Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Середовище формування стратегій розвитку.





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Тема 2.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ КРАЇНИ

Середовище формування стратегій розвитку.

 

Національні стратегії розвитку розробляються й реалізуються не в ізольованому просторі країни, обмеженому державними кордонами, а в світовому ринковому господарстві. Національне господарство країни входить до світового господарства як його структурний елемент, додає до нього свою неповторну частку, збагачуючи світову ринкову систему. Водночас воно відчуває суттєвий вплив з боку системи, трансформуючись відповідно до вимог світового господарства, яке безперервно еволюціонує.

Звернемо більш докладну увагу на чинники, що впливають на розробку стратегій із зовні, тобто на мобільні елементи й процеси світового господарства, що являє собою зовнішнє, глобальне середовище формування стратегій економічного розвитку. Серед таких чинників слід назвати насамперед:

функціонування світового ринку;

мобільність факторів виробництва;

інтернаціоналізація світового господарства, його галузева структура;

науково-технічний прогрес;

транснаціоналізація економічних відносин;

міжнародна економічна інтеграція;

глобалізація соціально-економічних процесів.

Утворенню світового господарства передувало становлення світового ринку. Світовий ринок у своєму розвитку пройшов такі стадії:

* внутрішній ринок — початкова форма ринкових відносин країни; усі товари практично збуваються всередині країни. Ця стадія притаманна стародавнім державам;

* національні ринки— характерні тим, що певний сегмент цих ринків (переважно оптова торгівля) вже орієнтувався на іноземних покупців; прикладом може бути Новгород у складі Київської Русі;

* міжнародні ринки, що являли собою локальні регіональні ринки, які складалися з тих сегментів національних ринків, що вже безпосередньо були пов'язані із зарубіжною торгівлею; такі ринки, зокрема, складалися в Середземномор'ї, північно-західній Європі (вздовж по Рейну, Фландрія, Ганза);

* світовий ринок, що утворився під впливом Великих географічних відкриттів та промислової революції; він сформувався в основному в XIX ст.

Світовий ринок характеризується інтенсивним обміном товарів та послуг між країнами, причому цей процес поширюється й розгалужується з поглибленням міжнародного поділу праці. Розвиток продуктивних сил і міжнародної торгівлі в світі призвів до того, що став переміщуватися не тільки товар, а й фактори виробництва. Так виникло світове господарство на зламі XIX й XX століть. Отже, світове господарство — це сукупність національних економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Фактори виробництва звичайно об'єднують у такі групи:

· природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);

· трудові ресурси (робоча сила);

· капітал;

· технології.

За походженням фактори виробництва іноді поділяють на такі дві групи:

основні — такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого історичного розвитку: географічне положення, природні ресурси, некваліфікована робоча сила;

розвинуті — такі, які набула країна внаслідок прогресивного економічного розвитку: сучасні технології, капітал, кваліфіковані кадри, науково-технічна база. Ця група факторів більш мобільна, ніж перша.

Обидві групи факторів є важливими для економічного розвитку країни. Залежно від забезпеченості тими або іншими факторами уряд країни розробляє свою економічну стратегію. Проте в умовах науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробництва друга група факторів має набагато більше значення.

Фактори виробництва розподілені за країнами і регіонами дуже нерівномірно. Найзагальнішою закономірністю, що досить виразно виявляється в сучасній світовій економіці, є концентрація капіталу, високих технологій, висококваліфікованої робочої сили, наукового потенціалу в економічно розвинутих країнах, які становлять переважаючу більшість членів ОЕСР. Це дозволяє їм бути лідерами, що спрямовують у своїх інтересах тенденції розвитку світових економічних процесів, бути на гребені хвилі науково-технічного прогресу, хода якого невпинно прискорюється. Стратегії розвинутих країн націлені на таку оптимізацію структури народного господарства, в якому провідну роль відігравали б наукоємні й капіталоємні виробництва при одночасному зменшенні частки матеріаломістких і енергоємних галузей. Наявність великих обсягів надлишкового капіталу полегшує фірмам і ТНК цих країн завойовувати світові ринки. Технологічна перевага не тільки сприяє розширенню експорту найбільш складної й дорогої продукції, а й дає можливість завойовувати пануючі позиції при утворенні спільних підприємств у процесі експорту капіталу. Технологічна перевага в сукупності з величезною перевагою в експорті капіталу дає можливість розвинутим країнам і ТНК суттєво впливати на структури господарства інших країн; цей вплив може бути і позитивний, і негативний (з погляду країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою).

Таким чином, факторна обумовленість стратегій розвинутих країн виявляється переважно в двох напрямах: у перебудові народного господарства на базі найновітніших технологій з метою збереження й посилення технологічного лідерства і в завоюванні нових товарних і фінансових ринків.

Іншим проявом закономірності у світовому розподілі факторів виробництва є спирання на природні ресурси та дешеву й некваліфіковану робочу силу в найменш розвинутих країнах. Корисні копалини або специфічні кліматичні умови часто є головним, а то й єдиним багатством цієї групи країн, яке можна використати як фактор економічного розвитку. За винятково сприятливих умов природний ресурс може надати відчутного імпульсу економічній динаміці країни. Найяскравішим прикладом є нафтовидобувні країни, зокрема регіону Перської затоки, що вже декілька десятиліть вдало використовують сприятливу кон'юнктуру на ринку енергоносіїв. Завдяки тривалому припливу «нафтодоларів» деякі з цих країн поступово модернізують структуру своєї економіки: поряд з видобутком нафти з'являються підприємства нафтохімії, енергоємні виробництва (виплавка алюмінію тощо). Проте в цілому природно-ресурсний фактор на нинішньому етапі не може бути ефективним стрижнем економічної стратегії розвитку, принаймні в тривалій перспективі. Країни, що спираються лише на свої природні багатства, приречені на безнадійне відставання від розвинутих країн. На світових ринках з другої половини XX ст. склалася стійка тенденція до зниження цін на сировину (за винятком енергоносіїв) і підвищення — на готову продукцію, особливо високотехнологічну. Крім того, ґрунтування економіки країни переважно на ресурсному факторі гальмує науково-технічний прогрес.

Несприятлива і, на перший погляд, несподівана ситуація склалася з факторною орієнтацією в колишніх радянських республіках, зокрема в Росії та Україні. Маючи потужну науково-технічну базу, інтелектуальний потенціал, розвинуту матеріальну базу промисловості, наші країни перетворилися на експортерів сировини й напівфабрикатів. Для Росії експорт нафти й газу, для України — чорних металів є найголовнішим джерелом притоку іноземної твердої валюти. Понад 2/3 народногосподарського прибутку Росії формується в паливно-енергетичному комплексі та інших природоексплуатуючих галузях . Причини такого становища полягають у непідготовленості країн СНД до функціонування в умовах світового ринку на незвичних умовах, грубі помилки в економічній політиці, особливо в 90-х роках («шокова терапія» та ін.), певне відставання в технології виробництва, за винятком вузької сфери військово-промислового комплексу, а також несприятливі умови в міжнародній торгівлі, які штучно утворюють нашим країнам деякі потужні держави й міжнародні організації (зокрема, СОТ); це — і звинувачування у демпінгу, й високі тарифи на імпорт наших товарів, і жорсткі квоти, і вимоги якомога ширше «відкрити» нашу економіку. Якби така тенденція тривала довго, то ми остаточно втратили б наш унікальний інтелектуальний потенціал, який формувався протягом нашої історії, і перетворилися на сировинний придаток більш розвинутих країн.

Іншим основним ресурсом, як вже зазначалося, є некваліфікована робоча сила. Для багатьох країн, що розвиваються, вона є головним фактором розвитку, особливо в тих випадках, коли країні бракує природних ресурсів. Цей фактор відіграє важливу роль у країнах Південної й Південно-Східної Азії, а також у деяких країнах Латинської Америки. Дешева робоча сила, як відомо, знижує витрати виробництва, тому так вигідно в цих країнах розміщувати нескладне виробництво, наприклад, збирання побутової електронної техніки за готовими схемами і компонентами. Місцевий капітал спрямовується в легку й харчову промисловість, які не потребують особливо кваліфікованої робочої сили і високих технологій; до того ж у цих галузях капітал швидко обертається. Нині країни, що розвиваються, виробляють тканин, одягу та взуття більше, ніж розвинуті країни. За сприятливих умов дешева й численна робоча сила може стати фактором динамічного розвитку економіки країни. Це продемонстрували «східноазійські тигри»— Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Таїланд, — які починали індустріалізацію легкої промисловості, з виробництва побутової техніки, а тепер вони є новими індустріальними країнами з диверсифікованою економікою. Але це стало можливим завдяки значним інвестиціям ТНК в трудомісткі галузі виробництва країн регіону. Навіть ті з нових індустріальних країн, що досягли найбільшого успіху (Республіка Корея, Бразилія, Таїланд) відчувають дуже сильну залежність від іноземного капіталу й зарубіжних технологій.

Таким чином, факторна основа економічних стратегій більшості країн, що розвиваються, складається з природно-ресурсного потенціалу або з дешевої робочої сили. Поступово, в міру накопичення капіталу, утворюються умови для індустріалізації країни; розвиваються галузі промисловості, які спираються на ці фактори: або переробка наявних природних ресурсів (включаючи сільськогосподарську сировину), або легка промисловість та інші галузі, що орієнтуються на некваліфіковану робочу силу. Згодом, коли вже побудовано каркас індустрії, створена відповідна інфраструктура, підготовлені національні кадри середньої і вищої кваліфікації, країна приступає до наступного щаблю розвитку економіки, диверсифікує її галузеву структуру. Але цього етапу сьогодні досягли лише окремі країни названої групи.

Крім факторів виробництва, на вибір економічних стратегій розвитку великий вплив справляє динаміка процесів у світовій економіці.Серед них найважливіші:

еволюція цивілізаційних стадій економічного розвитку;

інтернаціоналізація господарського життя;

науково-технічний прогрес;

світова економічна інтеграція;

глобалізація економічного розвитку.

У сучасній економічній науці поширюється уявлення про три стадії розвитку цивілізації,яким відповідають три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного:

аграрний (доіндустріальний),

індустріальний;

постіндустріальний (інформаційний).

Загальним (хоч і дещо умовним) критерієм віднесення країни до того чи іншого типу слугує показник частки сільського господарства, промисловості й послуг у галузевій структурі народного господарства. Цей показник розраховується двома способами:

1) частка вартості виробленої продукції чи послуг у ВВП;

2) частка зайнятих у галузі відносно всіх зайнятих у господарстві.

На аграрній стадіїзалишилося небагато країн. Це, як правило, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знаходиться в Африці та в Азії. У країнах аграрного типу найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні економічних стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу й міжнародної фінансової допомоги. Так, за оцінкою експертів, розвиток економіки Бангладеш на 55 % залежить від іноземної допомоги. Для цієї країни навіть створено консорціум допомоги (об'єднує низку розвинутих країн і міжнародних організацій), який щороку надає Бангладеш близько 2 млн. доларів.

Варіацій при розробленні стратегій у таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками на світові ринки сільськогосподарської продукції, часто тільки монокультури, тому залежність їх від коливань ринкової кон'юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні наміри уряду. У багатьох країнах цього типу експорт однієї чи двох-трьох культур землеробства дає більше половини валютних надходжень. Для Сенегалу це арахіс, для Сальвадору — кава, для Гондурасу — банани, для Бангладеш — джут. На експорт сільськогосподарської продукції Буркіна Фасо (бавовна, арахіс) припадає 95 % валютних надходжень в країну.

Аграрний тип економіки панував у світі протягом багатьох століть. З другої половини XIX ст. більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку.Перехід до неї став можливим після завершення промислової революції в цих країнах. Індустріальний тип економіки стає пануючим у розвинутих державах в першій половині XX ст. Індустріалізація була головною метою стратегій соціалістичних країн. Частка промисловості в структурі ВВП і усіх зайнятих в народному господарстві перевищувала 50 %. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію. Якщо в першій половині XIX ст. основою промисловості була легка, харчова промисловість, сільськогосподарське машинобудування, то в другій половині того ж століття на перші позиції висуваються металургія, електроенергетика, транспортне машинобудування (виробництво локомотивів, вагонів, суден). У першій половині XX ст. пануючу роль в економіці продовжують відігравати електроенергетика й металургія, але швидкими темпами нарощують потужності хімічна промисловість (особливо хімія органічного синтезу), верстатобудування, автомобільна й авіаційна промисловість.

З другої половини XX ст. відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується значення видобувної й металургійної промисловості. Натомість з’являються й швидко поширюються атомна енергетика, електроніка, авіакосмічна техніка, виробництво роботів, фармацевтика, лазерна техніка. Але наприкінці XX ст. промисловість у найрозвиненіших країнах уже не відіграє провідної ролі з огляду на її місце в структурі народного господарства. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 35 %, Німеччині — 30, Франції— 26, Великої Британії— 25, США— 18 %. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно 30, 33, 25, 19, 18%.

У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Висока її частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона й поступається вже послугам. В Китаї частка промисловості становить у ВВП 50 %, у числі зайнятих — 24; в Північній Кореї— відповідно 42 і 45; у Південній Кореї— 41 і 20; Філіппінах —32 і 16; в Сінгапурі — 30 і 34%.

У країнах з перехідною економікою, особливо СНД, у зв'язку із глибокою кризою, що вразила насамперед промисловість, її частка знизилася, але залишається досить високою.

З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку.За наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 80 %, Великої Британії— 73, Японії— 63, Німеччини— 68, Франції— 71 %. До сфери послуг сучасна міжнародна статистика відносить не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та ін. Але головна увага приділяється інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфері.

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей. У середині 90-х років значна частина ВВП розвинутих країн припадала на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення. В економіці США 3/4 доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні ринки, які в багатьох випадках за оборотом перевищують традиційні товарні ринки. Отже, нині економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки послуг у ВВП або в числі зайнятих не обов'язково свідчить про перехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невеликих країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зонами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 90% від ВВП, у Барбадосі — 80 %, на Бермудах — 89 %. Але ці країни стадію індустріалізації обминули. Назвати їх постіндустріальними не можна з тієї причини, що їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня.

В постіндустріальних країнах частка послуг також досить висока, але це є свідоцтвом не стільки успішного розвитку сфери послуг, скільки глибокого занепаду промисловості. Отже, неправомірно говорити про те, що ці країни вже перейшли до постіндустріального етапу. На цій стадії економічної еволюції, по суті, знаходяться поки що тільки високорозвинуті держави, які контролюють світовий інформаційний простір і потоки капіталу.

Зміцнення економічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці призводять до інтернаціоналізації світового господарства.Інтернаціоналізація як процес має такі основні прояви:

інтернаціоналізація виробництва;

інтернаціоналізація капіталу;

транснаціоналізація (утворення транснаціональних корпорацій).

Інтернаціоналізація виробництва полягає у встановленні стійких виробничих зв'язків між фірмами різних країн. Ці зв'язки ґрунтуються на поглибленні спеціалізації й кооперування. Зараз практично кожній країні немає сенсу виробляти абсолютно всі товари та послуги, що споживаються нею; вона спеціалізується на таких, які виробляються з витратами, нижчими за середньосвітові, а решту одержує на міжнародних ринках. Це економить кошти, робочу силу, час і ресурси. Багато єгалузей народного господарства, де ефективне тільки масове виробництво товару, велика його кількість не може бути поглинута внутрішнім ринком, і тому виробництво заздалегідь орієнтується значною мірою на ринки інших країн. Це ще більше підсилює спеціалізацію, яка, у свою чергу, стимулює виробниче кооперування. Міжнародні кооперативні зв'язки охопили велику кількість підприємств. Особливого розмаху вони досягли в автомобілебудуванні, електроніці та авіакосмічній техніці. Інтернаціоналізація виробництва призводить до взаємозалежності національних економік як на рівні окремих підприємств, так і на галузевих рівнях.

У науковій літературі поширена еклектична парадигма міжнародного виробництваДж. Дайнінга. Згідно з нею, виокремлюється п'ять основних типів міжнародного виробництва залежно від домінуючих факторів:

* виробництва, які ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технологій, ринків;

* виробництва ринкової основи, які також спільно володіють капіталами, технологією, інформацією, а крім того використовують сучасний менеджмент і організаційний досвід;

* виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продукції або технологічних процесів;

* виробництва, що пов'язані з торгівлею й розподілом продукту; джерелом економії при цьому є скорочення витрат на виробництві й доступ на місцеві ринки, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

* змішані виробництва, які складаються з різних комбінацій перших чотирьох.

Інтернаціоналізація капіталу проявляється в посиленні міжнародного руху капіталу, переливанні капіталу за національні межі країни, зміцненні контактів між великими банками різних країн, контролі за рухом капіталу з боку транснаціональних банків, фо­рмуванні великих ринків і центрів операцій з валютою. Транснаціональні банки контролюють сотні мільярдів доларів. Найбільшими ТНБ є банки США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії.

Як відомо, капітал має форми підприємницького й позичкового. Обидві форми значно прискорили темпи міжнародного руху з другої половини XX ст. В контексті економічної інтернаціоналізації особливе значення має рух прямих іноземних інвестицій, які безпосередньо впливають на інтернаціоналізацію виробництва.

В 90-х роках минулого століття приріст прямих інвестицій становив 20%. У 1997—1999 рр. щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій збільшувався на 34 %.

Основною тенденцією розвитку ринку прямих іноземних інвестицій (ПІІ) є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73 % припадає на промислово розвинуті країни, понад 24 % — на країни, що розвиваються, і менше 3 % — на країни Центральної і Східної Європи.

У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90 %, країни, що розвиваються, — 8 %, а країни Центральної і Східної Європи — менше як 1 %.

Основна частка загального обсягу вивозу (92 %), ввозу (80 %) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію.

Провідну роль у міжнародному русі капіталу відіграють ТНК і ТНБ, які, по суті, повністю контролюють світовий ринок капіталу. Оскільки ці інституції є елементами структури економіки найрозвиненіших країн, стає очевидним, що країни ОЕСР контролюють усю світову економіку. У середині 90-х років частка США у світових золотодевізних резервах становила 61,5%, ЄС— 20,1 %, Японії— 7,4%; на решту країн припадало всього лише 11%.

Характерною рисою є те, що обсяги фінансових угод набагато перевищують число реальних угод. Розрив між фінансовими і товарними ринками настільки збільшився, що перші втрачають безпосередній зв'язок з другими. На частку фінансів, що обслуговують реальний сектор або потік товарних благ, припадає не більше як 10—12 % загального обороту світових фінансових ресурсів; решта — це спекулятивний капітал, що не має реального наповнення. Така ситуація дуже небезпечна, бо вона дестабілізує фінансові ринки й часто ставить ті або інші країни на грань фінансового краху. Так було, наприклад, у 1997р., коли фінансова криза охопила країни Азії; в серпні 1998 р., коли криза струсонула економіку Росії та України.

Виключно велику роль в інтернаціоналізації капіталу відіграють міжнародні фінансові і банківські організації, в першу чергу, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), інші великі регіональні банки розвитку. Вони не тільки здійснюють регулювання міжнародних потоків капіталу, а й втягують в міжнародний капіталообмін нові країни, ставлять їх у сувору залежність від інтернаціоналізації, об'єктивних вимог світового ринку капіталу. При цьому країна вже частково втрачає суверенітет над певними сферами економічної діяльності. Натомість у міжнародних відносинах утворюються наднаціональні структури, які вже являють собою елемент глобалізації.

Інтернаціоналізація виробництва й капіталу створює умови для транснаціоналізації економічних відносин.Сплетіння виробництва й капіталу у великих розмірах веде до потужних корпорацій, головна компанія яких належить капіталу однієї країни, а філії розкидані по багатьох країнах. Частка ТНК у світовому промисловому виробництві становить близько 50%, близько 70 % — у його вільних валютних і промислових коштах. За деякими підрахунками, ТНК контролюють 70—90 % світових ринків, послуг, технологій, а загальний обсяг реалізації 200 найбільших з них становить понад 30 % світового валового внутрішнього продукту .

Саме діяльність ТНК посилює переплив капіталу, особливо в його підприємницькій формі, від одних країн до інших. Переважна більшість прямих зарубіжних інвестицій припадає на. розвинуті країни, проте в багатьох країнах, що розвиваються, позиції ТНК настільки сильні, що вони часто контролюють економіку й політику цих країн. Процес транснаціоналізації веде до того, що економічна влада держави над підприємствами слабшає, а ТНК здобувають реальну незалежність від своїх урядів. Економіка розвинутих країн і нових індустріальних країн глибоко транснаціоналізована. Транснаціоналізація поступово охоплює і країни з перехідною економікою. У деяких з них з'являються свої ТНК. Так, у Росії три холдинг-компанії уже увійшли до рейтингу 500 провідних компаній світу.

Інтернаціоналізація світової економіки супроводиться випереджаючими темпами міжнародної торгівлі.За даними Світової торговельної організації, в 90-х роках світовий ВВП збільшився в 1,2 разів, тоді як обсяг світового експорту товарів — в 1,7 разів. При цьому експорт продукції обробної промисловості збільшився в 1,8 разів, гірничої промисловості— в 1,5, продовольства— в 1,4 разів.

90-ті роки минулого століття внесли помітні зміни щодо частки провідних країн у світовій торгівлі. Перше місце в експорті посіли СІЛА, відсунувши на друге місце Німеччину. Стрімко увійшов у першу десятку найбільших експортерів та імпортерів Китай

Під впливом науково-технічного прогресу змінюється структура міжнародної торгівлі. За останні два десятиліття минулого століття частка товарів, виготовлених за високими технологіями, зросла в міжнародній торгівлі вдвічі (з 11 % до 22 %), за середніми технологіями— в 1,5 разу (з 22 до 32%) при одночасному скороченні товарів, виготовлених за низькою технологією (з 21 до 18 %), і первинних продуктів (з 34 % до 13 %) Дедалі більшого значення набуває торгівля послугами. Провідне місце в міжнародній торгівлі посідає Західна Європа.

Одним з найважливіших проявів інтернаціоналізації світової економіки є міжнародна економічна інтеграція.Вона характеризує найвищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин. Економічна інтеграція відбувається на двох рівнях. На мікрорівні вона виявляється у злитті фірм, що, зокрема, веде до утворення ТНК. На макрорівні інтеграція розвивається на основі поєднання національних економік країн, внаслідок чого виникають регіональні інтеграційні утворення.

Основними формами регіональної інтеграції є:

зона преференційної торгівлі;

зона вільної торгівлі;

митний союз;

спільний ринок;

економічний і політичний союз.

На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю.

Серед найвідоміших регіональних об'єднань слід назвати Європейський Союз (ЄС), Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), Спільний ринок Південного Конусу (МЕРКОСУР) та Співтовариство Незалежних Держав (СНД).

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні такі особливості:

* динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

* нерівномірність розвитку й реалізація форми міжнародної економічної інтеграції, яка спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

* розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних та соціальних закономірностях світового розвитку.

Подальший розвиток інтернаціоналізації зумовлює становлення інтеграції на глобальний рівень, тобто наслідком цього процесу стане глобальна економічна інтеграція, яка вбере в собі регіональні інтеграційні осередки.

Найрозвинутішим проявом інтернаціоналізації є глобалізація. В сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості.

Стимулюючою силою для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва і капіталу. Інформаційно-комунікативні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виняткову роль у цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.

Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий зріст наднаціональних структур у світовій економіці. Жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію і не може не зважати на стратегічну корпорацію.

Глобалізацію характеризують такі основні риси:

посилення взаємозв'язку всіх дій країн у соціально-економічній сфері, політиці, культурі;

територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які охоплюють увесь світ;

універсалізація міжнародних економічних процесів;

зростання розмірів виробництва, концентрація і централізація капіталу;

поглиблення науково-технічного прогресу, що супроводиться інформаційною революцією;

посилення міжнародної економічної інтеграції і регіоналізації міжнародних відносин.

Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. У цілому її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує порозуміння між ними. Проте цей процес супроводиться накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, а й перед усім людством.

Однією з найгостріших проблем, що несе глобалізація, є поступова втрата країнами частки національного суверенітету над економікою внаслідок її дерегуляції відповідно з вимогами ТНК, ТНБ і міжнародних фінансових організацій. Особливо вразливо наслідки дерегуляції виявляються на світових фінансових ринках. Небаченого розмаху набули глобальні валютні спекуляції, які завдають величезної шкоди валютам бідних країн. Глобальні фінансові системи все більше відриваються від реальної економіки. У таких умовах який-небудь потужний фінансовий центр може спровокувати глобальну фінансову кризу, що вже неодноразово мало місце.

Іншою проблемою є зростання нерівномірності між розвинутими й найменш розвинутими країнами, між найбагатшими й найбіднішими людьми у світі. Так, 225 найзаможніших людей світу володіють багатством у 1 трлн дол., що дорівнює річному доходу 47 % людства. Актуальною стає проблема створення глобального механізму перерозподілу виробничих цінностей з метою вирівнювання доходів країн і населення.

Ці та інші проблеми глобалізації чекають свого вирішення, проте сам процес глобалізації об'єктивний і неминучий. Розробляючи стратегію розвитку країни, її уряд, науковці й політичні діячі повинні зважувати на особливості цього процесу, щоб скористатися перевагами глобалізації й уникнути її вад.

 

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.