Щодо Європи і «двох Україн» С. Процюк, здається, передусім полемізує із Ю. Андруховичем, який інакше уявляє собі і мапу Центрально-Східної Європи, і місце на ній України. Досить послатися хоча б на один із останніх його есеїв «Атлас. Медитації». Для Ю. Андруховича Росія — не гірший, а просто інший континент, не Європа. На відміну від С. Процюка він не позбавляє європейської перспективи ні Білорусь, ні Молдову. Найістотніше інше: він відчуває, що не тільки Галичина як п'ємонт, а й Україна загалом — це вже Європа, та Європа, викликом для якої сьогодні є Сарматія (Південно-Східна Україна), аналогічно до того, як сама Україна є викликом для Євросоюзу. Ю. Андрухо-
вич оптимістично переступає через нещасливе українське минуле. Для нього Україна перестала бути країною «смерті, цвинтарів, надгробків, помираючих сіл і безнадійно нещасливих районних центрів», тобто територією здеградо-ваних варварів, виснажених боротьбою за виживання. Він визнає, що його співвітчизники, яких на Заході пізнають за золотими зубами й поганим одягом, мають право сідати в авто, потяги або й на велосипеди й вирушати у західному напрямку, бо «вони вже не зруйнують нічиїх міст, жодної культурної пам'ятки». Більше того, він ручається, що його співвітчизники повернуться у свою таку центральну й східну батьківщину водночас. Адже вони вибороли право називатися громадянами. Ю. Андрухович вірить у свою батьківщину і своїх співгромадян, тоді як С. Процюк-Ми-кита не вірить навіть у земляків-галичан, оскільки вони, виявляється, не його психотип. Є, щоправда, один виняток — Владислава. Проте галичанки такі прагматичні. Одного чудового дня візьмуть і чкурнуть до Євросоюзу, щоб стати там «третім» сортом. І тотемна любов, на яку покладається С. Процюк-Микита, цей різновид вселюдської любові, яка до болю нагадує совєтський інтернаціоналізм, — «міжнаціональна і понадкласова» — ситуації не врятує. Адже любов жодних визначень не потребує. Любов, цей дар Божий, або є, або її немає. І жодна магія чи психоаналіз її не замінять.
Підсумовуючи тему українського неомодернізму, варто зазначити, що в ньому маємо справу не з чистими, а з перехідними чи змішаними формами. Сільська проза з її соціальним стрижнем під пером В. Медведя перетворюється на чисту естетику; містичне письмо О. Ульяненка намагається пристосуватися до масової літератури, неомодернізм Є. Пашковського поєднується із неонародництвом, а традиційність С. Процюка — із суспільною критикою, психоаналізом і проблемою географії.
Гаврилів Т. Топографія сучасної української прози // Т. Гаврилів. Знаки часу, спроби прочитання. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001.
Деркачова О.Комплекс нелюбові як причина деструкції власної харизми: Спроба діагнозу // Кур'єр Кривбасу. — 2003. — № 159 (лютий): рецензія на книгу Процюка С. «Інфекція».
Дякунова Л.Страсті по чистоті // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень): нотатки до прози С. Процюка.
Малащук А.З-під завалів псевдоестетики // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень): нотатки до прози С. Процюка.
Терлецький В.Підручник української психіатрії // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень): нотатки до прози С. Процюка.
Ординець Г.Зріє заколоту царстві нелюбові // Кур'єр Кривбасу. — 1998. — № 99/100 (квітень): про повість С. Процюка «Репортажі із царства нелюбові».
Соловей О.Свято, яке не з тобою // Кур'єр Кривбасу. — 2002. — № 157 (грудень): рецензія на книгу Процюка С. «Інфекція».
4.
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
Літературний андеграунд за тоталітарних умов
Постмодерний дискурс в сучасній українській літературі є центральним. Саме постмодерний дискурс з його відмовою від вагомих дискурсів, з його іронією, грою, пародією асоціюється сьогодні з тим, що прийнято називати поверненням літератури або переформулюванням соцреалістич-ного канону. Після дискусій на тему руйнівного характеру постмодернізму і загроз, які він несе національній культурі, після суперечок з приводу його яловості й хворобливості дедалі очевиднішим стає, що український постмодернізм поряд із неомодернізмом і неопозитивізмом, що включає і неонародництво, формують обличчя постколоніальної української літератури.
Ведучи мову про передпостмодерні явища в українській літературі, маємо на увазі передусім «київську іронічну школу» 70-х (В. Діброва, Л. Подерв'янський, Б. Жол-Дак). Оскільки творчість цих авторів стала доступною читачу лише у 90-ті роки XX ст., тобто перебувала поза каноном, на відміну від творчості Вал. Шевчука чи Н. Бі-чуї, виникає спокуса зарахувати її до постмодерністської. Однак такий підхід не завжди виправданий. Адже творчість згаданих письменників, хоча й була опозиційною до
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
тоталітаризму, проте перебувала в ньому. Поза тоталітарним контекстом вона втрачає свій сенс, може навіть сприйматися як вульгарна. Якщо В. Діброва, на думку Т. Гун-дорової, «музеїфікував героя тоталітарного типу», то Б. Жол-дак «створив йому вербальний пам'ятник-суржик», а Л. Подерв'янський «озвучив колективне несвідоме». У Галичині аналогом «київської іронічної школи» була творчість Ю. Винничука, який почав широко використовувати «чорний» гумор.
Володимир Діброва — письменник «задушеного покоління»
В. Діброва народився у 1951 р. у Донецьку. За фахом філолог-романо-германіст. Виїхав до США, читав лекції в університеті штату Пенсильванія, тепер — у Гарварді. Автор збірок оповідань «Тексти з назвами і без назв» (1990), «Пісні Бітлз» (1991), романів — «Пентамерон» (1994), «Бурдик» (1997), що згодом увійшли до книжок: «Збіговиська» (1999), «Вибгане» (2002), книжки драматургії «Довкола столу» (2005), роману «Андріївський узвіз» (2007). Перекладав Е. Йонеско, Паскаля. За переклад роману С. Беккета «Уот» (1991) нагороджений премією
ім. М. Лукаша.
Проза В. Діброви прийшла до читачів, коли її автору виповнилося 40, до того часу він перебував у «андеграун-ді». У статті «Пошуки великої літератури» С. Іванюк подав психологічний портрет В. Діброви, наголосовши на його індивідуалізмі й самостійності мислення. В. Діброва є елітарним письменником не тільки з огляду на інтелектуалізм його прози, а й з огляду на те, що всі його твори були адресовані тій частині совєтського суспільства, яка відрізняла «Бітлз» від «вокально-інструментального ансамблю». Для нього, як і для покоління, народженого у 50-ті і 60-ті, «Бітлз» символізували свободу й відмову від стандарту.
Зрозуміло, що зміни, які відбулися в СРСР у другій половині 80-х років XX ст., були для В. Діброви довгоочікуваними. Викладаючи в Київському інституті іноземних мов, він створив там осередок Руху. С. Іванюк, безперечно, має рацію, стверджуючи, що В. Діброва репрезентує нонконформістську, андеграундну творчість, яка заперечувала совєтський колективізм і масовий партійний ентузіазм. Однак,, на думку Ю. Андруховича, «приналежність Діброви до постмодерного дискурсу є вельми проблематичною,
незважаючи на такі питомі ознаки його стилістики, як гротесковість, абсурдизм, зумисна «примітивізація» нара-тиву, всюдисутня гра з мовними абераціями». Напевно, проблематичність належності В. Діброви до постмодер-ністського дискурсу зумовлена передусім тим, що він, як і неомодерністи, орієнтується на «велику літературу». Як зауважує О. Ірванець, книги В. Діброви «не для нинішніх двадцятилітніх, а для тих, кому за ЗО чи й за 40», бо в них показано «благословенний затишок так званого "періоду застою", сиріч 70—80-ті роки минулого століття». Водночас О. Ірванець наголошує на таких не пов'язаних з історичним моментом ознаках прози В. Діброви, як глибока обізнаність автора з досягненнями зарубіжної прози, його філологічна чутливість і уважність до деталей.
«Пісні Бітлз» побачили світ у 1991 р., а в 2002 р. вони були перевидані у «Вибганому». У назві кожного оповідання міститься алюзія на якийсь із хітів «Бітлз». Епіграфами до оповідань також слугують слова з відомих пісень лі-верпульської четвірки. Часто вони є ключовими. Ідея повної свободи, поєднана із сексуальною революцією й наркотиками, характерна для покоління «дітей квітів», маніфест молодих американців 50—60-х років XX ст., яким став твір Джека Керуака «На дорозі», в совєтських умовах втілюються в колізії, відтвореній в оповіданні «Д¥пу БопЧ Д¥е Оо II іп ІЬе Коай»: молодий студент, подорожуючи автостопом до Криму, потрапляє до міліції. У сумці він має конспект праці М. Бердяєва, в якій слово «Бог» пишеться з великої букви. Страх, що цей конспект потрапить до рук міліції, повністю паралізує совєтське «дитя квітів». З цього стає зрозумілим, що дорога як символ пошуку сенсу життя й свободи із сексуальною включно — не для нього. Це оповідання свідчить також про те, що пошуки свободи в умовах тоталітарного суспільства були набагато небезпечнішими порівняно із вільним світом. Адже вони супроводжувалися боротьбою з системою, коли за написане з великої літери слово «Бог» можна було й справді отримати чималий термін ув'язнення.
Можливо, найпоказовішим для творчості В. Діброви є роман «Бурдик», у якому автор подає своє бачення покоління 70-х, або «задушеного покоління». Написано роман від імені приятеля письменника Бурдика, оскільки сам Бурдик потрапив під тролейбус. Цей роман значною мірою автобіографічний. Та більшою мірою він автоіронічний — позбавлений патетики й ідеалізації, натомість сповнений
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
іронії й дотепу. За сюжетом, після наглої смерті Бурдика, який, вважалося, був автором геніальних романів, невідомі пропонують його приятелеві видати їх. Наратор починає шукати геніальні твори — і не знаходить: до рук потрапляють якісь шматки, нерозроблені сюжети, наприклад бандерівський. Нашому сучаснику зрадила жінка із сусідом (чи близьким другом). Зраджений кидається з розпачу в ліс, де провалюється у схрон, в якому знаходить одяг, харчі, зброю. їсть, натягає форму, бере автомат і — до клубу, де зібралися його кривдники. З переляку ті, вишикувавшись біля стіни, розкривають своє нутро, повзають у нього в ногах. Він із гідністю йде до виходу. Є у спадщині Бурдика й «Антиленініана»: «Різдво» — Ленін з торбами, напханими «Іскрою», переповзає через замінований кордон; «Ленін на Капрі» — про Леніна, Бонч-Бруєвича й морських почвар; «Ленін у Розливі» — Ленін взяв відпустку, але, проциндривши гроші, йде у найми до куркуля; «Ленін та вартовий», «Чому Ленін не дожене черепаху». Рукопис «Опудала», в якому зібрано «ленінські» твори, наратор губить, утікаючи від криміналізованого населення з місця свого літування до Києва.
Наскрізним у романі є образ «вічної» Бороводянки, яка постійно змінює свою личину, але не сутність: то працює вчителькою, то куратором курсу, то приймальницею в букіністичному магазині. її функція — це функція «недремного ока», що контролює совєтських громадян на предмет дотримання ними совєтського способу мислення й моралі. Антитезою Бурдику в романі є його однокашник, син партійного функціонера Рурський. Ця антитеза аналогічно до відомої перебудовної пісні «Мальчики-мажорьі», яку виконував гурт «ДДТ», подає сатиричний образ совєт-ської партійної еліти і її синків, яким протистоїть рок-по-коління, покоління «Ні», або «задушене покоління», яке заперечило тоталітаризм у його застійній фазі.
Онірична післямова «Сон» повертає читачеві Бурдика, який відкриває своє знання про те, що проблема людини полягає в диханні. Євангельське ходіння Бурдика по воді, за спостереженням С. Іванюка, відкриває читачеві істину, що потрібно нарешті перестати боятися, бо «любов — це те, що є завжди! Серед того, чого нема ніколи!». Роман «Бурдик» є романом антитоталітарним й інтелектуальним. Зосереджуючи свою увагу на інтелігентському середовищі 70—80-х років, В. Діброва іронізує як над середовищем, так і над часом: «Та й час же який несприятливий був!»
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
Інтелігентське середовище, точніше люмпенізоване інтелігентське середовище, трансформоване у 90-х в інтелектуальне, опиняється в центрі уваги прозаїка в оповіданні «День народження», яке згодом увійшло до книжки «Збіговиська» . Це оповідання є одним з найкращих в сучасній українській літературі. В центрі його — українські інтелектуали 90-х, що виїхали у пошуках кращого життя до СІЛА, святкують день народження свого колеги Бойка. Головною особою серед них є американський професор українського походження Джордж, або Юрко Когут, від якого залежить щасливе американське майбуття кожного із запрошених: поетки й феміністки Уляни, яка бажає читати в американському університеті лекції з історії української культури і цивілізації; знаного у певних колах філолога Бойка, який пропонує Когуту свої послуги в написанні підручника з української мови для іноземців, і його родини — дружини Людмили, дочок Оксани і Роксолани; театрального режисера-невдахи Самбура, який прагне подовжити собі візу та обіцяє Когуту закрутити український фестиваль у стилі тотального авангарду; Олександра і Лариси Кравців, які чекають на зелені карти. Щоправда, в останнього «щасливого» подружжя є чималі проблеми. їхній семирічний син Ігорець хворий на аутизм. Лариса, змучена сидінням з хворою дитиною, намагається влаштуватися на викладацьку роботу, зрозуміло, через Когута.
В. Діброва не тільки майстерно зображує постсовєтсь-ких українських інтелектуалів, які сперечаються з приводу відсотків соцреалізму в романі О. Гончара «Собор», обговорюють постать Вал. Шевчука, підраховують, кого й коли їм вдалося українізувати, звинувачують одне одного у належності до комуністичної партії, а й нещадно іронізує над ними, точніше, над їхнім прагненням видаватися тим, ким насправді вони не є. Спрямована проти псевдоінтелектуа-лів іронія В. Діброви межує із сатирою (наприклад, сцена замивання плям у туалеті й атака на Когута задля реалізації американської мрії), коли з'ясовується, що ці люди зовсім позбавлені здатності співчувати одне одному, шанувати одне одного, любити ближнього вони теж не вміють. Цим оповіданням В. Діброва наче підхоплює дещо ширшу тезу Вал. Шевчука про одвічне коло ненависті, яке не може розірвати жодна українська людина, а не тільки інтелектуал.
У фіналі оповідання всі постсовєтські українці, навіть Діти, розсварилися між собою: Бойкові ставлять на карб, Що він підлабузник; Уляні — що вона залицяється до Когута; Самбуру — «що він, мов глист, лізе без мила у кожен
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
І
отвір», Кравцям — що в них є машина, але вони не возять земляків на природу. Постсовєтська злоба перекидається нарешті й на постать їхнього благодійника — професора Когута, якого того вечора постійно переслідують неприємності. Професора двічі лякає малий Ігор Кравець. Внаслідок цього спершу Когут обливається вином, згодом перевертає на себе окріп і, врешті, втікає з ресторану. Професор втікає не так через поплямлений одяг, як через настирливість і хамство своїх гостей. За відсутності Когута Бойко іронізує над ним, Уляна обіцяє критично описати його у своєму новому романі, Самбур взагалі збирається послати Когута на три букви. Раптово Когут повертається. Товариство шоковане, бо ніхто не знає, що почув і що з почутого зрозумів професор. Можливо, їм незручно, але зовсім не соромно, адже у них є виправдання — вони нещасні.
Постсовєтські українські інтелектуали-люмпени, опинившись в Америці, намагаються відповісти на головне українське питання 90-х: «Чому ми такі нещасні?». Прозаїк показує, що нещастя постсовєтських українців — у їхній злостивості, взаємній ненависті й відсутності любові. Антитезою цьому товариству є і професор Когут, в якого безліч вад, навіть професійних, зокрема він береться перекладати сучасну українську літературу, якої зовсім не розуміє; і привітна китаянка, яка обслуговує товариство в ресторані. Професор попри свої образи переодягається й повертається до своїх гостей з України, він і далі готовий їм допомагати. Мила китаянка притискає хворого Ігоря до себе й намагається порозумітися з ним, і дитина, за спостереженням ошелешеної матері, начебто щось китаянці відповідає.
В. Костюк констатує, наче В. Діброва показує, що пото зоуеіікиз «прекрасно контактують» з поїло атегікапікиз. Та, як видно з оповідання «День народження», подібне твердження бездоказове. Між двома цими людськими типами існує більше відмінного, ніж спільного. С. Іванюк вважає центральною постаттю оповідання дитину, хвору на аутизм. Аутизм, на його думку, є метафорою, що натякає на визначальну якість українського національного характеру. Саме тому професор Когут ставиться до своїх гостей, як до пацієнтів. Доречніше було б стверджувати, що в «Дні народження» подано не національний характер, а непривабливий психологічний портрет українських інтелектуалів чи радше псевдоінтелектуалів, які виявляються далеко не кращими представниками не кращого з народів.
Якщо деконструкція постаті поета у творчості Ю. Ан-друховича виявилася поверховою (поет Отто фон Ф. з ро-
ману «Московіада», попри власну нікчемність, руйнує імперію), то В. Діброва, відкинувши всі сантименти, «знищує» українського псевдоінтелектуала. Найближчим текстом в українській літературі, спорідненим із «Днем народження», є послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», звернене до тогочасної української псевдоеліти, а також зізнання І. Франка в тому, що він «не любить Руси». Варто також наголосити: «День народження» — твір катарсичний, який розчулює, нагадуючи про сором й апелюючи до людяності.
Катарсичним є й роман В. Діброви «Андріївський узвіз», за який автор отримав премію за результатами конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі 2007». У цьому творі представник «задушеного покоління», чия молодість припала на період брежнєвсько застою, який, наспівуючи пісні «Бітлз», висміював комуністичну ідеологію й плекав замість совєт-ського колективізму індивідуалізм, непомітно дожив до пенсії. В «Андріївському узвозі» 54-річного чоловіка зі смаком і досвідом, чоловіка, який відчував при ходьбі кожний м'яз свого тіла, який дослужився до проректора, раптово хапає інсульт. У нього є донька, дружина, два зяті — колишній і актуальний, обидва талановиті поети, намічається внук, якого назвуть на честь діда. І це — найсвітліший момент роману. Має він друга-ректора, з яким розсварився через кляту ректорку, і коханку, яка брутально кидає чоловіка і виходить заміж за іноземця. Передусім через удар, отриманий від коханки, у чоловіка стався інсульт. На щастя, після лікування йому милостиво «повернули» всі паралізовані частини тіла. Після такого дива герой повернувся не тільки у лоно родини, а й у лоно церкви. Навернення героя до релігії, точніше християнства, свідчить про глибину атеїзму в совєтському суспільстві. Прикро, але, як свідчить текст роману, В. Діброва не знає, що сповідатися і причащатися людина може лише після хрещення, а не до нього.
Під час святкування днів міста, що традиційно відбувається на Андріївському узвозі, із чоловіком стався другий інсульт. У коматозному стані він мандрує у потойбіч-чя, виринаючи з якого бачить осяяне любов'ю обличчя Дружини, в якому збіглися початок і кінець. Герой розуміє — йому пробачено. Як для перманентного перелюбника і ловеласа така кінцівка видається сентиментальною. Саме через це роман «Андріївський узвіз» з його домінуючим трагікомізмом прочитується як фарс і водевіль.
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі
У романі В. Діброва нагадує: смерть — це не найгірше, що може трапитися в житті. Трагічною є відірваність української людини від християнської і національної традиції, про що свідчить фальшиве нацреалістичне дійство, яке змушений споглядати чоловік увечері перед першим інсультом. Трагічним є родина без любові, дружба без довіри. Часто нещастя об'єднує родину значно ефективніше, ніж щастя, а співчуття є одним із різновидів любові, можливо, найзворушливішим. Трагічним є й розчарування людини, коли талант виявляється підробним, а справа життя — нікчемною. Вартість людини вимірюється тим, наскільки гідно вона переносить удари долі, а також її здатністю зберегти гідність за найскрутніших обставин. Проте герой «Андріївського узвозу» у переломні моменти воліє рятуватися втечею. Він просто хапається за рятівну линву — і летить. З висоти пташиного лету над Андріївським узвозом йому відкривається те, що прийнято називати Задумом.
У цьому романі, як і в усій творчості, В. Діброва передає відчуття приреченості свого покоління, що народилося не в тому місці і не в той час. Якщо совєтський період (атмосферу «благословенного застою») в «Андріївському узвозі» прозаїку вдалося відтворити переконливо, то постсо-вєтський — ні. Незалежність означена пунктирно. Можливо, це пов'язано з тим, що В. Діброва тривалий час живе за межами України.
У «Андріївському узвозі» прозаїк залишається вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх — переважно невротичний. Цей сміх, як спазм, перехоплює горло, маскує ридання. Сучасна українська література, як відомо, соромиться сліз. Теперішні автори сміються завжди і скрізь, наслідуючи М. Гоголя, а не Т. Шевченка.
Мотиви у цьому романі теж традиційні для В. Діброви, центральний із них — мотив любові. В «Андріївському узвозі» любов перетворюється на метафоричну линву, вхопившись за яку чоловік подорожує в часі, здійснюючи п'ять зупинок, що символізують вузлові моменти його біографії. Саме на п'ятій зупинці, у дитинстві, він розкриває свою таємницю. Дитиною він мріяв покататися на тарзан-ці, але дорослі категорично забороняли йому це. Маленький хлопчик зрозумів — дорослі нещасні, бо бояться розігнатися, схопитися за линву і відірватися від землі.
Іронічний стиль В. Діброви став чи не найпотужнішим поштовхом до подальшого домінування іронічного стилю в українській літературі.