Стріха М.Воскресіння Бурдика // В. Діброва. Збіговиська. — К.: Критика, 1999. 2 страница

128 Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену»

Пояснення знаходимо не в поезії, а в есеях: «небіжка Ав­стрія», може, й попри свою волю, зберегла український складник у мовно-національному різноманітті світу, поєд­навши український світ «не з Тамбовом чи Ташкентом, а з Венецією і Вієною». В есеях знаходимо й причину ігнору­вання Ю. Андруховичем совєтського періоду в історії Гали­чини: «мій Станіслав усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя».

Попри всі потрясіння й трансформації після 1939 р. простір митця залишається толерантним, поліетнічним, поліконфесійним і полікультурним. З іншого боку, світ Ю. Андруховича — це територія між Німеччиною і Росією, так звана Центрально-Східна Європа, або буферна зона, те­риторія диктатур, концентраків і масштабних етнічних чисток, та частина світу, в якій «було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм», а на його місці утворилася велика постмодерністична пустка або «духа розруха». Що­правда, останнім часом ця зона дедалі звужується. До ма­теринського лона Європи — Євросоюзу не повернулася остання територія колишньої Австро-Угорської імперії — Східна, тобто українська, Галичина. Та це зовсім не озна­чає, що світ Ю. Андруховича колись не розшириться, на­приклад, далі на Схід: нова версія — від Лісабона до Лу­ганська. Здається, в Ю. Андруховича просто не залишаєть­ся іншого вибору, тим паче, що письменник відбував короткочасні поїздки на Схід. До Києва у 1985—1987 рр., де «зрозумів власну недостатність і малість» — поруч із по­етами, яких «вдячно згадуватиме до решти днів». Йдеться про В. Герасим'юка, І. Римарука, І. Малковича, П. Мідян­ку і Т. Шевченка. А також до Москви, де Ю. Андрухович, навчаючись у Літературному інституті у 1989—1991 рр., став свідком падіння останньої з російських імперій.

Починав Ю. Андрухович з поезії: збірки «Небо і пло­щі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рос­лини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Ін­дія»: Колекція віршів» (1997), «Пісні для мертвого півня» (2004). У 1989 р. у журналі «Прапор» було опубліковано його перші армійські оповідання, найвідоміше з яких — «Зліва, де серце». У 1992 р. побачили світ «Рекреації», 1993 — роман «Московіада», 1996 — «Перверзія», 2003 — «Дванадцять обручів». Блискуча есеїстикаЮ. Андрухови­ча вміщена у книгах «Дезорієнтація на місцевості: Спро­би» (1999), «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу»,(2001; у співавторстві з А. Стасюком), «Диявол хо­вається в сирі: Вибрані спроби 1999—2005 років» (2006).

Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену» 129

Натепер — останній роман «Таємниця» (2007), що являє собою спогади, у формі інтерв'ю. Ранні армійські опові­дання Ю. Андруховича увійшли до книжки «Трицилін­дровий двигун любові» (2007).

Ю. Андрухович — патріарх відомого літературного угруповання, яке виникло у 1985 р. під назвою «Бу-Ба-Бу» (бурлеск, балаган, буфонада). За його словами, учасники цього угруповання, до якого, крім Ю. Андруховича, вхо­дять В. Неборак та О. Ірванець, створили своєрідну естети­ку виживання, тобто намагалися бути максимально віль­ними у загалом невільній ситуації другої половини 80-х років XX ст.

Творчість «бубабістів» віддзеркалена у двох антоло­гіях. Перша вийшла у 1995 р. у видавництві «Каменяр», друга — у 2007 р. в межах проекту В. Габора «Приватна колекція», що реалізується у львівському видавництві «Піраміда». Суть естетики «бубабізму» найчіткіше викла­дено в есеї Ю. Андруховича «Апологія блазенади» (Два­надцять тез до себе самих), де сказано, що «бубабісти» де­мократичні, ліберальні, відкриті й недогматичні, карна­вальні, безсмертні, релігійні, синтетичні, тобто різнобічні, урбаністи, національні, філологічні, гетеросексуальні.

Відомий Ю. Андрухович і як перекладач Р.-М. Ріль-ке, В. Шекспіра, «Малої апокаліпси» Т. Конвіцького й американської поезії 50—60-х років XX ст., що увійшла до антології «День смерті Пані День» (2006). Його твори пере­кладено й видано у Польщі, Німеччині, Канаді, США, Швеції, Росії, Австрії, Угорщині та Фінляндії. До творчості Ю. Андруховича українська критика виявляє особливий інтерес. Про нього писали О. Гнатюк, Т. Гундорова, Н. Збо-ровська, К. Москалець, М. Павлишин, М. Сулима, Ю. Ше­рех, Є. Баран, Б. Бойчук. Усіх цих дослідників, окрім К. Москальця, який написав рецензію на збірку «Екзотич­ні птахи і рослини» під назвою «Здобутий час», і Н. Збо-ровської, яка розглядає поезію Ю. Андруховича у статті «Від романтика до бубабіста», передусім цікавить проза митця, яку вони або вітають, або не сприймають (К. Москалець, І. Маленький, Є. Баран, Б. Бойчук). Цей факт має по­яснення. Саме в прозі нині втілюється те, що прийнято на­зивати духом часу.

Поезія, на жаль, неухильно перетворюється на анти­кварне мистецтво. Недаремно Ю. Андрухович написав статтю під назвою «Світ пізнає національну літературу за прозою», яку було надруковано в 4 числі журналу «Ав-Жеж» за 1992 р. Щоправда, автобіографічний герой «Мо-

130 Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену.

сковіади» не менш переконливо доводив, що історія всіх великих народів — це історія їхньої поезії. Здається, супе­речність. Та вона зникає, коли прозу пише поет. Поезія з'являється у прозі Ю. Андруховича повсякчас. Переважно всі центральні персонажі його романів є поетами і водночас віддзеркаленням самого автора. Ю. Андрухович постійно цитує у прозовому тексті власну й чужу поезію. Головний принцип його письма — повтори на рівні макроструктури, наприклад фабульні збіги чи аналогічні колізії, і мікро­структури (фонетичні повтори, гра слів, примхливі рими), також із розряду поетичних. Наприклад, у карнавальній процесії на Святі Воскресаючого Духа з «Рекреацій» ідуть Самураї і Дармограї, Маланки і Маланці, Хіпі і Сліпі, Па­віани і Павликіани, Генерали і Горили. Фонетичний збіг у прізвищі героя «Рекреацій» поета Мартофляка й імені його дружини Марти поетично обігрує давню, як світ, тезу: муж і жона — одна сатана.

Опис пансіонату, в якому спинилися герої роману «Дванадцять обручів», теж римований: «харчі, джакузі, руці-бузі, окремі спальні, те се, фуйо-муйо». Недаремно й герой цього роману Артур Пепа «кривився від недоречної падлюки-рими». І. Бондар-Терещенко робить припущен­ня, що і в «Дванадцяти обручах» Ю. Андрухович залиша­ється усе-таки поетом, а його проза є ліричною. Л. Стефа-нівська, розглядаючи бароковий стиль прозаїка, наголо­шує, що основним аспектом його творчості є саме мова. Дослідниця перераховує тропи й фігури, завдяки яким він створює свій неповторний стиль: 1) метонімія у формі си­некдохи, коли автор через фрагмент, окрему деталь пока­зує ціле, наприклад в есеях подає історію Галичини через історію свого роду; 2) ампліфікація, тобто нагромадження синонімічних виразів, зазвичай іменників і дієслів, що підкріплюється гіперболами («Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного світу»), градацією («...я не зупинявся, я просто зрозумів — але яке "зрозумів", коли це зовсім не те слово, і "відчув" не те слово, і ніхто мені не підкаже потріб­ного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну, щось таке»), аналогією («чи справді корова (колода? колона? корона?)») і контрастом («на малій станції десь поміж Галичиною і Трансильванією, проте аж ніяк не Пен-сильванією»). У романі «Дванадцять обручів» з метою по­дати сатиру на рекламний бізнес ампліфіковано викори­стовуються слогани рекламного ролика про пійло під на­звою «Бальзам Варцабича»: «поцілунок горянки», «мед

Стильовіособливості прози представників «станіславівського феномену» 131

батьківщини», «вода життя» на тлі не менш привабливого совєтизованого — «Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда» або натхненного, але псевдопатріотично-го «Споконвіку і назавжди: свого не цураймося».

У романі «Московіада» ситуація несвободи передається через нагромадження риторичних запитань: «Чому ви за­чиняєте прохідні... Чому молода артистична істота, недав­ній десантник, змушена у вашій б(...)ській країні ризику­вати життям заради пляшки горілки? Чому ви так перес-мерділися несвободою? Чому свободи ви лишаєте так мало, що її вистачає лише на падіння із сьомого поверху? Чому зараз ви з таким натхненням ухопилися за мене, як за єдиного винуватця його смерті, ніби хочете, аби я таки викупив свою провину, стрибнувши врешті з того самого вікна?». Прийом ампліфікації у сучасній літературі не назвеш надто оригінальним. Він характерний, наприклад, для роману У. Еко «Ім'я Рози».

Часто Ю. Андрухович вдається до цитування. У «Два­надцяти обручах» цитується «прихід героїв» Ю. Іздрика. Прозаїк часто звертається також до автоцитування, осо­бливо у згаданому романі, іронізуючи над «потворними Повторами і самоповторами», які підтверджують відому їезу, наче кожний письменник усе своє життя пише одну й ту саму книжку. З огляду на це Т. Гундорова вважає, що Ю. Андруховичу притаманний тавтологізм, «адже всі його романи про одну й ту ж ситуацію та про одного й того ж ге­роя» . Важливим елементом гри Ю. Андруховича з читачем Є містифікація, наприклад, містифіковані листи в Україну пера Отто фон Ф. у «Московіаді», містифіковані листи з України Карла-Йозефа Цумбруннена у романі «Дванад­цять обручів», містифікований образ Б.-І. Антонича у тому ж творі. У романі «Таємниця» автор вдається до подвійної містифікації. По-перше, називає «Таємницю» замінником уого роману, що його начебто написав у Берліні у 2005— «$006 рр. і власноруч знищив. По-друге, містифікує особу Журналіста, який, передавши Ю. Андруховичу диски з на­граними розмовами, потрапив у автокатастрофу. Важли­вою у творчості Ю. Андруховича є також проблема віртуоз­ності мови. Здається, має рацію Л. Стефанівська, спостері­гаючи, що в певний момент читач, навіть читач-адепт, на «кого переважно й орієнтується Ю. Андрухович, перена­сичується або втомлюється від віртуозності мови. Дослід­ниця справедливо вважає, що часто ця вибуяла, розгалу­жена мова перетворюється на орнаментальність.

132 Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену»

Варто також наголосити на захопленні Ю. Андрухови-ча музикою: опера, рок, джаз, нарешті фольклор — аркан і коломийка. Тут доречно згадати і «бубабістську» поезо-оперу «Крайслер Імперіал», і допит героя «Московіади» Отто фон Ф. кадебістом Сашком, що у певний момент пере­ростає в оперний дует, і оперу «Орфей у Венеції», що є од­ним із центральних сюжетних моментів «Перверзії», і оперну сцену поєдинку на шпагах між Артуром Пепою й австрійцем Карлом-Йозефом Цумбрунненом з роману «Дванадцять обручів». Отже, говорячи про прозу Ю. Андру-ховича, маймо на оці, що це — квазіпроза, проза богемно­го поета і палкого меломана. Ю. Андрухович — автор кіль­кох музично-поетичних проектів, що вийшли на компакт-диску у Польщі Апйгихоій (2005) і 8ато£оп (2006).

Перший роман Ю. Андруховича «Рекреації» викликав справжній скандал. Одна частина читачів, переважно діа-спорних, звинувачувала письменника в руйнуванні націо­нальних ідеалів, у знущанні над українською мовою й лі­тературною традицією. Інша, навпаки, читала роман з на­солодою, відчуваючи, що українська література на порозі змін. Професійна критика також ці зміни відчула і не заба­рилася із висновком: поява «Рекреацій» означала «кінець парадигми національної культури як засобу боротьби за виживання нації і початок парадигми національної куль­тури як нормального відображення багатоманітності суча­сного життя» (М. Павлишин). Після «Рекреацій» в укра­їнській літературі починається переформулювання кано­ну, на зміну реалістичній прозі приходить проза карнавальна, іронічна, грайлива, епатажна, більше того, інтерсеміотична, в якій поєднуються не тільки різні види мистецтва, а й літературні жанри: публіцистика, анекдот — з високою поезією у «Московіаді»; фейлетон, сценарій — з поезією Б.-І. Антонича у «Дванадцяти обручах»; канце­лярські й нотаріальні папери, агентурні звіти й дитячі каз­ки — з поезією початківця, пародіями й витонченою жар­тівливою поезією в «Перверзії» або родинна сага — з вкра­пленням публіцистики й поезії в есеї «Центрально-східна ревізія».

З огляду на те що у творчості Ю. Андруховича маємо справу із квазіпрозою, критичні закиди, висловлені з по­зиції високого модернізму, про начебто «дилетантські уяв­лення прозаїка про структуру твору», «печерну соцреалі-стичну зацикленість у соціальному», «непереборну потре­бу писати» задля самого писання (К. Москалець) або про «нехтування діалогом» чи перевагу в тексті псевдожанрів,

Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену» 133

того ж фейлетона, газетної інвективи (Ю. Крот), виявля­ються малоефективними і непереконливими. Квазіпроза, яку тепер прийнято називати постмодерністичною, розви­вається зовсім іншим шляхом, аніж модерна. Постмодер-ністичні романи переважно недіалогічні, зіткані зі вставних оповідань-монологів, а їх мова, за визначенням Т. Гундо-рової, автономізована й нагадує мову-симулякр. Здається, манера письма Ю. Андруховича цілком вписується до наз­ваної схеми, тому й називають його найпомітнішим укра­їнським постмодерністом. Однак сам він із таким визна­ченням не погоджується. Напевно, тому, що будь-яка схема — це спрощення, яке нівелює індивідуальність пись­менника. Крім того, Ю. Андрухович убивчо охарактеризував постмодернізм в есеї «Час і Місце, або Моя остання терито­рія», подаючи його властивості за алфавітом: «агностич­ний, агонізуючий, амбівалентний.., анемічно-немічний..., безплідний..., імітативний, імпотентний..., ситий.., фей­летонний..., цинічний..., яловий». Головна ж ознака пост­модернізму, за Ю. Андруховичем, полягає в тому, що він ніякий, тому письменник роззирається довкола, запитую­чи: «Де я?». Серед постмодерного різноманіття, як можна здогадатися, зорієнтуватися дуже непросто, але автор по­при все, як свідчить досвід самого Ю. Андруховича, таки орієнтується.

Часто критика закидає Ю. Андруховичу дидактизм і публіцистичність. Л. Стефанівська вважає, що «публіци­стичний тон убиває добру есеїстику», що в добрій есеїстиці читач не повинен чути критичного, моралізаторського го­лосу автора, хоча у тій же статті вона зауважує, що етичні проблеми в Ю. Андруховича завжди виявляються естетич­ними. Існують підстави і для тверджень, що Ю. Андрухо­вич завжди є моралізатором, особливо виразно — в есеїсти­ці. Щоб збагнути це, досить порівняти його есеї хоча б із есеєм Ю. Іздрика «Львів: секвенції психозу», який можна назвати психотерапевтичним, або з есеями Т. Прохаська, що ілюструють мислення і мовлення як фізіологічні про­цеси. З огляду на суспільний резонанс есеї Ю. Андрухови­ча можна порівнювати в українській літературі хіба що з есеями О. Забужко.

Про карнавальність як основний літературний прин­цип Ю. Андруховича писало чимало дослідників, проводя­чи аналогію з карнавальною теорією російського літерату­рознавця М. Бахтіна, а також з «Енеїдою» І. Котлярев­ського. До проблеми карнавалу Ю. Андрухович подав і власний автокоментар: це «вічне оновлення», «безпере-

134 Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену»

станне жонглювання суттю». У «Рекреаціях» (дослівно пе­рекладається з латини як «відновлення», перепочинок між лекціями, однак діапазон значень назви роману до­сить широкий: від «приміщення для відпочинку в школі» до «відтворення дійсності» і творення нового світу) саме завдяки карнавалу автор ревізує не тільки попередню ук­раїнську національну традицію, перетворюючи Шевченко-ве гасло: «Борітеся — поборете!» на «Веселітеся — розвесе­литесь!», а й колоніальне українське минуле.

За Ю. Андруховичем, основна ознака карнавалу — його дволикість. З одного боку, Свято Воскресаючого Духу — це свято віднови, алегорія відродженої України кінця 80-х — початку 90-х. У карнавальній процесії ідуть світські й ре­лігійні персонажі українського вертепу, представники різ­них періодів українського державотворення й ключових національних міфів (запорожці, козаки), фігури біблійні, фольклорні й продукти субкультур (Металісти, Гіпі, Пан­ки), а також задля сексуальної принадності Повії, Хвойди, Блудниці, Шльондри, Проститутки, Діптянки, Фіндюрки та Шльохи, що почасти перемандрували до «Рекреацій» з «Енеїди». З іншого, карнавал є диявольським за своєю сут­тю. Свято відбувається у вигаданому місті Чортополі, а його режисер, отой пекельний Павло Мацапура, який у примітках до «Енеїди» І. Котляревського значиться як злочинець, обтяжений усіма гріхами з людоїдством включ­но, інсценізує воєнний переворот. Цей жарт режисера на­гадує усім учасникам свята, що «і в карнавалі є насиль­ство», а «в насильстві є свої елементи карнавалу». Похід переодягненого у стрілецький однострій Грицька Штунде-ри до Сільця, звідки совєти депортували його родину до Караганди (до речі, не виключено, що прототипом цього героя є поет В. Герасим'юк), написаний у формі внутріш­нього карколомного й непатетичного монологу героя, яко­го жене пам'ять і пси, шакали, гієни, що раптово перетво­рюються на людожерів, ветеранів НКВС, персональних пенсіонерів. На місці Сільця Гриць знаходить «долгос-трой», що почався, либонь, ще в 1947 р., «Центр междуна-родного туризма "Гуцулочка"». Символіка цього епізоду прозора: імперія знищила Сільце, депортувала його меш­канців, але надія є, доки лишається хоча б один Гриць, або останній Штундера, що пам'ятає, де стерте з лиця землі Сільце стояло.

Цієї ж карнавальної ночі інший герой Юрко Немирич, зодягнений у бездоганний фрак, у супроводі пана Попеля, що є новим втіленням Вельзевула-Басаврюка-Мефістофе-

Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену» 135

ля-Люцифера, гостює на віллі з Грифонами, де перед його очима проходить примарне австро-угорське українське минуле: професор Гараздецький, його дружина Клітемне-стра Гараздецька, донька, панна Амальтея, авіатор дель Кампо, комендант цісарсько-королівської поліції фон За-йонц. Юрко Немирич грає з новими знайомими у префе­ранс, аж доки не усвідомлює, що ставкою у цій грі є його душа. Галантний бал вибухає пеклом.

У «Рекреаціях» Ю. Андрухович конфронтує Російську й Австрійську імперії в межах українського колоніального минулого, визначаючи менше зло. М. Павлишин підкре­слив, що в «Енеїді» І. Котляревський дав життя новим цін­ностям і символам колоніальної України, Т. Шевченко у своїй поезії — цінностям антиколоніальним, визначивши самодостатність України. Ю. Андрухович у «Рекреаціях» перетворює вищеназвані цінності на постколоніальні, що втілюються у вільній, привабливій, не пригніченій завдан­нями культурі — високій, масовій, якій завгодно і, дода­мо, у вільній і толерантній Україні, в якій синхронно існу­ють різні етноси і конфесії у формі політичної нації, а ді-ахронно різні історичні періоди — у формі консолідованої національної історії. Іншими словами, Ю. Андруховичу йдеться про відкритість української культури й українсь­кого суспільства.

Ревізія і європейської, і національної традиції, що її здійснює Ю. Андрухович, завжди іронічна, тоді як ревізія совєтської — сатирична. Часто сатира переростає в гротеск і фарс. Саме про це свідчить роман жахів «Московіада», ге­рой якого — західноукраїнський поет, студент Літератур­ного інституту Отто фон Ф., подорожуючи Москвою упро­довж одного дня, розстрілює символи імперії і повертаєть­ся в Україну з кулею у власному черепі. Суттєво, що до роману додано написаний дещо раніше поетичний цикл «Листи в Україну», який є невід'ємною частиною «Моско­віади» і своєрідним поетичним коментарем до публіци­стичних інвектив головного героя, який, як можна здога­датися, і є автором цих листів, бо пише загадковий роман У віршах. На жаль, «Листи в Україну» були опубліковані після «Московіади» лише у першому книжковому виданні. Характерно, що основним сюжетом роману є не подорож Москвою, а сюжет конкретної Російської імперії. Його до Ю. Андруховича розвивали Т. Шевченко («комедія» «Сон», «Журнал»), А. Міцкевич (III частина «Поминок») в анти­колоніальному ключі і француз маркіз де Кюстін («Листи з Росії») з точки зору західного спостерігача. «Московіа-

136 Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену»

да», як і «Рекреації», — виразно постколоніальний роман. Постколоніальний, бо Ю. Андрухович визначає конфлікт між свободою і деспотизмом не так в політично-національ­них чи в метафізично-універсальних категоріях, як пере­дусім у категоріях культури та побуту. Звідси памфлетний пафос роману. У «Московіаді» Ю. Андрухович говорить про дуже прості й водночас дуже складні речі. Він говорить про те, що Російська імперія не подібна на жодну іншу, хоча б і на Австро-Угорську, бо в ній висока література, Большой театр співіснують не тільки з естетичним сурога­том — собором Василя Блаженного, антиестетичним ма­взолеєм, а й із брудною пивничкою, в якій пиво п'ють не з кухлів, а зі слоїків, котрі треба приносити з собою. Ці слої­ки виступають у романі алегорією, що позначає відсутність елементарної побутової культури, цілковиту нездатність ви­сококультурного імперського народу хоча б елементарно облаштувати свій побут, претендуючи при цьому на облаш­тування світобудови. Культура побуту, як твердить Отто фон Ф., — не менш суттєва за високу літературу, а імперія може впасти не тільки під натиском рабів і колонів, а й під ударами пияків, якщо їх позбавити випивки.

«Парадоксальність» — ключове поняття «Московіа-ди», бо парадоксальним є сам об'єкт, що досліджується у романі, цей великий народ, схильний поглинати менші; цей великий народ, існування якого поза державою й імпе­рією уявити практично неможливо. Хоча вихід завжди є, хай навіть утопічний у своєму радикалізмі: зрівняти «мі­сто втрат» з землею, «насадити знову дрімучі фінські ліси», «розвести ведмедів, лосів, косуль», «хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосе­реджено накопичують мед у глибочезних пахучих ду­плах» . Треба дати цій землі спочин, а потім почати все спо­чатку. Якщо для українців Ю. Андрухович написав націє -творчий проект відновлення у формі карнавалу, який частково вже реалізувався (Помаранчева революція), то для росіян — у формі втечі від імперії до природи, який, можливо, реалізується також, бо поклади нафти і газу, як відомо, вичерпні. Здається, пророцтво — зовсім чужий для Ю. Андруховича жанр. Адже у всіх своїх творах він декоро-нізує поета, зіштовхує його з п'єдесталу пророка, подаючи епатажний образ поета-богеми, поета-блазня, поета-ловела-са, любителя алкоголю й знавця молодіжного сленгу, сур­жику та ненормативної лексики. Проте в одному з есеїв він мимохіть запитає: «Добрий поет мусить бути пророком, ні?». Здається, деконструкція Ю. Андруховича не виходить

Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену» 137

не тільки за межі австро-угорського українського міфу, а й міфу про поета-пророка. Про це свідчить і орфічний міф, який виконує організуючу роль в «Дванадцяти обручах».

Наступний роман «Перверзія», що перекладається як збочення (знову ключове слово; хоча О. Гнатюк вважає, що у цьому разі йдеться передусім про перекручення, а потім і про виродження), не просто про Європу, а, як стверджує Т. Гундорова, і «погляд з України, цих "обпльованих марґінесів Європи", на постмодерний Захід, що паразитує на своєму минулому». Ю. Андрухович у цьому творі не тільки декларує власну належність до європейської куль­тури, а й ревізує європейську інтелектуальну традицію, що на теперішній момент завершилася таким неоднознач­ним явищем як постмодернізм. Дехто з критиків схильний " вважати, що це роман про «кінець карнавалу», про симво­лічну смерть української інтелігенції, яка виявилася нес­проможною докорінно змінитися й продовжує жити й ми­слити старими категоріями (М. Стех). Інші припускають, що Перфецький, якого заслали на симпозіум до Венеції як кілера, протиставляє декадентській Європі віталізм наро-дів-кочівників, опонуючи їй також орфічною містерією любові чоловіка й жінки (Т. Гундорова). Однак, схоже, в «Перверзії» прозаїк шукає вихід із того глухого кута, в якому опинився не тільки він сам через кризу середнього віку чи українська інтелігенція — внаслідок розпаду звич­ної для неї імперської системи, а й європейська інтелекту­альна традиція перед викликами глобалізації, міграції, прогресуючого споживання, демографічної кризи і навіть глобального потепління. Саме цим пояснюється іронія письменника над європейськими інтелектуалами, серед яких чимало й наших рідних аналогів, котрі зібралися на конференції з промовистою назвою «Посткарнавальне без­глуздя світу: Що на обрії?». Конференція відбувається у столиці карнавалу Венеції у перший тиждень Великого по­сту. Оскільки конференція — аналог свята, то її проведен­ня посеред посту — очевидний вивих, збочення. А чого варті доповіді героїв роману, так званих інтелектуалів, особливо феміністична «Секс без київ, або Червона Шапоч­ка на добрій дорозі», що її виголошує Лайза Шейла Ша-лайзер, професор зі США, або вчителя андерграунду, віль­ного ботаніка і любителя трави (у сенсі легкого наркотику) Джона Пола Ощирка з Ямайки (конопляної Мекки) «Слу­хати реггей, вмирати під небом, вдихати запах трави». Прощальна вечеря учасників семінару, що відбувається в Саза Гаг£аге11о, тобто в Будинкові Чортеняти, є піковою

138 Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену»

подією усього твору, коли карнавал, як і в «Рекреаціях», виявляє свою диявольську суть. Секретар конференції пан Дапертутто, тобто пан Скрізь, пропонує учасникам загада­ти найпотаємніше своє бажання. Найбажанішим вия­вляється безсмертя, задля якого інтелектуалам потрібно всього-на-всього стати самими собою. І вони стають: лему­рами, єхиднами, сиренами, восьмиокими драконами і мантікорами з ляцертінами.

Роман Ю. Андруховича «Дванадцять обручів» — знову про поетів: Б.-І. Антонича, Артура Пепу й поета-фотогра-фа Карла-Йозефа Цумбруннена. Сюжетним тлом слугує українська державність періоду пізнього Кучми, яку пока­зано з гіркою іронією через сприйняття громадянина Ав­стрії Цумбруннена, опозиційного щодо режиму вільного літератора Пепи, естетично невитривалого кліпмейкера Ярчика Волшебника, стриптизерок-дєвушек Лілі-Марле-ни, Роми Воронич, яка, зрадивши чоловіка, опинилася пе­ред вибором між українською й австрійською поезією, на­решті — через сприйняття юної Коломеї, яка ще нічого не знає про вибір, точніше, для якої вибір поки що асоціюєть­ся виключно із вибором судженого. Ю. Андрухович зазна­чив, що цей його роман — про неможливість порозуміння між Європою і Україною. З одного боку, Карл-Йозеф Цум-бруннен (ім'я популярне серед Габсбурґів, прізвище озна­чає — «до джерела» (М. Павлишин)) — європеєць, який ці­кавиться Східною Галичиною, а не Україною, намагається полюбити її людей, попри все відчуваючи щодо них ви­щість. Його орієнталізм, як слушно зауважує М. Павли­шин, у романі покарано. З іншого, — не можна відкидати того факту, що критичні зауваження Карла-Йозефа Цум­бруннена з приводу тієї країни, яка є не тільки його хоббі, а й професійною пристрастю, хоча він і не впевнений, чи має право когось повчати, переважно слушні. Однак укра­їнцям ніколи не подобалося і досі не подобається, коли їх повчають. Саме тому українці, на думку М. Павлишина, «є там, де є», а «не там, де хотілось би бути (цивілізаційно, етично, інтелектуально)».

Напевно, варто додати, що цей роман взагалі про складність або й неможливість порозуміння між громадя­нами однієї країни, між чоловіком і жінкою і людини з са­мою собою. Як вважає М. Павлишин, Ю. Андрухович у ро­мані «Дванадцять обручів» шукає середину, компромісну позицію «між безвихіддю систематичної непевности та мо­жливістю по-людськи клопотатися людськими речами». Критик має рацію: у романі середина переформульовуєть-

Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену» 139

ся у питання середнього місця між життям і смертю, від­так у творі йдеться про кризу середнього віку, яку пережи­ває разом з Пепою не тільки Ю. Андрухович, а й покоління вісімдесятників. В автокоментарі до «Дванадцяти обру­чів» під промовистою назвою «Орфей хронічний» Ю. Ан­друхович дає зрозуміти, що цей його роман був інспірова­ний смертю багатьох близьких йому людей: Г. Гонґадзе, Со­ломії Павличко, Кристіана Лойдля і батька. У цьому романі «авторові забаглося знайти територію, де ми — ті, котрі пішли, зникли з видимої поверхні світу, і ті, котрі все ще на ній залишаються, — мають шанси перетнутися». В автокоментарі Ю. Андрухович наголошує на орфічній природі власної творчості, можливо, полемізуючи з М. Сте-хом, який порівнював Перфецького не з Орфеєм, а з Діоні-сом — культ вина і «мудрість п'янкого надхнення», а в бу-бабістах знаходив прикмети Риег Аеіегпив («вічного юна­ка») — правдошукацтво, «донжуанізм» і нарцисизм.

За словами Ю. Андруховича, у центрі його творчості завжди знаходиться міф про славетного співця і поета із Фракії Орфея, сина музи Каліопи, який заворожував свої­ми містичними піснями звірів, дерева й скелі. Орфей виз­волив свою дружину Евридику з царства мертвих, проте знову втратив її, коли, забувши про заборону, оглянувся, щоб її побачити. Орфея, як відомо, роздерли подружки Діоніса менади, або вакханки, за відмову від участі в оргії, згідно з іншими версіями — за відмову від інших жінок пі­сля смерті Евридики. Ю. Андрухович наголошує, що мена­ди напали на Орфея саме у нашій карпато-балканській зоні світу, а сам Орфей походив з Фракії. Здається, саме з гео­графічних причин Орфей не дає спокою Ю. Андруховичу, хоча, можливо, прозаїку близьке також містично-аскетич­не вчення орфіків, які ототожнювали Бога з природою. Спочатку Орфей втілився в постаті прекрасного розбиша­ки Самійла з Немирова, потім — Немирича Юрка з «Рекре-ацій» і Отто фон Ф. з «Московіади», в образі Стаса Пер­фецького (Спаса Орфейського) з «Перверзії», смерть якого була фіктивною, нарешті, в образі Карла-Йозефа Цумбрун­нена з «Дванадцяти обручів», якого було убито в Карпатах по-справжньому. Орфічні риси притаманні також Артуро-ві Пепі і Богдану-Ігорю Антоничу, фіктивна біографія яко­го у романі обурила багатьох. Ю. Андрухович не вважає, що суть Орфея визначає його аскетизм. На його думку, суть Орфея — в божественному співі, зродженому з любо­ві, яка здатна подолати смерть.

Поиск по сайту: