Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

План практичного заняття



ТЕМА1. Державна мова – мова професійного спілкування

МЕТА:ознайомити студентів з мовним законодавством, яке регулює функціонування української мови в Україні,мовною політикою, що велася стосовно української мови раніше і тепер,функціями державної мови, чинниками, що впливають на престиж мови

 

План лекційного заняття

1. Поняття національної та літературної мови. Ознаки літературної мови.

2. Українська мова як державна. Функції державної мови.

3. Поняття престижу мови, засоби його забезпечення.

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

5. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

 

План практичного заняття

1. Літературна мова, форми її реалізації.

2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

3. Державний статус української мови.

4. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

 

Література:

 

1. Закон УРСР «Про мови в УРСР» - К,1989.

2. Конституція України /ст. 10/.

3. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо? – К,1994.

4. Венжинович Н.Ф. Сучасна українська літературна мова: Навч. посібник. – К., 2008.

5. Мозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. – К., 2008.

6. Півторак Г. Українці: звідкими і наша мова ?– К,І993.

 

Основні поняття:мова, національна мова, літературна мова, ознаки літературної мови, державна мова, престиж мови, мовна політика.

2. Мова - найважливіший засіб комунікації, обміну думками, почуттями. Вона є продуктом досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь й існує не сама по собі, а в людському суспільстві. Без мови суспільство не може існувати та розвиватися. Мова є засобом збереження звичаїв, традицій, інтелектуального зростання, розвитку та поступу народу в загальносвітовому житті. Мова характеризується єдністю, взаємозв’язком та взаємозалежністю всіх її складових одиниць. Вона існує у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й першоосновою літератури.

Оскільки мова – явище суспільне, тому не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричинює зникнення нації. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для цього суспільства, так і для самої мови.

Комунікативна функція. Мова – важливий засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві. У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен з цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому і просторовому вимірах. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності.

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова.

Гносеологічна функція. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників. Але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторною картиною світу, то зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція безпосередньо зв’язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне(понятійне). Понятійне мислення –це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. Відомий вислів “обмінятися думками” насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: “Хто ясно мислить, той ясно висловлюється”

Естетична функція. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей.

Культуроносна функція. Культура кожного народу знайшла своє відображення найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми представляємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

Номінативна функція. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує в свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією – “омовленням” світу. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак тощо. У назвах зафіксовано не лише реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й її помилкові уявлення.

Мова виступає у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізнюються з точки зору внутрішнього і зовнішнього і не завжди збігаються, Так, наприклад, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні , – не іспанець, так само, як американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними чи суб’єктивними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою і основним засобом спілкування, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національною культурою, а видатні діячі літератури й мистецтва належати до певних національних культур не за походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку.

Національна мова охоплює територіальні та соціальні діалекти, національний фольклор, літературну мову.

Національна мова – це мова, що “зберігає в основі структурні риси мови народності, з якої розвинулась нація”(Укр. рад. енциклопед. словник .У 3-х т.), це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Це мова, що є засобом усного і письмового спілкування нації.

Національно мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна чи релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу чи етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні та соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть не збігатися, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови.

Літературна мова – це вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві : багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства: матеріально-виробничу, державну діяльність, культуру, радіо і телебачення, пресу, науку, освіту, художню літературу, побут людей, є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка, який уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи розвитку в ній художнього, публіцистичного, наукового стилів.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР»(1989) і Конституцією України (1996). Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми порушуються і закріплюються також у законах України «Про національні меншини України», «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації(пресу) України» тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не виконується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної, офіційної мови постійно загострюється, робляться спроби перегляду мовного законодавства. Як правило, поняття «державний і «офіційний» розглядаються як синоніми. Розпливчатість і невизначеність термінів призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє ухвалювати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської та інших мов.

Державна мова –це “ закріплена традицією або законодавствоммова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління, діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики”(Укр. мова. Енциклопедія. С.515.)

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного може бути різною.

Українська мова як державна виконує такі функції:

- інформаційну ( передає певну інформацію про дійсність у процесі спілкування);

- організаційну (слугує засобом для виконання завдань);

- інтеграційну (згуртовує, об’єднує людей, перетворюючи населення в народ).

Державний статус української мови підносить її престиж, сприяє утвердженню в різних сферах суспільного життя.

Престиж мови – це її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Він залежить від багатьох чинників, домінуючим серед яких є інформативність мови, тобто застосування її як носія найновішої та найважливішої інформації. Престиж мови не залежить від кількості людей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє більше мільярда людей, але вона не входить до числа престижних мов.

Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокрема, тим, що зараз більше 75 % наукової продукції світу друкується цією мовою.

Відлучення мови від функцій, що надають їй престижу, наприклад, від ролі державної мови, знижує її авторитет і зменшує опір проникненню в неї чужомовних елементів.

Престиж мови - величина змінна. В історії відомо чимало випадків піднесення й падіння мов. Є два способи забезпечити статус престижності для своєї мови. Перший – через всебічний розвиток суспільства. Другий – шляхом утиску інших мов політичними, військовими, економічними засобами.

Про високий престиж української мови у минулому свідчать такі факти: вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві; як актова мова Молдавського князівства; у дипломатичному спілкуванні при дворі польських королів, у листуванні бахчисарайських ханів з турецькими султанами.

Авторитет мови значною мірою залежить від мовної політики, яку веде держава. Мовна політика – поняття не нове, воно є складником національної політики, віддзеркалює її принципи, відповідає панівній ідеології. Мовна політика – це сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток у певному напрямі мовної системи. Мовна політика здатна або закріплювати привілеї панівної мови, або ж сприяти зняттю національних конфліктів шляхом підтримки мов національних меншин. Мовна політика щодо української мови різнилася історично та географічно, оскільки в різні історичні періоди українські землі входили до різних державних утворень, чия мовна політика була спрямована на звуження сфери вживання, зміну статусу, насильницьку асиміляцію української мови, лінгвоцид.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і гармонізації міжрегіональних і міжнаціональних відносин.

Знання мови має важливе значення для кожної особистості і , зокрема, в процесі формування майбутнього фахівця – економіста, юриста, податківця тощо.

Важливою складовою професійної підготовки майбутніх спеціалістів є мовнокомунікативна компетенція. Мовна компетенція – знання правил творення й видозміни мовних конструкцій, що сприяє формуванню комунікативної грамотності й забезпечує ефективне спілкування в усній та писемній формах, знання законів, правил і засобів усної та писемної комунікації. Мовна компетенція є елементом компетентності індивіда щодо певної сфери діяльності.

Мовна компетентність має таку структуру:

– особистісні якості мовця;

–знання мовностилістичних і невербальних засобів спілкування, комунікативних стратегій, загальнокультурних аспектів спілкування;

– уміння створювати й сприймати повідомлення, орієнтуватися в ситуації, долати комунікативні бар’єри.

Мовна компетентність передбачає обов’язкове врахування специфіки мовних актів у певних сферах діяльності. [В.І. Пуцов].

 

 

Контрольні питання:

1. Назвіть функції мови в суспільстві.

2. З'ясуйте різницю між національною та літературною мовами.

3. Вкажіть ознаки літературної мови.

4. Дайте визначення державної мови, вкажіть функції державної мови.

5. Назвіть документи, які законодавчо закріплюють та регулюють вживання української мови як державної.

6. З'ясуйте, що таке престиж мови та способи його забезпечення.

7. Поясніть, що таке мовна політика та які методи її ведення вам відомі.

8. Поясніть, для чого кожен фахівець повинен досконало володіти мовою.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.