Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Економічні стратегії держави в умовах глобалізації





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

 

Отже, глобалізація трансформує функціональну структуру держави як на міжнародному, так і на внутрішньому рівнях, при­чому її вплив здійснюється в протилежних напрямах. З одного боку, держава поступається деякими своїми функціями на ко­ристь наддержавних структур, з іншого — її позиції зміцнюються в певних сферах. Принаймні, в оглядовому майбутньому держава буде існувати як важливий суб'єкт світової економіки. Водночас уряд кожної країни мусить враховувати зміни умов, що відбува­ються в процесі глобалізації, при розробці національних стратегій розвитку.

Одним з найголовніших завдань економічної політики держа­ви в умовах глобалізації стає створення сприятливих умов для підвищення конкурентних перевагнаціональної економіки. На­самперед, необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Американський економіст М. Портер визначив чотири основні детермінанти, що забезпечують конкурентні переваги:

♦ параметри факторів виробництва (кваліфікована робоча сила, запаси сировини, виробничі потужності, капітал, науковий потенціал);

♦ наявність конкурентоспроможних споріднених галузей;

♦ характер попиту на внутрішньому ринку;

♦ стратегія фірм.

Ці детермінанти в сукупності утворюють «національний ромб»(у графічному вираженні). Особливе значення має активі­зація урядом такої складової «ромбу», як інтелектуальний потен­ціал країни, професійна майстерність, науково-технічна база. Кваліфіковані кадри формуються всередині країни. Держава мо­же надати імпульс інноваційному розвитку економіки, фінансу­вати наукоємне виробництво. Саме держава витрачає найбільші кошти на розвиток «людського чинника» економіки — на освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення.

Підтримка інноваційної діяльності фірм з боку держави спри­яє підвищенню їх конкурентоспроможності на світовому ринку нових технологій і зміцнює їх позиції на внутрішньому ринку. Державні інвестиції в економіку мають бути націлені на прогре­сивні зміни в її галузевій структурі, на випереджаючі темпи роз­витку конкурентоспроможних галузей і виробництв. Держава концентрує зусилля на формуванні інноваційної структури наці­ональної економіки — створення технологічних парків, венчур­них фондів, бізнес-інкубаторів.

Глобалізація становить різні завдання перед урядами країн не­однакового рівня розвитку в розробленні економічних стратегій. Розвинуті країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції в сві­товій економіці, і їх головна мета полягає у збереженні цих пози­цій. Інші країни є представниками «доганяючої економіки», пе­ред ними постають інші проблеми. Розглянемо основні особли­вості стратегій розвитку, що випливають у різних соціально-економічних групах країн під впливом глобалізації.

Стратегії розвинутих державспираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Держава повинна створювати умови для ефективного функціонування ринку, що, зокрема, включає систему гарантії прав власності і обов'язкового вико­нання контрактів. Важливою функцією держави є забезпечення конкуренції в економічному середовищі країни; вона виражаєть­ся в антимонопольному законодавстві, в обмеженні імпортних перешкод, в ціновому регулюванні для підтримки молодих фірм.

Держава вирішує проблеми, які інші ринкові суб'єкти, навіть ТНК, вирішити не в змозі або байдужі до них. Це екологічні про­блеми, проведення базових наукових досліджень, розвиток соціа­льно-економічної інфраструктури (комунікації, освіта, охорона здоров'я тощо).

Основні завдання стратегій розвинутих держав можна згуртувати по трьох напрямах :

1) створення загальних передумов для економічного зростан­ня й ефективного господарювання;

2) задоволення потреб суспільства, які не спроможний задо­вольнити ринок;

3) ослаблення негативних наслідків стихії ринкових сил.

Ці завдання вирішуються застосуванням комплексу заходів, що становлять її основні функції. В узагальненому вигляді вони поділяються на такі групи:

♦ законодавча і правоохоронна діяльність по захисту приват­ної власності й підприємництва;

♦ виробництво суспільних благ, неподільних при споживанні (оборона, будівництво шляхів сполучення, каналізація й водопостачання тощо);

♦ розвиток системи освіти, науки, культури, охорони здо­ров'я;

♦ захист навколишнього середовища;

♦ забезпечення умов для безперервної ринкової конкуренції, регулювання діяльності природних монополій (енергетика, транспорт, зв'язок та ін.);

♦ соціальні витрати;

♦ антиінфляційне й антициклічне регулювання.

Уряди розвинутих країн значну увагу приділяють зовнішньо­економічній експансії, і глобалізація цьому сприяє. Створюються пільгові умови для розширення міжнародної діяльності ТНК, материнські компанії яких базуються в розвинутих країнах. Зовнішня торгівля розглядається як важливий чинник економічного зростання країни, тому уряди розвинутих держав докладають багато зусиль для подальшої лібералізації міжнародних економіч­них відносин. На максимально відкритих міжнародних ринках розвинутим країнам легше завойовувати нові сектори для своїх товарів і капіталу.

Таким чином, неоліберальна політика, яку пропагують і здійс­нюють уряди країн-лідерів, не ототожнюється з відмиранням держави або суттєвим ослабленням її функцій в економічній сфе­рі Творець «німецького економічного дива» Людвіг Ерхард визначив місце держави в умовах лібералізації економічних відносин: «Той, хто й досі ще схильний розуміти під вільним господарством невтримне мародерство епохи ранішньої і вищої стадії капіталізму, так само віддалений від уявлень про динамічну ефе­ктивну економіку, як і той, хто змішує планову економіку з бю­рократичним, бездушним і руйнівним господарюванням».

Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються,розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розви­тку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

В нових індустріальних країнах, що досягли найбільших успі­хів в економічному розвитку, уряди енергійно втручалися в роз­виток фінансової системи, в регулювання зовнішньої торгівлі, в процес залучення іноземних інвестицій. Великою була роль уря­дів у процесі перетворення економік цих країн з імпортозаміщуючих на експортоорієнтовані.

В багатьох країнах, що розвиваються, держава ініціює індуст­ріалізацію шляхом державних інвестицій у пріоритетні галузі, податковими пільгами, а то й адміністративними методами.

Важливими завданнями держав, що розвиваються, є створення умов для освіти широких мас населення, формування достатньої маси кваліфікованих кадрів, виховання менеджерів, що відпові­дають вимогам сучасної економіки. Держава повинна докладати чималих зусиль щодо зменшення соціально-економічної нерівно­сті населення й забезпечення соціальної стабільності.

Одним з найгостріших питань для урядів країн, що розвива­ються, є ступінь відкритості економіки. Глобалізація, як уже за­значалося, супроводжується лібералізацією міжнародних еконо­мічних відносин і зростаючою тенденцією до відкритості націо­нальних ринків. Проте, оскільки менш розвинуті країни знахо­дяться в нерівних стартових умовах з більш розвинутими, їх економіка часто опиняється в незахищеному становищі. З іншо­го боку, спроби «закрити» національну економіку для іноземних товарів, капіталів, діяльності ТНК також можуть мати негативні наслідки. Отже, урядам цих країн доводиться дуже вправно «балансувати» між лібералізацією й протекціонізмом в економі­чній політиці.

Як позитивний факт слід розцінити рішення Європейського Союзу відкрити свій ринок для 49 найбідніших країн, що розви­ваються. Деякі економісти, переважно «лівої» спрямованості (напри­клад, У. Белло), вважають, що в умовах глобалізації країнам, що розвиваються, слід орієнтувати економіку переважно на внутрі­шній ринок, а не на експорт; сприяти розширенню внутрішнього ринку; спрямувати більшу частину фінансових ресурсів на внут­рішній розвиток; підтримувати як приватні, так і кооперативні й державні підприємства; дотримуватися демократичної процедури прийняття економічних рішень, не поступаючись диктату ринку .

Є певний сенс у політиці пріоритетної опори на внутрішні ре­сурси. Але в епоху глобалізації неможливо зосереджуватися лише на проблемах внутрішнього ринку, оскільки відгородження від світового економічного простору, ігнорування глобальних проце­сів, що відбуваються на міжнародних фінансових ринках, об'єктивно обумовить технологічне відставання країн, що розвивають­ся, і відповідно їх економічне відставання від найрозвиненіших країн. Нові технології в країни «доганяючої економіки» приходять нині з індустріально розвинутих країн в основному за посередництвом ТНК. Тут, звісно, є небезпека «технологічного закабалення». Але водночас цей процес значно скорочує термін індустріалізації менш розвинутих країн і їх перехід до постіндустріальної стадії розвитку. При малопотужності сучасної виробничої бази, при відсутності висококваліфікованих кадрів, при ще низькій культурі виробництва основних мас населення країн, що розвиваються, їм потрібно було б багато десятиліть, щоб опанувати сучасною тех­нологією виробництва й управління економікою самотужки. Розвинуті країни за цей час відірвалися б набагато далі.

Важливою проблемою країн, що розвиваються, є їх величезна зовнішня заборгованість. Слід визнати, що глобалізація провокує її зростання. Розширення діяльності Міжнародного валютного фонду, Світового банку, транснаціональних банків, формування глобального фінансового ринку роблять міжнародні кредити більш доступними. Але уряди багатьох країн, що розвиваються, використовують їх неефективно. Вони часто витрачають гроші на престижні з політичної, але недоцільні з економічної точки зору проекти (стадіони, розкішні палаци тощо). Багато коштів витрачається через брак висококваліфікованих фахівців, менеджерів, що вміли б розпорядитися отриманими грошима. Нарешті, має місце корупція, тобто крадіжка досить великих коштів, що надаються державі із-зовні. Отже, однією з найважливіших цілей стратегій найменш розвинутих країн є упорядкування відносин з міжнародними валютно-кредитними організаціями, суб'єктами міжнародного фінансового ринку— з одного боку, і в наведення порядку у використанні одержаних коштів — з іншого.

Країни з перехідною (транзитивною) економікоюопинили­ся в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, по­стають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації збіглося з докорінною перебудовою економічних відносин у ко­лишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням ви­робництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Для вирівнювання положення й забезпечення економічного ривка не­обхідний час, але глобалізація «не могла чекати», оскільки світо­ві економічні процеси поступальні й незворотні.

Глибина економічного «відкату» в колишніх радянських рес­публіках вражаюча. За роки економічної перебудови (1991— 1999 рр.), наприклад, в Україні ВВП скоротися на 60%; вироб­ництво товарів та послуг в 1999 р. становило лише 48 % від рівня 1989 р.; інвестиції в основні фонди в 2000 р. становили 24 % від рівня 1990 р.; чисельність зайнятих продуктивною працею змен­шилася за 1990—2000 р. з 24 млн. чол. до 16,3 млн. чол., або на 32%''.

Практично всі соціалістичні країни напередодні соціально-економічних перебудов перебували на індустріальній стадії роз­витку, їх перехід до постіндустріальної стадії, як це потребує об'єктивний хід глобалізації, ще більше загальмувався, оскільки в багатьох з них відбуваються негативні зрушення в структурі економіки. Частка високотехнологічних виробництв зменшуєть­ся, а зростає натомість частка матеріалоємних і енергоємних га­лузей, що йде в розріз із основним напрямом науково-технічного прогресу. Так, в Україні частка машинобудування в промисловій структурі знизилася з 31 % в 1990 р. до 13 % в 2000 р.; частка ж чорної металургії зросла відповідно з 11% до 27% паливно-енергетичного комплексу — з 9 % до 22 %. Подібна ситуація склалася і в інших пострадянських країнах, що погіршує їх пози­ції на світових ринках, де найвищим попитом користуються високотехнологічні товари; кон'юнктура ж на продукцію «старих» галузей несприятлива.

Такі умови погрожують серйозним відставанням країн перехі­дної економіки від високорозвинутих країн. Щоб надолужити втрачене в 90-х роках, необхідно мати щорічні темпи зростання ВВП, які перевищували б 5 %; тільки тоді можна сподіватися на перехід із стану «доганяючої» економіки у високорозвинуту. Початок ново­го тисячоліття для України в цьому відношенні був обнадійли­вим: у 2000 р. приріст ВВП становив 5,8%, в 2001 р.— навіть 9,1 %. У 2002 р. він становив тільки 4,1 %, але в 2003 р. — 9,3 %.

Які ж цілі постають перед розроблювачами стратегій економі­чного розвитку країн перехідної економіки у світлі вимог глобалізації ? Можна виокремити три основні проблеми: 1) структурна перебудова економіки; 2) визначення оптимального режиму відкритості економіки у зовнішній простір; 3) оптимізація відносин з міжнародними економічними організаціями.

Одним з першочергових і найскладніших завдань є галузева й технологічна перебудова економікивідповідно науково-технічному прогресу й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Оскільки однією з головних характеристик і глобалізації є безпрецедентне поширення інформаційних технологій, то саме на цій проблемі й на стимулюванні впровадження новітніх досягнень науки й техніки у виробництво повинна бути зосереджена увага урядових структур.

Структурно-інноваційний тип економікидля свого станов­лення потребує неабияких організаційних зусиль і коштів. Уряд повинен стимулювати розвиток новітніх галузей і виробництв наданням податкових пільг та інвестиційних «вливань». У влас­ності держави повинні залишатися стратегічно важливі підпри­ємства, що виробляють продукцію на найвищому світовому рів­ні; тому роздержавлення повинне здійснюватися розумно й обе­режно. Держава має всіляко підтримувати науково-дослідний сектор, піклуватися про збереження й зростання інтелектуального потенціалу нації; необхідно різко збільшити кошти на науково-дослідницькі роботи, на підготовку висококваліфікованих кадрів для науки й виробництва.

Структурно-інноваційна перебудова економіки постсоціалістичних країн потребує значних коштів. Більшість пострадянських країн, у тому числі Україна, за рахунок тільки внутрішніх резер­вів за короткий термін мобілізувати їх не в змозі. Тому нагальним завданням є створення сприятливих умов для залучення прямих поземних інвестицій. Саме за рахунок ПІІ країни Центральної Європи змогли суттєво перебудувати структуру своєї економіки в напрямі до світових стандартів. За підрахунками наших економістів для структурної перебудови української економіки необхід­но від 50—60 млрд. дол. до декількох сотень мільярдів доларів; значну частину цієї суми мають складати іноземні інвестиції. Проте іноземні інвестиції надходять в Україну в дуже обмеженій кількості. На 1 січня 2004 р. їх накопичена сума становила лише 6,7 млрд. дол., або 140 дол. на душу населення. Для порівняння: на початок 2001 р. ПІІ в Росії станови 21 млрд. дол. (143 дол. на душу населення), в Угорщині — 21 млрд. дол. (2100 дол. на душу населення). Що ж до розвинутих країн, то їх відрив ще разючі­ший: на початок 2000 р. в США накопичені ПІІ становили 2.7 трлн дол. (10 560 дол. на душу), у Великій Британії — 393 млрд. (6661 дол.), в Нідерландах — 202 млрд. дол. (12 625 дол.).

Іншою проблемою при розробленні економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки.Із самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, прак­тично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнаро­дної лібералізації, що виявилося, зокрема, в зниженні, а то й лік­відації митних тарифів на імпорт і експорт, усуненні перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економіч­ний простір. Така політика, крім того, узгоджувалася з положен­нями «Вашингтонського консенсусу», який передбачає максима­льну відкритість економіки країни.

Проте дуже скоро поквапливість цих заходів стала очевидною для країн перехідної економіки. Вони знаходяться в нерівному положенні з розвинутими країнами, які просунулися значно далі на шляху модернізації своєї економіки. Конкурентоспроможність товарів і послуг розвинутих країн значно вища, можливість орга­нізованого проникнення на чужі ринки набагато більша. За таких обставин цілі галузі в економіці постсоціалістичних країн були «придушені» конкуренцією розвинутих або нових індустріальних країн. Глобалізація, таким чином, обернулася для країн перехід­ної економіки негативною стороною.

Вирішення проблеми захисту національної економіки в умо­вах глобалізації для цієї групи країн полягає в посиленні ролі держави в економічному регулюванні. Лібералізація зовнішньо­економічних відносин повинна здійснюватися обережно й зважено.

Пріоритетні для національної економіки галузі повинні бути захищені тарифними і нетарифними методами, що практикується розвинутими країнами. Уряд зобов'язаний поставити перешко­ди для проникнення в країну недоброякісних товарів, що не від­повідають технічним, екологічним й медичним вимогам. Ця про­блема є актуальною й для України, споживачі якої потерпають через недостатні заходи уряду щодо сертифікації імпорту й конт­ролю за якістю імпортованої продукції .

З лібералізацією зовнішньоекономічних відносин тісно пов'язана проблема оптимізації відносин пострадянських країн з міжнародними економічними організаціями.Як уже говори­лося, такі організації, як МВФ, Світовий банк, СОТ наполягають на дотриманні всіма державами положень «Вашингтонського консенсусу», в тому числі на політиці максимальної відкритості національних економік. Спираючись на зростання своєї могутності в міжнародних економічних відносинах, ці організації диктують умови урядам країн перехідної економіки при наданні кредитів, фінансової допомоги або сприяючи доступу їх на світові рин­ки. Зростання впливу міжнародних економічних організацій об’єктивно обумовлено глобалізацією, і держави перехідної еко­номіки не можуть і не повинні ігнорувати цей вплив. Але співро­бітництво з ними необхідно будувати на засадах, які не зачіпали б національних інтересів.

Так, вступ України, Росії та деяких інших пострадянських республік до СОТ потенційно має два наслідки: з одного боку, відкриваються нові ринки , оскільки знімуться перешкоди для експорту товарів наших країн; з іншого боку, й наші ринки будуть відкриті, що полишить захисту цілих галузей еко­номіки від іноземної конкуренції. Для країн, у яких здійснюється трансформація в економіці, СОТ передбачає пільговий період (7 - 8 років), за який конкурентоспроможність національної еко­номіки повинна стати врівень із світовою. Якщо цього не станеться, втрати від вступу до СОТ будуть набагато перевищувати виграші. Як вважають українські економісти, інтеграція України в систему ГАТТ/СОТ не повинна здійснюватися на лібералізаційній парадигмі, що була прийнята раніше. Натомість необхідно розробити і втілити комплексний механізм стимулювання галузевого розвитку з урахуванням міжнародного досвіду й виходячи з реального потенціалу національного виробництва.

Узагальнюючи аналіз ролі держави в умовах глобалізації, мо­жна зробити такий висновок: лібералізація економіки не повинна супроводжуватися ослабленням регулюючих функцій держави. Відомий український економіст Ю. ІІахомов впевнений, що еко­номічні негаразди України в 90-х роках минулого століття саме і є наслідком некритичного втілення моделі «Вашингтонського консенсусу» в економічні терени нашої країни. Необхідно було, вважає він, спочатку реформувати державу, зробити її ринково орієнтованою і поступово переводити жорстко регульовані про­цеси у стан все більшої свободи. Регулююча роль держави пови­нна трансформуватися не за рахунок відмови від керівництва економікою, а за рахунок перерозподілу регулюючих функцій між державою, неурядовими і наднаціональними суб'єктами еко­номічних відносин.

Глобалізація супроводжується посиленням регіоналізаціїсвіто­вої економіки. На перший погляд, ці два процеси є такими, що виключають один одного. Але слід згадати, що в основі регіоналізації лежить міжнародна економічна інтеграція, яка активізу­ється глобалізацією. Регіональні економічні угруповання можна розглядати як осередки, що становлять глобальний економічний простір; в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналі­зація усіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швид­ше, ніж у цілому на земній кулі.

У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створено єдиний економічний простір без митних пе­решкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робо­чої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце в ЄС. Наднаціональні органи регулювання економіки в таких об'єднаннях набувають досить великих владних позицій. Так, усі права на проведення кредитно-грошової політики ЄС передано Центральному Європейському банку. Таким чином, утворюються структури регіонального об'єднання, які беруть на себе важливі функції урядів країн ЄС. Посилюється координація і в інших галузях— правовій, екологічній, інформа­ційній, де також утворюються відповідні наддержавні органи.

В основі концепції європейської інтеграції лежить принцип субсидіарності (доповненості), що означає багаторівневу систему прийняття рішень. Можна виокремити чотири рівні: комуналь­ний, регіональний, національний і наднаціональний; вирішення кожної конкретної проблеми належить до компетенції тієї влади, яка забезпечить її оптимальне рішення.

Регіональна інтеграція стимулює розвиток міжнародних еко­номічних зв'язків усередині об'єднання. Оскільки усунено торго­вельні перешкоди між країнами, їх взаємна торгівля зростає шви­дкими темпами. Так, частка внутрішньої регіональної торгівлі (експорт) тільки за період 1990—1996 рр. зросла в АТЕС з 69 до 73 %, в НАФТА — з 43 до 48 %, в АСЕАН — з 20 до 25 %, в МЕРКОСУР — з 9 до 23 %.

Регіональні зв'язки мають тенденцію до поглиблення еконо­мічної інтеграції та територіального розширення й організаційної трансформації. Таким чином, регіоналізація за своєю суттю все більше набуває глобального характеру і перетворюється на найактивні­шу складову механізму глобалізації.

Можна спрогнозувати, що в майбутньому відбудеться злиття усіх окремих регіональних угруповань в суцільну глобалізовану інтеграційну систему. Така тенденція проглядається вже сього­дні. Вже багато держав є членами не однієї, а декількох регіона­льних організацій. Наприклад, США є членом не тільки НАФТА, але й АТЕС, «Плану Коломбо», Південнотихоокеанського фору­му (ПТФ), Організації американських держав (ОАД). Росія є уча­сницею СНД, ЧЕС, АТЕС, Ради держав Балтійського моря (РДБМ). Виникають також і транскордонні регіональні зв'язки й мережі. Прикладом можуть слугувати «єврорегіони», серед них— чотири, в яких бере участь Україна («Нижній Дунай», «Верхній Прут», «Карпати», «Буг»). Транскордонні регіональні утворення можна розглядати як активізуючий інтеграційні про­цеси проміжний осередок, ланку, яка єднає економіку сусідніх країн і регіональних інтеграційних організацій.

Слід мати на увазі, що регіональні інтеграційні угрупування також формують наднаціональні органи (економічні ради, парла­менти, суди та ін.), що є одним з характерних проявів глобаліза­ції. Країна, яка входить до регіональної організації, мусить віддати частину своїх владних функцій на користь спільної справи організації. З економічної точки зору це виправдано, з політичної може викликати протидію певних сил всередині країни. В Європейському Союзі долання політичної протидії формування наднаціональних структур здійснювалося протягом тривалого часу і в цілому завершилося успішно. В багатьох інших регіона­льних організаціях цей процес йде дуже важко. Можна ствер­джувати, наприклад, що низький ступінь інтегрованості в СНД пояснюється насамперед тим, що наднаціональні органи цієї ор­ганізації або не сформовані, або існують тільки формально.

Чи можна виміряти ступінь глобалізованості?Журнал «Foreign Рoliсу» разом з однією з фірм, що працює в галузі стра­тегічного консалтингу, розробили «індекс глобалізованості», який визначає ступінь глобалізованості окремої країни. Індекс вимірює рівень особистих контактів за межами даної країни шля­хом комбінування даних про телефонні дзвінки, туризм, грошові перекази та інші міжнародні трансферти. Індекс глобалізованості вимірює також ступінь економічної інтеграції; він простежує рух товарів та послуг, вивчаючи зміну частки кожної країни в торгів­лі, вимірює відкритість національних економік, рух іноземних інвестицій, враховує членство країни в міжнародних організаціях.

Індекс розраховується на 50—60 країн (у 2002 р. аналізом бу­ло охоплено 62 країни, які об'єднують 85 % населення планети й 90 % світової економіки). Як і очікувалося, перші місця посіли розвинуті країни, але не найбільші. У 2002 р. перше місце діста­лося Ірландії, друге— Швейцарії, далі йшли Швеція, Сінгапур, Нідерланди. Україна посіла 42-е, Росія — 45-е місце. Індекс гло­балізованості є цікавим показником, але не слід його переоціню­вати при визначенні місця країни в глобальних процесах. Так, він не враховує економічного потенціалу країни, ступеня її впливу на міжнародні стосунки. Не випадково ніхто з «Великої сімки» не потрапив до першої п'ятірки. Індекс глобалізації можна викорис­тати як допоміжний показник у глибокому й всебічному аналізі розвитку глобалізації.

 

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.