Щоденник стодоларової купюри

Сьогодні я приїхала в Україну з американськими туристами. Виявляється, тут я справжня пані, бо мене тримали в руках тільки люди в дорогих костюмах. Тільки прицмокували: «100 доларів!». Руки в українських людей липкі. Дуже липкі і неприємні. Так образливо було, коли мене витягнули з гаманця і почали передавати в конвертах туди-сюди і клали в різнокольорові ящики: помаранчеві, сині, зелені і навіть червоні.

Дивні ви, українці: американці перед телебаченням такі, як у житті, а в вас життя подвійне: перед камерою влаштовуєте бійки, скандали, а за зачиненими дверима кидаєте мене, як м’ячиком і п’єте дорогий коньяк і віскі з льодом. Хіба така традиція?

Якось я потрапила до бізнесмена: такий товстий дядько, в якого гаманець набитий моїми братиками. І гривень там немає. Так дивно. Одного дня до нього прийшов худий чоловік, до цього в кабінетах я бачила лише чоловіків «в тілі». На ньому був недорогий костюм, не було навіть «Ролексу» і золотої печатки на руках. Він прийшов за «зарплатою». А дали йому чомусь мене. Чому? Хіба зарплатню видають не у бухгалтеріях? Я довго пролежала у сімейній схованці. Щомісяця до мене приєднувались мої стодоларові братики. В чоловіка заклопотане обличчя і сумні очі.

Якось випадково познайомилася з десятьма гривнями. Мені сказали, що тут інші принципи. До «білих домів» потрапити вдається хіба купюрам, які вищі від ста гривень. І то їх несуть цілими пачками. «Меншим братам» таке зоряне життя не світить. Вони найчастіше скручені в дудочку в скарбничках дітей, частіше мандрують, ніж я. І вони не знають, що таке конверти.

А я далі лежала в шухляді під білизною. Часто чула не сміх, як у депутатів, а сльози. Молода дівчина плакала, що світ несправедливий і вона хоче бути лікарем. Батьки довго потім вночі шепталися і під ранок заснули. Нарешті мене витягнули, поклали моїх братиків зі мною в конверт. Ми поїхали. Приїхали в медуніверситет. Я відчувала, що чоловік зіпрів. Ми лежали в верхній лівій внутрішній кишені піджака і рахували удари його серця. Так швидко…

Врешті-решт ми прийшли: дорогий просторий кабінет, знову гидкий товстий чоловік. Серце нашого власника забилося ще швидше. Він просив допомоги. В гидкого чоловіка був задоволений погляд, як у наших американських злодіїв, яким вдалося вкрасти і їх ніхто не запримітив. Отаке було у нього. Бідолашний тато витягнув нас з кишені. Його руки тремтіли, спітніли. Він поклав конверт на стіл. Ми опинилися у шухляді з такими ж конвертами.

Потрохи починаю розуміти українську політику.

ІРИНА АНДРЕЙЦІВ, жрн-21с