Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

ОЛЕЛЬКО ЛАСУЄ ГУСКОЮ



 

Зібралося якось за королівським столом різне високе папство. Один галицький боярин вирішив з Олелька покпити і, показуючи на випеченого до золотої барви гусака, сказав:

– Ану, Олельку, зачни їсти оцю гуску. Але умова! Запхаєш в неї ножа – я тобі в те саме місце запхаю. Відірвеш їй ногу – я тобі відірву. Відірвеш крило – я руку відірву. Шию скрутиш – тобі скручу. Шкіру здереш – тобі здеру… Куди її вкусиш – туди і я тебе вкушу. Що зробиш з гускою, те і я з тобою зроблю.

Весь стіл з цікавістю почав чекати, як же викрутиться Олелько. Вмовкли розмови, стихло плямкання, було чути, як мухи дзижчать.

А Олелько підступив спокійно до гуски, вистромив вказівного пальця, всім його з усмішкою показав і, запхавши гусці в гузно, смачно облизав.

Регіт струсонув стінами, а Олелько пальця то запхне, то оближе. Тим часом боярин скипів не на жарт і не знав, що має робити. Присутні під'юджували Олелька, аби наставив бояринові задок. І Олелько вже почав пояс скидати, коли король втрутився:

– Не будемо, панове, псувати собі вечерю такою кумедією. Думаю, досить буде, як боярин заплатить Олслькові сотню червінців. Хіба би не хотів…

– Ні-ні, – схопився за королівські слова боярин і кинув Олелькові капшук з грошима.

 

СОН

 

Один боярин за столом вирішив покпити з Олелька та й каже:

– Снився мені сон, мовби ми з Олельком літали попід хмарами. Літали, літали, аж поки не попадали на землю. Тільки я впав у мед, а Олелько – в гноївку.

– Боже мій! – підхопив його мову Олелько, не давши нікому приснути сміхом. – Я бачив такий самий сон. Але ж ви не договорили, що було далі. Коли ми вибралися – ви з меду, а я – з гноївки, – то почали одне одного облизувати. І мені бігме смакувало більше!

Отут вже пролунав такий гучний регіт, аж тарілки застрибали, а келихи задзвеніли.

 

КОЖНОМУ СВОЄ

 

За Краківською брамою знаходилася стрільниця, де скромні львівські міщани, купці й цехові ремісники перетворювалися на хоробрих лицарів та оборонців міста. Кожен міщанин чи гість міста мав у визначений час під загрозою кари прибути на тренування в стрільбі з лука, кидання списа, а в пізніші часи, в стрільбі з рушниці, гаківниці та, навіть, гармати. І все це, щоб бути готовим стати в оборону міста.

Одного разу зібралися на стрільниці прості ремісники. Дехто прийшов сюди, як був, у хвартуху, а хто, йдучи з ринку, приніс із собою те, чим торгував. От, коли черга дійшла до оліярника, він скинув з плеча великий глек з оливою і взяв лука. Пустив три стріли і всі повз щит. Кілька боярських синів почали голосно з нього кпити, і оліярник мало не плакав під образи. Коли це звідкілясь узявся Олелько.

– Чого ви насміхаєтесь з чоловіка? – звернувся він до бояренків. – Кожен майстер у своїй справі. Він не здатен на те, що ви, а ви не здатні на те, що він.

– А що ж воно таке може бути, що він робить? Олію товче? То це великої голови не треба, – відказали ті.

– Гаразд, зараз він покаже, на що здатен.

– Ану-ну, – далі кпили бояренки, – хай він утре нам носа! Оліярник розгублено зиркав на Олелька, бо не мав ані найменшого здогаду, куди той веде. Тим часом Олелько зняв з шиї ланцюжок із хрестиком і показав його усім:

– Ось як цей чоловік утре вам носа! Ануте, добродію, – нахилився він до оліярника і шепнув щось на вухо, а той радісно закивав головою. Юрба цікавих оточила їх з усіх сторін.

– Чи згодні ви покласти по п'ять золотих на те, що цей оліярник зробить зараз таке, чого ви ніколи не утнете? – спитав блазень бояренків.

– Згода. А коли ви програєте, то рівно ж стільки заплатите нам! – сказали ті й поклали у шапку по п'ять золотих, а Олелько кинув до шапки свого гаманця.

Оліярник помітно ожив. Він поставив посередині глек, зачерпнув оливи, і в цю хвилю під черпаком з'явилася рука Олелька з ланцюжком у пальцях. Оліярник перехилив черпак, і тонюсінький, наче нитка, струмінь оливи почав литися крізь одну з маленьких ланок ланцюжка назад у глек. Всі затамували подих. Струмінь витік до краплі. Олелько показав ланцюжок, і всі переконалися, що жодна крапля на нього не впала.

– Ну, чи хоче хтось позмагатися з оліярником?

Присоромлені бояренки похитали головами. Олелько свого гаманця сховав, а виграні гроші віддав оліярникові:

– Беріть, батьку, ви їх чесно заробили.

 

ЦІНА БОРОДИ

 

Олелько, хоч і був блазнем, але і в походи з королем ходив. Після одного такого походу дістав арабського огера при повному обладунку – молодого і гарячого, як вогонь.

Але жеребець видався надто вже баским для спокійного і розважливого Олелька. і він вирішив його спекатися.

Тим часом на оґера вже оком накинув боярин Струмило, що славився своєю скупістю і тільки й думав, як би то видурити жеребця надурняк.

Перестрів боярин Олелька і каже:

– Слухай, Олсльку, а давай мінятися! Ти мені оґера, а я тобі… я тобі…

– … свою бороду! – ляпнув Олелько.

А треба сказати, що боярин дуже пишався своєю бородою – була вона кудлата й чорна, як у смолі виваляна, та ще й кучерява і густа – прегуста. Боярин часто її гладив, мружачись від задоволення, і скидався на кота.

– Ну, Олельку, ти попався! – втішився боярин, і вони вдарили по руках. – Давай сюди свого оґера.

Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спімнувся за вже свою бороду, боярин сказав:

– Е-е, мій любий, такої умови не було. Забереш її тоді, як я її зголю. І, весело сміючись, подався своєю дорогою.

Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пізно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмішкою вислуховував усі кпини і жарти, що сипалися з вуст інших бояр і челяді.

Десь так за тиждень по тій виміні, влаштував король Данило бенкет і скликав бояр та лицарів зацних. Був там, ясна річ, і наш Олелько, тільки й чекаючи нагоди поквитатися.

Боярин Струмило за своїм звичаєм зручно розсівся її гладив свою кудлату бороду, посміюючись у вуса.

Раптом до нього підскочив Олелько, вхопив його за руку і гукнув:

– Не смійте гладити мою бороду! Боярин отетерів і розгубився.

– А так – так, – озвався король, – борода належить Олелькові. Гладити її не маєте права.

– Та добре, – буркнув боярин і забрав руку.

Не біда, вирішив для себе, зате тепер з більшим задоволенням буду її гладити вдома.

Але й Олелько не збирався так просто відступати:

– Найясніший королю, ця борода моя, але ж я не можу день і ніч и пильнувати, – аби боярин її не рухав. Чи не міг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко і зачинити на замок? От тоді б я уже був певний за її спокій.

Усім, хто був присутній за столом, така думка неабияк припала до смаку і давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева і як його носити.

А король тільки підморгнув челяді, то ще й печені не подали, а вже скринька для боярської бороди була готова.

Розгублений боярин дав собі тую скриньку на шию повісити і бороду зачинити. А зачинили її на колодочку і ключика Олелькові дали.

Ото була потіха!

Особливо тоді, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедів та ще й цілу таріляку пряжених жайворів. Увесь стіл не тямився зо сміху, аби побачити, як боярин буде їсти з тою своєю скринькою.

Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив і хоч дуже хотілося їсти, він не їв, а лише насуплено дивився, як зникають усі ті смаколики. А найгірше, що й пити не міг, а так хотілося спробувати пишної македонської мальвазії.

Вдома ще півбіди – там собі дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засміють! Це ж бо й бояриню свою не поцілуєш! Ой, горе!

А за столом – потіха, якої давно вже не було.

– Чи вам, мій друже, не смакує? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навіть жувати не треба.

Король говорить, а всі мало не лускають від реготу. Врешті боярин не витерпів і покликав Олелька.

– Слухай, я хочу викупити свою бороду назад.

Він це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стіл:

– Чуєте! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте мені, панове, яку ціну правити!

Ну, тут посипалися ради, як з мішка раки. Годі те все перелічити, що дотепні гості вигукували.

Врешті Олелько сказав:

– Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояринові аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такі гроші скільки б він жеребців міг купити!…

– Вісімсот! – випалив боярин.

– Ну, знайте моє добре серце, – погодився Олелько, – по руках!

І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королівський блазень заробив купу грошей.