Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

МИСЛИВСЬКА ЗДОБИЧ



 

А це казка про іншого мисливця, страшенного лінюха, який викопав у лісі яму, прикрив її галуззям, зверху притрусив листям, а сам сидів у хаті та чекав на здобич. Раз на день він ходив до ями перевірити, чи туди щось попалося.

Одного разу він, зазирнувши в яму, побачив дівчину дивної вроди.

– Гей, – гукнув до неї. – Як ти сюди потрапила?

– Я гуляла в лісі.

– А хто ти така?

– Я дочка лісового короля.

– Ого! Що ж мені з тобою робити?

– Якщо вже я попалася в твою яму, то можеш мене взяти за жінку.

– За жінку? Гм… – мисливець почухав голову. – Ти надто гарна, щоб бути дружиною простого мисливця.

– Я буду тобі найвірнішою жінкою, але ти ніколи не повинен дорікнути мені, що я твоя мисливська здобич.

Мисливець давно вже хотів оженитися, але дівчата йому відмовляли через його лінивство. Тепер усі йому будуть заздрити.

Він витяг дівчину з ями і привів до себе додому. Королівна, як побачила в якій він халупі живе, аж охнула.

– Е ні, я так жити не звикла. Піду я до батька та привезу віно.

Ще до вечора ціла валка возів, запряжених вовками, з'їхалася до двору мисливця. А на возах чого тільки не було! Де не взялися слуги й служниці і почали ті вози розвантажувати, інші тим часом хату будували.

Минула ніч. А вранці мисливець не пізнав свого обійстя. Поруч зі старою хатою-розвалюхою височів білий будинок з різьбою, а всередині було таке багатство, що не знати чи місцевий дідич хоч половину того мав.

Звідтоді мисливець уже не ходив на лови. Вовки приганяли здобич на подвір'я, а слуги виконували всю хатню роботу.

За рік колишній мисливець неабияким паном став. Ходив набундючений, наче гиндик, та все прискіпувався до слуг – і те не так, і те не сяк. І от якось, коли обід йому трішки невчасно подали, він схопив миску і швиргонув нею у служницю. Дружина почала його заспокоювати, але він ще дужче розходився.

– Замовчи! Хто тебе питає? Я тут господар! Ясно?

– Он як! А я думала ми обоє господарі!

– Хто – ти? Забула, як я тебе з ями витяг?

А вона тільки того, видно, й чекала – розсміялася весело, плеснула в долоні і крикнула:

– Гей, мої мітли й кочерги, ідіть за мною! Гей, пеньки і галузки, кущики і купини, ідіть за мною!

І враз усі слуги перетворилися на мітли й кочерги, а дорогі крісла, столи і шафи – на кущі і болотні купини, а килими – на віхті сіна. І все те за нею почимчикувало. А як вийшла вона з двору, то крикнула:

– Гей, сухе листя, за мною!

І перетворився будинок на купу сухого листя, вітер його підхопив і поніс за лісовою королівною. Замість худоби вибігли з двору миші та жаби.

Мисливець, коли те побачив, кинувся було за дружиною, хотів перепросити, але марно. Вона зникла зі всім своїм майном. І зостався мисливець сам на пустому дворі. Тільки вітерець шурхотів жовтим листям коло ніг.

 

ПОТЕРЧАТА

 

Із Січі додому повертався козак і заблудився у лісі під Львовом. Довкола куди не глянь похмур, дерева височать, що й небо собою закривають внизу – напівтемрява. Козак проблукав до вечора, а коли сутінки заволокли ліс, то зрозумів, що до ранку нічого й думати вибратися звідси. Краще вже тут і заночувати.

Тільки-но він так подумав, як удалині замигтіли вогники. Козак зрадів і, пришпоривши коня, помчав до них щодуху, але на його подив ті вогники на місці не стояли. Що ближче він до них під'їжджав, то вони усе більше віддалялися.

Хто ж це над ним збиткується, дивувався козак. Нарешті не витримав і, склавши долоні біля губ, загукав у темряву:

– Гей, хто там живий, озовися! Вогники спинилися.

– Я заблудився! Виведіть мене з лісу!

Здалини тільки луна відгукнулася, та небавом вогники самі уже наблизилися, і козак розпізнав маленьких істот у білих сорочечках із каганцями в руках.

– Як виведете мене з лісу, то я добре заплачу.

– Даш дукат – виведу – озвалося одне потерча і, коли козак погодився, повело його лісом.

Виявилося, що до шляху було не так вже й далеко. Потерча зупинилося біля дороги й сказало:

– Ну, давай, що обіцяв, – і простягло ручку.

Козак, не тямлячи себе від щастя, видобув із торби повну пригорщу дукатів, але потерча похитало головою і взяло лише одного обіцяного дуката.