Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Роль сім'ї у вирішенні завдань різнобічного розвитку особистості дитини



ТЕМА: Виховання в сім'ї – першооснова формування особистості

 

Мета: Поглибити знання студентів про виховні цінності сім'ї;

сформувати потреби співпрацювати з батьками з метою виховання учнів.

Тип заняття: лекція.

 

План

- Роль сім’ї у формуванні особистості дитини. Завдання, зміст та ефективні умови сімейного виховання.

- Сучасні проблеми сімейного виховання.

- Народнопедагогічні погляди на сім'ю і виховання дітей в сім'ї.

- Форми роботи з батьками: характеристика індивідуальних, групових та колективних форм роботи з батьками.

- Педагогічна освіта батьків.

- Умови успішної співпраці школи з батьками учнів.

- Спільна діяльність школи, сім'ї, громадськості у вихованні учнів.

 

Рекомендована література:

 

1. Макаренко А. С. Лекції про виховання дітей. – К., 1972. – С. 260-319.

2. Постовий В. Г. Сучасна сім'я і її педагогіка. – К., 1994.

3. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. – К., 1985. – С. 93-154.

4. Стельмахович М. Г. Українське родинознавство. – Івано-Франківськ, 1994.

5. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. – К., 1973. – С. 181-286.

6. Орієнтовний зміст виховання в національній школі: методичні рекомендації. – К., 1996. – С. 105-133.

7. Сім'я і діти. Програма родинно-національного виховання та навчально-тематичний план педагогічної освіти батьків. – К., 1997.

Періодика

Роль сім'ї у вирішенні завдань різнобічного розвитку особистості дитини

«Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідають сім’я, родина. Саме вони є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозвя’зків. Тож недарма кажуть: коли міцна сім’я то сильна держава. Від фізичного та морального клімату сім’ї, охорони материнства і дитинства, піклування про сиріт, вдів, калік, старих, обездолених залежить духовне благополуччя народу. І горе тій нації, нікчемними є ті державні правителі, які дозволяють собі занапастити сім’ю. Все найкраще, що є на Землі, йде від сім’ї. Без сім’ї, як і без природи, людство обійтися не може, якщо, звичайно, воно не хоче приректи себе на здичавіння і кінцеву загибель». (М.Г. Стельмахович)

У проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН Декларації прав дитини сказано: «Дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, якщо це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків, в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості».

В усі часи і серед різних народів виховання в сім’ї було і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей, неперевершеним чинником самовиявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук та ін.

Сімя– невелика соціальна група до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їхні діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язанні родинними зв'язками з подружжям.

Сімейне виховання – одна із форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту.

Родинне виховання – це виховання дітей у родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків.

Метою сімейного виховання є формування рис і якостей, які допоможуть гідно подолати життєві труднощі, перешкоди й негаразди.

У житті кожної людини сім’я займає особливе місце. З перших років життя дитина засвоює норми людських відносин. В сім'ї лю­дина одержує досвід моральності, духовності, культури.

Україна має досвід в галузі сімейної політики. Ще за радянсь­ких часів була створена система соціального захисту населення, в першу чергу матері й дитини. Нинішня соціально-економічна кри­за перетворила всі ці заходи на фікцію.

Сімейне виховання – це педагогіка буднів, педагогіка кожного дня, яка в повсякденному житті здійснює велике таїнство – формування особистості дитини. Сімейна педагогіка потребує філософського осмислення закономірностей образу життя в сім’ї, стилю спілкування й умов життя. В сучасних умовах необхідні глибокі й фундаментальні дослідження з проблем сімейного виховання, якими займаються Центри сім’ї та дитинства, Інститут педагогіки АПН України, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, педагогічні університети та інститути та ін. Складена національна програма «Діти України», яка спрямована на пріоритетне вирішення проблем дитинства; внесені і затверджені Верховною Радою України зміни і доповнення до «Кодексу про шлюб та сім’ю України», прийнято Верховною Радою України Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (23.12.1993) та ін. Досліджується проблема сімейного виховання з урахуванням релігійних традицій; передбачається обґрунтуванням принципів використання народної педагогіки в сімейному вихованні. У зв’язку з цим заслуговує на увагу творчість академіка М.Г. Стельмаховача.

Отже, сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства.

Сімейне виховання – вид професійної педагогічної діяльності. Воно здійснюється батьками чи особами, які їх заміняють: розвивається разом з розвитком суспільства, відбиває його успіхи, труднощі та суперечності.

В основі сімейного виховання лежать загальні педагогічні принципи: цілеспрямованість, зв’язок виховання з життям, виховання у праці, самодіяльність дітей в поєднанні з керівництвом дорослих, єдність вимог і повага до особистості виховання, врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей.

Своєрідність сімейного виховання зумовлюється тим, що саме в сім’ї з раннього віку починається формування людини: розвиваються розумові, фізичні здібності, моральні, естетичні риси дітей, виробляється їхнє ставлення до людей, до навколишньої дійсності, закладаються основи світогляду, формується любов до праці.

Сім’я як первинний виховний колектив має багато засобів педагогічного впливу, які засвоєні на специфічних психологічних механізмах батьківської любові, дружби, вимоги, авторитету. У сім’ї дитину формує практика, яка опирається на особистий досвід взаємовідносин з членами сім’ї.

Відколи існує людство на землі, відтоді воно і дбає про продовження свою роду і це не даремно. Від батьків передасться дітям у спадок не лише генетичний код, рідна мова виробничий та побутовий досвід, а й матеріальна та духовна культура, втрата якої веде до дегенерації.

Про вагомість родинно-сімейного виховання свідчить звернення до його просвітителів різних віків.

Проблеми сімейних відносин розглядав мандрівний філософ Г.Сковорода. Значний внесок у розкриття особливостей родинних взаємин зробила плеяда українських просвітителів письменників: Т.Г.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, В.Стефаник та ін.

Побуту та вихованню українських дітей нерідко присвячували свої публікації Микола Іванович, Павло Платонович Куліш, Микола Іванович Костомаров, Богдан Сильвестрович Лепкий, Леся Українка. Не залишили поза увагою родинно-сімейне виховання і класики педагогіки: К.Д.Ушинський, А.Макаренко. В.Сухомлинський. Мирослав Гнатович Стельмахович.

Першими зародками педагогічної теорії були праці грецьких та римських філософів: Сократа, Платона, Арістотеля, які поширювали прогресивні ідеї про створення державної системи освіти, розширення змісту навчання, виховання дітей дошкільного віку в сім’ї. Одним із перших в історії педагогіки необхідність активної участі батьків у вихованні дітей, велике виховне значення сім’ї відстоював Арістотель.

В епоху Відродження поширюється педагогіка гуманізму, характеризується критикою попередньої середньовічної системи схоластичної освіти, посиленням уваги до людини. Це зумовило пошук нових форм організації освіти і виховання. З метою гармонійного всебічного розвитку особистості педагоги намагаються оптимально поєднати переваги сімейного та шкільного виховання шляхом заборони тілесних покарань, врахування вікових та психологічних особливостей дитини, поглиблення і розширення змісту освіти.

Серед освітніх діячів другої половини XXIII – початку XIX ст. одним із тих, хто відстоював питання співпраці сім’ї та школи у вихованні дітей, був швейцарець Й. Песталоцці – представник соціальної педагогіки і водночас палкий прихильник сімейного виховання. Цю суперечність легко збагнути, якщо взяти до уваги, що Песталоцці трактував сім’ю як перший елементарний осередок соціального виховання, наголошуючи, однак, що школи не можуть охопити виховання людини в цілому, замінити собою повністю сім’ю, вони можуть служити лише доповненням до сімейного виховання. А зв’язок між сім’єю та школою є очевидним і необхідним.

У створених ним закладах («Установа для бідних» в Нейгофі, «Притулок для сиріт» у Станці, Бургдорфський інститут) Песталоці виконував роль турботливого батька, згуртував вихованців в одну сім’ю. Не розкриваючи детально педагогічних поглядів ученого, зазначимо, що саме в Станці у нього зароджується ідея елементарної освіти, за допомогою якої кожна сільська жінка могла б дати своїй дитині найпотрібніші знання.

Велике значення, на думку вченого, має співпраця сім’ї та школи й для здійснення фізичного виховання дітей, оскільки в сім’ї мають місце його елементи – рухи суглобів, що є початком цього виду виховання. «Природо-домашня гімнастика » починається зразу після народження дитини, коли мати пеленає її, допомагає сидіти, ходити стояти. Отримавши природне фізичне виховання в сім’ї, дитина, переконаний Песталоцці, повинна засвоїти розроблену ним «шкільну елементарну гімнастику», яка складається з ряду вправ суглобів.

На «елементарній гімнастиці» базується в Песталоцці теорія елементарної освіти. Враховуючи специфіку жіночої та чоловічої праці, він розробляє ряд вправ для хлопчиків, які б сформували силу руки, і дівчаток – для вироблення спритності пальців. Ці методи радить використовувати і в сім’ї, наприклад, у процесі в’язання, виготовлення мережива тощо.

Центром педагогічної системи Песталоцці є елементарна моральна освіта, в основі якої лежить формування почуття діяльної любові до дітей. Турбота матері про свою дитину викликає любов яка є джерелом усіх інших моральних почуттів: вдячності, слухняності, довіри. Мистецтво виховання полягає в тому (тут школа має докласти максимум зусиль), щоб цю любов перенести на інших членів сім’ї, потім – на друзів, близьких людей, аж поки дитина не проникнеться любов’ю до всього людства.

В контексті розроблення ученим завдань морального виховання варто наголосити і на тому, що він вперше дав глибоку розробку методики вивчення дітей, розробив схеми проведення спостережень, підведення підсумків та висновків. Він настоює на необхідності введення щоденника учителями, що цікаво, пропонує вносити в нього записи батьків, які також зобов’язані спостерігати за поведінкою дітей у вільний від занять час. Така співпраця батьків і вчителів, за переконанням Песталоцці, уможливить правильний аналіз поведінки дітей та їх окремих рис.

В історії Української педагогічної думки питання співпраці сім’ї та школи має свої глибокі корені. Уже в епоху родового суспільства в перших виховних закладах слов’янських народів – «будинках молоді» - вихованці знайомилися з історією свого роду, традиціями, моральними нормами.

З прийняттям християнства в Київській Русі спостерігається активізація освітньої діяльності, проте на початку розвитку шкільної справи не доводиться говорити про співпрацю сім’ї та школи, оскільки, коли в 988 роках князь Володимир наказав віддавати дітей знаті «в ученье книжное», то це наштовхнулося на неприйняття з боку батьків, та й у новостворених навчальних закладах діти були ізольовані від домашнього впливу. Аж в кінці XI – на початку XII ст., коли у пам’ятках давньоруської писемності з’являється термін «навчання грамоти», що було аналогічне елементарній початковій освіті, заможніші батьки жертвували кошти на утримання такого типу шкіл.

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідають братства, які стали на захист православної віри й національної культури, засновували свої школи: Перемишлі, Рогатині, Києві, Вінниці, Львові, Луцьку, Кременці та інших містах. Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у статуті, який став зразком для інших братських шкіл. Статутом було передбачено такий порядок прийому учня у школі: коли батько приводив сина, то зобов’язаний був підписати угоду з учителем, в якій зазначалося, чого школа має навчити учня; крім того, визначалися обов’язки батьків чи опікунів – сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалася у присутності двох свідків, якими найчастіше були сусіди. До обов’язків батьків відносилася перевірка домашніх завдань, виконаних сином – учнем.

Міркування Дмитра Тупала (св. Димитрій Ростовський – митрополит), вихованця Києво-Могилянської колегії, про плекання дітей в сім’ї: «Мала дитина подібна до дошки, приготовленої для картини : який образ намалює на ній мистець…, такий назавжди й залишається. Так і дитина: яке виховання дадуть їй батьки, якого способу життя її навчать – богоугодного чи богоненависного чи бісівського, в такому вона й залишається на все життя».

У 1864 р. і 1871 р. було прийнято статути гімназій і прогімназій, які поряд з іншими, давали конкретні педагогічні вказівки щодо зв’язку гімназії і сім’ї. Наголошувалося, що вчителі повинні бути у налагоджених стосунках з батьками, що батьки не повинні самоусуватися від своїх обов’язків у зв’язку зі вступом дитини в гімназію. Рекомендовано зміцнення стосунків між батьками та вчителями. Згідно з Циркуляром 1887 р., вводилася система класних наставників, в обов’язки яких входило спостереження за успіхами, розвитком і моральністю учнів, а також посередництво між школою й сім’ єю.

У Галичині в кінці XIX- на початку XX ст. питання співпраці сім’ї та школи теоретично обґрунтовували Григорій Врецьона, Олександр Барвінський, Іван Ющишин, та інші. На практиці це проявлялось у влаштуванні свят, вечорів, концертів, фестивалів, сходин тощо національного спрямування.

Найважливішу роль у вихованні завжди відводили матері. Так вважали і галицькі педагоги, громадські діячі початку XX ст.. Зокрема, Іван Бартошевський писав: «Мати відіграє важливішу роль при вихованні дитини, ніж батько, оскільки батько найчастіше зайнятий, змушений працювати на утримання цілої родини, а інколи не вистачає йому потрібних властивостей або охоти. Мати є для дитини найкращою учителькою моральності, прищеплення любові до Бога та ближнього», «…прикмети добрі (наприклад, лагідність і доброта серця, працьовитість, ощадність, справедливість, побожність, скромність, вірність і т. д.) як і злі (гнівливість, марнотратство, легкодушність і т. д.) швидше від матері, ніж від батька переходять на дітей. Навіть талант до науки, музики тощо більше наслідують по матері ніж по батькові». Наслідки відсутності матері дуже красномовно вказано у цих рядках: «Діти, виховані без тепла, материнської любові бувають звичайно похмурі, самозакохані, злі, скриті і піддатливі до скоєння гріха; їх душа подібна на тінистий закуток до якого не доходить промінь сонця і в якому водяться жаби, змії, оводи та інші гидкі створіння».

І. Бартошевський застерігав від сліпої материнської любові, яка може привести до розвитку такої негативної якості як розпещеність. З цього приводу він зазначав: «Розпещена дитина не зможе колись у світі з відповідною силою духу боротися з труднощами і перепонами, що зустрічатимуться на шляху».

Важливу роль у вихованні дисциплінованості І. Бартошевський відводив також батьку: «Без участі батька материнська любов може легко виродитись у велику поблажливість і уступчивість дитини. То ж саме батько при своїй фізичній силі є для дитини першим авторитетом, якого вона має безумовно поважати».

Виховання, на думку Г. Ващенка, слід розпочинати з раннього дитинства, основою для якого повинно слугувати гідна поведінка самих батьків та злагода в родинному житті, що підтверджується словами самого педагога: «Дійсна любов і згода, що панують у родині, роблять життя її приємним і щасливим навіть за несприятливих зовнішніх умов і закладають основи для розвитку у дітей доброї вдачі, що є однією з передумов щасливого життя у зрілому віці. Особливо велике значення у родинному житті мають перші роки життя дитини і навіть умови народження її. Численні факти свідчать про те, що діти, які народилися в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним утробним життям, часто в дозрілому віці мають великі хиби фізичні й психічні, а іноді – навіть родяться каліками. Усе це треба мати на увазі батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, працездатними й розумними».

Народна педагогіка, сповідувана Г. Ващенком, широко використовує принцип природовідповідності, який в свою чергу висуває інші виховні принципи. Серед них – принцип гуманності у ставленні до дитини. вважає виховання в сім’ї. Сім’я, на думку народу, може забезпечити нормальний розвиток дитини, її всебічне виховання.

«Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні, наголошує Г. Ващенко, – це релігія, яка в усьому нашому суспільстві відсутня. А саме родина – то практика релігійного життя. Тут закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше бачення ікони як символу всюди присутності Бога. Саме в родині практикується релігійне життя – молитва вранці і ввечері, в родинній школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й її гідності».

У педагогічній практиці Г. Ващенка робиться акцент на поєднанні перших понять про Бога з молитвою. «Всі розмови з дитиною в дошкільному віці про Бога зводяться до однієї теми: все нам дав Бог – і дерева й сонце й воду і звірят. Ми його не бачимо, але він нам усе дав. Про нього нагадують нам ікони, до яких ми молимося. Цей Бог дав нам усе, бо він нас любить. Він наш Батько – Отець. Він хоче, щоб ми були добрі і любили його. Ось такою повинна бути програма родинного катехізму для батьків».

Занепад релігійності в родині викликає занепад найкращого суспільства. Є цілий ряд релігійних нагод чи подій в родині, що мають виховне значення. Такими є молитви за померлих своїх рідних, рідних, предків, річниці їхньої смерті чи всякі інші родинні ювілеї, що повинні на першому місці мати релігійно-молитовний характер.

Подальшими завданнями родинної школи є любов до книжки. Потім – плекання таких чеснот, як пошана до старших, допомога старших і релігійність, милосердя, особиста чистота, любов до порядку, ощадність, доброта, гарна поведінка за столом, у розмові, в товаристві, різні практичні щоденні функції, правдомовність, готовність допомогти, щирість, а також патріотизм, любов до рідної історії. Це формується тільки в родині. Цього ніхто не може зробити – тільки батьки.

Як стверджує вчений, негативний вплив у родинному вихованні має розходження батьків у своїх вимогах до дітей, що спричиняє дезорієнтацію дітей та підриває авторитет батьків. У родинному вихованні дитини потрібно йти середнім шляхом, тобто уникати спорості і не покладатися на природу, задовольняти тільки здорові потреби дитини, застосовуючи при цьому певну дисципліну.

Професор Г. Ващенко включав сімейне виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів як родинне виховання не вживав.

В основі народного виховання лежить трудовий принцип. Першим обов’язком батьків народна педагогіка вважає підготовка молоді до праці, а згідно з принципом природовідповідності у навчанні і вихованні, до праці необхідно привчати з раннього дитинства.

Як складову частину родинного виховання Г. Ващенка розглядає виховання поваги до батьків і старших. Розлад у родинних взаєминах, на його думку, не6 тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім’ї, вкрай негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі духовні – моральні вартості, ослаблює міць держави, нації.

Після 1917 року в Україні виховання дітей було оголошено справою держави, і сім’я ще більше втратила своє значення у вихованні дітей. Щойно народжену дитину батьки віддавали в ясла, потім – в дитячий садок, за тим – у школу з продовженим днем або в школу-інтернат. Таким чином дитина виростала, переходячи з одного навчального закладу до іншого. Її вільний час був розподілений між музичною та спортивною школами, станцією юного техніка чи юного натураліста та ін. Навіть літні канікули проходили далеко від сім’ї, під педагогічним керівництвом вихователів і піонервожатих в трудових та піонерських таборах, в туристичних проходах та екскурсійних поїздках. В результаті те, що вважалося соціальним досягненням – обернулося значним послабленням і зниженням рівня впливу батьків на дітей. За батьками залишилася, і то лише частково, турбота про харчування дітей, про їх одяг, фізичне виховання.

Серед українських педагогів ХХ ст. найбільш глибоке і повне обґрунтування питання виховної ролі сім’ї знаходимо у працях В. Сухомлинського педагога – новатора, гуманіста за своєю природою. В ранньому дитинстві людина повинна пройти велику школу тонких, сердечних, людяних взаємовідносин. Ці взаємовідносини – найголовніше моральне багатство сім’ї, переконаний вчений. Тому він підтримував тісні стосунки з сім’ями своїх вихованців та заохочував до цього весь педагогічний колектив. Як приклад – організація і функціонування у Павлиші батьківської школи, в темах занять якої на першому місці розмова про те, як зробити дитину щасливою Ця проблема є головною у багатьох статтях В. Сухомлинського. У них, а також у практичній педагогічній діяльності він доходить висновку, що для цього потрібні зусилля як сім’ї, так і школи. Взагалі для педагогічної спадщини Василя Олександровича, як і для його праці, характерним є паралельний розгляд виховного впливу школи та батька і матері. Які б питання він не піднімав – культ книжки, самовиховання, взаємостосунки хлопчиків і дівчат, інтелектуальна освіта – завжди наголошує, ні школа без сім’ї, ні сім’я без школи не можуть справитися з найточнішими, найскладнішими завданнями становлення людини». Школу в Павлиші, яку він очолював, можна назвати справді школою – родиною, настільки переплелися в ній стосунки батьків, учителів, дітей. (Листи до сина)

Проблеми родинності і сьогодні відіграють важливу роль у діяльності національної школи. Адже родинне виховання повинно стати основою життєдіяльності школи, тому новий тип національної школи в Україні визначається як школа – родина. Здоровою є лише та родина, в якій вчителі люблять дітей, а діти з пошаною і любов’ю ставляться до вчителів (батьків , оточуючих і живуть у згоді між собою. Школа, яка будується на таких засадах і є майбутнім нашого суспільства, основою життєдіяльності народу.

Універсальний, всеохоплюючий, постійний виховний вплив на особистість є наслідком дії таких чинників:

- безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почуття захищеності, створює атмосферу душевності, соціального і життєвого оптимізму. Взаємини дітей і дорослих у сім’ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу дошкільника, його ставлення до людей і життя.

- Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видами діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сімейному житті дитини, неможливо змоделювати в жодній досконалій виховній системі.

- Багаторольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взаємодії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.

- Можливість набуття дитиною позитивного досвіду і переживання негативних почуттів. Усе це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є необхідними для набуття почуття впевненості, відповідальності, уміння долати життєві негаразди, гідно поводитися за будь-яких обставин.

Головне, щоб дитина сприймала сім’ю як фактор її емоційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантію того, що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтримку і захист.

У сім’ї вона вперше пізнає почуття ревнощів. Набуває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов’язкові, необхідні для інших справи. Вона повинна навчитися свої негативні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважив П. Лесгафт, «таємниця сімейного виховання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортатися, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди ставитись до дитини з першого дня появи її на світ, як до людини, з повним визнанням її особистості».

Виховні можливості сім’ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об’єктивних і суб’єктивних умов.

До об’єктивних умов реалізації виховного потенціалу сімї належать:

- рівень матеріального достатку сім’ї (рівень і структура використання доходів, матеріальні доходи життєдіяльності);

- забезпеченість дитячими дошкільними закладами, школами, закладами охорони здоров’я; кількість і склад (структура сім’ї).

Суб’єктивними умовами реалізації виховного потенціалу сім’ї є :

- громадянська спрямованість і культура батьків, їхнє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, виховувати їх як гармонійних особистостей;

- загальний культурний потенціал, традиції, моральні та духовні цінності сім’ї;

- місце дитини в сімейному колективі, моральний авторитет батьків в її очах;

- педагогічна культура батьків. (Поніманська, с. 409)

Фактори, які мають особливе значення для розвитку дитини:

- батьківське тепло, взаємна повага в сім’ї, довіра до дитини;

- частота й інтенсивність спілкування батьків з дітьми;

- сімейна дисципліна, методи виховання, якими користуються батьки;

- приклад батьків. (МІ.Сметанський)

Розглянемо функції сім’ї та визначимо, як сучасна сім'я справляється з її виконанням.

Матеріально-економічну функцію сімї становлять її бюджет, організація споживчої діяльності, участь у суспільному виробництві, здобуття професії, відновлення втрачених на виробництві сил. Як свідчать дані соціологічних досліджень, переважна більшість сімей має життєвий рівень нижче прожиткового мінімуму; більшість 50 відсотків цих сімей перебувають за межею бідності, а прибуток молодої сім’ї удвічі нижчий за необхідні потреби. Крім того, чимало молодих людей не зайнято або не повністю зайнято у системі суспільного виробництва внаслідок його кризового стану, скорочень, мають нестабільні заробітки. Тому, щоб утримувати сім'ю, люди змушені займатися так званою комерційною діяльністю. Особливо важко сім’ям, які виховують малих дітей, неповним, багатодітним сім’ям. Ці явища стають причиною зубожіння сімей, що позначається на здоров'ї членів сім’ї, їх інтелектуальному розвитку, а в майбутньому – на розвитку суспільства, генофонді країни.

Житлово-побутова функція– це забезпечення сім’ї житлом, ведення домашнього господарства, організація домашнього побуту. Ця функція тісно пов’язана з попередньою. За даними соціологічних досліджень лише 5-7 відсотків молодих сімей, що беруть шлюб, забезпеченні власним житлом. Через 5 років спільного проживання власне житло мають 23 відсотки молодих сімей, інші або проживають з батьками, або наймають (48,5 відсотка) окрему квартиру чи кімнату в гуртожитках (особливо це стосується студентської сім’ї). Молоді сім’ї навіть не мають чітких перспектив щодо одержання житла. Усі ці негаразди негативно позначаються на організації домашнього побуту і загалом – на мікрокліматі сім’ї.

Отже, в активний період життя, сприятливий для здобуття професії, вдосконалення професійних якостей, народження та виховання дітей, молода сім'я не має належних економічних та побутових умов для свого становлення, нормального розвитку та виховання здорового покоління.

Репродуктивна (демографічна) функція сімїполягає у відтворенні життя, продовженні людського роду, тобто в народженні дітей. Мається на увазі відтворення не тільки кількісне, а й якісне (народження фізично і психічно здорового покоління, без біологічних і психічних аномалій ). Для відтворення населення і його природного приросту кожна сім’я повинна мати двох – трьох дітей. Статистичні дані свідчать про те, що особливістю сучасної молодої сім'ї є її малодітність ( більшість сімей, десь біля 52 відсотків має одну дитину), бездітність, відкладання народження дітей на невизначений період. У результаті з 1991 р. в Україні кількість померлих щороку перевищує кількість народжуваних. Наприклад, у 1992 р. кількість народжених в Україні становила 596785, а померлих – 697110. Отже, природний приріст дорівнював – 100325. Тобто населення України має тенденцію до старіння та вимирання. Цей процес торкнувся й сільської місцевості, де раніше в сім’ях налічувалося двоє – троє, а то й більше дітей. Нині більшість сільських сімей має лише одну дитину.

Отже, скрутні матеріально-економічні та житлово-побутові умови існування молодої сім’ї негативно відбиваються на відтворенні населення України, що в свою чергу через певний час справлятиме негативний вплив на загальний розвиток суспільства: не вистачатиме робочих рук, спостерігатиметься недостатній розвиток науки, подальше зменшення кількості населення тощо. Складність ситуації, у якій перебуває зараз молода сім’я, негативні явища, що мають місце в молодіжному середовищі (алкоголізм, наркоманія, захворювання, що передаються статевим шляхом) позначаться і на якісному відтворенні населення.

Комунікативна функція сімї передбачає створення сприятливого сімейного мікроклімату, необхідного для психічно-емоційного відтворення сил членів сім’ї, внутрісімейного спілкування подружжя, батьків і дітей, сім'ї та оточуючого мікро- і макросередовища, а також її спілкування з духовними та інтелектуальними надбаннями суспільства (засоби масової інформації, література, мистецтво тощо). Психологічний клімат сім’ї – це стійкий емоційний настрій, результат особливостей і якості взаємостосунків членів сім’ї. Психологічний клімат сім'ї може змінюватись і залежати від самих членів сім’ї. Він може бути сприятливим, несприятливим (конфлікти, сварки, знервованість), суперечливим (чи то повна злагода, чи сварки).

Характерні ознаки сприятливого сімейного мікроклімату – згуртованість членів сім'ї, доброзичливість, почуття захищеності, терпимість, взаємна повага, взаємодопомога, чуйність, співчуття, прагнення допомагати один одному, співпереживання, відповідальність за сім’ю та кожного її члена. Велике значення для психологічного клімату сім’ї має внутрісімейне спілкування. Сімейний мікроклімат, на який впливають стійкий позитивний емоційний настрій, взаєморозуміння, доброзичливість, позначається на настрої членів сім’ї, загальному стилі їхнього життя. У такій сім'ї наявне бажання разом проводити вільний час, вихідні дні, відпустку. Вона відкрита як для внутрісімейного (між подружжям, подружжям і дітьми, подружжям і батьками), так і для позасімейного (з друзями, сусідами, знайомими) спілкування, створює душевний комфорт, рятує від нервових перевантажень.

Знервованість, відсутність побутових вигод, постійна роздратованість, грубість, сварки, чвари, піклування лише про власний комфорт, відсутність милосердя у членів сім'ї призводять до негативного емоційно-психологічного мікроклімату. Такі життєві умови подружжя, а також дітей зумовлюють депресивні стани, емоційне перенапруження, дефіцит позитивних емоцій, стресові ситуації. До останніх можуть призводити невміння раціонально вирішувати матеріально-економічні та житлово- побутові проблеми, сексуальна дисгармонія, конфліктність, що прогресує на основі алкоголізму, аморальної поведінки, наявності у членів сім'ї таких якостей особистості, як ревнощі, надмірна образливість, егоїзм, небажання поступатись власними інтересами, зручностями, заради ближнього.

У нормальній, благополучній сім’ї всі проблеми, як правило, мають раціональні способи розв’язання, не зачіпаючи інтереси будь-кого з її членів: кожний має свої свободи, можливості задовольняти власні потреби. Дезорганізація шлюбно-сімейних відносин, призводить до зниження соціальної активності людини, позначається на її працездатності, погіршує стан психічного та фізичного здоров’я, негативно впливає на процес сімейного виховання, збільшує кількість дитячих захворювань, сприяє появі важковиховуваності, формуванню ранньої девіантної поведінки, невротичних, психосоматичних розладів, збільшенню суїцид них вчинків.

Останнім часом у сім’ях, особливо молодих, спостерігається багато розлучень. В умовах соціально-психологічного стресу молодь по суті не підготовлена ні морально, ні матеріально до створення сім’ї, не бажає мати дітей. За статистичними даними в Україні розпадається кожний другий – третій шлюб. Проте в окремих регіонах процес розлучення має свою специфіку. Наприклад, у Житомирській області у 1-4 місці1994 р. розпалося 80 відсотків шлюбів, у Криму – 65,5 відсотка, на Кіровоградщині розпадається третина молодих сімей, які живуть разом до п'яти років; у Донецькій області за останні 2 роки зареєстровано 82298 шлюбів, а розпалося за цей період – 54193. Така ж картина спостерігається на Полтавщині та інших регіонах України, причому цифри постійно зростають.

Крім того, стали поширеними деформовані шлюбно-сімейні процеси: молодь не хоче офіційно реєструвати шлюб, народжувати дітей, відкладаючи це до кращих часів. Усі ці явища призводять до зростання кількості позашлюбних дітей серед дуже молодих матерів. Їх в Україні народилося у 1993 р. 13,0 відсотків у містах і 12,8 відсотка – у селах. Отже, зростає кількість дітей народжених поза шлюбом, в тому числі у неповнолітніх матерів.

Збільшується кількість неповних сімей, діти у таких сім'ях не мають належного матеріального забезпечення. Крім того, виховання дитини одним з батьків, переважно матір'ю, негативно відбивається на формуванні особистості як хлопчика, так і дівчинки.

Розпаданню шлюбів сприяють не тільки складні матеріально-економічні та житлово-побудові умови сім’ї, а й медично-соціальна, соціально-психологічна і психолого-педагогічна непідготовленість молоді до сімейного життя, невміння раціонально розв'язувати сімейні проблеми і запобігати конфліктним ситуаціям, відсутність правових, юридичних, медичних, економічних, сексологічних, наркологічних і психолого-педагогічних знань, необхідних для молодого подружжя.

Виховна функціяполягає у передачі дітям дорослими членами сім’ї соціального досвіду. Правильне сімейне виховання розвиває здібності, здорові інтереси та потреби дитини, формує правильний світогляд, позитивне ставлення до праці, сприяє прищепленню гуманних моральних якостей, розумінню необхідності дотримуватися правових і моральних норм життя, поведінки, що сприяє розвитку фізичної досконалості дітей, зміцненню їхнього психічного здоров’я, виробленню навичок санітарно – гігієнічної культури. Ця функція – одна з найважливіших. Її мета – передати підростаючим поколінням у процесі входження в систему суспільних відносин соціального досвіду, знань, орієнтацій, норм і ролей, умінь і навичок, необхідних для норальної життєдіяльності.

Успіх виховання залежить від виховного потенціалу сім’ї, який у свою чергу залежить від її матеріальних і побутових умов, чисельності та структури сім’ї, взаємостосунків, які складаються між всіма членами родини, особистого прикладу батьків, їх педагогічної культури, специфіки самого процесу сімейного виховання.

Особливості виховної функції полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізується у таких головних аспектах:

1. Становлення, розвиток, виховання дитини як особистості, сприяння розвитку її здібностей. Сім’я репрезентує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціального досвіду, охороняє її права.

2. Здійснення виховного впливу сім’ї на кожного індивіда впродовж усього його життя. Кожна сім’я має свою систему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаціях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує. Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім’ї, а дорослішаючи, вона починає усвідомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім’ї, порівнюючи їх з ідеальною, на її погляд, системою.

3. Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів.Дитина є невичерпним джерелом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорослих. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок дорослих, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред’являють.

Соціальна ситуація, у якій перебуває сучасна молода сім’я, призводить до того, що, виховуючи дітей батьки стикаються з цілим рядом проблем. Зважаючи на те, що суспільством ставиться завдання посилити сімейне виховання, школа та соціальні служби мають допомагати сім’ї у створенні нормальних психолого-педагогічних та емоційно-моральних умов для повноцінного виховання дітей, розвитку їхніх пізнавальних інтересів, фізичного удосконалення, нормального спілкування з батьками та іншими членами сім’ї, у набутті батьками умінь, необхідних для вирішення складних проблем сімейного виховання. Вимога сучасного суспільства поліпшити якість сімейного виховання та підвищити відповідальність батьків за виховання дітей часто стикається з проблемою матеріальної небезпечності сім’ї, зосередженості батьків на пошуках коштів для того, щоб, насамперед, забезпечити їх нормальним харчуванням, одягом, тобто задовольнити фізичні потреби дитини. Внаслідок цього духовний розвиток дитини залишається часто поза увагою батьків, на нього не вистачає вже ні сил, ні часу.

Крім того, сім’я потребує допомоги і в питаннях спілкування з батьками, родичами, особливо з тими, з якими вона разом проживає. Внаслідок зростання кількості розлучень, нестабільності та деформації шлюбу соціальної допомоги потребують сім’ї, які не в змозі забезпечувати належний рівень сімейного виховання і в яких створюються передумови для негативного напрямку у формуванні особистості дитини. Це так звані неблагополучні сім'ї, де батьки зловживають спиртним, ведуть аморальний спосіб життя; неповні сім’ї, сім’ї, де між батьками, батьками й дітьми мають місце постійні конфлікти; сім’ї з низьким морально-культурним рівнем батьків; зовні благополучні сім тобто сім’ї, де за нормальних економічно – побутових умов і наявності обох батьків складаються несприятливі умови для виховання дітей внаслідок педагогічної неосвіченості та низької педагогічної культури батьків, причому, педагогічні помилки батьків носять стабільний характер. Тому постає завдання про підготовку батьків до якісного виконання батьківських обов'язків.

Соціальної, педагогічної та психологічної допомоги потребують також сім’ї групи ризику, до яких на даному етапі розвитку суспільства ми відносимо багатодітні сім’ї, одиноких матерів, неповнолітніх матерів, сім’ї з дітьми – інвалідами, батьками – інвалідами, малозабезпечені сім’ї.

Рекреативна функція сімї– це організація вільного часу та відпочинку сім’ї. Рекреативна діяльність сім’ї здійснюється в будні й вихідні дні, а також під час відпустки. Вона виконує роль збереження сім'ї як цілісної одиниці, зміцнює сім’ю, закріплює кращі традиції, має велике значення у вихованні дітей, емоційному єднанні подружжя. Крім того, ця функція має значення для розвитку інтересів і потреб особистості, виконує культурну роль, формуючи, розвиваючи та виховуючи культурні, моральні й духовні цінності та норми. У стабільній сім’ї ця функція постійно трансформується й розвивається. У дезорганізованих сім’ях ця функція по суті руйнується або виконується частково. Це спостерігається і в повсякденному житті, коли члени сім’ї повертаються додому з роботи. У цей період вільний час сім’ї призначений для відновлення фізичних, моральних та емоційних сил, витрачених протягом трудового дня. Крім відновлення витрачених сил, людина мусить подбати про свій духовний та інтелектуальний розвиток. І дуже важливо, щоб це стосувалося кожного з членів подружжя і дітей. Під час відпустки майже весь час можна присвятити дозвіллю, що може найбільше сприяти розвитку особистості.

Проблема реалізації рекреативної функції молодої сім'ї полягає в тому, що зараз обмежені умови для раціонального проведення вільного часу. Адже фінансові проблеми, про що ми вже згадували, не дають можливості відвідувати кіно, театри, концерти, виставки, музеї, кафе і ресторани, реалізовувати свої потреби в відпочинку, оздоровлювати сім'ю в санаторії, будинках відпочинку, на морі, відправляти дітей у літній табір, мандрувати. Найреальніший спосіб відпочинку – поїхати до батьків у село, родичів або знайомих. Отже, сім’я має дуже обмежені можливості для духовного розвитку своїх членів. Незадовільні житлові умови сучасної молодої сім’ї і вимушеність проводити своє дозвілля здебільшого вдома можуть призводити до роздратованості, негативного стереотипу поведінки в сім'ї.

Сексуально-еротична функція.Забезпечує продовження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті. (Т.І. Поніманська).

Отже, ми розглянули основні форми життєдіяльності сім’ї – її функцій. Як видно із зробленого аналізу всі функції між собою тісно пов’язані. Неможливість виконання сім'єю однієї функції веде за собою прорахунки у виконанні іншої функції. Тому для підтримки та розвитку нормальної життєдіяльності сім’ї необхідна державна політика, яка має бути спрямована на постійне удосконалення умов для реалізації економічного та духовного потенціалу сім’ї, і має прагнути до того, щоб найменша кількість сімей потребувала допомоги, пільг, безкоштовних послуг тощо. Для цього слід постійно стимулювати внутрішні резерви сім’ї (економічні, демографічні, виховні, рекреативні), а також допомагати реалізувати їх. Таблиця 115




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.