своєму розвитку наступні етапи: 1) доклассический (IX-XVII ст.); 2) класичний (XVIII – перша половина XIX ст.); 3) ліберально-романтичний (друга половина XIX – поч. XX ст.); 4) сучасний етап (з середини 80-х рр. XX ст.) Зарождение філософсько-правовій думці в Україні. Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської Русі і грунтується на наступних чинниках: а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; у) формування державності. Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, які спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер. Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися в епоху Освіти (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (IX–XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести наступні: — ідея рівноцінності і рівноправ'я народів, сформульована митрополитом Іларіоном в «Слові про закон і благодать»; — ідея демократизації церкви і свободи совісті як майбутня підстава принципу автономії особи; — ідея права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтована в першій «Конституції України» Піліпа Орлика (1672-1742). Філософська Освіта в Україні (кінець XVII – друга половина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-могилянської академії (Феофан Прокоповіч, Стефан Яворський, Ян Козельський, Семен Десніцкий і ін.). Що спиралася на виниклі в Європі ідеї природного права і суспільного договору філософія Освіти полягала в універсальному обгрунтуванні ідеї права. До інших характерних рис філософсько-правової думки епохи Освіти в Україні можна віднести: а) зародження класичної національної філософії права; б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці «філософії серця»; у) поява професійних філософів, розробляючих, у тому числі, і філософсько-правові питання. Розглянемо найважливіші з цих характерних рис. «Філософія серця» як мировоззренческо-методологический фундамент національної філософії права. Методологічну основу класичної національної філософії права складає «філософія серця» (кардиоцентризм). Даний філософський напрям передбачає при аналізі єству людини, його думок, вчинків не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їх якнайглибшу першооснову – «серце» як джерело думок і пізнання. Національному характеру українського народу властиві такі риси, як емоційність, індивідуалізм і прагнення до свободи, визнання цінності світу між людьми і гармонії людини з Богом1. Тому найбільш адекватною національному характеру є кардиоцентрично-экзистенциальная релігійна філософія, або «філософія серця». З позиції «філософії серця» акцент в обгрунтуванні права робиться на внутрішньому духовному єстві права. Ідея права в рамках кардиоцентризма полягає не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з врахуванням внутрішнього світу і свободи людини. Право при цьому обгрунтовується як умова, можливість творчої самореалізації особи, її індивідуального развития2. Одним з прибічників кардиоцентризма в українській філософській думці був Григорій Сковорода (1722–1794) – мандруючий філософ, засновник класичної філософії в Україні. Г. Ськоворода народився на Полтаві, виучувався в Киево-могилян-ськой академії, викладав в Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права біля Г. Ськовороди передбачає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обгрунтування природного права, що відображає його внутрішнє духовне єство. Вихідні принципи правового світогляду – ідея етичної автономії особи і ідея справедливості – біля Сковороди знаходять обгрунтування в його концепції «спорідненої праці». «Спорідненість» розглядається Сковородою як божественний закон, який в той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то в світі встановлюється світ, а в індивідуальному плані – щасті. Отже, «споріднена праця» – це вираження мірі соціальної справедливості, а право як механізм встановлення закладеної в «спорідненій праці» справедливості повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його свободи. Пізнання «спорідненості» як пізнання внутрішньої людини, його природи, виявлення міри свободи здійснюється Сковородою через збагнення символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити в собі самому світ цінностей і сенсів, що містяться в Біблії, завдяки чому він знаходить свободу, оскільки життя його стає осмисленим, не вимагаючим примусу. «Спорідненість» як відповідність своїй ідеї повинна мати місце і між природним правом і правом що діє, тобто «цивільними законами», які повинні захищати право людини на його власну етичну дорогу, на його самореалізацію. Г. Ськоворода визнає державу необхідною формою організації суспільного життя, призначення якого – в захисті землеробів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню – це принцип покликання (призначення), природи, і силу внешнюю–действия правлячого шару. З концепції «спорідненості» слідує і критика Сковородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальній бес-призванности (невідповідність покликанню) і універсальній не-спорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню «нерівну рівність» як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть «нерівної рівності» полягає в тому, що всі люди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншої – всі різні. Критерієм же Виборг людиною моральної життєвої дороги є «спорідненість» (органічна відповідність) його з певним типом поведінки Таким чином, ідея «спорідненої праці» виступає біля Г. Ськовороди i якості моральної підстави права. Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзистенціально-романтичного світогляду внесли також Микола Гоголь, члень Кирило о-Мефод невского суспільства – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Останніми з позиції «философш-сердца» було дано обгрунтування української національної ідеї. Подальший розвиток кардиоцентризм в Україні отримав в творчості Памфіла Юркевіча, біля якого «філософія серця» набуває характеру загальнофілософської концепції. Памфіл Юркевш (1826–1874) народився на Полтаві, закінчив полтавську семінарію і Київську духовну академію, де впоследствие і викладав. У обгрунтуванні права П. Юркевіч, як и Г. Сковорода, дотримувався позиції інтуїтивізму, вважаючи, що світ, і, перш за все, індивідуально-особовий світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку Юркевіча, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. «Глибина серця» – це первинна основа людської душі, яка дозволяє людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре від поганого. «При всякій зустрічі протилежних бажань і інтересів, – відзначає Юркевіч, – він повинен звертатися до етичних вимог справедливості, яка вкаже йому, де і коли його бажання незаконні, де і коли вони противоречат благу його ближнього і благу общему»1. Етично зріла людина, на думку Юркевіча, керується не лише міркуваннями розуму, але покоряється заповіді любові, яка вселяє йому жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. У справедливості і любові полягають найміцніші умови для установлення миру і братерства між людьми. Юркевіч виступав проти обгрунтування права в рамках моральних систем эвдемонизма і утилітаризму, що вимагають корисності вчинку як критерій моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним лише те, що гармонізує діяльність індивіда із загальним благом. Недоліком морального утилітаризму, на думку Юркевіча, є зневага гідністю людської особи, яка в досягненні мети отримує не лише задоволення, але і досконалість. Розглядаючи питання про предмет філософії права, Юркевіч відзначає, що філософія права «методично досліджує ті постійні і істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права положительного»2. Філософія права по відношенню до права, що діє (позитивному), – це аналітика його підстав. Вона не повинна розглядатися як непорушний закон. Людина може судити про те, що є право, не лише на підставі позитивного права, але і на підставі ідеї права, що створюється внутрішньо. Таким чином, «філософія серця» в класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обгрунтування права. Філософсько-правові погляди Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX – початок XX ст.) пов'язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право і акцент зміщується з питання про обгрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманів, І. Франко, М. Грушевський. У центр їх інтересів висунута проблема прав українського народу. Вони були прибічниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови цивільного суспільства і визнання цінності особи і її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована у них у вигляді співвідношення прав особи і прав нації, а також прав держави. Так, М. Драгоманов (1841–1895), розглядаючи питання про співвідношення особи і держави, дотримувався індивідуалістичної позиції (примат особи над державою), був прибічником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження володіє природними правами, найважливішим з яких є право на життя, на особисту недоторканість. Головне призначення позитивного права він бачив в закріпленні прав людини і громадянина. Драгоманів стояв на позиціях космополітизму, який передбачав необхідною умовою пошук усесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, яка має бути заповнена інтернаціональним вмістом. Ідеал «безго-сударственности» робив його байдужим до питань національно-політичної самостійності України. У філософсько-правовій творчості І. Франко (1856–1916) основний акцент зроблений на співвідношенні: особа – колектив (вождь – маса; герой – натовп). У своїх політичних поглядах Франко – соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Дорога до соціального пристрою майбутнього, за його уявленням, – федерація общин на основі самоврядності, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих же позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення «особа – нація» Франка прибічник пріоритету нації. Тому як соціально-політичний ідеал він розглядав національну самостійність як повну, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй. У творчості М. Грушевського (1866–1936) переважає позитивістський підхід, помітно також вплив поглядів М. Драгомано-ва, теорії солідарності Э. Дюркгейма, психологічній концепції Ст Вундта, філософії І. Канта. Історія суспільства трактується ним як історія розвитку людського духу, і, раніше-всього, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини по відношенню до права держави, пріоритету прав нації перед правами особи, визнання людини як самостійній цінності, обгрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні. Розвиток філософії права в Україні в рамках ліберального світогляду здійснювався ліберальними юристами. Суть їх поглядів полягала у висуненні на перший план ідеї абсолютної гідності особи, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що стоїть на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. У всякому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявленеям. Таким чином, він розрізняв поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну позиції Неволіна, висував Петро Редькин. В кінці XIX – початку XX століття курси теорії права, філософії права і історії права в Харківському університеті читалися такими відомими ученими, як До. Ярош, Н. Фатєєв і Н. Палієнко. З Київським університетом було пов'язано початок професійної діяльності Л. Петражіцкого, Е. Трубецкого, Е. Спекторського – філософів права, що зробили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії. Богдан Кистяковський як методолог права і автор соціокультурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Богдан Кистяковський (1868–1920), один з найвидніших українських теоретиків лібералізму.' Він народився в сім'ї професора кримінального права Київського університету, вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, історичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких виключався по політичних мотивах. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Германії захистив докторську дисертацію на тему «Суспільство і індивід», яка отримала високу оцінку в німецьких філософських і юридичних кругах, але не була визнана достатньою підставою для здобуття звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві і Ярославлі, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. На основі збірки статей «Соціальні науки і право» Б. Кистяковський в 1917 році в Харківському університеті захистив дисертацію і отримав міру доктора права. Останні роки життя Б. Кистяковського були пов'язані з Україною. З 1917 року він професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 року – академік Української академії наук. Загальна світоглядна позиція Б. Кистяковського була сформована під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філософську позицію він визначав як «науковий ідеалізм», здатний забезпечити соціальні науки конкретною методологією і гносеологічною основою. Оригінальний підхід Б. Кистяковського до дозволу філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він передбачає, з одного боку, визнання права як найбільш значний виразник культури, а з іншою, – розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними чинниками побудови правової держави. До права Б. Кистяковський личив і як соціолог, і як прибічник неокантианской філософії цінностей. У першому випадку він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю суспільства над індивідом. У другому – як соціальне втілення надысторических цінностей, завдяки яким право займає центральне місце у сфері культури. Тому загальна теорія права, вважав Кистяковський, повинна грунтуватися на загальній філософії культури. В питанні про визначенні права він займав позицію методологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і частнонаучных підходів до визначення права, але вважав їх обмеженим і відносним. У розумінні права Б. Кистяковський виділяє чотири підходи: 1) аналітичний, відповідний позитивістській концепції права; 2) соціологічний, де право – форма соціальних стосунків; 3) психологічний, такий, що відповідає психологічному поняттю права; 4) нормативний, відповідний аксиологическому поняттю права. З позиції його синтетичної загальної теорії права слідує від кинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і, одночасно, визнати їх як методологічні підходи, які відповідають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Кистяковський вважав, що плюралізм лише підготував грунт для завершального синтезу, тобто розробки синтетичної теорії права, яка заснована на філософії культури. , У теорії правової держави Кистяковського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція «правового соціалізму», в центрі якої – «право на гідне існування». Для нього «правова держава» – соціально-політичний ідеал, який рідко досяжний в емпіричній реальності. Але, в той же час, це і реальна історична форма державності, найвища з що практично існують. У ній поступово знаходить втілення даний ідеал. Правовим держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент впорядкування соціального життя, воно само стає підпорядкованим праву. «Природні», спочатку властиві людям права, на думку Кистяковського, обмежують державну владу, виступають основою і доповненням підзаконної влади і складають основу фундаментальних принципів правової держави. Вони мають бути визнані і охоронятися при допомозі не лише частного, але і прилюдного права. Звідси концепція про суб'єктивні прилюдні права, основним з яких є «право на гідне існування», що включає право на прожитковий мінімум і освіту як основу домагань особи. Концепція суб'єктивних прилюдних прав дала можливість Кистяковському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісне з індивідуальною свободою і що представляє нову, досконалішу форму правової держави. Значним вкладом Б. Кистяковського у вчення про право була розробка проблеми російського «правового нігілізму». Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії впродовж століть був відсутній цивілізований правопорядок. І як наслідок – відсутність біля російської інтелігенції скільки-або серйозного інтересу до правових ідей. В той же час, аби увійти до культури народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) мають бути не просто запозичені, а пережиті. Відсутність пошани до правопорядку, на думку Кистяковського, привела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає поліцейській державі, коли право сприймається не як правові переконання, а як примусове правило. Кистяковський закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зовнішніми причинами. Філософсько-правова спадщина Б. Кистяковського коштовно не лише тим, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, але і актуальністю ідей, що містяться в ній.

 

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

  1. Особливості предмета і методу філософії права. Її поняття.
  2. Філософія права в системі філософії та правознавства.
  3. Основні питання філософії права. Її структура.
  4. Функції філософії права. Її значення в підготовці юристів і в практичній діяльності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Бачинін В. А., Панов М. І. Філософія права : підруч. — К., 2002. — 472 с.
  2. Иконникова Г. И., Ляшенко В. П.Философия права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2010. — 351 с.
  3. Кузнєцов В. І. Філософія права. Історія та сучасність : навч. посіб. — К., 2003. — 382 с.
  4. Максимов С. І. Філософія права : сучасні інтерпретації : вибр. праці : статті, аналіт. огляди, переклади (2003-2010). — Х., 2010. — 336 с.
  5. Малахов В. П. Философия права : учеб. пособие. — М., Екатеринбург, 2002. — 448 с.
  6. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 2005. — 656 с.
  7. Проблеми філософії права : міжнародний часопис. — К.,Чернівці, 2003. — Т. І. — 228 с.; Т. ІІ. — 2004. — 240 с.; Т. ІІІ. — 2005. — 480 с.; Т. ІУ-V. — 2006-2007. — 288 с.; Т. VI-VII. — 2008-2009. — 284 с.; Т. VIII-IX. — 2010-2011.
  8. Сливка С. С. Філософія права : навч. посіб. — Л., 2010. — 264 с.
  9. Філософія права : навч. посіб. / О. О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінчковський та ін. ; за ред. М. В. Костицького, Б. М. Чміля. — К., 2000. — 336 с.
  10. Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О. Г. Данильян, П. Дзьобань, С. І. Максимов та ін. ; за ред. О. Г. Данильяна. — Х., 2009. — 208 с.
  11. Філософія права : проблеми та підходи / за заг. ред. П. М. Рабіновича. — Л., 2005. — 290 с.
  12. Философия права : курс лекций : в 2 т. / отв. ред. М. Н. Марченко. — М., 2011. — Т. 1. — 552 с.; Т. 2. — 512 с.
  13. Философия права. Хрестоматия : учеб. пособие / сост. : Н. И. Панов, В. А. Бачинин, А. Д. Святоцкий ; под ред. Н. И. Панова. — К., 2002. — 692 с.
  14. Циппеліус Р. Філософія права / пер. з нім. — К., 2000. — 300 с.

Філософія права — особлива теоретична і навчальна дисципліна, завданням якої є філософське осмислення права. Таке осмислення передбачає погляд на право не лише як на систему норм, забезпе чену владним примусом, а й, зокрема, як на певний спосіб людського буття, багатогранну соціальну реальність із власною сутністю, змістом, структурою і логікою розвитку.

Філософія права має давню і багату історію: зароджується за античних часів, особливого розквіту досягає в Західній Європі в XVII-XVIII ст. у період формування там так званого юридичного світогляду і продовжує функціонувати в системі соціально-гуманітарного знання сучасності, міцно увійшовши до системи підготовки юристів у західних університетах (а в умовах глобалізації — й усього світу). В Україні сьогодні, після дошкульної втрати за радянських часів традицій різносвітоглядних, плюралістичних філософсько-правових досліджень (дозволявся тільки один їх варіант: у межах історико-матеріалістичної парадигми) і викладання філософії права як самостійного предмета, спостерігається як відродження таких досліджень, так і відновлення гідного місця філософії права в системі юридичної освіти. Це зумовлюється насамперед соціальним запитом на світоглядно-методологічне забезпечення формування правової державності, здійснення правової реформи, спрямованої на утвердження суспільства на засадах власне права.

Питання про те, що являє собою філософія права, завжди було і залишається складним і проблемним. Метою пропонованої лекції є огляд відповідей на ключові питання щодо її природи. А саме: що і як вивчає філософія права, які її предмет і метод? Чим відрізняється вона від теорії права і що нового у розумінні права дає її вивчення? Яке місце посідає філософія права в системі наук? Які її основні питання та функції? Яке значення вона має для підготовки фахових юристів та для їхньої практичної діяльності?